Доступність посилання

24 Листопад 2017, Київ 12:08
Київ – Напередодні Великодня в українських ЗМІ традиційно збільшилося число публікацій та відеосюжетів на тему духовності, доброчинності, культури тощо. Масовій аудиторії розповідають про подвижників духу (релігійних та світських, реальних та міфічних), про нові грандіозні наміри уряду щодо розвитку духовної культури, про щедрих благодійників і вправних культуртрегерів. Тональність цих повідомлень, інтерв’ю, статей і коментарів здебільшого стримано-піднесений, оптимістичний.

Водночас зростає й число не менш традиційних ремствувань на слабку державну підтримку духовної й культурної сфери (яка, зрозуміла річ, не вичерпується цариною самої тільки релігії), на зневажливе ставлення з боку сильних світу цього до духовного життя суспільства і тих інструментів, які його забезпечують. Часом ці ремствування є абстрактними, а часом мають точний адресний характер – хто конкретно, з яких причин і скільки не виділив коштів чи інших ресурсів на той чи інший культурницький проект. От, скажімо, у середині квітня стало відомо, що столична держадміністрація раптово припинила фінансування муніципального театру «Київ». У столиці ж примусово виселяють Державне видавництво художньої літератури «Дніпро» із займаного ним упродовж 65 років приміщення. Воно, мабуть, і не дивно: адже незадовго до цього і голова Київської міськдержадміністрації, і міністр культури, і високопоставлені представники президентської адміністрації дружно проігнорували чергове вручення авторитетної театральної премії «Київська пектораль», хоча їхня участь у цьому заході й планувалася.

Та мова не про це, точніше, не тільки про це. Справа не в ремствуваннях, хоча й справедливих. Має йтися про вагу проблем устійнення та розвитку культури, що її філософи окреслюють як сферу духовної, ціннісної, комунікативної організації суспільства, котра визначає норми поведінки, мислення, почуттів різних верств населення і націй в цілому. Це проблеми не турботи про об’єкти третьої черги, не виділення залишкового фінансування (те, що не піде на розвиток економіки та соціальні виплати, хай іде на культурницькі проекти), не такого собі духовного свята, що докорінно відрізняється від робочих буднів і яке можна дозволити собі кілька разів на рік, – ні, це проблеми самого національного існування. Бо без ствердження національної культури як цілісності, про потребу чого ще чверть століття тому писав Іван Дзюба, без належного облаштування духовного життя нації всі інші форми її діяльності, так би мовити, суто прагматичні, виявляються безцільними і неконкурентоспроможними. У цьому сенсі не варто забувати Григорія Сковороду з його вельми радикальним, але загалом точним словом: «Плоть нічтоже. Дух животворящ». І справді, хіба без «духу, що тіло рве до бою» була одержана якась перемога, чи то на бойовиську, чи то в економіці?

Прагматичне значення непрагматичних речей

Культура, в тому числі й та, яку традиційно звуть духовною, образно кажучи, багатоповерхова. Нижні її шари – культура побутова, традиційна, трохи вище – фольклорна. Дуже важливими є загальноосвітні «поверхи», без яких рух вперед й угору зазнає неминучого фіаско. І, звичайно, культура професійна, її найвищі, елітарні поверхи, значна частина яких не для всіх, а тільки для обраних – але ця обраність вимірюється не статками і не походженням, а талантом та працею. Це давно відомі речі, але, схоже, відомі всім українцям із вищою освітою, тим більше з кандидатськими та докторськими ступенями, крім оздобленого найрізноманітнішими дипломами верхнього прошарку «господарів життя», тобто творців і верховодів кланово-олігархічної системи.

Ремствувати на це, очевидно, не має сенсу, бо йдеться про притаманне саме цій системі явище, яке іншим просто не може бути в силу характеру системи. Адже остання орієнтована на здобуття якомога більших статків за рахунок максимального зростання експортного потенціалу України під монопольним контролем кількох кланових угруповань, зрощених із державним апаратом. Таке зростання з неминучістю відбувається майже виключно за рахунок сировинних та низькотехнологічних галузей промисловості й сільського господарства, без розвитку внутрішнього ринку, без постійного росту купівельної спроможності масового споживача, без залучення новітніх науково-технологічних розробок, оскільки тільки збереження статус-кво в усіх сферах – соціальній, технологічній, виробничій – убезпечує політичну владу кланового режиму. Простіше кажучи, такій системі потрібен не надто освічений, перейнятий тільки футболом, пивом та розважальними телешоу масовий працівник, який постійно балансує на грані бідності, а відтак у нього немає ані часу, ані змоги звертати увагу на «вищі матерії». Про духовність і про культуру йому дозволено згадувати кілька разів на рік, і то в межах, що визначені «жовтою» пресою та звульгаризованим телебаченням.

