Журі визнало Кіран Десай переможницею зі списку із шести номінантів. Свій роман “Успадкування втрати” вона присвятила матері – Аніті Десай, що теж є письменницею, яка тричі була претендентом на “Букера”, але так і не мала його. Кіран сказала, що відчуває: ця перемога є сімейним досягненням, адже вона писала цю книгу в такому близькому спілкуванні з матір”ю, що це, певним чином, їхній спільний роман. Ось що письменниця розповідає про свій твір:
“Це було сім, майже вісім років праці, що полягала у написанні напів-історій, чверть-історій, навіть восьмої частки історій про розорених людей, про важке життя. З цього я зробила роман. Для мене написання було дуже тяжким емоційним переживанням. Здається, я сама була абсолютно спустошена й засмучена, коли завершила роботу над книжкою”.
Кіран, так само, як це робила її мати, пише не лише про Індію, але й про індійські громади в усьому світі. Журі виокремило книжку як “чудовий роман: людяний та мудрий, з комічною лагідністю та могутньою політичною гостротою”. У романі “Успадкування втрати” розповідається про те, як індійський суддя, що вчився в Кембриджському університеті, самотньо живе в Гімалаях після виходу на пенсію. Але проблеми погрожують зруйнувати його душевну рівновагу. До нього приїздить юна онука, що залишилася сиротою, а син його кухаря змушений переховуватися від американських імміґраційних властей. Сама письменниця жила в Індії до 15-річного віку, потім приїхала вчитися до Англії. Нині мешкає у Сполучених Штатах, але їздила до Індії для написання уривків роману. Її мати не була на церемонії в Лондоні, щоб побачити, як дочку визнають переможницею. Як каже Кіран, нині вона перебуває у якомусь індійському селі, де нема ні телефону, ані телевізора.
“Це було сім, майже вісім років праці, що полягала у написанні напів-історій, чверть-історій, навіть восьмої частки історій про розорених людей, про важке життя. З цього я зробила роман. Для мене написання було дуже тяжким емоційним переживанням. Здається, я сама була абсолютно спустошена й засмучена, коли завершила роботу над книжкою”.
Кіран, так само, як це робила її мати, пише не лише про Індію, але й про індійські громади в усьому світі. Журі виокремило книжку як “чудовий роман: людяний та мудрий, з комічною лагідністю та могутньою політичною гостротою”. У романі “Успадкування втрати” розповідається про те, як індійський суддя, що вчився в Кембриджському університеті, самотньо живе в Гімалаях після виходу на пенсію. Але проблеми погрожують зруйнувати його душевну рівновагу. До нього приїздить юна онука, що залишилася сиротою, а син його кухаря змушений переховуватися від американських імміґраційних властей. Сама письменниця жила в Індії до 15-річного віку, потім приїхала вчитися до Англії. Нині мешкає у Сполучених Штатах, але їздила до Індії для написання уривків роману. Її мати не була на церемонії в Лондоні, щоб побачити, як дочку визнають переможницею. Як каже Кіран, нині вона перебуває у якомусь індійському селі, де нема ні телефону, ані телевізора.