Доступність посилання

ТОП новини

“Країна Інкогніта”: “Молодий Театр” в українській культурі.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 10 травня 2006 року.

Сергій Грабовський: І знову з вами ми – журналіст Радіо “Свобода” Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха. Доброго вечора вам, шановні слухачі.

Існують у культурному житті будь-якої країни події, які стають для цього культурного життя справжніми поворотними пунктами. Та чи всі такі поворотні моменти української культури відомі українській же інтелігенції?

Максим Стріха: Межа ХХ і ХІХ століть стали для української культури безумовно часом перелому. 1898 року українство і імперії Романових, і імперії Габсбургів широко відсвяткувало століття від дня виходу першої “Енеїди” Котляревського, з якої прийнято пов’язувати початок нової української літератури і ширше – нової української культури на загал.

На цей час попри всі нагінки, попри всі перешкоди, попри всі царські заборони українська культура сягнула вже великої виробленості. Вона народила блискучу літературу з постатями Шевченка, Франка, молодої ще тоді Лесі Українки. Вона народила блискучий народний реалістичний театр.

І водночас вона, сказати б, сягнула певної вичерпаності свого основного народницького дискурсу, де народ вважався альфою і омегою, де вважалося, що всі літератори, що всі митці є однією дружною сім’єю, що походить з цього народу і мусить творити в ім’я просвіти того ж таки народу, черпаючи з нього, як з вічного джерела.

Гостро постала дилема: або ж лишатися далі в цьому народницькому гетто, програючи блискучій російській культурі в імперії Романових або ж блискучій польській на Підавстрійській Галичині; або ж здійснити героїчну спробу модернізації.

Першою цю спробу почали літератори. Її прийнято пов’язувати з іменем Миколи Вороного, який видав альманах “З вершин і низин”.

Але ті ж процеси намічалися і в театрі. Скажімо ще Микола Садовський в своєму театрі, загалом вірному старій народницькій настанові, охоче запроваджував окремі твори модерністів, хоч, як свідчила тодішня критика, глядачі сприймали їх гірше, аніж, скажімо, “Ревізора” чи вистави традиційного українського репертуару.

Проте всі ці спроби модернізації глибоко обітнув вибух Першої Світової війни, який пройшовся не лишень по українському культурному життю Галичини, яку, як відомо, перейшов двічі туди і назад фронт, а і, насамперед, на житті київському.

Бо ж царська влада з 14-го року заборонила діяльність практично всіх українських установ. Певна полегша прийшла лишень в році 16-му.

Сергій Грабовський: Одним із лідерів творення модерної української культури в царині театру, і не тільки у ній, став Лесь Курбас. Перед мікрофоном наш колега Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов: Наприкінці березня 1916 року двадцятидев’ятирічний театральний актор та режисер Лесь Курбас переїхав з Тернополя до Києва. Тут він деякий час був актором Трупи українських артистів під керівництвом Миколи Садовського.

У травні Курбас разом з групою випускників Київської музично-драматичної школи імені Лисенка заснував театральну студію під назвою «Молодий театр».

Організаційно студія оформилася як «Товариство на вірі», до якого входили члени-товариші, члени-вкладники та кандидати, а керували діяльністю театру господарська та художня ради. Театр отримував також деяку фінансову підтримку від українського уряду.

«Молодий театр» мав на меті (цитата) «проводити в життя такі форми театрального мистецтва, в яких цілком могла би проявитись творча індивідуальність сучасного покоління молодого українського акторства не «українофільської», а європейської, в національній формі, культури».

Акторами театру були Бондарчук, Ватуля, Василько, Леонтович, Мануйлович, Самійленко, Семдор, Чистякова, Шевченко, Гнат Юра та інші, а мистецьким керівником та головним режисером – Лесь Курбас.

Першою виставою «Молодого театру» став «Базар» Володимира Винниченка, поставлений у травні 1917 року. Від вересня театр щонеділі давав вистави у приміщенні театру Бергоньє (нині – Театр російської драми імені Лесі Українки).