Звичайно, реальне життя в Україні виривається за ці межі, бо, по-перше, опір суспільства унеможливлює повне торжество кланово-олігархічного режиму, по-друге, такому торжеству існування не до кінця розчавленого владою незалежного малого й середнього бізнесу, задіяного на задоволення потреб внутрішнього ринку, по-третє, і серед великого бізнесу трапляються персони й структури, чиї інтереси в силу тих чи інших причин пов’язані передусім із внутрішнім ринком, а тому зацікавлені в його всебічному розвитку. Ну, і нарешті, і власне духовна культура, і її матеріально-предметні носії, і суспільно значущі форми її розвитку – все це в Україні тримається завдяки тим тисячам (якщо взяти горішні щаблі культурної «будови») і мільйонам (якщо йдеться про підвалини соціокультурного буття нації) людей, які просто не можуть жити інакше, для яких світ не замкнений на вузькопрагматичних, утилітарних інтересах та потребах.

Та й що таке – прагматизм? Якби Сергій Корольов та Вернер фон Браун (власне, і провідні члени їхніх команд також) не були високоосвіченими, глибоко інтегрованими в національну та світову культуру достойниками, очевидно, космічна доба людства з усіма її практичними принадами – телебаченням і телефонним зв’язком через супутники, космічним контролем за погодою та діяльністю терористичних груп тощо – настала б значно пізніше. Бо ж пілотовані польоти на Місяць і плановані, проте в силу низки причин не реалізовані польоти людини до Марсу мали радше символічне, ніж прагматичне значення, але разом із цим, на тій основі розвивалися високі космічні технології, застосовувані в найрізноманітніших сферах життя...

Культура по-олігархічному і по-українському

Узагалі-то про проблеми розвитку культури (абсолютна більшість із яких зводиться до фінансово-організаційних) якось дивно говорити в країні, де експерти зафіксували наявність понад 20 доларових мільярдерів та ще близько 30 осіб, чиї статки перевищують півмільярда доларів. Бо ж іще у Російській імперії – за всієї її відсталості та неєвропейськості – заможні люди мали звичку приблизно третину одержаного доходу вкладати у виробництво, третину витрачати на особисте споживання власної родини, третину ж витрачати на благодійність у різних її формах. Не треба думати, що тоді підтримка культури припадала виключно на благодійну сферу; особисте споживання заможних верств обов’язково включало придбання книжкових новинок, передплату «товстих» журналів, колекціонування живопису й скульптури тощо. Гонорари у літераторів були солідними: не випадково Леся Українка писала рідним, що за одну статтю для петербурзького науково-популярного журналу планує одержати гроші, яких вистачить, щоб кілька місяців не думати про фінансові питання. У ті часи «не думати» включало закордонні поїздки, найми квартири, ходіння до театрів та ресторанів тощо.

А крім меценатів, розвиток культури здійснювався земствами (за сучасною термінологією, місцевим самоврядуванням), активну участь (у тому числі й грошову) брали різночинці (нинішній середній клас), громадські структури – загалом спільні зусилля нівелювали негативний тиск з боку самодержавства.

Та мова не про ті давні і, до речі, далеко не ідеальні часи, а про сьогодення. Здавалося б, у незалежній Українській державі професійна, «висока», горішня культура мала б бути у кращих умовах, аніж у самодержавній імперії, яка не давала простору вільному розвиткові української нації, але...

Але для кланово-олігархічної верхівки, для мільярдерів і мультимільйонерів, потрібний імідж культурників не у своїй країні, а за кордоном. Там, куди йде продукція їхніх виробництв, де зберігаються їхні гроші, де вчаться їхні діти і де, зрештою, формується світова громадська думка. От так і стається, що «півторамільярдний» олігарх щедро фінансує українознавчі студії в одному із провідних англійських університетів, а тим часом однієї десятої тих коштів вистачило б, щоб на певний час розв’язати фінансові проблеми всіх зацілілих «товстих» українських журналів. Абсурд? Так, але тільки під оглядом норми, під оглядом інтересів розвитку нормальної європейської нації. А от для тих, хто цінує тільки німу українську плоть, здатну за копійки працювати на них, і для кого український дух смертельно небезпечний, – річ цілком логічна. Тим більше, що таке капіталовкладення дає змогу запровадити у Великій Британії «правильне» українознавство, яке в багатьох випадках може стати в пригоді.

«Трьохмільярдний» олігарх виглядає більш прогресивним – аякже, Центр сучасного мистецтва він створив не деінде, а у Києві. Фінансує й деякі інші культурницькі проекти. Тільки от проблема – чимало люду сумнівається у тім, чи й справді є мистецтвом те, що експонують у цьому Центрі. Може, що і є – принаймні, дехто в Європі так вважає. Можливо, саме заради іміджу в очах цього європейського «декого» і створений сам Центр? А тим часом якби кожна музична школа країни одержала в дарунок бодай по одній скрипці, це стало б беззаперечним внеском у розвиток підґрунтя загальної суспільної культури. Власне, не обов’язково скрипку – можна чимось підтримати й художні школи. Бо ж перед тим, як щось вигадувати в царині надсучасного мистецтва, слід засвоїти класичні основи, напрацювати техніку роботи, стати знавцем спадщини минулих століть. Речі елементарні, але ж невиграшні в сенсі швидкого здобуття іміджу мецената за межами України...

Отож і виходить, що коли ЗМІ у ці дні ведуть мову про духовність, культуру та про національні надбання, то найменше всі ці речі потрібні тим, хто привласнив собі звання «еліти», а найбільше – тим, хто не має фінансових чи матеріальних ресурсів, але почувається українцем і діє відповідним чином.

Сергій Грабовський
– кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG