Аудіозапис програми. Перша частина:
Аудіозапис програми. Друга частина:
Київ, 15 лютого 2006 року.
(Скорочена версія. Повну версію “Вечірньої Свободи” слухайте в аудіо записі.)
Кирило Булкін:
Ви слухаєте “Вечірню Свободу”. У студії ведучий Кирило Булкін. Вітаю вас!
Сьогодні наша тема така: “17-та річниця виведення радянських військ з Афганістану: погляд з України”.
У студії двоє людей, які на власній шкурі відчули, що таке війна в Афганістані. Це заступник голови Української спілки ветеранів Афганістану Володимир Сіроштан та журналіст Станіслав Речинський.
Вітаю вас, шановні гості, і дякую за участь у програмі!
Для слухачів зазначу, що якщо ви слухаєте нас на радіо “Київ” (98 ФМ), то це програма в запису, всі інші чують нас у прямому ефірі.
Нагадую наш телефон: 490-29-05. Чекаємо на ваші дзвінки!
Отже, до теми. Сьогодні виповнюється 17 років від дня виведення радянських військ з Афганістану.
У цей день в Україні вшановують не лише ветеранів-афганців, а й узагалі учасників бойових дій на території інших держав. А ще ця дата змушує знову прислухатися до відлуння афганської війни, яке й сьогодні неабияк чути в Україні. Як саме - про це говоритимуть сьогодні наші гості.
А моє перше запитання прозвучить, можливо, дещо банально, але це буде спроба з’ясувати саме індивідуальний погляд - не партійний, не корпоративний, не державний. Отже, чим є сьогоднішній день для вас, шановні гості? Володимир Сіроштан: Колись до Дня Перемоги з’явилася пісня “Это праздник со слезами на глазах…” Ці слова мають безпосереднє відношення і до сьогоднішнього дня.
Третій рік поспіль у нашій країні вшановуються взагалі учасники бойових дій на території інших країн. Сьогоднішній день стосується не тільки афганців, а й ветеранів-інтернаціоналістів, клишніх воїнів-інтернаціоналістів.
Станіслав Речинський: Це ще й день пам’яті по імперії, яка загинула, по армії, якої вже не існує. В ньому є і якась ностальгія. В ті роки я був солдатом строкової служби. Для мене був тоді Афганістан - це “апокаліпсис now”. А потім з роками він якось потроху перетворився на “9 роту” Бондарчука. Тобто, це молодість, це безумовно світлий день.
Володимир Сіроштан: Щодо ностальгії, то була досить популярна пісня, яка зараз в афганському середовищі зустрічається: “Нам не хватало воздуха на горных перевалах, мечтали о воде мы в пустыне Регистана, кричали мы от боли на койках медсанбата, но все-таки по-доброму мы помним наш Афган...”
Кирило Булкін: Такі індивідуальні погляди наших гостей на сьогоднішній день, день виведення радянських військ з Афганістану.
А зараз я пропоную послухати матеріал кореспондента радіо “Свобода” Володимира Ляшка.
Володимир Ляшко: “Афган”, як ветерани називають ту війну, зачепив в Україні багатьох. По багатьох сім’ях він пройшовся трагічним і важким котком “похоронок” чи сумнозвісним “вантажем-200”, як шифрували тоді в радянській армії при транспортуванні труни з загиблими воїнами.
Киянин В’ячеслав Веселов, який у розпал афганської війни жив у Йошкар-Олі, що в Російській Федерації, пригадує, як до міста почали прибувати перші труни з загиблими. Це було несподівано і страшно. Він почав діяти.
В’ячеслав Веселов: Я провів таку акцію. Написав петицію на ім’я Михайла Сергійовича Горбачова і зібрав 2 тисячі підписів. Ходив по вулицях в Йошкар-Олі, ходив по квартирах і показував шкільні зошити з підписами. А там було написано: “Здрастуйте, шановний Михайло Сергійовичу! Ми, радянські громадяни, вимагаємо негайно вивести війська з Афганістану”. А далі йшло багато-багато підписів з метою припинити кровопролиття.
Володимир Ляшко: Звертання до всесильного Генсека партії закінчилося всілякими переслідуваннями, залякуваннями і “психушками”. І така доля чекала на багатьох. Побував у далекому Афганістані і столичний голова Олександр Омельченко. Під час урочистостей з нагоди річниці він розповів, що в 1987- 89 роках побував у Кабулі, Кандагарі як радник-консультант.
Олександр Омельченко: Я сьогодні розумію, що ми перед такими людьми ще в боргу. Ми все зробимо, щоб їхнє життя було привабливим, щоб вони себе добре відчували в нашій великій столичній київській сім’ї. А сьогодні, згадуючи втрати, треба все-таки жити заради життя.
На їхньому прикладі наші політики та історики повинні робити висновки, що помилки обходяться дуже дорого. Бо найдорожче - це життя.
А сьогодні для живих я хочу сказати: “Слава героям!” І хай живуть заради життя!
Володимир Ляшко: У столиці, зрозуміло, легше знайти якісь кошти для матеріальної допомоги афганцям, на периферії - набагато важче.
“Життя колишніх воїнів і їхніх сімей нелегке,” - каже голова Баришівської, що на Київщині, районної організації ветеранів Афганістану, полковник запасу Сергій Рощин.
Під час воєнних дій він вертольотом доставляв боєприпаси, перевозив ранених і убитих. Сергій Рощин обурюється ставленням держави до воїнів.
Сергій Рощин: На сьогоднішній день Верховною Радою закон затвердили: при родах матері дають 8 тисяч гривень, а ту дитину, яку вона виховувала 18 років, і в 18 років дитину забирають захищати інтереси держави, і коли дитина гине, приходять сюди матері і одержують всього 29 гривень щомісячної допомоги за загиблого сина чи дочку. Це дуже несправедливо!
Інваліди першої групи, афганці, одержують 150 гривень пенсії. Це ж теж несправедливо.
Володимир Ляшко: Звернення, котрі ветерани відправляли раніше у Кабмін та Верховну Раду, поки що залишилися без відповіді. Розповів колишній офіцер: “Допомагаємо один одному. Як можемо, так і живемо”.
Кирило Булкін: У матеріалі, який ми щойно почули, ішлося, зокрема, й про соціальні проблеми ветеранів Афганістану.
Шановні гості, яким ви бачите справедливе вирішення цих проблем? Які потрібні для цього кошти? Де їх брати?
Володимир Сіроштан: Знаєте, мені довелося два рази бути в Афганістані, і другий раз - безпосередньо на виводі військ (знаменитий міст через Аму-Дар’ю, Термез, Громово). Я йшов з останньою колоною, і коли ми вийшли, і нас не зустріли ні вищі чини Москви, і 40-а армія була, як кажуть, розпущена, і популярною все-таки була пісня, вибачте: “И встречала плевком в лицо потерявшая совесть Родина”. Ось з тих радянських часів плювки ми і маємо, проблеми до сьогоднішнього дня.
Ми в свій час зрозуміли, що треба гребти, мабуть, всім разом, щоб нас не зносило, тому ми об’єдналися командно. Все-таки боремось за соціальні права своїх побратимів, в першу чергу, сім’ї загиблих і інвалідів.
Кирило Булкін: Яким Ви бачите оптимальний варіант вирішення соціальних проблем афганців? Зрозуміло, ті суми, які були названі в попередньому матеріалі, дійсно мізерні. А які, на Вашу думку, заходи потрібні були, які суми були б нормальними з огляду на стан афганців, і чи є у Вас бачення того, звідки ці кошти можна залучити?
Володимир Сіроштан: Звичайно, ми розуміємо, що наша держава сьогодні не в самому кращому економічному стані. Ми не маємо можливості, та й навіть права, порівнювати.
У США є міністерство у справі ветеранів, його річний бюджет 92 мільярди доларів. А ми розформували в минулому році навіть державний Комітет у справах ветеранів України. Звичайно, претендуємо на щось мінімальне. До останнього часу сім’ї загиблих отримували 29 гривень. Ви знаєте, це знущання. В інвалідів проблема, з життя пішло вже майже в три рази більше афганців,ніж загинуло на тій десятилітній війні. Це й психічні зриви, а часто економічні, соціальні, побутові негаразди.
Кирило Булкін: Пане Речинський, яке Ваше бачення, поки що візьмімо соціальний і економічний аспект, чи здатна сьогодні українська держава якось покращити забезпечення афганців і знайти якийсь резерв фінансовий?
