На прем’єрі стрічки Василь Стус, Іван Дзюба та інші шістдесятники виступили з протестом проти репресій щодо активістів українського руху. Згодом Параджанов першим поставив свій підпис під «Листом 139», автори якого теж протестували проти арештів.
Репресії за протест проти репресій
А 17 березня 1973 року режисер був сам заарештований у своєму київському помешканні і за звинуваченням у гомосексуалізмі та поширенні порнографії засуджений до п’яти років виправних робіт. Він відбував покарання у Стрижавській колонії суворого режиму біля Вінниці.
«У таборі півтори тисячі осіб, у всіх не менше трьох судимостей. Мене оточують криваві долі, багато хто втратив людську подобу. Мене кинули до них свідомо, щоб вони мене знищили. Блатної мови я не знаю, чифір не п’ю, наколок нема. Вони мене зневажали, думали — я підсадна качка, вивчаю життя зони, щоби зняти фільм. Але, хвала Богові, повірили. Багато хто сповідується», — писав режисер із табору.
У таборі Параджанов, попри все, малював, створював колажі, виготовляв ляльок та медальйони з кришечок від пляшок з-під молока. Він був достроково звільнений завдяки клопотанню Луї Арагона та протестам Антоніоні, Вісконті, Ґодара, Росселіні, Трюффо та Фелліні.
Не полишили в спокої
Через заборону жити в Україні митець оселився у Тбілісі, проте був знову заарештований і провів 11 місяців в Ортачальській в’язниці.
«Біографія… Я не дуже-то пам’ятаю мою біографію. Що моя біографія? Горе — ось це вічна її форма. Зараз, останнім часом, як третій арешт минув, я якось можу щось підсумовувати, обернувся — бачу старість», — казав режисер.
Після звільнення Сергій Параджанов мешкав у Тбілісі і там створив іще кілька фільмів, зокрема, «Цвіт граната», «Легенда про Сурамську фортецю», «Ашик Керіб».
«Усі знають, що в мене три вітчизни. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся помирати у Вірменії», — говорив Сергій Параджанов за два роки до смерті.
Він помер у Єревані 20 липня 1990 року.