Гості Свободи: музикознавці Олександр Євтушенко і Анатолій Калениченко
(Скорочена версія “Вечірньої Свободи”.)
Ведучий Кирило Булкін
Кирило Булкін: Хочеться про суто святкове говорити у Новий рік, з іншого боку, чистим мистецтвом в Україні займатися практично нереально, як показує досвід.
Навіть той, хто не хоче заявляти про якусь свою громадянську позицію чи виявляти її, змушений заради того, щоб виступати, співати, писати, якимсь чином або когось рекламувати, або під чиєюсь егідою виступати. А інші, з іншого боку, роблять це цілком свідомо заради або вигод, або заради життєвої позиції, заради ідеї.
Отже, моє перше запитання таке.
2006 рік. У цей рік українська музика стала тісніше пов’язаною з політикою чи ці зв’язки певною мірою ослабли?
Олександр Євтушенко: Я оцінив би це як статус-кво, як певну залежність українського музичного світу від політики як такої, від політикуму.
Один мій знайомий якось так жартома ради сказав, що у нас український шоу-бізнес починається до виборів, набуває свого піку під час виборів і потроху згасає після виборів.
Отже, заангажованість наших артистів у політичних справах, себто у виборах, дуже велика, дуже висока. Не можу сказати, що ці зв’язки ослабли, тому що якби вибори були сьогодні або завтра, то велика кількість артистів так само грала б, співала б, їздила б у гастрольні тури за того чи іншого політика.
Рок-музиканти більше підтримували на президентських виборах тодішнього кандидата у Президенти Віктора Ющенка, поп-виконавці більше підтримували Віктора Януковича. Чи збереглася ця різниця дотепер? У чому полягає підґрунття?
Анатолій Калениченко: Це питання більше метафоричне, адже ми пам’ятаємо, що підтримували Ющенка як рок-музиканти, так і, скажімо, Марія Бурмака, яку важко віднести до рок-музикантів. Цей поділ, очевидно, залишається. Тобто, якихось кардинальних змін цього року не сталося.
Але я хотів би спинитися на кількох подіях минулого року і на підставі того з’ясувати питання: музика в політиці і політика в музиці.
Я почну з такого, що культурної політики як не існувало в позаминулому році, так її і не існувало в минулому році.
Друге, що я хочу сказати, що все-таки відбулися якісь дуже цікаві фестивалі, на мій погляд. Це і “Київ Мюзік Фест”, і “Музичні прем’єри сезону”.
Але, наприклад, проблема знову-таки полягає в тому, що гроші були виділені невчасно, фестивалі проводилися в борг... Так, як завжди. Слава Богу, що вони відбулися.
Організовувала фестивалі Національна спілка композиторів України. А КМДА підняла ціни на оренду приміщення київської організації Спілки композиторів у 6 разів. Вони не мають чим платити. Вони, мабуть, зараз звідти підуть. Але зате наші шановні чиновники матимуть– хтось гарного хабара, хтось “відкат”...
Значить все, як має бути, все, як існувало і раніше. Тобто, тут якихось змін кардинальних не відбулося.
Крім того, я назву ще такий приклад. У тому ж приміщенні міститься видавництво “Музична Україна”. Так само хочуть забрати, бо це ласий шматочок! Це вулиця Пушкінська, це гарний будинок, розумієте, який можна гарно продати або гарно здати в оренду.
Що відбувається тепер з “Музичною Україною”? Там взагалі теж проблема.
Очевидно, що є великі проблеми з підручниками у вишах чи в середніх музичних закладах, училищах, в дитячих музичних школах... Там вчаться досі за московськими підручниками! Очевидно, що воно не сприяє правильному розумінню ролі української музичної культури.
