Ішла я горою, ішла я крутою, стрілася я з своєю бідою, у нас бідна у всіх одна- що села не стало, роз’їхались, розійшлись, і село пропало. Скажіть же мені люди, як же вам живеться, скажіть же мені люди, як село ваше зветься. Вони знають, а мовчать. Не хочуть казати. Бо своє село Думінським уже їм не назвати
Минулого року Світлана Петрівна також переїхала в інший район до сина. Бо в Думінському з колись 1200 дворів сьогодні живуть лише у двох. Та й села як такого вже немає. 86-го після аварії порожні помешкання оббирали мародери. А сьогодні розбирають і самі хати. В Овруцьких газетах засилля оголошень: Продаються хати у розібраному вигляді.
Я б за своє село книжку написала каже Світлана Петрівна, може колись нащадки прочитали б. Ми повмираємо а внуки, правнуки, їм було б цікаво прочитати, звідки їхній рід. Але покищо історії села Думінських Світлана не пише, але вірші в неї народжеються ледь не кожного дня.
Вийду я з хати і стану ридати. Куди ж я не гляну розкидані хати. Соловейки щебечуть в зеленому лузі а зозульки кують. Кують і питають, а чого це ви люди нас покидаєте?
Містечко Народичі з 1545-го року було відоме як одне з найбільших людських поселень у незайманому поліському пралісі. А після 86-го року воно стало символом Чорнобильської трагедії. Тоді впродовж кількох днів виїхало більше половини його мешканців. А тепер до Народичів знову повертаються. Микола Боженко- пенсіонер, він повернувся сюди з Кіровограда. Мешкав там після переселення 20 років. Чому повернувся? «Якщо взяти дерево і вирвати з коренем і перевезти його й посадить, що з нього буде», запитує Микола. Воно буде приживатися дуже, дуже довго і не завжди приживеться. Те ж саме і з людьми..
Не прижився Микола в Кіровограді і повернувся в рідні Народичі.
Двадцяти-трирічна Наталя Виговська також віднедавна – народичанка. Вона працює фармацевтом, але зараз - в декретній відпустці. У січні Наталя народила сина. Ïї чоловік – програміст, шукає в Народичах роботу. Живуть вони в орендованому будинку, мешканці котрого 86-року виїхали до Дніпропетровська.
Наталя Виговська:
У цьому районі живуть мої батьки
і я звідси їхати нікуди не хочу.
Якби цю зону змінили другу та
на третю чи на четверту то якусь
би тут розбудову робили. А тут
же все закидане, захарущене, таке страшне.
У зоні відчуження сьогодні буяє весна. Квітне ряст, проліски, котики на деревах. Я зустріла косулю, бачила вужів, і силу-силенну лелек. І подумала, що природа, вочевидь, себе лікує найкраще. Навіть після техногенних катастроф. Двацять років і зона відчуження стає заповідником природи. Чи курортом,- як каже тітка Ніна з села Малі Кліщі, Народицького району. Вона не лише запевняє, що в зоні можна добре жити, вона й закликає молодих приїжджати.... «Тут жить можна. Тут як курортне місто, коли б молодиє. Ïдьте сюди жить. Ïдьте. У лісі все є, ягоди, гриби, А що ще треба? Дрова, тільки заготовляй топи. Безплатне ж паливо. А ви за газ платите. Дорого, а це ж все безплатне. Ïдьте сюди будемо жить.....» запрошує тітка Ніна.