Станіслав Речинський: Я думаю, що це можливо виключно у передвиборчий період, тобто, це як було спекуляцією з боку політиків на цій темі, так воно й залишиться. Справа в тому, що тут радикальне протиріччя. В цій державі взагалі військо не потрібне, а раз не потрібно військо, то не потрібно й ветеранів.
Кирило Булкін: А чому Ви вважаєте, що державі взагалі військо не потрібне?
Станіслав Речинський: Тому що я бачу, що твориться з нашим військом, це вже не військо, воно не боєздатне, не в змозі захищати свою країну, тому і не потрібні ветерани.
Кирило Булкін: Ще ось таке запитання. Сьогодні фотовиставка в Українському домі під назвою цікавою: “Афганістан: український рахунок”. Це відповідає і назві нашої сьогоднішньої програми: “Український погляд на 17-ту річницю введення радянських військ з Афганістану”, і інші проблеми, пов’язані з цим.
Я хотів би почути від Вас, у чому саме український погляд – це український рахунок і чи є відмінність( і в чому) між афганцями України і афганцями Росії, Білорусі?
Володимир Сіроштан: Відмінність є, звичайно. Взагалі, український афганський рух організований. Ми унікальні, таких організацій, як наша, немає на просторах СНД в жодній колишній радянській республіці .Там протистояння, там розбірки (про це знають, і до вибухів доходило, і таке інше), в нас цього не має. У нас досить безальтернативна організація, більше того, ми пішли далі. От Ви про фотовиставку сказали, яку ми організували і показуємо всьому народу, демонструємо. Так от, ми там сьогодні провели знаковий захід, підписали угоду про співробітництво між ветеранськими організаціями: миротворців різних розвідок, тобто екстримних таких організацій (26 сьогодні підписалось), і ми в подальшому взаємодіємо.
Кирило Булкін: В студії був ведучий Кирило Булкін. Дякую, вам панове за участь у розмові, дякую, вам шановні слухачі усім, хто телефонував, усім, хто просто слухав. Розшифровка на сайті www.radiosvoboda.ua
До нових зустрічей!
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 15 лютого 2006 року.
(Скорочена версія. Повну версію “Вечірньої Свободи” слухайте в аудіо записі.)
Кирило Булкін:
Ви слухаєте “Вечірню Свободу”. У студії ведучий Кирило Булкін. Вітаю вас!
Сьогодні наша тема така: “17-та річниця виведення радянських військ з Афганістану: погляд з України”.
У студії двоє людей, які на власній шкурі відчули, що таке війна в Афганістані. Це заступник голови Української спілки ветеранів Афганістану Володимир Сіроштан та журналіст Станіслав Речинський.
Вітаю вас, шановні гості, і дякую за участь у програмі!
Для слухачів зазначу, що якщо ви слухаєте нас на радіо “Київ” (98 ФМ), то це програма в запису, всі інші чують нас у прямому ефірі.
Нагадую наш телефон: 490-29-05. Чекаємо на ваші дзвінки!
Отже, до теми. Сьогодні виповнюється 17 років від дня виведення радянських військ з Афганістану.
У цей день в Україні вшановують не лише ветеранів-афганців, а й узагалі учасників бойових дій на території інших держав. А ще ця дата змушує знову прислухатися до відлуння афганської війни, яке й сьогодні неабияк чути в Україні. Як саме - про це говоритимуть сьогодні наші гості.
А моє перше запитання прозвучить, можливо, дещо банально, але це буде спроба з’ясувати саме індивідуальний погляд - не партійний, не корпоративний, не державний. Отже, чим є сьогоднішній день для вас, шановні гості? Володимир Сіроштан: Колись до Дня Перемоги з’явилася пісня “Это праздник со слезами на глазах…” Ці слова мають безпосереднє відношення і до сьогоднішнього дня.
Третій рік поспіль у нашій країні вшановуються взагалі учасники бойових дій на території інших країн. Сьогоднішній день стосується не тільки афганців, а й ветеранів-інтернаціоналістів, клишніх воїнів-інтернаціоналістів.
Станіслав Речинський: Це ще й день пам’яті по імперії, яка загинула, по армії, якої вже не існує. В ньому є і якась ностальгія. В ті роки я був солдатом строкової служби. Для мене був тоді Афганістан - це “апокаліпсис now”. А потім з роками він якось потроху перетворився на “9 роту” Бондарчука. Тобто, це молодість, це безумовно світлий день.
Володимир Сіроштан: Щодо ностальгії, то була досить популярна пісня, яка зараз в афганському середовищі зустрічається: “Нам не хватало воздуха на горных перевалах, мечтали о воде мы в пустыне Регистана, кричали мы от боли на койках медсанбата, но все-таки по-доброму мы помним наш Афган...”
Кирило Булкін: Такі індивідуальні погляди наших гостей на сьогоднішній день, день виведення радянських військ з Афганістану.
А зараз я пропоную послухати матеріал кореспондента радіо “Свобода” Володимира Ляшка.
Володимир Ляшко: “Афган”, як ветерани називають ту війну, зачепив в Україні багатьох. По багатьох сім’ях він пройшовся трагічним і важким котком “похоронок” чи сумнозвісним “вантажем-200”, як шифрували тоді в радянській армії при транспортуванні труни з загиблими воїнами.
Киянин В’ячеслав Веселов, який у розпал афганської війни жив у Йошкар-Олі, що в Російській Федерації, пригадує, як до міста почали прибувати перші труни з загиблими. Це було несподівано і страшно. Він почав діяти.
В’ячеслав Веселов: Я провів таку акцію. Написав петицію на ім’я Михайла Сергійовича Горбачова і зібрав 2 тисячі підписів. Ходив по вулицях в Йошкар-Олі, ходив по квартирах і показував шкільні зошити з підписами. А там було написано: “Здрастуйте, шановний Михайло Сергійовичу! Ми, радянські громадяни, вимагаємо негайно вивести війська з Афганістану”. А далі йшло багато-багато підписів з метою припинити кровопролиття.
Володимир Ляшко: Звертання до всесильного Генсека партії закінчилося всілякими переслідуваннями, залякуваннями і “психушками”. І така доля чекала на багатьох. Побував у далекому Афганістані і столичний голова Олександр Омельченко. Під час урочистостей з нагоди річниці він розповів, що в 1987- 89 роках побував у Кабулі, Кандагарі як радник-консультант.
Олександр Омельченко: Я сьогодні розумію, що ми перед такими людьми ще в боргу. Ми все зробимо, щоб їхнє життя було привабливим, щоб вони себе добре відчували в нашій великій столичній київській сім’ї. А сьогодні, згадуючи втрати, треба все-таки жити заради життя.
На їхньому прикладі наші політики та історики повинні робити висновки, що помилки обходяться дуже дорого. Бо найдорожче - це життя.
А сьогодні для живих я хочу сказати: “Слава героям!” І хай живуть заради життя!
Володимир Ляшко: У столиці, зрозуміло, легше знайти якісь кошти для матеріальної допомоги афганцям, на периферії - набагато важче.
“Життя колишніх воїнів і їхніх сімей нелегке,” - каже голова Баришівської, що на Київщині, районної організації ветеранів Афганістану, полковник запасу Сергій Рощин.
Під час воєнних дій він вертольотом доставляв боєприпаси, перевозив ранених і убитих. Сергій Рощин обурюється ставленням держави до воїнів.
Сергій Рощин: На сьогоднішній день Верховною Радою закон затвердили: при родах матері дають 8 тисяч гривень, а ту дитину, яку вона виховувала 18 років, і в 18 років дитину забирають захищати інтереси держави, і коли дитина гине, приходять сюди матері і одержують всього 29 гривень щомісячної допомоги за загиблого сина чи дочку. Це дуже несправедливо!
Інваліди першої групи, афганці, одержують 150 гривень пенсії. Це ж теж несправедливо.
Володимир Ляшко: Звернення, котрі ветерани відправляли раніше у Кабмін та Верховну Раду, поки що залишилися без відповіді. Розповів колишній офіцер: “Допомагаємо один одному. Як можемо, так і живемо”.
Кирило Булкін: У матеріалі, який ми щойно почули, ішлося, зокрема, й про соціальні проблеми ветеранів Афганістану.
Шановні гості, яким ви бачите справедливе вирішення цих проблем? Які потрібні для цього кошти? Де їх брати?
Володимир Сіроштан: Знаєте, мені довелося два рази бути в Афганістані, і другий раз - безпосередньо на виводі військ (знаменитий міст через Аму-Дар’ю, Термез, Громово). Я йшов з останньою колоною, і коли ми вийшли, і нас не зустріли ні вищі чини Москви, і 40-а армія була, як кажуть, розпущена, і популярною все-таки була пісня, вибачте: “И встречала плевком в лицо потерявшая совесть Родина”. Ось з тих радянських часів плювки ми і маємо, проблеми до сьогоднішнього дня.
Ми в свій час зрозуміли, що треба гребти, мабуть, всім разом, щоб нас не зносило, тому ми об’єдналися командно. Все-таки боремось за соціальні права своїх побратимів, в першу чергу, сім’ї загиблих і інвалідів.
Кирило Булкін: Яким Ви бачите оптимальний варіант вирішення соціальних проблем афганців? Зрозуміло, ті суми, які були названі в попередньому матеріалі, дійсно мізерні. А які, на Вашу думку, заходи потрібні були, які суми були б нормальними з огляду на стан афганців, і чи є у Вас бачення того, звідки ці кошти можна залучити?
Володимир Сіроштан: Звичайно, ми розуміємо, що наша держава сьогодні не в самому кращому економічному стані. Ми не маємо можливості, та й навіть права, порівнювати.
У США є міністерство у справі ветеранів, його річний бюджет 92 мільярди доларів. А ми розформували в минулому році навіть державний Комітет у справах ветеранів України. Звичайно, претендуємо на щось мінімальне. До останнього часу сім’ї загиблих отримували 29 гривень. Ви знаєте, це знущання. В інвалідів проблема, з життя пішло вже майже в три рази більше афганців,ніж загинуло на тій десятилітній війні. Це й психічні зриви, а часто економічні, соціальні, побутові негаразди.
Кирило Булкін: Пане Речинський, яке Ваше бачення, поки що візьмімо соціальний і економічний аспект, чи здатна сьогодні українська держава якось покращити забезпечення афганців і знайти якийсь резерв фінансовий?
Станіслав Речинський: Я думаю, що це можливо виключно у передвиборчий період, тобто, це як було спекуляцією з боку політиків на цій темі, так воно й залишиться. Справа в тому, що тут радикальне протиріччя. В цій державі взагалі військо не потрібне, а раз не потрібно військо, то не потрібно й ветеранів.
Кирило Булкін: А чому Ви вважаєте, що державі взагалі військо не потрібне?
Станіслав Речинський: Тому що я бачу, що твориться з нашим військом, це вже не військо, воно не боєздатне, не в змозі захищати свою країну, тому і не потрібні ветерани.
Кирило Булкін: Ще ось таке запитання. Сьогодні фотовиставка в Українському домі під назвою цікавою: “Афганістан: український рахунок”. Це відповідає і назві нашої сьогоднішньої програми: “Український погляд на 17-ту річницю введення радянських військ з Афганістану”, і інші проблеми, пов’язані з цим.
Я хотів би почути від Вас, у чому саме український погляд – це український рахунок і чи є відмінність( і в чому) між афганцями України і афганцями Росії, Білорусі?
Володимир Сіроштан: Відмінність є, звичайно. Взагалі, український афганський рух організований. Ми унікальні, таких організацій, як наша, немає на просторах СНД в жодній колишній радянській республіці .Там протистояння, там розбірки (про це знають, і до вибухів доходило, і таке інше), в нас цього не має. У нас досить безальтернативна організація, більше того, ми пішли далі. От Ви про фотовиставку сказали, яку ми організували і показуємо всьому народу, демонструємо. Так от, ми там сьогодні провели знаковий захід, підписали угоду про співробітництво між ветеранськими організаціями: миротворців різних розвідок, тобто екстримних таких організацій (26 сьогодні підписалось), і ми в подальшому взаємодіємо.
Кирило Булкін: В студії був ведучий Кирило Булкін. Дякую, вам панове за участь у розмові, дякую, вам шановні слухачі усім, хто телефонував, усім, хто просто слухав. Розшифровка на сайті www.radiosvoboda.ua
До нових зустрічей!
Говорить радіо “Свобода”!
