Якщо перефразувати вислів , то світ буде не театром ( у Харкові ) , а базаром, де кожен мешканець щодня стає його актором – вірніше, покупцем чи продавцем. Краму у Харкові – різного – безліч – на великих і маленьких майданчиках. З ними влада пробує боротися, але ця боротьба протікає в”яло та хаотично. А відтак Харків має ринок „ Барабашово”, куди приїздять з усіх усюд – кажуть, що дешево, і навіть у товарах „made in” часто не вгадують барвистого слобожанського колориту… Тому більшість харків”ян або сама торгує, або торгується – тим і виживає…
Тетяні 43 роки, вона господарка невеличкого ринку на 50 робочих місць для підприємців. Виховує доньку-школярку і сина – студента, заробіток на місяць – близько 3 тисяч доларів. Говорить, що на життя їй вистачає.
Тетяна (переклад): - Покупки я роблю у супермаркетах двічі на тиждень. Купляю все, що хочу, я не рахую гроші у гаманці. Мені вистачає на дітей, на культурні розваги. Одяг купую на ринках, бо вважаю, що в модних бутіках в центрі міста ціни невиправдано високі.
Алла працює реалізатором на цьому ринку. Говорить, що на життя їй не вистачає . Маючи 600 гривень на місяць, мріє хоча б про тисячу. Може дозволити собі сходити в кіно. Інколи.
Алла (переклад): - Вся родина має три тисячі три. В мене 600 гривень на місяць. Продукти купляю на ринку, одяг теж. На що залишається ? На якісь надмірності не залишається.
Підприємцям, які не є власниками ринків, на цих ринках стало жити не дуже солодко – гірше, ніж 5 років тому. Місцева влада, фіскальні органи, а головне – інфляція – такі вороги середнього класу. Дмитро – дрібний підприємець, підрахував, що інфляція „з’їдає” половину прибутків. Має на місяць 500 доларів, хотів би тисячу, бо багато грошей витрачається на бензин.
Дмитро (переклад): – Один похід до супермаркету – і сто доларів немає. Практично нічого не купив, їсти немає чого, і грошей теж немає.
Найважче у Харкові живеться інтелігенції – лікарям та викладачам. Їх робота – не базар, гроші мають лише ті, які їм сплачує держава. У лікаря –педіатра Людмили 2 синів, вони зараз служать в українському війську. Отримуючи півтори тисячі гривень на місяць, говорить, що ледве зводить кінці з кінцями, бо мешкає у приватному будинку, який обходиться дуже дорого.
Людмила (переклад): – До супермаркетів рідко ходимо, речі купуємо на „Барабашово”.
Олександр - викладач історії Національного педагогічного університету. Говорить, що якби б не приватні уроки – не вижив би із заробітною платою у 900 гривень на місяць. Дружина заробляє значно більше. Вона готує і розносить їжу для тих реалізаторів, що торгують на „Барабашово”.
Олександр: - Щодо одягу – купую його дуже рідко. На ринках, на жаль, а не в цивілізованих магазинах.
Великий ринок на ім’я Харків вирує цілодобово. Порада для гостей міста – приїжджаючи до Харкова, не пробуйте торгуватися - ви не на східному базарі, ви – у східній столиці базарного бізнесу України.
Тетяні 43 роки, вона господарка невеличкого ринку на 50 робочих місць для підприємців. Виховує доньку-школярку і сина – студента, заробіток на місяць – близько 3 тисяч доларів. Говорить, що на життя їй вистачає.
Тетяна (переклад): - Покупки я роблю у супермаркетах двічі на тиждень. Купляю все, що хочу, я не рахую гроші у гаманці. Мені вистачає на дітей, на культурні розваги. Одяг купую на ринках, бо вважаю, що в модних бутіках в центрі міста ціни невиправдано високі.
Алла працює реалізатором на цьому ринку. Говорить, що на життя їй не вистачає . Маючи 600 гривень на місяць, мріє хоча б про тисячу. Може дозволити собі сходити в кіно. Інколи.
Алла (переклад): - Вся родина має три тисячі три. В мене 600 гривень на місяць. Продукти купляю на ринку, одяг теж. На що залишається ? На якісь надмірності не залишається.
Підприємцям, які не є власниками ринків, на цих ринках стало жити не дуже солодко – гірше, ніж 5 років тому. Місцева влада, фіскальні органи, а головне – інфляція – такі вороги середнього класу. Дмитро – дрібний підприємець, підрахував, що інфляція „з’їдає” половину прибутків. Має на місяць 500 доларів, хотів би тисячу, бо багато грошей витрачається на бензин.
Дмитро (переклад): – Один похід до супермаркету – і сто доларів немає. Практично нічого не купив, їсти немає чого, і грошей теж немає.
Найважче у Харкові живеться інтелігенції – лікарям та викладачам. Їх робота – не базар, гроші мають лише ті, які їм сплачує держава. У лікаря –педіатра Людмили 2 синів, вони зараз служать в українському війську. Отримуючи півтори тисячі гривень на місяць, говорить, що ледве зводить кінці з кінцями, бо мешкає у приватному будинку, який обходиться дуже дорого.
Людмила (переклад): – До супермаркетів рідко ходимо, речі купуємо на „Барабашово”.
Олександр - викладач історії Національного педагогічного університету. Говорить, що якби б не приватні уроки – не вижив би із заробітною платою у 900 гривень на місяць. Дружина заробляє значно більше. Вона готує і розносить їжу для тих реалізаторів, що торгують на „Барабашово”.
Олександр: - Щодо одягу – купую його дуже рідко. На ринках, на жаль, а не в цивілізованих магазинах.
Великий ринок на ім’я Харків вирує цілодобово. Порада для гостей міста – приїжджаючи до Харкова, не пробуйте торгуватися - ви не на східному базарі, ви – у східній столиці базарного бізнесу України.