Доступність посилання

ТОП новини

Пам’ять про голод середини 19 століття — частина ідентичності кожного ірландця, каже колишній президент Ірландії Мері Робінсон


Прага — Пам’ять про великий голод в Ірландії живе понад півтора століття, бо стільки тривають його наслідки для країни і для національної свідомості ірландців у самій Ірландії і по цілому світу. Про це говорить в інтерв’ю Радіо Свобода колишній президент Ірландії Мері Робінсон. Під час свого президентства вона багато зробила для увічнення пам’яті про жертви так званого «картопляного» голоду вдома та в усіх країнах, куди втікали ірландці у пошуках порятунку.

Мері Робінсон у студії Радіо Свобода.
— Пані Робінсон, під час голоду 1845-47 років померло, за різним оцінками, від півмільйона до півтора мільйона ірландців із тодішнього восьмимільйонного населення країни. Внаслідок цього десятки тисяч ірландців покинули свої домівки і стали емігрантами. Але це було півтора століття тому. Чому Ви надаєте такої уваги тим подіям зараз?

— Це дуже добре питання. Тому що я думаю, що пам’ять і розуміння травми і горя, що сталося в минулому, дуже важливе для сучасності, бо воно виростає з тих подій. Під час мого семилітнього президентства ми відзначали 150 річницю тих страшних трьох років голоду. Наш підхід був комплексний і масштабний. Кожна школа мала свій проект, кожна громада мала свої заходи. Я особисто відкривала багато пам’ятників в Ірландії, в Канаді, в Сполучених Штатах та Австралії саме тому, що пам’ять є такою важливою.

Це частина нашої сумної історії — вона в нашій літературі, в наших піснях, у наших оповіданнях. Картопляний голод почався з неврожаю картоплі в 1845 році, бо картопля була головним продуктом харчування для бідних родин. Був врожай інших культур, але з їхнього продажу вони мали платити за оренду землі, тому вони голодували. Наступного року було ще гірше. А найстрашніший був 1847 рік. Ті, хто були міцнішими, емігрували. Деякі з них загинули на кораблях під час плавання — в ірландській історії їх знають як «кораблі з трунами», — інші дісталися далеких берегів.

Тоді, навесні 1847 року, в штаті Оклахома американське індіанське плем’я чокто відзначало свою сумну річницю — 10 років відтоді, як їх вигнали з рідної землі. Ми не знаємо, як до них дісталася вістка про те, що на далекому острові голодують люди, але вони дізналися, що третій рік поспіль у цих людей неврожай, і вони зрозуміли.

Це плем’я зібрало 173 долари і послало їх на допомогу жертвам голоду в Ірландії. Ми знаємо це, бо британська вікторіанська адміністрація занотувала, що ці гроші прийшли і пішли на допомогу голодуючим. Тоді впродовж відзначення 150-ліття голоду я поїхала в Оклахому як президент Ірландії, зустрілася з племенем чокто і подякувала їм від імені ірландського народу. Тепер я, мабуть, єдина жінка в історії — почесний вождь племені чокто.

Про шляхетні вчинки також потрібно пам’ятати. Тому так важливо, щоб і в сучасній Україні була можливість у певний час, у певний день пригадати і вшанувати ці події і дати можливість ранам загоїтися.

— На жаль, американські індіанці не могли допомогти українцям, бо ця вістка не могла їх дістатися, вона не могла вийти поза межі Радянського Союзу. Ніхто не був покараний за цей злочин, і він тяжіє над суспільством і досі.

— Тоді я б сказала, що потрібно відкрито про це говорити — про те, що люди намагалися забути, — і знайти якийсь урочистий спосіб відзначення і вшанування. Потрібно вислухати жертв цього голоду чи їхніх нащадків. Навіть сказати публічно: «Моя бабуся померла від голоду, і всім було байдуже». Це вже лікує душу. Бо такі події залишають свій слід.
  • Зображення 16x9

    Марія Щур

    В ефірі Радіо Свобода, як Марія Щур, із 1995 року. Кореспондент, ведуча, автор програми «Європа на зв’язку». Випускниця КДУ за фахом іноземна філологія та Центрально-Європейського університету в Празі, економіст. Стажувалася в Reuters і Financial Times у Лондоні, Франкфурті та Брюсселі. Вела тренінги для регіональних журналістів.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG