Київ, 25 червня 2005 року
Аудіозапис програми:
Андрій Охрімович
Шановні слухачі, вітаю вас. В ефірі “Альтернатива”, експеримент в мистецтві, науці, політиці і просто у житті...
Дбаючи про черговий випуск “Альтернативи”, я передзвонив письменнику Леоніду Кононовичу і спитав, що новенького вийшло з-під бойовитого пера записного детективника?
На “детективника” той образився і сказав, що такої мури більш не пише, а написав щось діаметрально протилежне під назвою “Тема для медитації”.
На мою пропозицію медитувати перед мікрофоном погодився одразу, перепитавши перед тим, хто ще фігуруватиме в програмі.
Почувши про Вольвача, трохи подумав і спитав: “А можна тему йому заправить?” “Валяй,” - сказав я і, послинивши олівчика, записав питання класика про те, що очікує людину, яка взялась за перо в умовах люля-веселої вкраїнської дійсності.
Павло Вольвач
Для початку скажу річ свіжу й оптимістичну: наприкінці всіх очікує некролог. Або в “Літ.Україні”, або в “Критиці” – це в залежності від різниці авторських стилів і дискурсів.
Але які проміжні етапи будуть у “в”юноші”, що обрав слизьку літературну стежку, залежить від багатьох речей. Хто всотав у кров стилістику колгоспних зборів і виробничих партактивів, той, звичайно, обере “духовність” кондово-соцреалістичного, староспілчанського розливу. А хто змалечку привчений до “чарівного смаку жувальної гумки”, той буде боротися з хутірською відсталістю, загумінковістю і плекати тексти в стилі: “Це було, коли Майкл Джексон розірвав Кіншасу, а моя віденська подруга Джейн вмерла від передозу...”
Втім, хто б яку нішу не обрав, всі налаштовуються на славу. І це добре. Але не завжди: “...бо справжня слава – це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе...”
І ось тут криється велика заковика, яку можна ще означити як “різниця стилів”. Не так письма, як існування. І на цій різниці багато хто програє. Бо хочуть писати як Архип Тесленко чи Улян, а жити, скажімо, як поет-депутат чи довічний стипендіат всіляких фондів, що, заїхавши припадком в колишню батьківщину, отримує “культурний шок”. Отож, “в”юноші” доведеться обирати правильний дискурс.
Ще один об’єднуючий момент – плачі. Письменницькі плачі переважно полягають в тому, що немає коштів, аби видати їхні геніальні творіння. Адресовані вони до різних інстанцій, але тональністю майже не відрізняються... Хто до скоробагатьків, хто –до уряду.
Але ніхто не ставить питання, чи той уряд є частиною великого українського проекту і чи взагалі існує той проект. Проблема вітчизняної книжки, книговидання і будь-чого полягає не в проблемі грошей, хоча й вони, безсумнівно, важливі, а насамперед в проблемі стилю.
У нас в усьому: від політику до літератури (а вона теж політика) немає українського стилю. Того стилю, який об’єднав бив єдине ціле, в якусь панорамну картину літературу, доменні печі, продуктивність буряка й пшениці і останню театральну виставу десь у славному городі Лубни.
В таких умовах письменнику, що не повівся на глянцьований блиск попси, залишається єдине руйнувати текстом ті норми, на яких тримається цей спопсовілий світ. Якщо людина робить якісь кроки, що не підпадають під цю бухгалтерську графу, то це означає, що вона дійсно творить літературу.
А якщо ні – тоді треба розуміти, що те, що ти пишеш є просто саморозвагою, щось на кшталт виготовлення кухонних комодів чи цяцьок з Андріївського узвозу. Не важливо, хто ти – чи нинішній глава одного з силових відомств, чи журналіст респектабельного видання...
Отож все просто. Лишень потрібно знати, за що берешся, аби потім не висувати вимог, на які не маєш права.
Андрій Охрімович
Письменник Леонід Кононович знає за що береться, ну а той пакунок вимог, які він висуває до української дійсності у своїй книзі “Тема для медитації” ліг в основу нашої з ним балачки.
Леонід Кононович
Є книги про епоху, приміром, “Чорний обеліск” Ремарка або ж “Смерть героя”... Коли минає якась епоха, пов’язана із життям певного етносу, то з’являються постаті, які намагаються її підсумувати.
“Тема для медитації” – це книжка про радянську епоху, де ставиться питання про відповідальність, про те, що ж таке нинішня Україна, що з нею відбувається.
Пройшло вже 14 років, і виявляється, що у нас настала якась амнезія, колив всі за все забули, що було тоді. Україна все дужче і дужче розглядається, як спадкоємець УРСР. Треба ставити питання про те, якою ж ми країною є, яка наша ідеологія.
В цій книжці піднімається тема голодомору і відповідальності. Нещодавно у нас був ініційований закон про люстрацію. Як на мене, він був абсолютно беззубий. Варто було б уважніше подивитися на ту колишню владу і поставити питання про те, що ж це було. Як колись писав Вінграновський, “колись ми на Україні хворі Україною на Україні в пошуках її”.
Так от, ці невдачі лежать у минулому. Проблема у тому, що українське суспільство відмовилося від минулого. Зараз майже на всіх посадах державних перебувають колишні члени КПРС.
Слід говорити про те, що УРСР – це був окупаційний фашистський режим, що КПРС – це партія фашистського типу. Саме тому закон про люстрацію, який так поховали, повинен був стосуватися саме цих людей, які були колись членами КПРС.
Андрій Охрімович
Він писав: “Спостерігаючи за поведінкою Вірочки, я довго не міг утямити, що ж рухає цією ще зовсім юною істотою, адже видно було, що у своїй громадській діяльності вона керується суто приватними інтересами.
Моє зацікавлення цією проблемою було зумовлене й тим, що на факультеті працювало ще кілька таких активісток, і всі вони відзначалися схожими рисами: приваблива зовнішність, янгольський голосочок, чарівна посмішка і водночас неймовірна стервозність, яка приголомшувала навіть партійних фюрерів.
Розповідь про комсомолку-доброволку 30-х років, до якої ходив Лєнін, просто таки приголомшила мене – я зрозумів, що діяльність активісток зумовлюється специфічними чинниками, в основі яких лежить гіпертрофована сексуальність.
Вже зараз із певністю можна стверджувати, що аномалії, котрі спостерігалися в поведінці молодих комсомолок 30-х років, були породжені невтамованим статевим потягом, який став причиною психічної хвороби... ”
(Леонід Кононович. З книги “Тема для медитації”.)
Леонід Кононович
Наскільки я знаю, у нацистській Німеччині після 1945-го року люди, які були членами НСП, позбавлялися громадянських прав на якийсь певний час, вони не могли обиратися в органи державної влади, взагалі не мали права займати державні пости.
Андрій Охрімович
Це питання не тільки до тих територій, які ми називаємо “пострадянським простором”. У світі не відбулося повноцінної оцінки комуністичної ідеології – це не тільки СРСР, а це і Північна Корея, і так далі. Червоний рух по всьому світові зарекомендував себе як антилюдська ідеологія. Якщо світ не розставив крапки над “і”, то, відповідно, дається карт-бланш на цих територіях, хто апріорі не може їх розставляти.
Леонід Кононович
Просто потрібно ставити питання. Вже пройшло багато часу з 1991-го року. За цей час виросло дуже багато молодих людей, котрі мислять вже зовсім по-іншому, можливо, саме ці люди будуть братися за цю справу, але принаймні треба ставити це питання, оскільки те, що відбувається нині, вся ця ідеологія – це є стан української культури, все це просто неприпустиме.
Андрій Охрімович
Сьогодні так багато енергійних фраз у напрямку – стан української культури. Що не так? Що тебе не влаштовує?
Леонід Кононович
Я можу поділитися власним досвідом. Я три місяці працював у виборчій комісії під час президентських виборів заступником голови, представляв у комісії В.А.Ющенка. Коли ми там працювали, то ми чекали якихось змін, чекали, що будуть здійснені рішучі кроки, і що вони будуть робитися саме для України, для української мови, для української культури. Але зараз таких кроків просто не видно.
Якщо взяти найближчу сферу, у якій я маю власні інтереси, приміром, українське книговидання. Тут абсолютно нічого не зроблено. Українські книжки зараз продаються виключно у великих обласних центрах. В Городищі Черкаської області було дві книгарні, а зараз жодної при населенні 52 тисячі.
Я не бачу ні з боку уряду, ні з боку інших структур жодної турботи. Виявляється, що це взагалі нікому непотрібно.
Андрій Охрімович
Він писав: “Існує ще одна проблема, котру належить з’ясувати фахівцям з історичної психології: “Яких змін зазнала свідомість пересічного українця в період голодовки?” Це питання залишається актуальним і сьогодні, оскільки є чимало підстав говорити про те, що зміни ці носять незворотній характер і передаються на генетичному рівні майбутнім поколінням.
Перше, що найбільше вражало сучасників, - це винятковий садизм, який був притаманний не тільки червоним активістам, але й тою чи іншою мірою і всьому населенню.
Враження таке, наче під ту пору всіх охопило божевілля; вбивали за шмат хліба, за гнилу картоплину, за жменю квасолі чи жита – причому не стільки для того, щоб мати який-небудь зиск, а просто так, заради самого процесу вбивства...”
(Леонід Кононович. З книги “Тема для медитації”.)
A як ти збудував саме книгу?
Леонід Кононович
Цей твір поліфонічний, тому що він складається з дуже різних фрагментів. Тут є спогади, документальні речі, які я колись писав у часи застою, тут є спогади свідків голодомору, яких я колись записував, тут є язичницькі заклинання.
Треба сказати, що багатьох людей книжка якось дивно схвилювала. У мене 9-го червня була презентація в Черкасах цієї книги, і багато людей говорили про те, що вони впізнавали головних героїв в собі.
Андрій Охрімович
А як вона зараз продається?
Леонід Кононович
Важко щось казати. Найбільш популярна вона у Черкаському регіоні, тому що я сам належу до того регіону.
Андрій Охрімович
Це вважається, що такий гайдамацький край.
Леонід Кононович
Так, там у нас було дуже багато різних переказів про гайдамацькі скарби, про всі такі інші речі. Я взагалі-то колись збирався написати роман про Коліївщину, але проблема у тому, що чим більше туди входиш, тим більше бачиш, що тема дуже важка. Якщо робити традиційно, то кілька таких романів вже зроблено. Просто треба думати.
Андрій Охрімович
Треба шукати форму.
Шукаючи форми для завершення “Альтернативи” я подумав, що непогано було б зайти до якоїсь модної книгарні та й порозпитувать, як там поживає українська книга, в тому числі й важка до прочитання “Тема для медитації” Леоніда Кононовича.
На моє прохання провідати книгарню “Буква” радо погодилась Уляна Глібчук. Свою розвідку вона почала бесідою з продавцем книгарні.
Уляна Глібчук
Українських книжок у вас не так вже й багато. Як Ви думаєте, з цим це пов’язано? І, взагалі, чи є попит на українську книжку у Вашому супермаркеті?
Продавець
Попит є. Питають досить часто сучасну українську літературу, зокрема Андруховича, загалом львівську громаду літературну. Питають українську класику, але це здебільшого шкільна програма.
Мені здається, що невелика кількість українських книжок пов’язана з тим, що в нас магазин представляє московське видавництво і понад 80% продукції привозиться з Москви.
Серед українських видань у нас є “Кальварія”. Цієї серії найбільше.
Попит зростатиме, і, я думаю, зростатиме кількість українських книг в магазині нашому. Політика цілком залежить від ринкових умов.
Уляна Глібчук
Ви казали, що більшість цікавиться сучасною прозою, а поезією цікавляться?
Продавець
Так, але мало. Мені здається, що люди менш обізнані щодо сучасної української поезії. Буває таке, коли просять показати і рекомендувати, які ж саме є автори.
Уляна Глібчук
Але купують?
Продавець
Купують, але купують не дуже часто. Купують Андруховича, але мені здається, що тут працює вже ім’я. Марія Матіус, Любко Дереш користуються попитом. Ще дуже часто питають Ліну Костенко.
Уляна Глібчук
Скажіть, будь ласка, а якою літературою Ви цікавитеся більше?
Покупець
Сучасною в основному. Детективи.
Уляна Глібчук
А російською чи українською мовою?
Покупець
Байдуже.
Уляна Глібчук
А Ви сучасною прозою цікавитеся чи детективами?
Покупець
Поезії я не люблю.
Покупець
Фантастикою. Для мене немає різниці, якою мовою вона написана.
Уляна Глібчук
Ви працюєте у службі охорони книги. А Вас самих цікавить книга?
Охоронець
Я читаю детективи.
Звучить сирена
Андрій Охрімович
Власне останній звук цього репортажу натякнув мені на те, що з книгою у нас не так уже й погано. Хтось таки вцупив улюблене видання. “Добрий знак, - подумав я, ставлячи крапку у цьому випуску “Альтернативи”.
За операторським пультом разом зі мною працював Михайло Петренко. Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень. Андрій Охрімович. Радіо “Свобода”. Київ.
