Слухати:
Монсеньйор Вельгус: відставка замість інтронізації
На початку цього року Станіслав Вельгус, до останнього часу єпископ Плоцька, мав був замінити багаторічного примаса Польщі кардинала Юзефа Глемпа, який полишав за віком кафедру архиєпископа Варшавського. Але вибухнув скандал. З’ясувалося, що від 1960-их до 1990-х років монсеньйор Станіслав був співробітником польських спецслужб.
Єпископ Плоцька Станіслав Вельгус
Спочатку єпископ спростовував свою співпрацю з ними, але після публікації архівних документів з Інституту національної пам’яті, був вимушений подати у відставку.
Апостольська Столиця цю відставку прийняла. Причому, як розповідали у Ватикані, Папа Бенедикт XVI був обурений неоперативністю куріальних бюрократів, які не надали йому всієї інформації про монсеньйора Вельгуса. В іншому разі, понтифік попри свою симпатію до єпископа Полоцька, напевно ухвалив би інше рішення стосовно очільника Варшавської кафедри.
Ось вона, історія Станіслава Вельгуса, молодий священик хотів вчитися за кордоном. Закордонний паспорт йому запропонували в обмін на співробітництво з “органами”. Жодних доносів і наклепів на колег в його особистих справах немає. Навпаки, роль шпигуна і донощика священика явно обтяжувала.
До речі, одним із завдань польської розвідки, котре, як підкреслює Станіслав Вельгус, він не виконав, було проникнення на Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода. В особистій справі Вельгуса (він же Грей) міститься і ще одне роздратоване зауваження: він цілковито проігнорував завдання щодо дослідження українських націоналістичних центрів у Мюнхені. Але заяви про добровільне співробітництво у справі є.
Шпигунський скандал: реакція Церкви і суспільства
Костел, бастіон польськості, інституція, яка зберегла націю у бездержавні два з чвертю століття і ще сорок років виносила комунізм за дужки національної спадщини, занадто багато означає для поляків.
І хоча “Лишайся!” на адресу відомого ієрарха, фахівця з середньовічної філософії звучало гучно, “Забирайся!” пролунало гучніше. Скандал глибоко вразив Польщу.
У неділю, 14 січня, під час Богослужінь у всіх церквах Польщі було оприлюднено пастирського листа щодо рішення єпископату Римо-Католицької церкви в Польщі. Вирішено провести люстрацію всіх єпископів країни.
Оглядачі передбачають, що в архівах можуть міститься свідчення щодо співпраці зі спецслужбами ще 12 єпископів.
От що почула кореспондентка Радіо Свобода Єва Поштар біля виходу з однієї з варшавських церков.
Жінка: Священики навчають, щоб ми їм спокутували свої гріхи. Може, нам тепер скажуть трохи правди.
Жінка: Пошуки правди і справедливості, навіть якщо це стосується священнослужителів та єпископів, є виправдані.
Віктор Єленський: Президент єпископської конференції Римо-Католицької церкви в Польщі, архієпископ Юзеф Міхалік вважає, що Церква має відповідально дивитися не лише у прийдешнє, але й вимогливо у минуле.
Юзеф Міхалік: Не хочемо кидати кінців у воду, лише зберегти незалежність церкви. Даємо приклад, що не треба боятись минулого. Треба йому глянути прямо у вічі і починати життя наново.
Віктор Єленський: Аналітик, шеф-директор Католицької інформаційної агенції Марцін Пжецішевський підкреслює: проблема у тому, що архієпископу Станіславу Вєльгусу від самого початку забракло мужності визнати факт співпраці з Службою безпеки Польщі.
Марцін Пжецішевський: Його провина полягає в тому, що свідомо і до того під присягою щодо свого минулого увів в оману Ватикан і самого Святішого отця. Звідси оця велика веремія.
Віктор Єленський: Єпископ-помічник Київсько-житомирський Римо-Католицької церкви в Україні Станислав Широкорадюк теж вважає: Станіслав Вельгус мав покаятися перед Церквою і людьми, тоді ставлення суспільства до нього було б іншим.
