Слухати:
Сергій Грабовський: А чи мала б сучасна цивілізація той вигляд, який вона сьогодні має, якби не внесок українських достойників?
Максим Стріха: Очевидно, що ні. Хоча далеко не завжди світ сприймає цих достойників саме як українських. Та що там світ, в самій Україні багато хто з них досі залишається постаттю, сказати б, напівзабутою.
Якщо в Давній Греції сім міст, за легендою, сперечалися за те, щоб вважатися батьківщиною Гомера, Україна, на диво, просто віддає свої таланти іншим культурам, іншим народам, а сама зберігає досі численні пам’ятники тим, хто не має жодного стосунку до української землі (хіба тільки як її завойовник), або тим, хто просто зневажав цю землю.
А тим часом ті українці, хто творив найвищі прояви сучасної цивілізації і ніколи не розривав з Батьківщиною, часто залишаються здебільшого маловідомі в себе, на рідній землі, і ще менш поціновані.
Сергій Грабовський: Прізвище “Тимошенко” українським громадянам добре відоме. Нині воно асоціюється з відомою політичною діячкою, а люди старшого віку можуть згадати знаменитого свого часу радянського маршала.
Проте, як видається, інші Тимошенки зробили значно вагоміший внесок в українську історію та побудову світової цивілізації.
Про братів Тимошенків розповідає київський дослідник Дмитро Малаков.
Дмитро Малаков: Я, без перебільшення, скажу, що славетний український рід братів Тимошенків зробив вагомий внесок не тільки в Київ, не тільки в Україну, а в світову культуру, в світову науку, в світове мистецтво.
Отже, народилися вони в родині землеміра Прокопа Тимошенка. Двоє народилися в селі Шпотівка, один в Базилівці на Чернігівщині.
От саме те, що батько був землемір, тобто людина, яка стояла безпосередньо близько до проблем землі, до проблем українського села – все це, можливо, і сприяло тому, що вони всотували саме український дух, саме українськість (в найкращому розумінні цього поняття) і пронесли це гідно через усе життя.
Старший з братів Степан Прокопович народився в 1878 року. Це був визначний вчений в галузі пружності, будівельної механіки, опору матеріалів, тобто того, що, як кажуть, було на часі в добу розбудови економіки, в добу розбудови інженерії і світової економіки так само.
Він закінчив Інститут шляхів сполучення. Викладав спочатку там. З 1906 по 1911 роки і з 1917 по 1920 роки був професором Київського політехнічного інституту.
Як свідомий українець він був одним із засновників, співзасновником Української академії наук.
Але перебіг подій Української революції, на жаль, змусив його залишити рідну землю. Він в 1920 році виїхав до Югославії, 1922 року до США. Був науковим консультантом компанії “Вестінґауз” всесвітньо відомої, професором Мічиганського, Стенфордського університетів.
Світової слави здобув як теоретик, практик, педагог, автор підручників з опору матеріалів, які видавалися в усіх країнах світу, навіть в СРСР в той час, коли він вважався, знаєте, було таке поняття, як “білоемігрант”. Але ж наука, його знання, досвід – все це сприяло тому, що його підручники йшли по всьому світі, в тому числі і в СРСР.
Він був членом багатьох академій наук світу і людиною, яка стояла понад політикою, скажімо, в тому сенсі, в якому була спрямована його діяльність як інженера, як вченого.
Він був в Києві. Десь в 1960-ті роки побував на Батьківщині. Зустрічався з киянами. В Києві залишилася про нього згадка в меморіальних, так би мовити, речах – це меморіальна дошка, яка стоїть на будинку по Гоголівській 23. Це відомий киянам “будинок з котами”. Там він мешкав. Там є меморіальна дошка з його портретом. Крім того встановлено пам’ятник на території КПІ.
Це ім’я шановане, знане, відоме і, так би мовити, є гордістю нашої нації.
Степан Прокопович прожив довге життя. Помер в США у 94-річному віці.
Сергій Грабовський: До цього можна додати, що у Сполучених Штатах Американським товариством інженерів-механіків 1957 року була заснована медаль імені Степана Тимошенка.
Першою такою медаллю були нагороджений сам Тимошенко з формулюванням “за безцінний внесок й особистий приклад як лідер нової ери у прикладній механіці”.
Тимошенка, котрий виховав у США цілу плеяду учнів, називають там батьком сучасної американської механіки.
Важко назвати галузь будівельної механіки, де він не залишив би внеску. Його дослідження дозволили щонайменше на чверть скоротити витрати металу у будівництві.
Отож чи буде перебільшенням твердження, що Степан Тимошенко є одним із батьків сучасної урбаністичної цивілізації?
Дмитро Малаков: Його молодший брат Сергій народився 1881 року. Архітектор. Закінчив Інститут цивільних інженерів. У Києві будував дуже гарну споруду. Це в стилі українського бароко будинок Юркевича на Паньківській 8. На той час це був своєрідний такий виклик царському самодержавству, виклик політиці русифікації. Саме український стиль, започаткований Василем Григоровичем Кричевським, на будинку Полтавського земства знайшов багато прихильників. Одним серед них був Сергій Прокопович Тимошенко.
За доби Української революції він став активним учасником подій. Був міністром шляхів в українському уряді Мазепи, учасником Другого Зимового походу.
А далі - доля знов-таки еміграція: Львів, Прага, Волинь до 1939 року, потім США. Там він теж працював за фахом. Там розвинувся талант його сина Олександра, який народився 1909 року в Києві, закінчив празьку політехніку. А в США він був головним архітектором вашингтонського метрополітену. Головним архітектором 86 станцій метрополітену був Олександр Сергійович Тимошенко.
Сергій Грабовський: Продовжимо розповідь Дмитра Малакова.
Отже, Сергій Тимошенко змолоду сполучав архітектуру з активною політичною діяльністю. 1903 року він став членом підпільної Революційної української партії, одночасно працював в українських мистецьких й громадських об‘єднаннях. А паралельно він проектував і будував житлові будинки, фабрики, лікарні, санаторії, церкви, народні доми і залізниці.
Так, саме він спроектував і очолив будівництво ліній залізниці Льгов-Роданово, Федорівка-Скадовськ, Яма-Бахмут-Микитівка, Гришине-Рівне та різноманітну інфраструктуру до них.
У квітні 1917 року Сергій Тимошенко став членом Центральної Ради.
Під час очолюваного Директорією повстання проти гетьмана П.Скоропадського за наказом №3 головного отамана військ УНР Симона Петлюри від 17 листопада 1918 року Сергій Тимошенко був призначений губернським комісаром Харківщини. І вже потім він став міністром УНР.
Далі – еміграція, де він також займається архітектурною та викладацькою діяльністю.
З 1930 року Сергій Тимошенко повертається на Україну, на Волинь, яка тоді була під Польщею, і будує там десятки споруд, чимало з яких стоять і зараз.
Його вважали одним із батьків українського модерну. А загалом ним спроектовано і збудовано від Грузії до Аргентини понад 400 різноманітних споруд та архітектурних комплексів.
Сергій Грабовський: І знову перед мікрофоном Дмитро Малаков.
Дмитро Малаков: Нарешті третій, наймолодший, брат - Володимир Прокопович, який народився 1885 року на Чернігівщині і був визначним українським економістом в галузі сільського господарства. Він закінчив санкт-петербурзьку політехніку. Працював там довгий час, а з 1917 року був консультантом в уряді УНР саме з питань сільськогосподарської економіки і сільськогосподарського виробництва.
Так само, як і старші брати, в 1922 році опинився на еміграції. Відень, Прага, а з 1926 року США. Професор Мічиганського університету, а з 1936 по 1950 роки він професор Стенфордського університету. Автор наукових праць з економіки сільського господарства. До речі, з економіки СРСР з врахуванням української проблематики в СРСР.
Тобто, ось так, можна сказати, ці троє братів пронесли гідно своє українське коріння, своє українське походження на далеких континентах, переважно в США.
Ті люди, які вчилися до 1917 року, ті люди, які виховалися на кращих традиціях старої інтелігенції, яка була обізнана в багатьох галузях, не тільки свого фаху, а й широкого діапазону культури, мистецтва, музики, архітектури, - це була еліта.
Сьогодні у нас поняття “еліта” якось змінилося і перейшло зовсім на інших людей, які не мають ніякого відношення до цього поняття.
Сергій Грабовський: Тут варто додати, що Володимир Тимошенко був радником з сільського господарства команди президента Рузвельта у часи “нового курсу”, а також активним членом Наукового товариства імені Шевченка та Української вільної академії наук. Власне, й інші брати Тимошенки на еміграції брали участь в українському науково-освітньому житті.
Максим Стріха: В наших передачах ми вже не раз торкалися цілих українських родин, династій, які зробили визначний внесок в науку, культуру, мистецтво. Згадаймо, бодай імена Антоновичів, Аркасів, Симиренків, Кістяківських... Але в усіх цих випадках фатальним є рік поразки визвольних змагань, коли значна частина з названих представників названих родин змушена була податися на еміграцію або ж ті, хто лишився тут, стали наприкінці 1930-их під чекістські кулі.
Доля пощадила родину Тимошенків. Вони всі вижили, вони реалізувалися. При чому реалізувалися кожен повною мірою у своїй сфері професійної діяльності.
Трохи відомим в Україні був лишень найзнаменитіший найстарший з трьох братів Степан Прокопович, адже він завжди лишався членом Академії наук УРСР, а в 1928 році його було обрано ще й закордонним членом Академії наук СРСР.
Наукові заслуги його були справді незаперечні. Скажімо, саме він перший розв’язав задачу про напруження в металі навколо отворів, що дозволило не лишень зробити революцію в будівельних конструкціях, а й потім розрахувати багато важливих задач, скажімо, з царини вже ракетної техніки.
Проте саме Степан Прокопович з усіх був найменш політично виразним. Він справді намагався уникати гострих політичних заяв, а коли відвідав таки Україну на початку 1960-их був підкреслено лояльним, робив заяви лишень такі, які не могли роздратувати тодішнє політичне керівництво. Через те він і єдиний з трьох лишався постаттю хоч якось приступною для тутешніх українців і єдиний з трьох братів удостоївся згадки в другому виданні Української радянської енциклопедії.
Натомість двоє молодших братів справді були водночас і дуже яскравими громадсько-політичними діячами. Особливо середній брат Сергій. Не згадано було, скажімо, того, що він стає в 30-ті одним із провідних українських політичних діячів на Волині і обирається в цій ролі до польського сейму неодноразово.
Та й, власне, Володимир попри свої численні наукові роботи з світової економіки, саме сільськогосподарської економіки приділяв найбільше уваги таки тому, що було пов’язано з його рідною Україною.
Сьогодні, очевидно, всі троє братів Тимошенків, не лишень старший з них Степан Прокопович, який і так до певної міри наявний на нашій карті – його ім’я носить Інститут механіки НАНУ, а і Сергій, і Володимир варті нашого вдячного згадування, варті того, щоб увійти в пантеон чільних постатей української науки.
А якщо хтось потрапить у впорядковане, на диво, схоже на київське вашингтонське метро, яке вигідно відрізняється від свого нью-йоркського побратима, то нехай згадає, що ці станції проектував син середнього з Тимошенків Олександр.
Сергій Грабовський: А чи мала б сучасна цивілізація той вигляд, який вона сьогодні має, якби не внесок українських достойників?
Максим Стріха: Очевидно, що ні. Хоча далеко не завжди світ сприймає цих достойників саме як українських. Та що там світ, в самій Україні багато хто з них досі залишається постаттю, сказати б, напівзабутою.
Якщо в Давній Греції сім міст, за легендою, сперечалися за те, щоб вважатися батьківщиною Гомера, Україна, на диво, просто віддає свої таланти іншим культурам, іншим народам, а сама зберігає досі численні пам’ятники тим, хто не має жодного стосунку до української землі (хіба тільки як її завойовник), або тим, хто просто зневажав цю землю.
А тим часом ті українці, хто творив найвищі прояви сучасної цивілізації і ніколи не розривав з Батьківщиною, часто залишаються здебільшого маловідомі в себе, на рідній землі, і ще менш поціновані.
Сергій Грабовський: Прізвище “Тимошенко” українським громадянам добре відоме. Нині воно асоціюється з відомою політичною діячкою, а люди старшого віку можуть згадати знаменитого свого часу радянського маршала.
Проте, як видається, інші Тимошенки зробили значно вагоміший внесок в українську історію та побудову світової цивілізації.
Про братів Тимошенків розповідає київський дослідник Дмитро Малаков.
Дмитро Малаков: Я, без перебільшення, скажу, що славетний український рід братів Тимошенків зробив вагомий внесок не тільки в Київ, не тільки в Україну, а в світову культуру, в світову науку, в світове мистецтво.
Отже, народилися вони в родині землеміра Прокопа Тимошенка. Двоє народилися в селі Шпотівка, один в Базилівці на Чернігівщині.
От саме те, що батько був землемір, тобто людина, яка стояла безпосередньо близько до проблем землі, до проблем українського села – все це, можливо, і сприяло тому, що вони всотували саме український дух, саме українськість (в найкращому розумінні цього поняття) і пронесли це гідно через усе життя.
Старший з братів Степан Прокопович народився в 1878 року. Це був визначний вчений в галузі пружності, будівельної механіки, опору матеріалів, тобто того, що, як кажуть, було на часі в добу розбудови економіки, в добу розбудови інженерії і світової економіки так само.