Аудіозапис програми:
Андрій Охрімович
Шановні слухачі, вітаю вас. В ефірі “Альтернатива”, експеримент в мистецтві, науці, політиці і просто у житті...
Дбаючи про черговий випуск “Альтернативи”, я передзвонив письменнику Леоніду Кононовичу і спитав, що новенького вийшло з-під бойовитого пера записного детективника?
На “детективника” той образився і сказав, що такої мури більш не пише, а написав щось діаметрально протилежне під назвою “Тема для медитації”.
На мою пропозицію медитувати перед мікрофоном погодився одразу, перепитавши перед тим, хто ще фігуруватиме в програмі.
Почувши про Вольвача, трохи подумав і спитав: “А можна тему йому заправить?” “Валяй,” - сказав я і, послинивши олівчика, записав питання класика про те, що очікує людину, яка взялась за перо в умовах люля-веселої вкраїнської дійсності.
Павло Вольвач
Для початку скажу річ свіжу й оптимістичну: наприкінці всіх очікує некролог. Або в “Літ.Україні”, або в “Критиці” – це в залежності від різниці авторських стилів і дискурсів.
Але які проміжні етапи будуть у “в”юноші”, що обрав слизьку літературну стежку, залежить від багатьох речей. Хто всотав у кров стилістику колгоспних зборів і виробничих партактивів, той, звичайно, обере “духовність” кондово-соцреалістичного, староспілчанського розливу. А хто змалечку привчений до “чарівного смаку жувальної гумки”, той буде боротися з хутірською відсталістю, загумінковістю і плекати тексти в стилі: “Це було, коли Майкл Джексон розірвав Кіншасу, а моя віденська подруга Джейн вмерла від передозу...”
Втім, хто б яку нішу не обрав, всі налаштовуються на славу. І це добре. Але не завжди: “...бо справжня слава – це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе...”
І ось тут криється велика заковика, яку можна ще означити як “різниця стилів”. Не так письма, як існування. І на цій різниці багато хто програє. Бо хочуть писати як Архип Тесленко чи Улян, а жити, скажімо, як поет-депутат чи довічний стипендіат всіляких фондів, що, заїхавши припадком в колишню батьківщину, отримує “культурний шок”. Отож, “в”юноші” доведеться обирати правильний дискурс.
Ще один об’єднуючий момент – плачі. Письменницькі плачі переважно полягають в тому, що немає коштів, аби видати їхні геніальні творіння. Адресовані вони до різних інстанцій, але тональністю майже не відрізняються... Хто до скоробагатьків, хто –до уряду.
Але ніхто не ставить питання, чи той уряд є частиною великого українського проекту і чи взагалі існує той проект. Проблема вітчизняної книжки, книговидання і будь-чого полягає не в проблемі грошей, хоча й вони, безсумнівно, важливі, а насамперед в проблемі стилю.
У нас в усьому: від політику до літератури (а вона теж політика) немає українського стилю. Того стилю, який об’єднав бив єдине ціле, в якусь панорамну картину літературу, доменні печі, продуктивність буряка й пшениці і останню театральну виставу десь у славному городі Лубни.
В таких умовах письменнику, що не повівся на глянцьований блиск попси, залишається єдине руйнувати текстом ті норми, на яких тримається цей спопсовілий світ. Якщо людина робить якісь кроки, що не підпадають під цю бухгалтерську графу, то це означає, що вона дійсно творить літературу.
А якщо ні – тоді треба розуміти, що те, що ти пишеш є просто саморозвагою, щось на кшталт виготовлення кухонних комодів чи цяцьок з Андріївського узвозу. Не важливо, хто ти – чи нинішній глава одного з силових відомств, чи журналіст респектабельного видання...
Отож все просто. Лишень потрібно знати, за що берешся, аби потім не висувати вимог, на які не маєш права.
Андрій Охрімович
Письменник Леонід Кононович знає за що береться, ну а той пакунок вимог, які він висуває до української дійсності у своїй книзі “Тема для медитації” ліг в основу нашої з ним балачки.
Леонід Кононович
Є книги про епоху, приміром, “Чорний обеліск” Ремарка або ж “Смерть героя”... Коли минає якась епоха, пов’язана із життям певного етносу, то з’являються постаті, які намагаються її підсумувати.
“Тема для медитації” – це книжка про радянську епоху, де ставиться питання про відповідальність, про те, що ж таке нинішня Україна, що з нею відбувається.
Пройшло вже 14 років, і виявляється, що у нас настала якась амнезія, колив всі за все забули, що було тоді. Україна все дужче і дужче розглядається, як спадкоємець УРСР. Треба ставити питання про те, якою ж ми країною є, яка наша ідеологія.
В цій книжці піднімається тема голодомору і відповідальності. Нещодавно у нас був ініційований закон про люстрацію. Як на мене, він був абсолютно беззубий. Варто було б уважніше подивитися на ту колишню владу і поставити питання про те, що ж це було. Як колись писав Вінграновський, “колись ми на Україні хворі Україною на Україні в пошуках її”.
Так от, ці невдачі лежать у минулому. Проблема у тому, що українське суспільство відмовилося від минулого. Зараз майже на всіх посадах державних перебувають колишні члени КПРС.
Слід говорити про те, що УРСР – це був окупаційний фашистський режим, що КПРС – це партія фашистського типу. Саме тому закон про люстрацію, який так поховали, повинен був стосуватися саме цих людей, які були колись членами КПРС.
Андрій Охрімович
Він писав: “Спостерігаючи за поведінкою Вірочки, я довго не міг утямити, що ж рухає цією ще зовсім юною істотою, адже видно було, що у своїй громадській діяльності вона керується суто приватними інтересами.
Моє зацікавлення цією проблемою було зумовлене й тим, що на факультеті працювало ще кілька таких активісток, і всі вони відзначалися схожими рисами: приваблива зовнішність, янгольський голосочок, чарівна посмішка і водночас неймовірна стервозність, яка приголомшувала навіть партійних фюрерів.
Розповідь про комсомолку-доброволку 30-х років, до якої ходив Лєнін, просто таки приголомшила мене – я зрозумів, що діяльність активісток зумовлюється специфічними чинниками, в основі яких лежить гіпертрофована сексуальність.
Вже зараз із певністю можна стверджувати, що аномалії, котрі спостерігалися в поведінці молодих комсомолок 30-х років, були породжені невтамованим статевим потягом, який став причиною психічної хвороби... ”
(Леонід Кононович. З книги “Тема для медитації”.)
Леонід Кононович
Наскільки я знаю, у нацистській Німеччині після 1945-го року люди, які були членами НСП, позбавлялися громадянських прав на якийсь певний час, вони не могли обиратися в органи державної влади, взагалі не мали права займати державні пости.
Андрій Охрімович
Це питання не тільки до тих територій, які ми називаємо “пострадянським простором”. У світі не відбулося повноцінної оцінки комуністичної ідеології – це не тільки СРСР, а це і Північна Корея, і так далі. Червоний рух по всьому світові зарекомендував себе як антилюдська ідеологія. Якщо світ не розставив крапки над “і”, то, відповідно, дається карт-бланш на цих територіях, хто апріорі не може їх розставляти.
Леонід Кононович
Просто потрібно ставити питання. Вже пройшло багато часу з 1991-го року. За цей час виросло дуже багато молодих людей, котрі мислять вже зовсім по-іншому, можливо, саме ці люди будуть братися за цю справу, але принаймні треба ставити це питання, оскільки те, що відбувається нині, вся ця ідеологія – це є стан української культури, все це просто неприпустиме.
Андрій Охрімович
Сьогодні так багато енергійних фраз у напрямку – стан української культури. Що не так? Що тебе не влаштовує?
Леонід Кононович
Я можу поділитися власним досвідом. Я три місяці працював у виборчій комісії під час президентських виборів заступником голови, представляв у комісії В.А.Ющенка. Коли ми там працювали, то ми чекали якихось змін, чекали, що будуть здійснені рішучі кроки, і що вони будуть робитися саме для України, для української мови, для української культури. Але зараз таких кроків просто не видно.
Якщо взяти найближчу сферу, у якій я маю власні інтереси, приміром, українське книговидання. Тут абсолютно нічого не зроблено. Українські книжки зараз продаються виключно у великих обласних центрах. В Городищі Черкаської області було дві книгарні, а зараз жодної при населенні 52 тисячі.
Я не бачу ні з боку уряду, ні з боку інших структур жодної турботи. Виявляється, що це взагалі нікому непотрібно.
Андрій Охрімович
Він писав: “Існує ще одна проблема, котру належить з’ясувати фахівцям з історичної психології: “Яких змін зазнала свідомість пересічного українця в період голодовки?” Це питання залишається актуальним і сьогодні, оскільки є чимало підстав говорити про те, що зміни ці носять незворотній характер і передаються на генетичному рівні майбутнім поколінням.
Перше, що найбільше вражало сучасників, - це винятковий садизм, який був притаманний не тільки червоним активістам, але й тою чи іншою мірою і всьому населенню.
Враження таке, наче під ту пору всіх охопило божевілля; вбивали за шмат хліба, за гнилу картоплину, за жменю квасолі чи жита – причому не стільки для того, щоб мати який-небудь зиск, а просто так, заради самого процесу вбивства...”
(Леонід Кононович. З книги “Тема для медитації”.)
A як ти збудував саме книгу?
Леонід Кононович
Цей твір поліфонічний, тому що він складається з дуже різних фрагментів. Тут є спогади, документальні речі, які я колись писав у часи застою, тут є спогади свідків голодомору, яких я колись записував, тут є язичницькі заклинання.
Треба сказати, що багатьох людей книжка якось дивно схвилювала. У мене 9-го червня була презентація в Черкасах цієї книги, і багато людей говорили про те, що вони впізнавали головних героїв в собі.
Андрій Охрімович
А як вона зараз продається?
Леонід Кононович
Важко щось казати. Найбільш популярна вона у Черкаському регіоні, тому що я сам належу до того регіону.
Андрій Охрімович
Це вважається, що такий гайдамацький край.
Леонід Кононович
Так, там у нас було дуже багато різних переказів про гайдамацькі скарби, про всі такі інші речі. Я взагалі-то колись збирався написати роман про Коліївщину, але проблема у тому, що чим більше туди входиш, тим більше бачиш, що тема дуже важка. Якщо робити традиційно, то кілька таких романів вже зроблено. Просто треба думати.
Андрій Охрімович
Треба шукати форму.
Шукаючи форми для завершення “Альтернативи” я подумав, що непогано було б зайти до якоїсь модної книгарні та й порозпитувать, як там поживає українська книга, в тому числі й важка до прочитання “Тема для медитації” Леоніда Кононовича.
На моє прохання провідати книгарню “Буква” радо погодилась Уляна Глібчук. Свою розвідку вона почала бесідою з продавцем книгарні.
Уляна Глібчук
Українських книжок у вас не так вже й багато. Як Ви думаєте, з цим це пов’язано? І, взагалі, чи є попит на українську книжку у Вашому супермаркеті?
Продавець
Попит є. Питають досить часто сучасну українську літературу, зокрема Андруховича, загалом львівську громаду літературну. Питають українську класику, але це здебільшого шкільна програма.
Мені здається, що невелика кількість українських книжок пов’язана з тим, що в нас магазин представляє московське видавництво і понад 80% продукції привозиться з Москви.
Серед українських видань у нас є “Кальварія”. Цієї серії найбільше.
Попит зростатиме, і, я думаю, зростатиме кількість українських книг в магазині нашому. Політика цілком залежить від ринкових умов.
Уляна Глібчук
Ви казали, що більшість цікавиться сучасною прозою, а поезією цікавляться?
Продавець
Так, але мало. Мені здається, що люди менш обізнані щодо сучасної української поезії. Буває таке, коли просять показати і рекомендувати, які ж саме є автори.
Уляна Глібчук
Але купують?
Продавець
Купують, але купують не дуже часто. Купують Андруховича, але мені здається, що тут працює вже ім’я. Марія Матіус, Любко Дереш користуються попитом. Ще дуже часто питають Ліну Костенко.
Уляна Глібчук
Скажіть, будь ласка, а якою літературою Ви цікавитеся більше?
Покупець
Сучасною в основному. Детективи.
Уляна Глібчук
А російською чи українською мовою?
Покупець
Байдуже.
Уляна Глібчук
А Ви сучасною прозою цікавитеся чи детективами?
Покупець
Поезії я не люблю.
Покупець
Фантастикою. Для мене немає різниці, якою мовою вона написана.
Уляна Глібчук
Ви працюєте у службі охорони книги. А Вас самих цікавить книга?
Охоронець
Я читаю детективи.
Звучить сирена
Андрій Охрімович
Власне останній звук цього репортажу натякнув мені на те, що з книгою у нас не так уже й погано. Хтось таки вцупив улюблене видання. “Добрий знак, - подумав я, ставлячи крапку у цьому випуску “Альтернативи”.
За операторським пультом разом зі мною працював Михайло Петренко. Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень. Андрій Охрімович. Радіо “Свобода”. Київ.