Станислав Широкорадюк: Усі гріхи можуть бути прощені, якщо людина кається за ці гріхи. Але там (у Варшаві), по-моєму, проблема була не у тому, хто грішний, у тому, що не розкаявся.
Але багато було таких, які дійсно зізнались і сказали, що була така проблема, хтось був змушений, хтось зі страху, когось змусили співпрацювати, то таких дуже багато було людей.
Але чесно про те сказали і розкаялись, і ніхто їм жодного закиду не зробив. Бог їм суддя. Але коли хтось не розкаявся і скриває, і до останнього відказується, то оце найгірше.
Віктор Єленський: Збігнєв Ставровський з Польської академії наук говорить, що негайно повинні бути впроваджені заходи, які б убезпечили Церкву й суспільство від скандалів, подібних до “справи Вельгуса”.
Збігнєв Ставровський: Можна говорити тут про свого роду занедбання. Дійсно, є така приказка, що церковні млини мелють повільно. Сьогодні виявилось, що надто повільно.
Хочу наголосити, що одне - це люстрація певних посадових осіб чи в державі, або в церкві, а друге - це розкриття архівів для загалу.
КДБ і Церква: з історії недавнього минулого
Віктор Єленський: У пострадянських країнах питання співпраці релігійних інституцій з “органами” час від часу виливалися на медійний простір, але швидко зникали і наслідків для так званих “сексотів” не мали.
На початку 1990-их з архівами КДБ працювала спеціальна комісія Верховної тоді ще Ради Росії. Документи відділу, який контролював діяльність релігійних організацій, доручили вивчити відомому правозахиснику, в’язню сумління, священнослужителю Глібу Якуніну.
Пізніше за кандидатування до Державної Думи Росії його відлучили від Церкви.
Отець Гліб вважає, що найбільша відмінність польської і радянської ситуацій в тому, що польські спецслужби все ж таки ніколи не ставили перед собою завдання знищення Церкви.
КДБ ж, принаймні на зламі 1950-их-1960-их років, йшов у фарватері захланної хрущовської антирелігійної кампанії.
Говорить отець Гліб Якунін.
Гліб Якунін: Я був допущений до архівів КДБ і, як і інші члени комісії, уважно вивчив матеріали з 1917 до 1987 року головного архіву, які містити звіти з оперативно-розшукової діяльності.
От 5-те управління, 4-й відділ, відділ, який курував Руську православну церкву. Висновки комісії такі: всі церковні підрозділи, зокрема відділ зовнішньо-церковних зносин, а це була фактично філія КДБ... Звісно, всі керівники були завербованими агентами.
Що значить завербованими агентами? Значить дає підписку про співпрацю, про нерозголошення, обирає собі код-нейм, агентурне прізвисько, під цим прізвиськом пише доноси.
Віктор Єленський: Єдиний православний архієрей, який надав широкій публіці відомості про характер своїх зв’язків з КДБ, був владика Хризостом (Мартишкін), нині митрополит Віленський і Литовський.
Він, зокрема, заявив, що 1974 року, після візиту у складі офіційної делегації Московського патріархату до Ефіопії, КДБ вимагав від нього інформації про внутрішньополітичну ситуацію в цій країні.
Хризостом у своїй доповідній дійшов тоді висновку: імператорський режим в Ефіопії слабкий, безтямно жорстокий і на нього чекає крах. Невдовзі так і сталося. КДБ навіть подякував владиці за далекоглядність.
Крім Хризостома жоден інший єпископ у своїй співпраці з КДБ не каявся. Між тим, таємні звіти свідчать: до агентурної роботи було залучено велику кількість священнослужителів.
Зі звіту КДБ за 1982 рік.
Відповідно до плану активних заходів проти розміщення ракет середнього радіуса дії в Європі... затвердженого керівництвом КДБ СРСР 28 серпня 1981 року, а також у рамках спільного плану зі службою "А" ПГУ КДБ СРСР з забезпечення вигідного Радянському Союзові впливу на клерикальні кола Заходу через провідну агентуру КДБ "Абата", "Антонова", "Кузнєцова" та інших по релігійних каналах здійснено комплекс акцій з впливу на громадсько-політичні кола західноєвропейських країн.
Через агентурні можливості РПЦ та друзів до Папи доводилася інформація про те, що "надмірне" захоплення ним уніатським питанням може нанести шкоди відносинам між Ватиканом та РПЦ.
У нинішній час по країні за конкретні злочини відбувають покарання 229 церковників та сектантів (у 1981 році було 220). Крім того 18 осіб знаходиться у засланні (у 1981 р.- 24).
Керуючий справами Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом архієпископ Митрофан (Юрчук) вважає, що оцінювати факти співпраці священнослужителів з спецслужбами треба по тому, чи нанесла ця співпраця шкоду Церкві.
Митрофан Юрчук: Тут треба у кожному окремому випадку розглядати це питання, тому що судити можна усіх, але ж, я думаю, що потрібно дивитися на ті... як сказати, плоди, що те принесло.
Безумовно, що були такі люди, які співпрацювали, які наносили шкоду, скажімо так, православній Церкві. Звичайно, ми їх не можемо оправдувати. Але є такі, що, може, у силу якихось обставин, але все-таки старалися трудитися для Церкви. Бачте, це дуже складне питання. І тут якось однозначно відповісти, я думаю, не можна.
Ікономія vs акрівія
Віктор Єленський: Речник Української православної церкви Київського патріархату ігумен Євстратій належить до молодого покоління служителів Церкви. Але він не схильний засуджувати всіх без розрізнення, кого ламала каральна машина спецорганів, і говорить про принцип ікономії, тобто принцип розв’язання церковних проблем з позицій поблажливості і практичної користі. Ікономії протистоїть акрівія, тобто суворе слідування не лише духу, а й літері церковних приписів. Хоча, звісно, ікономія має свої межі.
Ігумен Євстратій: Церква взагалі засуджує таку співпрацю з державними органами, особливо в атеїстичний радянський час, яка наносила шкоду Церкві. Тобто, це якісь спеціальні доноси, які робилися, чи якісь інші речі, які робилися на догоду державній владі, але на шкоду Церкві.
З іншого боку, ми прекрасно усвідомлюємо: усі, хто жив у радянський час, що Церква у Радянському Союзі залишалась єдиною інституцією, яка виборола собі право офіційно не погоджуватися з державною ідеологією. Тобто, держава казала, що Бога нема, а Церква казала, що Бог є.
Відповідно, до Церкви було найпильніше ставлення з боку спеціальних державних органів. І, напевно, найпильніше з усіх інших інституцій суспільства, ще пильніше слідкували за дисидентами і людьми, які відкрито були ворожі до радянської влади.
Тому зрозуміло, що не зустрічатись, не розмовляти, скажімо, з представниками державної влади представники Церкви не могли. Відповідно до своєї совісті і до свого розуміння того, які мають бути життєві правила, і де межа такої співпраці, він (священик) відповідно діяв.
І багато священиків, єпископів зустрічались з представниками державної влади, робили це для того, щоб якось покращити стан Церкви, йшли назустріч якимось побажанням держави, особливо у питаннях зовнішньої діяльності, для того, щоби покращити внутрішній стан Церкви.
Можу навести приклад того, як патріарх Філарет, нині патріарх, а тоді він був митрополитом Київським, очолював делегацію релігійних діячів Радянського Союзу до США.
Патріарх розповідає зараз, що він давав неодноразово прес-конференції. Його запитували: “Скажіть, будь ласка, чи є у СРСР гоніння на Церкву?”. “А я, - каже Філарет, – відповідав: Радянська Конституція забезпечує право кожного на свободу совісті і віросповідання”.
І каже: “Я неправди не говорив, тому що у Конституції дійсно було написано, що є право на свободу совісті”.
У результаті цієї поїздки, коли він повернувся, то йому сказали у Раді релігій, що просіть, що хочете. Він зразу сказав: “Я хочу, щоб відкрили Київську духовну семінарію!”.
Вони проконсультувались і сказали: “Ні, відкрити не можна, але можете в Одеській духовній семінарії відкрити другі паралельні класи”. Тобто, фактично збільшити семінарію удвічі.
Ось таким чином зовнішня діяльність допомогла збільшити набір і навчання студентів.
Але ще більше було єпископів і священиків, які могли йти на співпрацю з державою із суто меркантильних інтересів для того, щоб їх потім просували по службі, для того, щоб їм якісь вигоди були, у тому числі матеріальні, і так далі.
Східна Європа: що після “справи Вельгуса”?
Віктор Єленський: Відомий правозахисник, один з засновників Української Гельсінської групи, в’язень брежнєвських таборів, а нині віце-президент Українського католицького університету Мирослав Маринович добре знає, як працювала тодішня система. Але польська ситуація і процедура люстрації викликає в нього змішані почуття.
Мирослав Маринович: Я в чомусь навіть заздрю полякам. Вони мають сміливість і суспільну можливість братися за такі значущі теми і їх якимось чином вирішувати.
Факти співробітництва єпископів у радянський час, вищих ієрархів церкви у всьому пострадянському просторі взагалі не обговорюється. І це свідчить про більший демократизм Польщі в порівнянні з Україною. Це загальна картина.
А тепер подивимося ближче до цього саме конкретного випадку.
Люстрація завжди приносить біль, тому що вона не ставить питання, як людина вела себе після того, коли вона підписала угоду про співпрацю з КДБ. Це по-перше.
По-друге, люстрація зовсім не аналізує, якою була та співпраця. Добре, людина підписала з якихось міркувань, але яку кривду вона нанесла суспільству? В цьому є глибинна слабкість люстрації!
Це дуже чітко проявляється зараз в польському суспільстві, воно розколене: одна части вважає, що такі акції потрібно проводити для того, щоб унеможливити колабораціонізм у майбутньому; інші ж вважають, що люстрація сліпа, що спроби польської преси очорнити всіх і вся є понад міру.
Тому я сповнений дуже змішаних почуттів. Я поки що собі не можу збалансувати їх.
Віктор Єленський: Між тим польський скандал загрожує стати східноєвропейським.
Згідно з недавно ухваленим у Болгарії законом, з документів комуністичної доби знято гриф “таємно”.
У співпраці з болгарськими спецслужбами вже звинуватили православного митрополита Варненського і Великопреславського Кирила.
Монсеньйор Вельгус: відставка замість інтронізації
На початку цього року Станіслав Вельгус, до останнього часу єпископ Плоцька, мав був замінити багаторічного примаса Польщі кардинала Юзефа Глемпа, який полишав за віком кафедру архиєпископа Варшавського. Але вибухнув скандал. З’ясувалося, що від 1960-их до 1990-х років монсеньйор Станіслав був співробітником польських спецслужб.
Єпископ Плоцька Станіслав ВельгусАпостольська Столиця цю відставку прийняла. Причому, як розповідали у Ватикані, Папа Бенедикт XVI був обурений неоперативністю куріальних бюрократів, які не надали йому всієї інформації про монсеньйора Вельгуса. В іншому разі, понтифік попри свою симпатію до єпископа Полоцька, напевно ухвалив би інше рішення стосовно очільника Варшавської кафедри.
Ось вона, історія Станіслава Вельгуса, молодий священик хотів вчитися за кордоном. Закордонний паспорт йому запропонували в обмін на співробітництво з “органами”. Жодних доносів і наклепів на колег в його особистих справах немає. Навпаки, роль шпигуна і донощика священика явно обтяжувала.
До речі, одним із завдань польської розвідки, котре, як підкреслює Станіслав Вельгус, він не виконав, було проникнення на Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода. В особистій справі Вельгуса (він же Грей) міститься і ще одне роздратоване зауваження: він цілковито проігнорував завдання щодо дослідження українських націоналістичних центрів у Мюнхені. Але заяви про добровільне співробітництво у справі є.
Шпигунський скандал: реакція Церкви і суспільства
Костел, бастіон польськості, інституція, яка зберегла націю у бездержавні два з чвертю століття і ще сорок років виносила комунізм за дужки національної спадщини, занадто багато означає для поляків.
І хоча “Лишайся!” на адресу відомого ієрарха, фахівця з середньовічної філософії звучало гучно, “Забирайся!” пролунало гучніше. Скандал глибоко вразив Польщу.
У неділю, 14 січня, під час Богослужінь у всіх церквах Польщі було оприлюднено пастирського листа щодо рішення єпископату Римо-Католицької церкви в Польщі. Вирішено провести люстрацію всіх єпископів країни.
Оглядачі передбачають, що в архівах можуть міститься свідчення щодо співпраці зі спецслужбами ще 12 єпископів.
От що почула кореспондентка Радіо Свобода Єва Поштар біля виходу з однієї з варшавських церков.
Жінка: Священики навчають, щоб ми їм спокутували свої гріхи. Може, нам тепер скажуть трохи правди.
Жінка: Пошуки правди і справедливості, навіть якщо це стосується священнослужителів та єпископів, є виправдані.
Віктор Єленський: Президент єпископської конференції Римо-Католицької церкви в Польщі, архієпископ Юзеф Міхалік вважає, що Церква має відповідально дивитися не лише у прийдешнє, але й вимогливо у минуле.
Юзеф Міхалік: Не хочемо кидати кінців у воду, лише зберегти незалежність церкви. Даємо приклад, що не треба боятись минулого. Треба йому глянути прямо у вічі і починати життя наново.
Віктор Єленський: Аналітик, шеф-директор Католицької інформаційної агенції Марцін Пжецішевський підкреслює: проблема у тому, що архієпископу Станіславу Вєльгусу від самого початку забракло мужності визнати факт співпраці з Службою безпеки Польщі.
Марцін Пжецішевський: Його провина полягає в тому, що свідомо і до того під присягою щодо свого минулого увів в оману Ватикан і самого Святішого отця. Звідси оця велика веремія.
Віктор Єленський: Єпископ-помічник Київсько-житомирський Римо-Католицької церкви в Україні Станислав Широкорадюк теж вважає: Станіслав Вельгус мав покаятися перед Церквою і людьми, тоді ставлення суспільства до нього було б іншим.
Станислав Широкорадюк: Усі гріхи можуть бути прощені, якщо людина кається за ці гріхи. Але там (у Варшаві), по-моєму, проблема була не у тому, хто грішний, у тому, що не розкаявся.
Але багато було таких, які дійсно зізнались і сказали, що була така проблема, хтось був змушений, хтось зі страху, когось змусили співпрацювати, то таких дуже багато було людей.
Але чесно про те сказали і розкаялись, і ніхто їм жодного закиду не зробив. Бог їм суддя. Але коли хтось не розкаявся і скриває, і до останнього відказується, то оце найгірше.
Віктор Єленський: Збігнєв Ставровський з Польської академії наук говорить, що негайно повинні бути впроваджені заходи, які б убезпечили Церкву й суспільство від скандалів, подібних до “справи Вельгуса”.
Збігнєв Ставровський: Можна говорити тут про свого роду занедбання. Дійсно, є така приказка, що церковні млини мелють повільно. Сьогодні виявилось, що надто повільно.
Хочу наголосити, що одне - це люстрація певних посадових осіб чи в державі, або в церкві, а друге - це розкриття архівів для загалу.
КДБ і Церква: з історії недавнього минулого
Віктор Єленський: У пострадянських країнах питання співпраці релігійних інституцій з “органами” час від часу виливалися на медійний простір, але швидко зникали і наслідків для так званих “сексотів” не мали.
На початку 1990-их з архівами КДБ працювала спеціальна комісія Верховної тоді ще Ради Росії. Документи відділу, який контролював діяльність релігійних організацій, доручили вивчити відомому правозахиснику, в’язню сумління, священнослужителю Глібу Якуніну.
Пізніше за кандидатування до Державної Думи Росії його відлучили від Церкви.
Отець Гліб вважає, що найбільша відмінність польської і радянської ситуацій в тому, що польські спецслужби все ж таки ніколи не ставили перед собою завдання знищення Церкви.
КДБ ж, принаймні на зламі 1950-их-1960-их років, йшов у фарватері захланної хрущовської антирелігійної кампанії.
Говорить отець Гліб Якунін.
Гліб Якунін: Я був допущений до архівів КДБ і, як і інші члени комісії, уважно вивчив матеріали з 1917 до 1987 року головного архіву, які містити звіти з оперативно-розшукової діяльності.
От 5-те управління, 4-й відділ, відділ, який курував Руську православну церкву. Висновки комісії такі: всі церковні підрозділи, зокрема відділ зовнішньо-церковних зносин, а це була фактично філія КДБ... Звісно, всі керівники були завербованими агентами.
Що значить завербованими агентами? Значить дає підписку про співпрацю, про нерозголошення, обирає собі код-нейм, агентурне прізвисько, під цим прізвиськом пише доноси.
Віктор Єленський: Єдиний православний архієрей, який надав широкій публіці відомості про характер своїх зв’язків з КДБ, був владика Хризостом (Мартишкін), нині митрополит Віленський і Литовський.
Він, зокрема, заявив, що 1974 року, після візиту у складі офіційної делегації Московського патріархату до Ефіопії, КДБ вимагав від нього інформації про внутрішньополітичну ситуацію в цій країні.
Хризостом у своїй доповідній дійшов тоді висновку: імператорський режим в Ефіопії слабкий, безтямно жорстокий і на нього чекає крах. Невдовзі так і сталося. КДБ навіть подякував владиці за далекоглядність.
Крім Хризостома жоден інший єпископ у своїй співпраці з КДБ не каявся. Між тим, таємні звіти свідчать: до агентурної роботи було залучено велику кількість священнослужителів.
Зі звіту КДБ за 1982 рік.
Відповідно до плану активних заходів проти розміщення ракет середнього радіуса дії в Європі... затвердженого керівництвом КДБ СРСР 28 серпня 1981 року, а також у рамках спільного плану зі службою "А" ПГУ КДБ СРСР з забезпечення вигідного Радянському Союзові впливу на клерикальні кола Заходу через провідну агентуру КДБ "Абата", "Антонова", "Кузнєцова" та інших по релігійних каналах здійснено комплекс акцій з впливу на громадсько-політичні кола західноєвропейських країн.
Через агентурні можливості РПЦ та друзів до Папи доводилася інформація про те, що "надмірне" захоплення ним уніатським питанням може нанести шкоди відносинам між Ватиканом та РПЦ.
У нинішній час по країні за конкретні злочини відбувають покарання 229 церковників та сектантів (у 1981 році було 220). Крім того 18 осіб знаходиться у засланні (у 1981 р.- 24).
Керуючий справами Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом архієпископ Митрофан (Юрчук) вважає, що оцінювати факти співпраці священнослужителів з спецслужбами треба по тому, чи нанесла ця співпраця шкоду Церкві.
Митрофан Юрчук: Тут треба у кожному окремому випадку розглядати це питання, тому що судити можна усіх, але ж, я думаю, що потрібно дивитися на ті... як сказати, плоди, що те принесло.
Безумовно, що були такі люди, які співпрацювали, які наносили шкоду, скажімо так, православній Церкві. Звичайно, ми їх не можемо оправдувати. Але є такі, що, може, у силу якихось обставин, але все-таки старалися трудитися для Церкви. Бачте, це дуже складне питання. І тут якось однозначно відповісти, я думаю, не можна.
Ікономія vs акрівія
Віктор Єленський: Речник Української православної церкви Київського патріархату ігумен Євстратій належить до молодого покоління служителів Церкви. Але він не схильний засуджувати всіх без розрізнення, кого ламала каральна машина спецорганів, і говорить про принцип ікономії, тобто принцип розв’язання церковних проблем з позицій поблажливості і практичної користі. Ікономії протистоїть акрівія, тобто суворе слідування не лише духу, а й літері церковних приписів. Хоча, звісно, ікономія має свої межі.
Ігумен Євстратій: Церква взагалі засуджує таку співпрацю з державними органами, особливо в атеїстичний радянський час, яка наносила шкоду Церкві. Тобто, це якісь спеціальні доноси, які робилися, чи якісь інші речі, які робилися на догоду державній владі, але на шкоду Церкві.
З іншого боку, ми прекрасно усвідомлюємо: усі, хто жив у радянський час, що Церква у Радянському Союзі залишалась єдиною інституцією, яка виборола собі право офіційно не погоджуватися з державною ідеологією. Тобто, держава казала, що Бога нема, а Церква казала, що Бог є.
Відповідно, до Церкви було найпильніше ставлення з боку спеціальних державних органів. І, напевно, найпильніше з усіх інших інституцій суспільства, ще пильніше слідкували за дисидентами і людьми, які відкрито були ворожі до радянської влади.
Тому зрозуміло, що не зустрічатись, не розмовляти, скажімо, з представниками державної влади представники Церкви не могли. Відповідно до своєї совісті і до свого розуміння того, які мають бути життєві правила, і де межа такої співпраці, він (священик) відповідно діяв.
І багато священиків, єпископів зустрічались з представниками державної влади, робили це для того, щоб якось покращити стан Церкви, йшли назустріч якимось побажанням держави, особливо у питаннях зовнішньої діяльності, для того, щоби покращити внутрішній стан Церкви.
Можу навести приклад того, як патріарх Філарет, нині патріарх, а тоді він був митрополитом Київським, очолював делегацію релігійних діячів Радянського Союзу до США.
Патріарх розповідає зараз, що він давав неодноразово прес-конференції. Його запитували: “Скажіть, будь ласка, чи є у СРСР гоніння на Церкву?”. “А я, - каже Філарет, – відповідав: Радянська Конституція забезпечує право кожного на свободу совісті і віросповідання”.
І каже: “Я неправди не говорив, тому що у Конституції дійсно було написано, що є право на свободу совісті”.
У результаті цієї поїздки, коли він повернувся, то йому сказали у Раді релігій, що просіть, що хочете. Він зразу сказав: “Я хочу, щоб відкрили Київську духовну семінарію!”.
Вони проконсультувались і сказали: “Ні, відкрити не можна, але можете в Одеській духовній семінарії відкрити другі паралельні класи”. Тобто, фактично збільшити семінарію удвічі.
Ось таким чином зовнішня діяльність допомогла збільшити набір і навчання студентів.
Але ще більше було єпископів і священиків, які могли йти на співпрацю з державою із суто меркантильних інтересів для того, щоб їх потім просували по службі, для того, щоб їм якісь вигоди були, у тому числі матеріальні, і так далі.
Східна Європа: що після “справи Вельгуса”?
Віктор Єленський: Відомий правозахисник, один з засновників Української Гельсінської групи, в’язень брежнєвських таборів, а нині віце-президент Українського католицького університету Мирослав Маринович добре знає, як працювала тодішня система. Але польська ситуація і процедура люстрації викликає в нього змішані почуття.
Мирослав Маринович: Я в чомусь навіть заздрю полякам. Вони мають сміливість і суспільну можливість братися за такі значущі теми і їх якимось чином вирішувати.
Факти співробітництва єпископів у радянський час, вищих ієрархів церкви у всьому пострадянському просторі взагалі не обговорюється. І це свідчить про більший демократизм Польщі в порівнянні з Україною. Це загальна картина.
А тепер подивимося ближче до цього саме конкретного випадку.
Люстрація завжди приносить біль, тому що вона не ставить питання, як людина вела себе після того, коли вона підписала угоду про співпрацю з КДБ. Це по-перше.
По-друге, люстрація зовсім не аналізує, якою була та співпраця. Добре, людина підписала з якихось міркувань, але яку кривду вона нанесла суспільству? В цьому є глибинна слабкість люстрації!
Це дуже чітко проявляється зараз в польському суспільстві, воно розколене: одна части вважає, що такі акції потрібно проводити для того, щоб унеможливити колабораціонізм у майбутньому; інші ж вважають, що люстрація сліпа, що спроби польської преси очорнити всіх і вся є понад міру.
Тому я сповнений дуже змішаних почуттів. Я поки що собі не можу збалансувати їх.
Віктор Єленський: Між тим польський скандал загрожує стати східноєвропейським.
Згідно з недавно ухваленим у Болгарії законом, з документів комуністичної доби знято гриф “таємно”.
У співпраці з болгарськими спецслужбами вже звинуватили православного митрополита Варненського і Великопреславського Кирила.