Костюми актори приносили самі, деякі декорації позичалися в театрі Бергоньє, решту готували художники Михайло Бойчук та Анатоль Петрицький.

Серед вистав «Молодого театру» були «Вертеп», «Чорна пантера і білий ведмідь» та «Гріх» Володимира Винниченка, «Молодість» Гальбе, «У пущі» Лесі Українки, «Драматичні етюди» Олександра Олеся, «Цар Едіп» Софокла, «Горе брехунові» Грільпарцера, «Йола» Жулавського, «Доктор Штокман» Ібсена, «Тартюф» Мольєра, «Затоплений дзвін» Гауптмана, «Кандіда» Бернарда Шоу.

Однією з останніх постановок театру була інсценізація за творами Тараса Шевченка. У квітні 1919 року наказом Театрального комітету при Народному комісаріаті освіти «Молодий театр» був об’єднаний з Державним драматичним театром у Києві.

Сергій Грабовський: Розповідь про місце і значення “Молодого театру” в історії української культури продовжує професор Вадим Скуратівський.

Вадим Скуратівський: Поява “Молодого театру” – це явище вкрай емблематичне, надзвичайно цікаве і надзвичайно драматичне. От уявимо собі: в розпалі Першої Світової війни нема кому діла до якоїсь там України, до її культури.

І попри всі ці надзвичайно важкі обставини знаходяться добрі люди у цій самій країні, які витворюють оту структуру, яка є ніби зразком тогочасного модерного театру.

Раніше театри або зрештою розважали публіку, або зрештою так чи інакше вони транслювали класику у свідомість глядача.

Треба було, щоб був театр, який українською мовою українському глядачеві надавав би можливість осмислити основні сюжети буття, основні сюжети історії.

Класичні спектаклі “Молодого театру” – “Цар Едіп”, “Магбет”, Вслід за тим спектакль за творами Шевченка постає ніби свідченням того, що знайшлися нові сили в українському театрі, які працюють саме в такому напрямі.

Додамо до цього ще спектакль за дивовижною п’єсою Лесі Українки “У пущі”, де йдеться про необхідність свободи творчого самовиявлення.

Тобто за тих умов: Грушевський у засланні, Петлюра ще, сказати б, напівофіцер російських військ, не доводиться вже говорити про інших персонажів українського політичного життя 18-20 років – вони ще нічого не знають про свою долю.

А от театр цей – він цю долю показує, показує на повну силу. Розповідь про абсолютне всевладдя долі у п’єсі “Цар Едіп”, власне - тиран Едіп.

Вслід за ним - так само нещадна метафізична, а не просто вже політична конкуренція поміж різними історичними силами у спектаклі за Шекспіром – у “Макбеті”.

Вслід за тим модерна інтерпретація у часі і просторі творчості Шевченка.

Тобто це була маленька театральна, абсолютна за своїм значенням енциклопедія українського буття у великому історичному часі.

Таке значення мав цей самий театр, що в ньому унікально зібралися неймовірно талановиті люди, починаючи з геніального режисера і закінчуючи блискучими акторами.

Зрозуміло, ця система не могла довго протриматися за тогочасних історичних умов.

Але от вслід за тим викає Київський драматичний театр на тій основі, виникає “Березіль”.

Так, катастрофа “Березоля”, але потому залишається ота сама велика українська театральна легенда.

Звичайно, були і труднощі. Десь в середині двадцятих зустрічаються Лесь Курбас, випадково, на якомусь полустанку у буфеті, з одним із корифеїв українського театру. Якось навіть трохи незручно називати те велике прізвище. І корифей навіть не дивиться у бік Курбаса. “Що ж, добродію, Ви мене не помічаєте? Ми ж отзнайомі”, - “Та бодай ми б з вами не знайомилися”.

Річ у тім, що та традиція не могла знайти спільної мови з Курбасом, хоча якраз Курбас цю спільну мову сам по собі от він знаходив.

Словом, от перед нами драма новоукраїнського культурного становлення у цьому самому столітті. Драма, яка заслуговує інтерпретації і спеціально теоретичної, скажімо, і театрознавчої, і культурологічної, і нарешті кінематографічної.

І можливо це надзвичайно було б цікаво поставити спектакль про той самий грандіозний український спектакль, в широкому значенні спектакль, який розпочинається в травні 916-го року.

Максим Стріха: Лесь Курбас від Винниченка через європейський модерн і до Шекспіра, Софокла, Лесі Українки і вистави за Шевченком, дав надзвичайно потужний синтез української традиції і європейського модерну.

Сам Курбас в силу унікальності його постаті – народжений в родині акторів, навчався у Віденському і Львівському університетах – міг краще від інших поглянути з України, через призму українських традицій і на Європу.

Сергій Грабовський: Відлуння творчості Леся Курбаса, його театрального дійства існує в Україні донині. У цьому переконаний відомий громадський і політичний діяч, народний депутат України Лесь Танюк.

Лест Танюк: Він існує не в театрах репертуарних, не в театрах, які є на державному бюджеті, і не в театрах, які кинуті, власне, цією державою на призволяще, тому що бюджет маленький і їм, як то кажуть не до жиру бути вживу, тому вони заробляють гроші орендою, концертами, будь-яким іншим.

Тут звичайно Курбаса не може бути. Бо Курбас – це режисура такого плану, яка розробляє макет нового життя і підводить, так би мовити, людину до самої прірви і показує людині – от що могло б бути, якби трагедія дійшла до свого краю. Людина зупиняється і тоді вона в житті цього не повторює.

Оце макетування життя, власне, і є режисура Курбаса. І в якихось екстравагантних варіантах Жолдака, можливо, в якихось постановках Дахо ми можемо сьогодні знайти сліди, елементи Курбаса.

Але вся ж біда в тому, що на державному рівні його системи не викладають ані ттеатральному інституті, ані в тих інститутах білятеатральної культури, які є.

Для України Курбас – це все таки є факультатив. Звичайно, рівень режисури підвищився. І, звичайно, всі десь навпомацки, що таке Курбас.

Але, по суті, він більше існує сьогодні в теорії. Мені більше подобають роботи нових театрознавців, і Веселовська розробила вистави Курбаса вже після Нелі Корнієнко, пишуть по Гірняку дисертацію – уже іде нова хвиля осмислення.

Максим Стріха: Життя самого Леся Курбаса підтвердило тезу Леся Танюка: “Трагедія має дійти до свого краю”. 33-34 – погром “Березолю”, арешт.

Останнє місце роботи режисера Курбаса – Соловецький театр, де вистави ставили в’язні. Нарешті розстріл до двадцятої річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції в числі інших понад тисячі визначних діячів культури, науки, мистецтва. І довгі десятиліття забуття.

Учні Курбаса діють. Діють по-різному, але пам’ять про Курбаса весь цей час жила.

Пригадую розмову з покійним нині визначним українським фізиком – директором Харківського фізико-технічного інституту низьких температур академіком Вєркіним. Людиною, безумовно, російської культури, яка і до української ставилась часто поблажливо, бо тоді не могла знати її вершинних виявів, а те, що траплялось їй, було часто провінційним.

Але от щодо Курбаса його висновок лунав захоплено. Він бачив це хлопцем ще в Харкові і казав (переклад): “Це було чудово”.

Зараз, безумовно, лишилося обмаль людей, які бачили курбасівські постановки. Безумовно, вже зовсім не лишилося тих, хто бачив “Молодий театр” і дуже мало тих, хто бачив живцем харківський “Березіль”. Але пам’ять про ці вистави жива. Вона існує великою потенцією майбутнього розвитку українського театру.

Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський. Наступної середи ми рушимо далі у світ загадок і забутих сторінок української історії. Говорить Радіо Свобода.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG