Аудіозапис програми:
Київ, 3 травня 2006 року.
Сергій Грабовський:
З вами сьогодні журналіст Радіо “Свобода” Сергій Грабовський.
Доброго вечора вам, шановні слухачі!
Справжня, правдива історія Другої світової війни ще тільки пишеться – у цьому зайвий раз переконуєшся, коли звертається до її найтрагічніших сторінок ...
“Цілий день відбивали атаки німців. Патронів мало. Згори допомагав станковий кулемет з якогось іншого підрозділу. Залишилося живими 7-8 людей. З‘явилися німецькі танки. Гранат нема, патронів нема. Організовано відійшли на височину позаду нас. Хтось крикнув: “Німці!” Нічим стріляти. Почали з гори камені котити. Вони відійшли. Прорватися на вдалося... Полон”.
Сьогодні радіожурнал “Країна Інкоґніта” розповість про останні дні оборони Севастополя улітку 1942-го року. Побудований радіожурнал на спогадах учасників цієї оборони – рядових і офіцерів на тих спогадах, які до останнього часу були міцно зачинені у спецархівах. На таких спогадах, фрагмент одного з яких тільки-но прозвучав.
Обложений німецькими і румунськими військами, Севастополь оборонявся з 30 жовтня 1941-го по 4 липня 1942-го року. Два штурми морська фортеця відбила. На третій штурм німецькі й румунські війська під командуванням генерала Еріха фон Манштейн рушили, маючи подвійну чисельну перевагу над радянськими військами, приблизно рівне число артилерії та танків й уп’ятеро більше літаків.
7 червня 1942-го року війська Манштейна рушили вперед, наражаючись на шалений опір загартованих у боях захисників міста. Ман штейн пізніше згадував:
“Хто б міг у той момент, бачачи, як помітно зникають сили наших хоробрих полків, дати гарантію швидкого падіння Севастополя? У ці тижні я щоденно, до і після обіду, перебував у дорозі: у штабах корпусів, у артилерійських командирів, у дивізіях, полках, батальйонах і на артилерійських спостережних пунктах. Тому я надто добре знав стан справ у наших частинах і з‘єднаннях. Полки нараховували по кількасот людей. Мені згадується донесення однієї знятої з переднього краю роти, у бойовому складі якої був один офіцер і восьмеро рядових”.
“Після прориву оборони на Сапун-горі на ділянці ІІ-го сектору німці вирішили, що шлях на Севастополь вільний і тому пересувалися колонами батальйон-полк. Одна така колона з розгорнутим прапором рушила дорогою Чортова балка – хутір Дергачі. На цей час у нас на передньому краї залишилося п‘ять кулеметів і п‘ять 45-ти міліметрових гармат. Наші артилеристи і кулеметники відкрили вогонь. За п‘ять хвилин дорога була завалена трупами фашистів”.
Через півмісяця безперервних боїв у стані крайнього виснаження перебувають обидві сторони. Але у Манштейна є головна перевага над ворогом – його війська не відчувають нестачу боєприпасів. Тим часом радянські солдати і матроси просто не мають чим стріляти.
На початку німецького штурму фронт оборони витрачав на день близько 580 тонн снарядів, унеможливлюючи тим ворожі атаки, але потім інтенсивність вогню знизилася удвічі, а згодом – до 100 тонн на добу. З 20 червня практично не стало зенітних снарядів, і німецька авіація в небі над Севастополем почала діяти безкарно. Може, нестача боєприпасів була викликана якимись об’єктивними чинниками? Зовсім ні. Наприкінці 1941-го року з обложеного міста Чорноморський флот вивіз на Кавказ 15 тисяч тонн боєприпасів, де ці боєприпаси були кинуті на причалах аж до травня. А потім у кращих традиціях соціалізму почалися зустрічні перевозки таких самих боєприпасів, тільки в недостатній кількості.
Внаслідок цього у червні 1942-го року захисники Севастополя не мали, чим стріляти. Скажімо, 29 червня на підводному човні були привезені 70 снарядів для 152-мм гармат. А перед тим вивезені і кинуті на Кавказі були 5,5 тисяч таких снарядів.
Забігаючи наперед, зазначу, що війська Манштейна захопили як трофеї 622 радянські гармати, 785 мінометів і 26 танків. Уся ця військова техніка залишилася перед тим без набоїв і пального.
Проте радянські війська ще здатні були добре битися. Як вважає ряд сучасних дослідників, наприклад, Олександр Широкорад, у цій ситуації командування мусило кинути на шальки терезів усю могуть Чорноморського флоту, здатного своїм артвогнем буквально стерти армію Манштейна.
“На 4 липня 1942-го року у складі Чорноморського флоту перебували: 1 лінкор, 4 крейсери, 1 допоміжний крейсер, 1 лідер, 7 міноносців, 2 малих міноносці, 10 базових тральщиків, 65 торпедних катерів, 41 підводний човен, 7 бронекатерів. Крім того, були чималі десятки сторожових катерів, десятки мобілізованих кораблів, сторожовиків тощо. І вся ця армада практично не діяла, коли гинули тисячі захисників Севастополя!
Улітку 1942-го року долю Чорного моря вирішували сухопутні війська і бази. І якби тоді вдалося відстояти Севастополь, німці не пройшли б на Кавказ і хід війни міг радикально змінитися. При цьому були виправдані будь-які втрати кораблів... 80 тисяч солдат і матросів, котрі пройшли буквально через вогонь і воду в ході оборони міста, безумовно, коштували дорожче, ніж прогнилий лінкор з екіпажем у півтори тисячі чоловік”.
Натомість було вирішено інакше. Командувач флотом віце-адмірал Октябрський (той самий, за наказом котрого вивозилися на Кавказ набої) 29-го червня дав розпорядження, щоб старший офіцерський склад з’єднань і частин, які обороняли місто, залишив війська і зосередився біля штабу для евакуації. Відтак війська залишилися без управління.
30-го червня командування Чорноморського флоту на чолі з віце-адміралом Октябрським і Приморської армії на чолі з генерал-майором Петровим залишило війська й евакуювалося на Кавказ.
“Ця так звана евакуація була схожа на втечу начальства від своїх військ... Загальний настрій був такий – нас здали в полон. Ми б іще воювали і бились. Я спостерігав за людьми. Багато з них плакало від образи і гіркоти, що так безславно закінчилося їхнє життя”.
Але, попри нестачу боєприпасів, попри втрату керування, війська продовжували героїчно битися.
“Наприкінці дня 30 червня німці на автомашинах з‘явилися на лівому фланзі нашої оборони... Ми їх зустріли рушнично-автоматним вогнем... 1-го липня кілька німецьких танків. За ними йшла піхота. Танки пройшли, а піхоту зустріли вогнем на знищення... Відбивалися ще дві години. Підійшло ще кілька танків. Деякі наші здалися, бо нічим було стріляти. Праворуч у тилу у нас не було захисту, скінчилися гранати... Кільце замкнулося. Нам удесятьох вдалося у загальному гармидері відповзти траншеєю і сховатися у зруйнованому дзоті”.
Основні сили оборонців неорганізовано відступили з міста на мис Херсонес, де була створена остання лінія захисту.
“1-го липня брав участь в атаці, де були зібрані всі здатні і нездатні носити зброю з решток розбитих частин, половина з яких поранені у бинтах... Німці відійшли, не чинячи жодного опору. Потім атака видохлася, і всі повернулися назад до берега у чеканні “ескадри”, яка буцімто мусила вночі підійти і забрати всіх, хто залишився, як обіцяли командири”.
А вночі прилетіло кілька транспортних літаків, які мали вивезти поранених та вищий офіцерський склад.
“З настанням темноти почалася евакуація літаками поранених... Хто сильніший, той і потрапляв у літак. На третій літак дійшла і моя черга, але коли я спробував влізти у літак, один з команди вдарив мене чоботом у голову так, що я втратив свідомість. Брали в основному моряків, а у мене форма була сухопутна”.
Прийшли й кораблі – але замість очікуваної ескадри та транспортів, що могли б евакуювати десятки тисяч оборонців Севастополя, за наказом віце-адмірала Октябрьського, в море вийшли тільки 4 тральщики, 10 сторожових катерів, 5 підводних човнів. Згодом – через кілька днів – за наказом Ставки були вислані ще з десяток катерів і кілька підводних човнів. І все.
“На пристані і мостику була суцільна маса людей. На скелі розташувався капітан 3-го рангу Ільїчов, залишений Октябрьським старшим з евакуації... Він сам і його автоматники стріляли в передніх, не давали вплав добиратися до скелі і били короткими чергами по тих, хто намагався доплисти до катера”.
Не вдалося евакуювати навіть ті дві тисячі офіцерів, яких командування “висмикнуло” з військ, розваливши цим оборону.
“Усе море від берега заповнили людські голови, всі пливли до катерів... На моїх очах два матроси тягнуть канат з людиною, а за нього чіпляються двоє-троє, потім усі обриваються в море, і так майже на всіх катерах... Від самого берега до катерів усе люди... Вранці, скільки було видно, поблизу берега у 7-8 людських тіл товщиною тисячі загиблих полоскалися хвилею... Тіла потопельників у різноманітних позах було добре видно у воді”.
Опір на мисі Херсонес іще тривав, але флот так і не прийшов.
“З самого ранку 4-го липня моряки і приморці на дошках, човнах і вплав ішли в море, сподіваючись, що їх там підберуть наші кораблі. Німецькі літаки стріляли по них з кулеметів... О 9-10-й німці після сильної артилерійської підготовки кинули в атаку танки. Наш останній рубіж оборони був прорваний. З боку маяка бігли наші бійці з білими ганчірками і нижніми сорочками в руках і махали ними. Це був кінець”.
Під Севастополем війська Манштейна, у яких залишилося після запеклих боїв до 100 тисяч солдатів, захопили за різними даними у полон від 80-ти до 95-ти тисяч радянських вояків.
Слово має науковий редактор журналу “Морська держава” Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв:
Роль українців в історії чорноморського флоту й двох оборон Севастополя під час Кримської Другої світової війни була величезною. У деякі періоди етнічні українці становили абсолютну більшість рядового складу чорноморського флоту.
На цьому тлі вражають спроби політизованих істориків і пропагандистів заперечити цю роль виходячи з міфу "російського Севастополя", "міста Російської Слави", "споконвічно російського Криму". Але ця слава завойовувалась великою українською кров’ю.
Російський історик, академік Євген Тарле навів лист учасника першої оборони Севастополя князя Васильчикова, де той пише: “Матроси уже називають адмірала Нахимова Нахименком, щоби як вони кажуть, було більше схоже на матроське прізвище”.
Себто, на думку пересічних оборонців Севастополя справжнє матроське прізвище мало звучати по-українськи. Не менш вагомою була участь українців у другій обороні міста. Чимало з них пройшли жахливий шлях мису Херсонес, де захисників Севастополя найвищим командуванням Чорноморського флоту і Севастопольського оборонного району було кинуто напризволяще.
Приблизно 500 вищих офіцерів і чиновників на чолі з адміралом Октябрьським кинули своїх підлеглих і першими втекли на Кавказ. То був абсолютно ганебний вчинок у стилі пролетарських командирів, що ставилися до своїх матросів і солдатів як до дешевого гарматного м’яса, намагаючись, насамперед, врятувати себе улюблених, абсолютно не замислюючись про такі буржуазні категорії, як честь і совість.
Під час Кримської війни евакуацію російських військ на північну сторону Севастополя керував генерал-граф Остен-Сакен. Він вступив на міст останнім, після останнього солдата, ризикуючи потрапити під гарматні ядра французів і англійців. Комуністичні адмірали і генерали поводилися зовсім по-іншому.
Після 1945-го року за надмірне зацікавлення трагедію миса Херсонес можна було потрапити під ковпак "компетентних органів". Уціліли жертви, трагедії, що пройшли нацистські, а незрідка й радянські концтабори, вважали за краще мовчати.
Вони мусили жити з комплексом провини за полон, куди потрапили з ласки своїх воєначальників, а ті, повернувшись до Криму, знову керували без жодних докорів сумління. Радянська військова машина була настільки ж жорстокою, неефективною і витратною, як і весь той тоталітарний режим.
Сергій Грабовський:
До цього можна додати, що не всі радянські генерали та адмірали поводилися так. Тоді, ж улітку 1942-го року, з оточення відмовився евакуюватися командувач 2-ї ударної армії генерал Власов. Не так поводилися й німецькі командири. Генерал Паулюс, котрий командував оточеними німецькими військами під Сталінградом, відмовився евакуюватися літаком з оточення.
Так само, як й інші офіцери, він розділив долю своїх солдатів. Тільки під кінець війни деякі німецькі генерали почали брати приклад зі своїх радянських колег і кидати солдатів напризволяще. Але, попри все, у Севастополі досі вшановують адмірала Октябрського.
А от ті, хто був полишений командуванням на мисі Херсонес і бився там до останньої можливості – а окремі групи після придушення опору основних сил вели бої до 17-го липня, – ці люди, хто пройшов пекло нацистських концентраційних та радянських фільтраційних таборів, так і залишилися в Радянському Союзі особами, так би мовити, другого ґатунку. Хоча саме вони були справжніми героями тієї війни.
Вів радіожурнал “Країна Інкоґніта” Сергій Грабовський.
Спогади учасників боїв на мисі Херсонес під Севастополем улітку 1942-го року читав Олекса Починок.
Говорить Радіо “Свобода”!
Київ, 3 травня 2006 року.
Сергій Грабовський:
З вами сьогодні журналіст Радіо “Свобода” Сергій Грабовський.
Доброго вечора вам, шановні слухачі!
Справжня, правдива історія Другої світової війни ще тільки пишеться – у цьому зайвий раз переконуєшся, коли звертається до її найтрагічніших сторінок ...
“Цілий день відбивали атаки німців. Патронів мало. Згори допомагав станковий кулемет з якогось іншого підрозділу. Залишилося живими 7-8 людей. З‘явилися німецькі танки. Гранат нема, патронів нема. Організовано відійшли на височину позаду нас. Хтось крикнув: “Німці!” Нічим стріляти. Почали з гори камені котити. Вони відійшли. Прорватися на вдалося... Полон”.
Сьогодні радіожурнал “Країна Інкоґніта” розповість про останні дні оборони Севастополя улітку 1942-го року. Побудований радіожурнал на спогадах учасників цієї оборони – рядових і офіцерів на тих спогадах, які до останнього часу були міцно зачинені у спецархівах. На таких спогадах, фрагмент одного з яких тільки-но прозвучав.
Обложений німецькими і румунськими військами, Севастополь оборонявся з 30 жовтня 1941-го по 4 липня 1942-го року. Два штурми морська фортеця відбила. На третій штурм німецькі й румунські війська під командуванням генерала Еріха фон Манштейн рушили, маючи подвійну чисельну перевагу над радянськими військами, приблизно рівне число артилерії та танків й уп’ятеро більше літаків.
7 червня 1942-го року війська Манштейна рушили вперед, наражаючись на шалений опір загартованих у боях захисників міста. Ман штейн пізніше згадував:
“Хто б міг у той момент, бачачи, як помітно зникають сили наших хоробрих полків, дати гарантію швидкого падіння Севастополя? У ці тижні я щоденно, до і після обіду, перебував у дорозі: у штабах корпусів, у артилерійських командирів, у дивізіях, полках, батальйонах і на артилерійських спостережних пунктах. Тому я надто добре знав стан справ у наших частинах і з‘єднаннях. Полки нараховували по кількасот людей. Мені згадується донесення однієї знятої з переднього краю роти, у бойовому складі якої був один офіцер і восьмеро рядових”.
“Після прориву оборони на Сапун-горі на ділянці ІІ-го сектору німці вирішили, що шлях на Севастополь вільний і тому пересувалися колонами батальйон-полк. Одна така колона з розгорнутим прапором рушила дорогою Чортова балка – хутір Дергачі. На цей час у нас на передньому краї залишилося п‘ять кулеметів і п‘ять 45-ти міліметрових гармат. Наші артилеристи і кулеметники відкрили вогонь. За п‘ять хвилин дорога була завалена трупами фашистів”.
Через півмісяця безперервних боїв у стані крайнього виснаження перебувають обидві сторони. Але у Манштейна є головна перевага над ворогом – його війська не відчувають нестачу боєприпасів. Тим часом радянські солдати і матроси просто не мають чим стріляти.
На початку німецького штурму фронт оборони витрачав на день близько 580 тонн снарядів, унеможливлюючи тим ворожі атаки, але потім інтенсивність вогню знизилася удвічі, а згодом – до 100 тонн на добу. З 20 червня практично не стало зенітних снарядів, і німецька авіація в небі над Севастополем почала діяти безкарно. Може, нестача боєприпасів була викликана якимись об’єктивними чинниками? Зовсім ні. Наприкінці 1941-го року з обложеного міста Чорноморський флот вивіз на Кавказ 15 тисяч тонн боєприпасів, де ці боєприпаси були кинуті на причалах аж до травня. А потім у кращих традиціях соціалізму почалися зустрічні перевозки таких самих боєприпасів, тільки в недостатній кількості.
Внаслідок цього у червні 1942-го року захисники Севастополя не мали, чим стріляти. Скажімо, 29 червня на підводному човні були привезені 70 снарядів для 152-мм гармат. А перед тим вивезені і кинуті на Кавказі були 5,5 тисяч таких снарядів.
Забігаючи наперед, зазначу, що війська Манштейна захопили як трофеї 622 радянські гармати, 785 мінометів і 26 танків. Уся ця військова техніка залишилася перед тим без набоїв і пального.
Проте радянські війська ще здатні були добре битися. Як вважає ряд сучасних дослідників, наприклад, Олександр Широкорад, у цій ситуації командування мусило кинути на шальки терезів усю могуть Чорноморського флоту, здатного своїм артвогнем буквально стерти армію Манштейна.
“На 4 липня 1942-го року у складі Чорноморського флоту перебували: 1 лінкор, 4 крейсери, 1 допоміжний крейсер, 1 лідер, 7 міноносців, 2 малих міноносці, 10 базових тральщиків, 65 торпедних катерів, 41 підводний човен, 7 бронекатерів. Крім того, були чималі десятки сторожових катерів, десятки мобілізованих кораблів, сторожовиків тощо. І вся ця армада практично не діяла, коли гинули тисячі захисників Севастополя!
Улітку 1942-го року долю Чорного моря вирішували сухопутні війська і бази. І якби тоді вдалося відстояти Севастополь, німці не пройшли б на Кавказ і хід війни міг радикально змінитися. При цьому були виправдані будь-які втрати кораблів... 80 тисяч солдат і матросів, котрі пройшли буквально через вогонь і воду в ході оборони міста, безумовно, коштували дорожче, ніж прогнилий лінкор з екіпажем у півтори тисячі чоловік”.
Натомість було вирішено інакше. Командувач флотом віце-адмірал Октябрський (той самий, за наказом котрого вивозилися на Кавказ набої) 29-го червня дав розпорядження, щоб старший офіцерський склад з’єднань і частин, які обороняли місто, залишив війська і зосередився біля штабу для евакуації. Відтак війська залишилися без управління.
30-го червня командування Чорноморського флоту на чолі з віце-адміралом Октябрським і Приморської армії на чолі з генерал-майором Петровим залишило війська й евакуювалося на Кавказ.
“Ця так звана евакуація була схожа на втечу начальства від своїх військ... Загальний настрій був такий – нас здали в полон. Ми б іще воювали і бились. Я спостерігав за людьми. Багато з них плакало від образи і гіркоти, що так безславно закінчилося їхнє життя”.
Але, попри нестачу боєприпасів, попри втрату керування, війська продовжували героїчно битися.
“Наприкінці дня 30 червня німці на автомашинах з‘явилися на лівому фланзі нашої оборони... Ми їх зустріли рушнично-автоматним вогнем... 1-го липня кілька німецьких танків. За ними йшла піхота. Танки пройшли, а піхоту зустріли вогнем на знищення... Відбивалися ще дві години. Підійшло ще кілька танків. Деякі наші здалися, бо нічим було стріляти. Праворуч у тилу у нас не було захисту, скінчилися гранати... Кільце замкнулося. Нам удесятьох вдалося у загальному гармидері відповзти траншеєю і сховатися у зруйнованому дзоті”.
Основні сили оборонців неорганізовано відступили з міста на мис Херсонес, де була створена остання лінія захисту.
“1-го липня брав участь в атаці, де були зібрані всі здатні і нездатні носити зброю з решток розбитих частин, половина з яких поранені у бинтах... Німці відійшли, не чинячи жодного опору. Потім атака видохлася, і всі повернулися назад до берега у чеканні “ескадри”, яка буцімто мусила вночі підійти і забрати всіх, хто залишився, як обіцяли командири”.
А вночі прилетіло кілька транспортних літаків, які мали вивезти поранених та вищий офіцерський склад.
“З настанням темноти почалася евакуація літаками поранених... Хто сильніший, той і потрапляв у літак. На третій літак дійшла і моя черга, але коли я спробував влізти у літак, один з команди вдарив мене чоботом у голову так, що я втратив свідомість. Брали в основному моряків, а у мене форма була сухопутна”.
Прийшли й кораблі – але замість очікуваної ескадри та транспортів, що могли б евакуювати десятки тисяч оборонців Севастополя, за наказом віце-адмірала Октябрьського, в море вийшли тільки 4 тральщики, 10 сторожових катерів, 5 підводних човнів. Згодом – через кілька днів – за наказом Ставки були вислані ще з десяток катерів і кілька підводних човнів. І все.
“На пристані і мостику була суцільна маса людей. На скелі розташувався капітан 3-го рангу Ільїчов, залишений Октябрьським старшим з евакуації... Він сам і його автоматники стріляли в передніх, не давали вплав добиратися до скелі і били короткими чергами по тих, хто намагався доплисти до катера”.
Не вдалося евакуювати навіть ті дві тисячі офіцерів, яких командування “висмикнуло” з військ, розваливши цим оборону.
“Усе море від берега заповнили людські голови, всі пливли до катерів... На моїх очах два матроси тягнуть канат з людиною, а за нього чіпляються двоє-троє, потім усі обриваються в море, і так майже на всіх катерах... Від самого берега до катерів усе люди... Вранці, скільки було видно, поблизу берега у 7-8 людських тіл товщиною тисячі загиблих полоскалися хвилею... Тіла потопельників у різноманітних позах було добре видно у воді”.
Опір на мисі Херсонес іще тривав, але флот так і не прийшов.
“З самого ранку 4-го липня моряки і приморці на дошках, човнах і вплав ішли в море, сподіваючись, що їх там підберуть наші кораблі. Німецькі літаки стріляли по них з кулеметів... О 9-10-й німці після сильної артилерійської підготовки кинули в атаку танки. Наш останній рубіж оборони був прорваний. З боку маяка бігли наші бійці з білими ганчірками і нижніми сорочками в руках і махали ними. Це був кінець”.
Під Севастополем війська Манштейна, у яких залишилося після запеклих боїв до 100 тисяч солдатів, захопили за різними даними у полон від 80-ти до 95-ти тисяч радянських вояків.
Слово має науковий редактор журналу “Морська держава” Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв:
Роль українців в історії чорноморського флоту й двох оборон Севастополя під час Кримської Другої світової війни була величезною. У деякі періоди етнічні українці становили абсолютну більшість рядового складу чорноморського флоту.
На цьому тлі вражають спроби політизованих істориків і пропагандистів заперечити цю роль виходячи з міфу "російського Севастополя", "міста Російської Слави", "споконвічно російського Криму". Але ця слава завойовувалась великою українською кров’ю.
Російський історик, академік Євген Тарле навів лист учасника першої оборони Севастополя князя Васильчикова, де той пише: “Матроси уже називають адмірала Нахимова Нахименком, щоби як вони кажуть, було більше схоже на матроське прізвище”.
Себто, на думку пересічних оборонців Севастополя справжнє матроське прізвище мало звучати по-українськи. Не менш вагомою була участь українців у другій обороні міста. Чимало з них пройшли жахливий шлях мису Херсонес, де захисників Севастополя найвищим командуванням Чорноморського флоту і Севастопольського оборонного району було кинуто напризволяще.
Приблизно 500 вищих офіцерів і чиновників на чолі з адміралом Октябрьським кинули своїх підлеглих і першими втекли на Кавказ. То був абсолютно ганебний вчинок у стилі пролетарських командирів, що ставилися до своїх матросів і солдатів як до дешевого гарматного м’яса, намагаючись, насамперед, врятувати себе улюблених, абсолютно не замислюючись про такі буржуазні категорії, як честь і совість.
Під час Кримської війни евакуацію російських військ на північну сторону Севастополя керував генерал-граф Остен-Сакен. Він вступив на міст останнім, після останнього солдата, ризикуючи потрапити під гарматні ядра французів і англійців. Комуністичні адмірали і генерали поводилися зовсім по-іншому.
Після 1945-го року за надмірне зацікавлення трагедію миса Херсонес можна було потрапити під ковпак "компетентних органів". Уціліли жертви, трагедії, що пройшли нацистські, а незрідка й радянські концтабори, вважали за краще мовчати.
Вони мусили жити з комплексом провини за полон, куди потрапили з ласки своїх воєначальників, а ті, повернувшись до Криму, знову керували без жодних докорів сумління. Радянська військова машина була настільки ж жорстокою, неефективною і витратною, як і весь той тоталітарний режим.
Сергій Грабовський:
До цього можна додати, що не всі радянські генерали та адмірали поводилися так. Тоді, ж улітку 1942-го року, з оточення відмовився евакуюватися командувач 2-ї ударної армії генерал Власов. Не так поводилися й німецькі командири. Генерал Паулюс, котрий командував оточеними німецькими військами під Сталінградом, відмовився евакуюватися літаком з оточення.
Так само, як й інші офіцери, він розділив долю своїх солдатів. Тільки під кінець війни деякі німецькі генерали почали брати приклад зі своїх радянських колег і кидати солдатів напризволяще. Але, попри все, у Севастополі досі вшановують адмірала Октябрського.
А от ті, хто був полишений командуванням на мисі Херсонес і бився там до останньої можливості – а окремі групи після придушення опору основних сил вели бої до 17-го липня, – ці люди, хто пройшов пекло нацистських концентраційних та радянських фільтраційних таборів, так і залишилися в Радянському Союзі особами, так би мовити, другого ґатунку. Хоча саме вони були справжніми героями тієї війни.
Вів радіожурнал “Країна Інкоґніта” Сергій Грабовський.
Спогади учасників боїв на мисі Херсонес під Севастополем улітку 1942-го року читав Олекса Починок.
Говорить Радіо “Свобода”!