Він закінчив Інститут шляхів сполучення. Викладав спочатку там. З 1906 по 1911 роки і з 1917 по 1920 роки був професором Київського політехнічного інституту.
Як свідомий українець він був одним із засновників, співзасновником Української академії наук.
Але перебіг подій Української революції, на жаль, змусив його залишити рідну землю. Він в 1920 році виїхав до Югославії, 1922 року до США. Був науковим консультантом компанії “Вестінґауз” всесвітньо відомої, професором Мічиганського, Стенфордського університетів.
Світової слави здобув як теоретик, практик, педагог, автор підручників з опору матеріалів, які видавалися в усіх країнах світу, навіть в СРСР в той час, коли він вважався, знаєте, було таке поняття, як “білоемігрант”. Але ж наука, його знання, досвід – все це сприяло тому, що його підручники йшли по всьому світі, в тому числі і в СРСР.
Він був членом багатьох академій наук світу і людиною, яка стояла понад політикою, скажімо, в тому сенсі, в якому була спрямована його діяльність як інженера, як вченого.
Він був в Києві. Десь в 1960-ті роки побував на Батьківщині. Зустрічався з киянами. В Києві залишилася про нього згадка в меморіальних, так би мовити, речах – це меморіальна дошка, яка стоїть на будинку по Гоголівській 23. Це відомий киянам “будинок з котами”. Там він мешкав. Там є меморіальна дошка з його портретом. Крім того встановлено пам’ятник на території КПІ.
Це ім’я шановане, знане, відоме і, так би мовити, є гордістю нашої нації.
Степан Прокопович прожив довге життя. Помер в США у 94-річному віці.
Сергій Грабовський: До цього можна додати, що у Сполучених Штатах Американським товариством інженерів-механіків 1957 року була заснована медаль імені Степана Тимошенка.
Першою такою медаллю були нагороджений сам Тимошенко з формулюванням “за безцінний внесок й особистий приклад як лідер нової ери у прикладній механіці”.
Тимошенка, котрий виховав у США цілу плеяду учнів, називають там батьком сучасної американської механіки.
Важко назвати галузь будівельної механіки, де він не залишив би внеску. Його дослідження дозволили щонайменше на чверть скоротити витрати металу у будівництві.
Отож чи буде перебільшенням твердження, що Степан Тимошенко є одним із батьків сучасної урбаністичної цивілізації?
Дмитро Малаков: Його молодший брат Сергій народився 1881 року. Архітектор. Закінчив Інститут цивільних інженерів. У Києві будував дуже гарну споруду. Це в стилі українського бароко будинок Юркевича на Паньківській 8. На той час це був своєрідний такий виклик царському самодержавству, виклик політиці русифікації. Саме український стиль, започаткований Василем Григоровичем Кричевським, на будинку Полтавського земства знайшов багато прихильників. Одним серед них був Сергій Прокопович Тимошенко.
За доби Української революції він став активним учасником подій. Був міністром шляхів в українському уряді Мазепи, учасником Другого Зимового походу.
А далі - доля знов-таки еміграція: Львів, Прага, Волинь до 1939 року, потім США. Там він теж працював за фахом. Там розвинувся талант його сина Олександра, який народився 1909 року в Києві, закінчив празьку політехніку. А в США він був головним архітектором вашингтонського метрополітену. Головним архітектором 86 станцій метрополітену був Олександр Сергійович Тимошенко.
Сергій Грабовський: Продовжимо розповідь Дмитра Малакова.
Отже, Сергій Тимошенко змолоду сполучав архітектуру з активною політичною діяльністю. 1903 року він став членом підпільної Революційної української партії, одночасно працював в українських мистецьких й громадських об‘єднаннях. А паралельно він проектував і будував житлові будинки, фабрики, лікарні, санаторії, церкви, народні доми і залізниці.
Так, саме він спроектував і очолив будівництво ліній залізниці Льгов-Роданово, Федорівка-Скадовськ, Яма-Бахмут-Микитівка, Гришине-Рівне та різноманітну інфраструктуру до них.
У квітні 1917 року Сергій Тимошенко став членом Центральної Ради.
Під час очолюваного Директорією повстання проти гетьмана П.Скоропадського за наказом №3 головного отамана військ УНР Симона Петлюри від 17 листопада 1918 року Сергій Тимошенко був призначений губернським комісаром Харківщини. І вже потім він став міністром УНР.
Далі – еміграція, де він також займається архітектурною та викладацькою діяльністю.
З 1930 року Сергій Тимошенко повертається на Україну, на Волинь, яка тоді була під Польщею, і будує там десятки споруд, чимало з яких стоять і зараз.
Його вважали одним із батьків українського модерну. А загалом ним спроектовано і збудовано від Грузії до Аргентини понад 400 різноманітних споруд та архітектурних комплексів.
Сергій Грабовський: І знову перед мікрофоном Дмитро Малаков.
Дмитро Малаков: Нарешті третій, наймолодший, брат - Володимир Прокопович, який народився 1885 року на Чернігівщині і був визначним українським економістом в галузі сільського господарства. Він закінчив санкт-петербурзьку політехніку. Працював там довгий час, а з 1917 року був консультантом в уряді УНР саме з питань сільськогосподарської економіки і сільськогосподарського виробництва.
Так само, як і старші брати, в 1922 році опинився на еміграції. Відень, Прага, а з 1926 року США. Професор Мічиганського університету, а з 1936 по 1950 роки він професор Стенфордського університету. Автор наукових праць з економіки сільського господарства. До речі, з економіки СРСР з врахуванням української проблематики в СРСР.
Тобто, ось так, можна сказати, ці троє братів пронесли гідно своє українське коріння, своє українське походження на далеких континентах, переважно в США.
Ті люди, які вчилися до 1917 року, ті люди, які виховалися на кращих традиціях старої інтелігенції, яка була обізнана в багатьох галузях, не тільки свого фаху, а й широкого діапазону культури, мистецтва, музики, архітектури, - це була еліта.
Сьогодні у нас поняття “еліта” якось змінилося і перейшло зовсім на інших людей, які не мають ніякого відношення до цього поняття.
Сергій Грабовський: Тут варто додати, що Володимир Тимошенко був радником з сільського господарства команди президента Рузвельта у часи “нового курсу”, а також активним членом Наукового товариства імені Шевченка та Української вільної академії наук. Власне, й інші брати Тимошенки на еміграції брали участь в українському науково-освітньому житті.
Максим Стріха: В наших передачах ми вже не раз торкалися цілих українських родин, династій, які зробили визначний внесок в науку, культуру, мистецтво. Згадаймо, бодай імена Антоновичів, Аркасів, Симиренків, Кістяківських... Але в усіх цих випадках фатальним є рік поразки визвольних змагань, коли значна частина з названих представників названих родин змушена була податися на еміграцію або ж ті, хто лишився тут, стали наприкінці 1930-их під чекістські кулі.
Доля пощадила родину Тимошенків. Вони всі вижили, вони реалізувалися. При чому реалізувалися кожен повною мірою у своїй сфері професійної діяльності.
Трохи відомим в Україні був лишень найзнаменитіший найстарший з трьох братів Степан Прокопович, адже він завжди лишався членом Академії наук УРСР, а в 1928 році його було обрано ще й закордонним членом Академії наук СРСР.
Наукові заслуги його були справді незаперечні. Скажімо, саме він перший розв’язав задачу про напруження в металі навколо отворів, що дозволило не лишень зробити революцію в будівельних конструкціях, а й потім розрахувати багато важливих задач, скажімо, з царини вже ракетної техніки.
Проте саме Степан Прокопович з усіх був найменш політично виразним. Він справді намагався уникати гострих політичних заяв, а коли відвідав таки Україну на початку 1960-их був підкреслено лояльним, робив заяви лишень такі, які не могли роздратувати тодішнє політичне керівництво. Через те він і єдиний з трьох лишався постаттю хоч якось приступною для тутешніх українців і єдиний з трьох братів удостоївся згадки в другому виданні Української радянської енциклопедії.
Натомість двоє молодших братів справді були водночас і дуже яскравими громадсько-політичними діячами. Особливо середній брат Сергій. Не згадано було, скажімо, того, що він стає в 30-ті одним із провідних українських політичних діячів на Волині і обирається в цій ролі до польського сейму неодноразово.
Та й, власне, Володимир попри свої численні наукові роботи з світової економіки, саме сільськогосподарської економіки приділяв найбільше уваги таки тому, що було пов’язано з його рідною Україною.
Сьогодні, очевидно, всі троє братів Тимошенків, не лишень старший з них Степан Прокопович, який і так до певної міри наявний на нашій карті – його ім’я носить Інститут механіки НАНУ, а і Сергій, і Володимир варті нашого вдячного згадування, варті того, щоб увійти в пантеон чільних постатей української науки.
А якщо хтось потрапить у впорядковане, на диво, схоже на київське вашингтонське метро, яке вигідно відрізняється від свого нью-йоркського побратима, то нехай згадає, що ці станції проектував син середнього з Тимошенків Олександр.
