Слухати:
Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу!
На хвилях Радіо Свобода щотижнева програма “Свобода совісті” та я, її ведучий Віктор Єленський.
Року Божого 1596-го, 8-го дня місяця жовтня за старим календарем, Ми в Бозі зібрані на черговім соборі в Бересті, в соборній церкві святого Миколая, Митрополит і єпископи грецького обряду, нижче підписані, на вічну пам’ять проголошуємо, щоб найвищий пастир Вселенської Католицької церкви прийняв нас під свій послух.
410 вже років тому уклали владики київської церкви унію з Римом, унію, з якої постала сучасна Українська греко-католицька церква. І чотириста десять років дискутують вже, що дала народові руському і що відібрала в нього унія, якими були головні рушії рішення про союз з Римом, і якою виявилася спадщина Собору у Бересті Литовському. Точніше сказати, двох Соборів.
Що спричинилося до прагнення українсько-білоруських архієреїв вийти з підпорядкування Царгорода і увійти в союз із Римом? Передовсім, очевидно, глибока криза, яка охопила була Київську митрополію в 16 столітті. Жахливий стан моралі духовенства й єпископату, який нічим не відрізнявся способом життя від розгульних магнатів-розбишак Речі Посполитої. Купівля місць, так званих “хлібів духовних”, що наче іржа, роз’їдало тіло Церкви. Безнадійно низький освітній рівень духовенства – жоден з тодішніх православних навіть владик не володів латиною. Втручання світського елементу у справи церкви. Занепад східних патріархатів під владою Туреччини і недостойна поведінка грошолюбних патріархів. І це на тлі могутнього релігійного зрушення по цілій Європі, духовних пошуків серед русинів, поділ шляхти за конфесійною ознакою і розпачу від розриву між Римом і Царгородом, факт якого довго не сприймався київською релігійною свідомістю.
Звісно, руське духовенство переслідувало і більш прагматичні цілі. Воно сподівалося вискочити з-під контролю братств, отримати рівні права з римо-католиками у Речі Посполитій.
Але у Бересті 410 років зібралося два Собори. Позиції їхніх учасників виявилися незводимими.
Чому? Говорить історик Наталія Кочан.
Наталія Кочан: На жовтень 1596 року у Бересті зібралися два Собори. Коли з’їхалися представники обох цих Соборів, вже було зрозуміло, що миру між ними немає.
На Соборі, очолюваним митрополитом Рагозою, було 5 єпископів і 3 архімандрити. Митрополит Рагоза як глава Київської митрополії був вищим чинником церковної влади.
Антисобор... Там було 2 єпископи і архімандрит. Був ще один представник Царгородського патріарха Єремії Другого. Він представив грамоти, начебто він мав повноваження надзвичайні патріарха. Але на той момент патріарх вже помер. Логічно припустити, що зі смертю патріарха ці повноваження скінчилися. Але антисобор, на якому домінували братства, світські представники, визнав ці повноваження.
Вважати, який Собор правильніший, то це залежить від того, яку хто вважає владу церковну найвищу: або Київського митрополита Рагози, або представника Константинопольського патріарха.
Кінчилося тим, що 2 Собори екскуменікували один одного. І ця анафема триває до сьогодні.
Але тут важливо сказати, що тут за антисобором стояла більшість православного люду на Русі-Україні. І церковні Собори визначаються чинними не тільки за формою, що вірили всі, всюди і завжди, але в православ’ї ще є додаток: Собор, щоби бути легітимним, має ще бути сприйнятий народом Божим, усім віруючим загалом. Ось цього з Собором уніатським не сталося.
Єпископи, які перейшли на унію, не змогли переконати у своїй правоті братства. За православною частиною стояла Києво-Печерська лавра, приєдналися практично всі православні монастирі.
Дещо згодом проти унії, за православ’я, виступила військова сила у вигляді козацтва.
Стався величезний розкол, коли, як писали колишні хроніки, Русь почала нищити Русь. Ми бачимо ці наслідки і до сьогодні.
Віктор Єленський: Дві Русі по-різному бачили власне майбутнє, дві Русі заходилися поборювати одна одну... Але жодна з них не хотіла бути маріонеткою в чужинських руках. Треба визнати: і тоді в Римі, і сьогодні в Москві так повністю і не усвідомили ідентичності тієї Церкви, яка постала з пасіонарних Артикулів, написаних “руками власними” православними єпископами понад чотири століття тому.
Входячи в єдність з Римською церквою, українсько-білоруські владики вимагали від «панів-римлян» збереження православної літургійної традиції, обрядових особливостей і рівних прав з латинським духовенством Речі Посполитої. Крім того, вони розглядали себе якщо вже не піонерами, то, щонайменше, «працівниками дванадцятої години» у справі відновлення єдності Церкви Христової і навіть спеціально обумовили своє місце в тому величному майбутті, коли Господь цю єдність відновить.
Уніати однак не стали мостом між християнськими Сходом і Заходом. Проголошена 1596 року в Бересті Литовськім унія з Римом призвела до розколу Київської митрополії, «пани-римляни» не завжди були щирими зі своїми возз’єднаними русинами.
Але Греко-католицька церква стала, зрештою, своєю для мільйонів цих русинів, вона ж відіграла дуже важливу роль у кристалізації, власне, української ідентичності галичан.
Зрештою, Берестейська унія відіграла серйозну роль і в тому, що ми нині називаємо “екуменічною візією”, і в творенні української та білоруської культур.
Кореспондент Радіо Свобода Галина Терещук говорила про це з істориком Ігорем Скочилясом.
Ігор Скочиляс: Берестейська унія справила надзвичайно потужний вплив на розвиток українсько-білоруської культури. Цей парадокс, кажучи мовою німецького історика Ніпердая, вона (це й існування руської культури, українсько-білоруської у форматі двоконфесійності, двополярності) стимулювала дуже динамічно розвиток української культури. Це розвиток церковних братств, це розвиток книгодрукування, це розвиток модерної політичної свідомості руської нації, це дискусії про руську спадщину, дискусії про перспективу руської культури і загалом руської нації в її ранньомодерному значенні.
Віктор Єленський: З Берестейської унії постала Греко-католицька церква, роль якої у самовизначенні галичан і вибору ними з-поміж інших, які реально в них існували, українського шляху, важко переоцінити.
І коли у 1946 році Сталін особисто схвалив операцію з «возз’єднання уніатів з Матір’ю-Церквою», то всі без винятку греко-католицькі єпископи обрали табори перед зрадою своїй традиції.
Глава Української греко-католицької церкви кардинал Любомир Гузар в інтерв’ю Радіо Свобода зазначив, що коріння такої вірності треба шукати в подіях чотирьохсотрічної давнини.
Любомир Гузар: Ота Берестейська унія, на яку дуже відказують, що вона, незважаючи на всі мильні обставини, всі труднощі, які вона перебула, таки себе оправдала, бо через 45 років діти тієї унії не відреклися ані Хреста, ані єдності його церкви.
Отже, якась є сила в тій єдності, яку запевняла Берестейська унія.
І тепер ми стоїмо перед проблемою. Вже 15 років існує наша держава незалежна. Дуже багато говориться про єдність церкви, про потребу одної церкви в Україні.
Який шлях до цього? Держава нас не об’єднає, сила нас не об’єднає, політичні домовлення нас не об’єднають.
Що нас об’єднає? Тут треба глянути в минуле і побачити, що дало силу церкві в таких дуже трудних обставинах перетривати. Значить, звідки береться сила в людях, щоби дуже в критичних обставинах не заперечити себе? Наука, так мені здається, з чого є, якщо застановимося, але ми ще мусимо багато більше застановитися, але най вже це, що зроблено, що сила та походить від Бога.
Отже, значить, що тільки в єдності з Богом і через ту єдність чи з Богом в єдності, щирі єдності з людьми ми можемо осягнути справжню, повну єдність між християнами.
Віктор Єленський: Понад сорок років підпілля, довжелезний мартиролог священнослужителів, ченців й черниць, тюрми, табори і спецпоселення, які гартували віру, але забирали життя – все це давало підстави греко-католикам, які вийшли наприкінці 1980-х років з катакомб, вважати, що найгірші часи позаду, і що вірність свою Апостольському Престолові вони довели цілком і повністю.
Однак захоплений діалогом з Москвою Ватикан не поспішав віддячити їм за цю вірність. Він так і не надав статусу патріархату цій найбільшій з-поміж східних католицьких церков.
Про свою приналежність до Української греко-католицької церкви повідомляють в ході соціологічних досліджень приблизно 7-8% опитаних в Україні, тобто йдеться приблизно про 3,5 мільйони осіб; ще два мільйони вірних Церкви об’єднують закордонні єпархії.
Нагадаю, що статус патріархату мають 6 східних католицьких церков: Вірменська, Коптська, Сирійська, Мелкітська, Маронітська та Халдейська. Кожна з них набагато або просто менша за Українську греко-католицьку церкву.
Пояснити з точки зору канонічного права, чому вона такого статусу не має, звісно можна, але, боюся, таке пояснення не буде переконливим навіть для тих, хто заходиться це зробити.
Історик Ігор Скочиляс навпрост пов’язує бажаний для українських греко-католиків статус з їхньою історією, з їхніми витоками і самоусвідомленням.
Ігор Скочиляс: Що стосується ідеї відновлення помісного статусу і його визнання Ватиканом, то, знову ж таки, воно закорінене в ту дискусію про те, кому належить спадщина києво-християнської традиції і Київської церкви. І цей, більше, ніж 400-літній період існування Греко-католицької церкви на українсько-білоруських землях показує, що Греко-католицька церква, незважаючи на дуже драматичні і соціальні, і політичні, і культурні аспекти своєї історії, завжди демонструвала і свою прив’язаність і декларувала свою приналежність до києво-християнської традиції.
Віктор Єленський: Минулорічне загострення у зв’язку із перенесенням осідку глави Української греко-католицької церкви зі Львова до Києва підтвердило й іншу очевидність. Символи та колективні значення й надалі рухають людьми. Українська церква прагла перенести свій осідок в українську же столицю, а Московський патріархат був проти. Він ще і ще раз підкреслював: це наша територія і релігійно-суспільний розвиток на ньому визначатимемо ми навіть тоді, коли йдеться про іншу країну і про неправославні церкви.
Греко-католики тоді таки переїхали. Вони вважають себе церквою свого права, церквою, яка не забула про Артикули чотирьохсотрічної давнини, про свої власні умови приєднання до Апостольського престолу, якому, знов-таки, вони свою вірність вони довели.
Принципово: найбільш відповідальні й сумлінні з них не забули і про те, що Соборів у Бересті 1596-го року було два. І ті, хто зібрався в церкві святого Миколая, і ті, хто перебував у будинку знатного тринітарія, по-своєму вболівали і за свою церкву, і за руський народ, і за цілу Церкву Христову.
Це сумління не може заспокоїтися доти, доки над нащадками і тих, і інших тяжіють обопільні анафеми. Вони висять над односельцями, над співгромадянами, над однодумцями, зрештою, які причащаються з різних чаш.
Греко-католицько-православний конфлікт наразі притлумлений, але не подоланий. І серед православних, і серед греко-католиків вистачає яструбів. Але є і невиправні мрійники, які бачать сліпучі ризи владик, що проголошують уневажнення анафем року Божого 1596-го. І вірять, що це ще станеться під цим Небом, і на цій землі.
Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу!
На хвилях Радіо Свобода щотижнева програма “Свобода совісті” та я, її ведучий Віктор Єленський.
Року Божого 1596-го, 8-го дня місяця жовтня за старим календарем, Ми в Бозі зібрані на черговім соборі в Бересті, в соборній церкві святого Миколая, Митрополит і єпископи грецького обряду, нижче підписані, на вічну пам’ять проголошуємо, щоб найвищий пастир Вселенської Католицької церкви прийняв нас під свій послух.
410 вже років тому уклали владики київської церкви унію з Римом, унію, з якої постала сучасна Українська греко-католицька церква. І чотириста десять років дискутують вже, що дала народові руському і що відібрала в нього унія, якими були головні рушії рішення про союз з Римом, і якою виявилася спадщина Собору у Бересті Литовському. Точніше сказати, двох Соборів.
Що спричинилося до прагнення українсько-білоруських архієреїв вийти з підпорядкування Царгорода і увійти в союз із Римом? Передовсім, очевидно, глибока криза, яка охопила була Київську митрополію в 16 столітті. Жахливий стан моралі духовенства й єпископату, який нічим не відрізнявся способом життя від розгульних магнатів-розбишак Речі Посполитої. Купівля місць, так званих “хлібів духовних”, що наче іржа, роз’їдало тіло Церкви. Безнадійно низький освітній рівень духовенства – жоден з тодішніх православних навіть владик не володів латиною. Втручання світського елементу у справи церкви. Занепад східних патріархатів під владою Туреччини і недостойна поведінка грошолюбних патріархів. І це на тлі могутнього релігійного зрушення по цілій Європі, духовних пошуків серед русинів, поділ шляхти за конфесійною ознакою і розпачу від розриву між Римом і Царгородом, факт якого довго не сприймався київською релігійною свідомістю.
Звісно, руське духовенство переслідувало і більш прагматичні цілі. Воно сподівалося вискочити з-під контролю братств, отримати рівні права з римо-католиками у Речі Посполитій.
Але у Бересті 410 років зібралося два Собори. Позиції їхніх учасників виявилися незводимими.
Чому? Говорить історик Наталія Кочан.
Наталія Кочан: На жовтень 1596 року у Бересті зібралися два Собори. Коли з’їхалися представники обох цих Соборів, вже було зрозуміло, що миру між ними немає.
На Соборі, очолюваним митрополитом Рагозою, було 5 єпископів і 3 архімандрити. Митрополит Рагоза як глава Київської митрополії був вищим чинником церковної влади.
Антисобор... Там було 2 єпископи і архімандрит. Був ще один представник Царгородського патріарха Єремії Другого. Він представив грамоти, начебто він мав повноваження надзвичайні патріарха. Але на той момент патріарх вже помер. Логічно припустити, що зі смертю патріарха ці повноваження скінчилися. Але антисобор, на якому домінували братства, світські представники, визнав ці повноваження.
Вважати, який Собор правильніший, то це залежить від того, яку хто вважає владу церковну найвищу: або Київського митрополита Рагози, або представника Константинопольського патріарха.
Кінчилося тим, що 2 Собори екскуменікували один одного. І ця анафема триває до сьогодні.
Але тут важливо сказати, що тут за антисобором стояла більшість православного люду на Русі-Україні. І церковні Собори визначаються чинними не тільки за формою, що вірили всі, всюди і завжди, але в православ’ї ще є додаток: Собор, щоби бути легітимним, має ще бути сприйнятий народом Божим, усім віруючим загалом. Ось цього з Собором уніатським не сталося.
Єпископи, які перейшли на унію, не змогли переконати у своїй правоті братства. За православною частиною стояла Києво-Печерська лавра, приєдналися практично всі православні монастирі.
Дещо згодом проти унії, за православ’я, виступила військова сила у вигляді козацтва.
Стався величезний розкол, коли, як писали колишні хроніки, Русь почала нищити Русь. Ми бачимо ці наслідки і до сьогодні.
Віктор Єленський: Дві Русі по-різному бачили власне майбутнє, дві Русі заходилися поборювати одна одну... Але жодна з них не хотіла бути маріонеткою в чужинських руках. Треба визнати: і тоді в Римі, і сьогодні в Москві так повністю і не усвідомили ідентичності тієї Церкви, яка постала з пасіонарних Артикулів, написаних “руками власними” православними єпископами понад чотири століття тому.
Входячи в єдність з Римською церквою, українсько-білоруські владики вимагали від «панів-римлян» збереження православної літургійної традиції, обрядових особливостей і рівних прав з латинським духовенством Речі Посполитої. Крім того, вони розглядали себе якщо вже не піонерами, то, щонайменше, «працівниками дванадцятої години» у справі відновлення єдності Церкви Христової і навіть спеціально обумовили своє місце в тому величному майбутті, коли Господь цю єдність відновить.
Уніати однак не стали мостом між християнськими Сходом і Заходом. Проголошена 1596 року в Бересті Литовськім унія з Римом призвела до розколу Київської митрополії, «пани-римляни» не завжди були щирими зі своїми возз’єднаними русинами.
Але Греко-католицька церква стала, зрештою, своєю для мільйонів цих русинів, вона ж відіграла дуже важливу роль у кристалізації, власне, української ідентичності галичан.
Зрештою, Берестейська унія відіграла серйозну роль і в тому, що ми нині називаємо “екуменічною візією”, і в творенні української та білоруської культур.
Кореспондент Радіо Свобода Галина Терещук говорила про це з істориком Ігорем Скочилясом.
Ігор Скочиляс: Берестейська унія справила надзвичайно потужний вплив на розвиток українсько-білоруської культури. Цей парадокс, кажучи мовою німецького історика Ніпердая, вона (це й існування руської культури, українсько-білоруської у форматі двоконфесійності, двополярності) стимулювала дуже динамічно розвиток української культури. Це розвиток церковних братств, це розвиток книгодрукування, це розвиток модерної політичної свідомості руської нації, це дискусії про руську спадщину, дискусії про перспективу руської культури і загалом руської нації в її ранньомодерному значенні.
Віктор Єленський: З Берестейської унії постала Греко-католицька церква, роль якої у самовизначенні галичан і вибору ними з-поміж інших, які реально в них існували, українського шляху, важко переоцінити.
І коли у 1946 році Сталін особисто схвалив операцію з «возз’єднання уніатів з Матір’ю-Церквою», то всі без винятку греко-католицькі єпископи обрали табори перед зрадою своїй традиції.
Глава Української греко-католицької церкви кардинал Любомир Гузар в інтерв’ю Радіо Свобода зазначив, що коріння такої вірності треба шукати в подіях чотирьохсотрічної давнини.
Любомир Гузар: Ота Берестейська унія, на яку дуже відказують, що вона, незважаючи на всі мильні обставини, всі труднощі, які вона перебула, таки себе оправдала, бо через 45 років діти тієї унії не відреклися ані Хреста, ані єдності його церкви.
Отже, якась є сила в тій єдності, яку запевняла Берестейська унія.
І тепер ми стоїмо перед проблемою. Вже 15 років існує наша держава незалежна. Дуже багато говориться про єдність церкви, про потребу одної церкви в Україні.
Який шлях до цього? Держава нас не об’єднає, сила нас не об’єднає, політичні домовлення нас не об’єднають.
Що нас об’єднає? Тут треба глянути в минуле і побачити, що дало силу церкві в таких дуже трудних обставинах перетривати. Значить, звідки береться сила в людях, щоби дуже в критичних обставинах не заперечити себе? Наука, так мені здається, з чого є, якщо застановимося, але ми ще мусимо багато більше застановитися, але най вже це, що зроблено, що сила та походить від Бога.
Отже, значить, що тільки в єдності з Богом і через ту єдність чи з Богом в єдності, щирі єдності з людьми ми можемо осягнути справжню, повну єдність між християнами.
Віктор Єленський: Понад сорок років підпілля, довжелезний мартиролог священнослужителів, ченців й черниць, тюрми, табори і спецпоселення, які гартували віру, але забирали життя – все це давало підстави греко-католикам, які вийшли наприкінці 1980-х років з катакомб, вважати, що найгірші часи позаду, і що вірність свою Апостольському Престолові вони довели цілком і повністю.
Однак захоплений діалогом з Москвою Ватикан не поспішав віддячити їм за цю вірність. Він так і не надав статусу патріархату цій найбільшій з-поміж східних католицьких церков.
Про свою приналежність до Української греко-католицької церкви повідомляють в ході соціологічних досліджень приблизно 7-8% опитаних в Україні, тобто йдеться приблизно про 3,5 мільйони осіб; ще два мільйони вірних Церкви об’єднують закордонні єпархії.
Нагадаю, що статус патріархату мають 6 східних католицьких церков: Вірменська, Коптська, Сирійська, Мелкітська, Маронітська та Халдейська. Кожна з них набагато або просто менша за Українську греко-католицьку церкву.
Пояснити з точки зору канонічного права, чому вона такого статусу не має, звісно можна, але, боюся, таке пояснення не буде переконливим навіть для тих, хто заходиться це зробити.
Історик Ігор Скочиляс навпрост пов’язує бажаний для українських греко-католиків статус з їхньою історією, з їхніми витоками і самоусвідомленням.
Ігор Скочиляс: Що стосується ідеї відновлення помісного статусу і його визнання Ватиканом, то, знову ж таки, воно закорінене в ту дискусію про те, кому належить спадщина києво-християнської традиції і Київської церкви. І цей, більше, ніж 400-літній період існування Греко-католицької церкви на українсько-білоруських землях показує, що Греко-католицька церква, незважаючи на дуже драматичні і соціальні, і політичні, і культурні аспекти своєї історії, завжди демонструвала і свою прив’язаність і декларувала свою приналежність до києво-християнської традиції.
Віктор Єленський: Минулорічне загострення у зв’язку із перенесенням осідку глави Української греко-католицької церкви зі Львова до Києва підтвердило й іншу очевидність. Символи та колективні значення й надалі рухають людьми. Українська церква прагла перенести свій осідок в українську же столицю, а Московський патріархат був проти. Він ще і ще раз підкреслював: це наша територія і релігійно-суспільний розвиток на ньому визначатимемо ми навіть тоді, коли йдеться про іншу країну і про неправославні церкви.
Греко-католики тоді таки переїхали. Вони вважають себе церквою свого права, церквою, яка не забула про Артикули чотирьохсотрічної давнини, про свої власні умови приєднання до Апостольського престолу, якому, знов-таки, вони свою вірність вони довели.
Принципово: найбільш відповідальні й сумлінні з них не забули і про те, що Соборів у Бересті 1596-го року було два. І ті, хто зібрався в церкві святого Миколая, і ті, хто перебував у будинку знатного тринітарія, по-своєму вболівали і за свою церкву, і за руський народ, і за цілу Церкву Христову.
Це сумління не може заспокоїтися доти, доки над нащадками і тих, і інших тяжіють обопільні анафеми. Вони висять над односельцями, над співгромадянами, над однодумцями, зрештою, які причащаються з різних чаш.
Греко-католицько-православний конфлікт наразі притлумлений, але не подоланий. І серед православних, і серед греко-католиків вистачає яструбів. Але є і невиправні мрійники, які бачать сліпучі ризи владик, що проголошують уневажнення анафем року Божого 1596-го. І вірять, що це ще станеться під цим Небом, і на цій землі.