Що ж виходить? Тепер “Музична Україна”, єдине державне видавництво... Те, що хочуть відібрати приміщення, то це нічого... Раніше, я пригадую, за совєцьких часів, існувало в Києві дві нотні крамниці. А це єдина можливість зараз розповсюдження нотної і взагалі музичної літератури, яка є. Була колись така організація, як “Укркнига”. Всі її лаяли, але вона хоч щось робила по крамницях...
І от, в Києві було дві нотних крамниці. Одна на вулиці Хрещатик, одна на вулиці Богдана Хмельницького, напроти оперного театру. Нотну крамницю мав кожен обласний центр України. В кожному райцентрі в районній книгарні містився відповідно музичний відділ...
Тепер залишилося – в Рівному відділ, у Львові і Дрогобичі все-таки залишилися нотні крамниці, а решта обласних центрі і Київ (!) не мають жодної!
Я бачив такий лист, підпис щодо цього 100 діячів музичної культури, при чому досить відомих. Результату ніякого! Взагалі ніякого! Ні відповіді, нічого! Ви розумієте, це такий момент.
Далі. Говорячи про книжки, я ще вам розкажу цікаву річ. Два роки тому був виданий 5 том “Історії української музики”, академічної, багатотомної історії. Цього року взагалі вийшли унікальні речі. В Україні з’явилася “Українська музична енциклопедія”. Це позитивні моменти, які, на жаль, мають якісь і негативні аспекти.
Що цікаво? Цю енциклопедію так само, як і “Історію української музики”, я маю великий сумнів, що будуть продавати. “Історія української музики” не продається, не передається нікому...
Чому? Який мудрагель з Мінекономіки ще при Кучмі видав... Я не знаю, як це називається, чи інструкція, чи підзаконний акт, чи розпорядження, згідно з яким, забороняється не тільки продавати ті книжки або навіть їх дарувати, які видані за державні кошти. Розумієте, раніше за совєтів була цензура ідеологічна, ну заборонялося писати, а тепер економічна.
А що з ними робити?
Анатолій Калениченко: Отак вони й лежать на складах. Потрясаюче! І при чому всі книжки видані за державні кошти. То для чого ж тоді взагалі це оплачувати?!
Олександре, яку б пісню ти, скажімо, рекомендував послухати, яка щось характерне в собі несе як вияв цих настроїв?
Олександр Євтушенко: Минулого і позаминулого року глобальним відкриттям фестивалю “Шешори” став франківський гурт, який називається “Перкалаба”. Дивовижна група! Це такий гуцульський ска-панк, як кажуть про них, базується на гуцульських традиціях. Але ця група грає виключно сучасну музику з сучасною проблематикою. Тобто, це модерні хлопці сьогоднішнього дня.
Рок-музика часто асоціювалася, зокрема в 2004 пам’ятному році, взагалі з певними виявами не стільки шоу-бізнесу, як громадянського суспільства. По-перше, багато хто, наскільки я пам’ятаю, не стільки за гроші, скільки за покликом, за ідеєю йшли і виступали у цих агітаційних турах, а по-друге, поруч виступали музиканти, тут же якісь діячі громадянські, активісти і так далі.
Якщо говорити про громадянське суспільство України, то відчувалася в 2006 році, я сказав би, певна розгубленість, можливо, почуття зрадженості у когось.
Чи є такі настрої в музиці також?
Олександр Євтушенко: На мою думку, безумовно є. Були сподівання і в музикантів в першу чергу, особливо в тих, які дійсно виходили на майдани країни, які грали у той самий час і в Харкові, і в Одесі, і грали на альтернативних маленьких майданних сценах у Києві. Їх насправді дуже багато, набагато більше за ті обличчя, які ми побачили з телевізора, які дійсно виступали на Майдані.
Тобто, можу сказати, що це ціла армія музикантів, які дійсно почуваються зрадженими певною мірою. Бо були сподівання, що дійсно, як казав Анатолій, з’явиться культурна стратегія в країні і цей стихійний рух, який і надалі лишається стихійним в рок-музиці, щоб він більше оформився і був якось більше акцентований в сенсі державного ставлення до музикантів, до музики, до того, щоб ці музиканти відчували якусь стабільність, щоб вони відчували дихання або пульсацію з боку Банкової. Хоча б якусь!
Насправді цього ніхто не відчуває. Вони абсолютно, як будяк у полі. Тобто, вони грають у клубах, вони грають на якихось фестивалях і тим усе закінчується.
Анатолію, а чи є якийсь промінь світла в темному царстві?
Анатолій Калениченко: Є промінь світла, але він дуже тоненький. Такий тоненький, що його ледь-ледь можна побачити.
Я Вам наведу приклади, проілюструю те, про що говорив Олександр.
Минулого року відбулися, скажімо, відбіркові змагання фестивалю “Червона рута”. 17 грудня закінчився останній київський відбір. При чому справді “Червона рута” – це фестиваль, який виявляє таланти в областях.
В областях виступило понад 500 рок-гуртів. Уявіть собі, який це масштаб!
Як реагує на це держава? Як мала б реагувати? Мала б підтримувати, тим більше, що наша ж влада була – ми ж за що боролися!
Що виявилося? “Червоній руті” держава виділила справді кошти на відбіркові змагання і взагалі на цей рік аж 50 тисяч гривень. Цього вистачило на 5 обласних відбіркових конкурсів.
Натомість на відомий фестиваль Поплавського “Крок до зірок” виділено 5 мільйонів гривень на минулий рік, тобто на 2006 рік, який, я не думаю, що щось відкриває.
Я взагалі б не дозволяв дітям виступати на фестивалях, бо то моральні травми страшні – діти не вміють програвати в принципі до 14 років. Потім психіка усталюється трошки хоча б, а то вони плачуть, переживають. Не можна такі речі робити, а це підтримується.
Скажімо, на “Таврійські ігри” виділено 4 мільйони гривень.
От що підтримує наша держава! Чи є культурна політика? Чи немає? Чи змінилася? Погіршилася!
Виняток став – це київський відбір. Це той промінь світла, про який Ви говорили.
(Скорочена версія “Вечірньої Свободи”.)
(Скорочена версія “Вечірньої Свободи”.)
Ведучий Кирило БулкінНавіть той, хто не хоче заявляти про якусь свою громадянську позицію чи виявляти її, змушений заради того, щоб виступати, співати, писати, якимсь чином або когось рекламувати, або під чиєюсь егідою виступати. А інші, з іншого боку, роблять це цілком свідомо заради або вигод, або заради життєвої позиції, заради ідеї.
Отже, моє перше запитання таке.
2006 рік. У цей рік українська музика стала тісніше пов’язаною з політикою чи ці зв’язки певною мірою ослабли?
Олександр Євтушенко: Я оцінив би це як статус-кво, як певну залежність українського музичного світу від політики як такої, від політикуму.
Один мій знайомий якось так жартома ради сказав, що у нас український шоу-бізнес починається до виборів, набуває свого піку під час виборів і потроху згасає після виборів.
Отже, заангажованість наших артистів у політичних справах, себто у виборах, дуже велика, дуже висока. Не можу сказати, що ці зв’язки ослабли, тому що якби вибори були сьогодні або завтра, то велика кількість артистів так само грала б, співала б, їздила б у гастрольні тури за того чи іншого політика.
Рок-музиканти більше підтримували на президентських виборах тодішнього кандидата у Президенти Віктора Ющенка, поп-виконавці більше підтримували Віктора Януковича. Чи збереглася ця різниця дотепер? У чому полягає підґрунття?
Анатолій Калениченко: Це питання більше метафоричне, адже ми пам’ятаємо, що підтримували Ющенка як рок-музиканти, так і, скажімо, Марія Бурмака, яку важко віднести до рок-музикантів. Цей поділ, очевидно, залишається. Тобто, якихось кардинальних змін цього року не сталося.
Але я хотів би спинитися на кількох подіях минулого року і на підставі того з’ясувати питання: музика в політиці і політика в музиці.
Я почну з такого, що культурної політики як не існувало в позаминулому році, так її і не існувало в минулому році.
Друге, що я хочу сказати, що все-таки відбулися якісь дуже цікаві фестивалі, на мій погляд. Це і “Київ Мюзік Фест”, і “Музичні прем’єри сезону”.
Але, наприклад, проблема знову-таки полягає в тому, що гроші були виділені невчасно, фестивалі проводилися в борг... Так, як завжди. Слава Богу, що вони відбулися.
Організовувала фестивалі Національна спілка композиторів України. А КМДА підняла ціни на оренду приміщення київської організації Спілки композиторів у 6 разів. Вони не мають чим платити. Вони, мабуть, зараз звідти підуть. Але зате наші шановні чиновники матимуть– хтось гарного хабара, хтось “відкат”...
Значить все, як має бути, все, як існувало і раніше. Тобто, тут якихось змін кардинальних не відбулося.
Крім того, я назву ще такий приклад. У тому ж приміщенні міститься видавництво “Музична Україна”. Так само хочуть забрати, бо це ласий шматочок! Це вулиця Пушкінська, це гарний будинок, розумієте, який можна гарно продати або гарно здати в оренду.
Що відбувається тепер з “Музичною Україною”? Там взагалі теж проблема.
Очевидно, що є великі проблеми з підручниками у вишах чи в середніх музичних закладах, училищах, в дитячих музичних школах... Там вчаться досі за московськими підручниками! Очевидно, що воно не сприяє правильному розумінню ролі української музичної культури.
Що ж виходить? Тепер “Музична Україна”, єдине державне видавництво... Те, що хочуть відібрати приміщення, то це нічого... Раніше, я пригадую, за совєцьких часів, існувало в Києві дві нотні крамниці. А це єдина можливість зараз розповсюдження нотної і взагалі музичної літератури, яка є. Була колись така організація, як “Укркнига”. Всі її лаяли, але вона хоч щось робила по крамницях...
І от, в Києві було дві нотних крамниці. Одна на вулиці Хрещатик, одна на вулиці Богдана Хмельницького, напроти оперного театру. Нотну крамницю мав кожен обласний центр України. В кожному райцентрі в районній книгарні містився відповідно музичний відділ...
Тепер залишилося – в Рівному відділ, у Львові і Дрогобичі все-таки залишилися нотні крамниці, а решта обласних центрі і Київ (!) не мають жодної!
Я бачив такий лист, підпис щодо цього 100 діячів музичної культури, при чому досить відомих. Результату ніякого! Взагалі ніякого! Ні відповіді, нічого! Ви розумієте, це такий момент.
Далі. Говорячи про книжки, я ще вам розкажу цікаву річ. Два роки тому був виданий 5 том “Історії української музики”, академічної, багатотомної історії. Цього року взагалі вийшли унікальні речі. В Україні з’явилася “Українська музична енциклопедія”. Це позитивні моменти, які, на жаль, мають якісь і негативні аспекти.
Що цікаво? Цю енциклопедію так само, як і “Історію української музики”, я маю великий сумнів, що будуть продавати. “Історія української музики” не продається, не передається нікому...
Чому? Який мудрагель з Мінекономіки ще при Кучмі видав... Я не знаю, як це називається, чи інструкція, чи підзаконний акт, чи розпорядження, згідно з яким, забороняється не тільки продавати ті книжки або навіть їх дарувати, які видані за державні кошти. Розумієте, раніше за совєтів була цензура ідеологічна, ну заборонялося писати, а тепер економічна.
А що з ними робити?
Анатолій Калениченко: Отак вони й лежать на складах. Потрясаюче! І при чому всі книжки видані за державні кошти. То для чого ж тоді взагалі це оплачувати?!
Олександре, яку б пісню ти, скажімо, рекомендував послухати, яка щось характерне в собі несе як вияв цих настроїв?
Олександр Євтушенко: Минулого і позаминулого року глобальним відкриттям фестивалю “Шешори” став франківський гурт, який називається “Перкалаба”. Дивовижна група! Це такий гуцульський ска-панк, як кажуть про них, базується на гуцульських традиціях. Але ця група грає виключно сучасну музику з сучасною проблематикою. Тобто, це модерні хлопці сьогоднішнього дня.
Рок-музика часто асоціювалася, зокрема в 2004 пам’ятному році, взагалі з певними виявами не стільки шоу-бізнесу, як громадянського суспільства. По-перше, багато хто, наскільки я пам’ятаю, не стільки за гроші, скільки за покликом, за ідеєю йшли і виступали у цих агітаційних турах, а по-друге, поруч виступали музиканти, тут же якісь діячі громадянські, активісти і так далі.
Якщо говорити про громадянське суспільство України, то відчувалася в 2006 році, я сказав би, певна розгубленість, можливо, почуття зрадженості у когось.
Чи є такі настрої в музиці також?
Олександр Євтушенко: На мою думку, безумовно є. Були сподівання і в музикантів в першу чергу, особливо в тих, які дійсно виходили на майдани країни, які грали у той самий час і в Харкові, і в Одесі, і грали на альтернативних маленьких майданних сценах у Києві. Їх насправді дуже багато, набагато більше за ті обличчя, які ми побачили з телевізора, які дійсно виступали на Майдані.
Тобто, можу сказати, що це ціла армія музикантів, які дійсно почуваються зрадженими певною мірою. Бо були сподівання, що дійсно, як казав Анатолій, з’явиться культурна стратегія в країні і цей стихійний рух, який і надалі лишається стихійним в рок-музиці, щоб він більше оформився і був якось більше акцентований в сенсі державного ставлення до музикантів, до музики, до того, щоб ці музиканти відчували якусь стабільність, щоб вони відчували дихання або пульсацію з боку Банкової. Хоча б якусь!
Насправді цього ніхто не відчуває. Вони абсолютно, як будяк у полі. Тобто, вони грають у клубах, вони грають на якихось фестивалях і тим усе закінчується.
Анатолію, а чи є якийсь промінь світла в темному царстві?
Анатолій Калениченко: Є промінь світла, але він дуже тоненький. Такий тоненький, що його ледь-ледь можна побачити.
Я Вам наведу приклади, проілюструю те, про що говорив Олександр.
Минулого року відбулися, скажімо, відбіркові змагання фестивалю “Червона рута”. 17 грудня закінчився останній київський відбір. При чому справді “Червона рута” – це фестиваль, який виявляє таланти в областях.
В областях виступило понад 500 рок-гуртів. Уявіть собі, який це масштаб!
Як реагує на це держава? Як мала б реагувати? Мала б підтримувати, тим більше, що наша ж влада була – ми ж за що боролися!
Що виявилося? “Червоній руті” держава виділила справді кошти на відбіркові змагання і взагалі на цей рік аж 50 тисяч гривень. Цього вистачило на 5 обласних відбіркових конкурсів.
Натомість на відомий фестиваль Поплавського “Крок до зірок” виділено 5 мільйонів гривень на минулий рік, тобто на 2006 рік, який, я не думаю, що щось відкриває.
Я взагалі б не дозволяв дітям виступати на фестивалях, бо то моральні травми страшні – діти не вміють програвати в принципі до 14 років. Потім психіка усталюється трошки хоча б, а то вони плачуть, переживають. Не можна такі речі робити, а це підтримується.
Скажімо, на “Таврійські ігри” виділено 4 мільйони гривень.
От що підтримує наша держава! Чи є культурна політика? Чи немає? Чи змінилася? Погіршилася!
Виняток став – це київський відбір. Це той промінь світла, про який Ви говорили.
(Скорочена версія “Вечірньої Свободи”.)
