Слухати:
Надія Степула: Поступ нинішньої української культури розгортається в цікавому мовному і життєвому полі. Серед примітних особливостей – це далеко не панівне становище мови державної, особливо у царині культури масової, представники якої рідко послуговуються мовою українською, а окремі з них принципово нею не послуговуються.
Проблеми перекладу кінострічок і дискусія навколо, акція «Переходь цього року на українську!» та інші супроводжують буття української культури, мов примітні знаки оклику, своєрідні «нота бене».
У чому причини такої ситуації? Як буде далі? Тобто, одвічні питання: «Хто винен?» і «Що робити?» постають і в цій царині.
Кандидат філософських наук Сергій Грабовський вважає «майже правилом» те, що «у постколоніальних країнах після юридичного оформлення незалежності масова культура не може не копіювати і не ретранслювати культуру метрополії.
Винятки можливі тоді, коли колонія перед цим вела збройну боротьбу з метрополією, чи тоді, коли рух за незалежність упродовж багатьох років цілеспрямовано вибудовував усі щаблі національної культури».
Далі Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський: Скажімо, Індія змогла дуже швидко не тільки завоювати внутрішній ринок продукцією власної мас-культури, а і перетворити цю масову культуру на дуже важливий чинник індійської економічної та ідеологічної присутності у світі.
Головний виробник індійських фільмів Болівуд зараз продукує більше кінострічок, аніж американський Голівуд. Дивиться ці стрічки не тільки мільярд індійців, а ще щонайменше стільки ж людей у країнах “третього світу” і не лише там.
З мовним чинником у колишніх колоніях складніше.
Скажімо, у тій же Індії певна частина вітчизняної кінопродукції йде на внутрішній ринок у англомовній версії. Це пояснюється тим, що за півтора колоніальних століття спрощена англійська у поліетнічній Індії перетворилася на один зі з‘єднувальних чинників. Додамо до цього і глобалізаційні чинники, які сприяють закріпленню ролі англійської мови. Проте все ж таки більшість кінопродукції Індії йде на гінді.
Утім, Україна – не Індія, та і Росія – не Британія. Так, були блискучі зразки не лише україномовної, а і посутньо української масової культури і сто років тому (скажімо, п‘єса Старицького “За двома зайцями”), і сімдесят п‘ять (детективні та фантастичні романи Йогансена, Смолича, Трублаїні), і тридцять років (пісні Івасюка). Але, як тільки україномовна культура пускала своє коріння і вшир, і вглибину, ці корені негайно підрізали.
Куди там британцям в Індії, свого часу гнівно затаврованим Карлом Марксом! Не було ніколи у британців такого ефективного інституту боротьби із різноманітними “буржуазними націоналістами”, як ҐПУ-НКВД-КҐБ, а то б вони і Маркса запроторили куди треба, і непокірних індусів приборкали...
Отже, перша причина м‘яко кажучи, слабкої присутності української за мовою та єством мас-культури у середовищі самих мас – це ретельна „зачистка” цієї культури та її найвизначніших творців майже весь совєтський час за вказівками із зореносного Кремля.
Друга причина – це стандартна для всіх постколоніальних країн настанова значної кількості українського населення на наслідування зразків метрополії та її мовленнєвих стандартів (Ірина Білик, Тіна Кароль, Віа ГРА) і на розвиток в Україні тієї мас-культури, яка у всіх сенсах прийнятна для метрополії – ясна річ, із суржикомовним забезпеченням. Класичним зразком у цьому сенсі є Вєрка Сердючка.
Третя причина – це неосовєтські підсвідомі ментальні орієнтації власників мас-медіа (якщо йдеться про громадян України), згідно з якими все українське є другорядним.
Слабкість національного капіталу виливається у фактичну відсутність капіталовкладень, необхідних для нормального розвитку української масової культури.
Нарешті, ще одна причина, яка унеможливлює перетворення української мас-культури на потужний чинник національного буття – це слабка зацікавленість усіх чинних в країні до сьогодні владних угруповань у завершенні становлення української нації. Адже зріла нація навряд чи допустить тривале перебування при владі осіб та партій, котрі нехтують суспільними інтересами. Тому владоможці й претенденти на владу (за рідкісними винятками) зацікавлені у збереженні статус-кво і в мовному, і в загальнокультурному вимірах.
Політичні й економічні еліти України діють у цьому плані як „внутрішні колонізатори”: для них українське суспільство є тільки джерелом збагачення, а не співгромадянами рідної країни. І доки так триватиме, Україні „не світить” навіть вихід на рівень Індії, не кажучи вже про ті європейські держави, котрі відновили свою незалежність одночасно з Україною.
У разі, якщо Вєрка Сердючка справді представлятиме Україну на пісенному конкурсі Євробачення, то це стане закономірним результатом розвитку української масової культури і взагалі всього національного буття.
Надія Степула: Молода генерація українців дещо відрізняється від замріяних попередників. Насамперед тим, що дивиться на ситуацію з мовою доволі оптимістично. Як Павло Солодько, письменник, журналіст, учасник проекту “Кінопереклад”.
З ним зустрівся колега, кореспондент Радіо Свобода Павло Вольвач. Основне з питань: чому українська мова так повільно впроваджується у царину масової культури?
Павло Солодько: Я б не сказав, що вона впроваджується важко. На телебаченні цілком нормально вона впроваджена. Багато навіть розважальних видань виходить українською мовою.
Тут якийсь дуже часто озвучуваний представниками бізнесу стереотип, що нібито українська мова є економічно невигідною. На прикладі ТБ, рекламний ринок якого десятки мільйонів, ми бачимо, що вона навіть дуже економічно вигідна.
Павло Вольвач: Розкажи про акцію, яку ви започаткували.
Павло Солодько: Акція наша називається «Кіно переклад». Вона почалася вкінці листопада минулого року.
Павло Вольвач: Хто її зініціював?
Павло Солодько: Громадяни. Такий собі Іван Помідоров, звичайний “юзер”, який дав обіцянку не ходити на фільми, які дубльовані в Росії і відповідно російською мовою.
Тут теж основний нюанс не стільки в мові, скільки в країні, в якій дублюється фільм, тому що якщо фільми дублюються в Росії, то і всі гроші залишають в російській індустрії, кіно, в російському бюджеті.
Суть акції в тому, що людина обіцяє не ходити на фільми, дубльовані в Росії, російською мовою, якщо її підтримає ще тисяча людей. Вже її підтримало 5 400 і прихильники наші продовжують приєднуватися.
Павло Вольвач: А де ви збираєте підписи?
Павло Солодько: Ми зробили сайт “кіно-переклад.орг.юей”. Там є форма, яку треба заповнити і підтвердити свою електронну пошту. На цю електронну пошту тобі приходить лінг, який, клікнувши, ти підписуєш. Там є детальний список усіх, хто підписався. Все відкрито і прозоро.
Павло Вольвач: Яка мета конечна?
Павло Солодько: Мета – це економічний бойкот. Якщо 5 тисяч людей не будуть ходити в кіно, а в нас середня ціна квитка 25 гривень, отже 25 тисяч людей, які не ходять в кіно, – це 125 тисяч збитку. Саме стільки, а іноді й дешевше коштує гарний повноцінний дубляж.
Мета – це, щоб дистриб’ютори та кінопрокатники, власники кінотеатрів зрозуміли, що перекладати українською є вигідно.
Перший етап – це інформування журналістів та суспільство про ситуацію в кіноперекладі. Ми детально вивчили ринок, знайшли цифри. Це можна подивитися на нашому сайті.
Також ми зараз думаємо про акції прямої дії. І біля тих кінотеатрів, які відмовляються категорично. Є, на жаль, таких в Києві парочку. Будемо їм вже показувати напряму, що варто дати нам можливість вибору.
Надія Степула: Письменниця Леся Воронина піддає критиці політиків, яким байдуже, в якому мовному полі розвивається сучасна українська культура, як і те, наскільки важливою складовою ця культура є для Європи.
Леся Воронина: Я є експертом конкурсу “Книга року” і сама є письменницею і колишнім видавцем. Я знаю, скільки видавництв, які ледь-ледь почали уже бути самоокупними і почали видавати прекрасні, важливі і надзвичайно талановиті книжки українською мовою, коли брутально припинили закупівлю книжок, які були замовлені.
Я розмовляла з Дмитром Стусом. Були гарантійні листи, що буде видано тритомник Василя Стуса. Нічого не зроблено.
Я думаю, що це просто якийсь такий рубіж, якщо ми зможемо його перейти, то буде дуже добре. Бо ось вже журнал “Київська Русь” буде працювати без гонорарів, і письменники знову будуть на громадських засадах туди давати свої твори.
Я думаю про те, що зробила тепер держава, то це просто ганебний абсолютно акт.
Японці після Другої Світової війни, коли вони хотіли підняти свою державу, яка лежала у руїнах, вкладали колосальні кошти у видання дитячих книжок, у розвиток дитячої літератури та у розвиток освіти.
Надія Степула: Із 1 лютого цього року 75% мовлення на телеканалах України повинно вестися українською мовою. Про це підписано відповідний меморандум, вислід досягнутих домовленостей з провідними телекомпаніями країни.
Йдеться не просто про дубляж українською, а «про створення повноцінного українського продукту за суттю і за формою», як заявив з цього приводу голова Нацради з питань телерадіомовлення Віталій Шевченко.
Водночас державна служба кінематографії повідомила про «небажання» одеських учасників ринку кінопрокату приєднатися до Меморандуму про дублювання фільмів українською мовою. У випадку бойкоту ця державна служба має намір застосувати санкції.
А ще на початку року стартувала акція громадянського руху «Не будь байдужим!» З’явилися макети наліпок і листівок із текстом: «Обіцяю не ходити на іноземні фільми з російським перекладом». Побачила світ книжечка з практичними порадами тим, хто прагне перейти на спілкування українською мовою або як стати «дієвим симпатиком» державної мови.
Серед учасників акції «Переходь на українську» - Фома із гурту «Мандри». З ним та з музичним оглядачем і композитором Олександром Євтушенком зустрівся колега, кореспондент Радіо Свобода Тарас Марусик.
Тарас Марусик: Якщо говорити про сучасну популярну музику, то чимало тих, хто фахово займається цими питаннями, вражені, наскільки швидко з погляду історичного часу українськомовні твори стали популярними і поступово займають все більше місця в житті молодого українського покоління.
Говорить музичний критик та оглядач Олександр Євтушенко.
Олександр Євтушенко: Це обойма команд сучасних, яскравих, дуже популярних серед молоді, які свідомо акцентують увагу на сучасній українській мові. Звичайно, вони використовують і сленг. Але роблять це досить тактовно. Я маю на увазі таких, як “Мандри”, “Гайдамаки”, “Плач Єремії”. Свідомий вибір команд, і ми їх підтримуємо.
Тарас Марусик: Проте частина українських виконавців, представників класичної української естради, які зробили свою кар’єру на українськомовних піснях, переходять на російську. Чому так сталося?
Олександр Євтушенко: Їм засліплюють очі успіхи російського шоу-бізнесу. Їм здається, що якщо вони заспівають російською, то розширять коло своїх прихильників, коло споживачів. Хоча цього насправді не відбувається. Це ілюзія.
Я зрозумів, чому так. Бо переважна більшість працюють на так званих корпоративних вечірках, де реально заробляють.
Більш яскравий приклад – це перехід Ірини Білик на російську. У неї всі головні пісні, які вона зробила за своє життя, були написані українською. З’ясувалося, що вони просто разом зі своїм продюсером Нікітіним визначили новий вектор руху – це Росія, так би мовити, російськомовний світ.
Хоча, як і в попередньому випадку з Польщею, коли її альбом був повністю переведений на польську мову, і Нікітін зробив ставку на Варшаву і на польського слухача, він провалився.
І цей російський проект дуже слабко розвивається. Я не думаю, що Ірина Білик стане зіркою Росії.
Тарас Марусик: Лідер гурту “Мандри” Сергій Фоменко, відомий більше як Фома, один з ініціаторів акції «З 2007 - Переходь на українську!”.
До речі, він ріс у російськомовному середовищі.
Сергій Фоменко: Коли я спілкуюся в абсолютно російськомовному середовищі, я намагаюся навіть жартувати над ними і кажу: що ж ви не знаєте зовсім української мови? Які ж ви українці? Що ж у вас в паспорті написано? Чи ви такі ледарі, що не можете рідну мову вивчити?
Це просто, мені здається, проблема, якщо людина не може, то вона просто не хоче. Культура і мова – це така річ, яку треба підтримувати перш за все в собі.
Тарас Марусик: Сергій Фоменко висловився також і з приводу своїх колег по цеху, які перейшли на російську мову.
Сергій Фоменко: Це конформізм, це кон’єктура. Це стосується перш за все грошей. Мені так здається.
Коли артисти, які починали як україномовні, переходять на російську мову, вони це роблять тому, що думають, що таким чином ринок збуту їхньої музичної продукції стане ширшим.
Можливо, вони й мають якийсь сенс. Але мені здається, що, по-перше, таким чином ти зраджуєш рідній країні, рідній культурі, рідній мові, а з іншого боку, стаєш другосортним з точки зору того, що це не є первинно.
Надія Степула: Про підтримку україномовного продукту в українській культурі міркує і письменник, перекладач, директор міжнародного центру “Демократія через культуру” Олександр Буценко.
Олександр Буценко: Безперечно, треба підтримувати українське, оскільки це є кінцевим продуктом всієї культури, з цього починається мислення, з цього починається ідентифікація себе як українця.
Українське має бути ознакою високої якості. У будь-якому жанрі. Це може бути література, театр, кіно.
Підтримувати українське – це має стати не зобов‘язанням, а необхідністю, оскільки саме це відрізняє нас і робить нас цікавими у світі.
Надія Степула: Поступ нинішньої української культури розгортається в цікавому мовному і життєвому полі. Серед примітних особливостей – це далеко не панівне становище мови державної, особливо у царині культури масової, представники якої рідко послуговуються мовою українською, а окремі з них принципово нею не послуговуються.
Проблеми перекладу кінострічок і дискусія навколо, акція «Переходь цього року на українську!» та інші супроводжують буття української культури, мов примітні знаки оклику, своєрідні «нота бене».
У чому причини такої ситуації? Як буде далі? Тобто, одвічні питання: «Хто винен?» і «Що робити?» постають і в цій царині.
Кандидат філософських наук Сергій Грабовський вважає «майже правилом» те, що «у постколоніальних країнах після юридичного оформлення незалежності масова культура не може не копіювати і не ретранслювати культуру метрополії.
Винятки можливі тоді, коли колонія перед цим вела збройну боротьбу з метрополією, чи тоді, коли рух за незалежність упродовж багатьох років цілеспрямовано вибудовував усі щаблі національної культури».
Далі Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський: Скажімо, Індія змогла дуже швидко не тільки завоювати внутрішній ринок продукцією власної мас-культури, а і перетворити цю масову культуру на дуже важливий чинник індійської економічної та ідеологічної присутності у світі.
Головний виробник індійських фільмів Болівуд зараз продукує більше кінострічок, аніж американський Голівуд. Дивиться ці стрічки не тільки мільярд індійців, а ще щонайменше стільки ж людей у країнах “третього світу” і не лише там.
З мовним чинником у колишніх колоніях складніше.
Скажімо, у тій же Індії певна частина вітчизняної кінопродукції йде на внутрішній ринок у англомовній версії. Це пояснюється тим, що за півтора колоніальних століття спрощена англійська у поліетнічній Індії перетворилася на один зі з‘єднувальних чинників. Додамо до цього і глобалізаційні чинники, які сприяють закріпленню ролі англійської мови. Проте все ж таки більшість кінопродукції Індії йде на гінді.
Утім, Україна – не Індія, та і Росія – не Британія. Так, були блискучі зразки не лише україномовної, а і посутньо української масової культури і сто років тому (скажімо, п‘єса Старицького “За двома зайцями”), і сімдесят п‘ять (детективні та фантастичні романи Йогансена, Смолича, Трублаїні), і тридцять років (пісні Івасюка). Але, як тільки україномовна культура пускала своє коріння і вшир, і вглибину, ці корені негайно підрізали.
Куди там британцям в Індії, свого часу гнівно затаврованим Карлом Марксом! Не було ніколи у британців такого ефективного інституту боротьби із різноманітними “буржуазними націоналістами”, як ҐПУ-НКВД-КҐБ, а то б вони і Маркса запроторили куди треба, і непокірних індусів приборкали...
Отже, перша причина м‘яко кажучи, слабкої присутності української за мовою та єством мас-культури у середовищі самих мас – це ретельна „зачистка” цієї культури та її найвизначніших творців майже весь совєтський час за вказівками із зореносного Кремля.
Друга причина – це стандартна для всіх постколоніальних країн настанова значної кількості українського населення на наслідування зразків метрополії та її мовленнєвих стандартів (Ірина Білик, Тіна Кароль, Віа ГРА) і на розвиток в Україні тієї мас-культури, яка у всіх сенсах прийнятна для метрополії – ясна річ, із суржикомовним забезпеченням. Класичним зразком у цьому сенсі є Вєрка Сердючка.
Третя причина – це неосовєтські підсвідомі ментальні орієнтації власників мас-медіа (якщо йдеться про громадян України), згідно з якими все українське є другорядним.
Слабкість національного капіталу виливається у фактичну відсутність капіталовкладень, необхідних для нормального розвитку української масової культури.
Нарешті, ще одна причина, яка унеможливлює перетворення української мас-культури на потужний чинник національного буття – це слабка зацікавленість усіх чинних в країні до сьогодні владних угруповань у завершенні становлення української нації. Адже зріла нація навряд чи допустить тривале перебування при владі осіб та партій, котрі нехтують суспільними інтересами. Тому владоможці й претенденти на владу (за рідкісними винятками) зацікавлені у збереженні статус-кво і в мовному, і в загальнокультурному вимірах.
Політичні й економічні еліти України діють у цьому плані як „внутрішні колонізатори”: для них українське суспільство є тільки джерелом збагачення, а не співгромадянами рідної країни. І доки так триватиме, Україні „не світить” навіть вихід на рівень Індії, не кажучи вже про ті європейські держави, котрі відновили свою незалежність одночасно з Україною.
У разі, якщо Вєрка Сердючка справді представлятиме Україну на пісенному конкурсі Євробачення, то це стане закономірним результатом розвитку української масової культури і взагалі всього національного буття.
Надія Степула: Молода генерація українців дещо відрізняється від замріяних попередників. Насамперед тим, що дивиться на ситуацію з мовою доволі оптимістично. Як Павло Солодько, письменник, журналіст, учасник проекту “Кінопереклад”.
З ним зустрівся колега, кореспондент Радіо Свобода Павло Вольвач. Основне з питань: чому українська мова так повільно впроваджується у царину масової культури?
Павло Солодько: Я б не сказав, що вона впроваджується важко. На телебаченні цілком нормально вона впроваджена. Багато навіть розважальних видань виходить українською мовою.
Тут якийсь дуже часто озвучуваний представниками бізнесу стереотип, що нібито українська мова є економічно невигідною. На прикладі ТБ, рекламний ринок якого десятки мільйонів, ми бачимо, що вона навіть дуже економічно вигідна.
Павло Вольвач: Розкажи про акцію, яку ви започаткували.
Павло Солодько: Акція наша називається «Кіно переклад». Вона почалася вкінці листопада минулого року.
Павло Вольвач: Хто її зініціював?
Павло Солодько: Громадяни. Такий собі Іван Помідоров, звичайний “юзер”, який дав обіцянку не ходити на фільми, які дубльовані в Росії і відповідно російською мовою.
Тут теж основний нюанс не стільки в мові, скільки в країні, в якій дублюється фільм, тому що якщо фільми дублюються в Росії, то і всі гроші залишають в російській індустрії, кіно, в російському бюджеті.
Суть акції в тому, що людина обіцяє не ходити на фільми, дубльовані в Росії, російською мовою, якщо її підтримає ще тисяча людей. Вже її підтримало 5 400 і прихильники наші продовжують приєднуватися.
Павло Вольвач: А де ви збираєте підписи?
Павло Солодько: Ми зробили сайт “кіно-переклад.орг.юей”. Там є форма, яку треба заповнити і підтвердити свою електронну пошту. На цю електронну пошту тобі приходить лінг, який, клікнувши, ти підписуєш. Там є детальний список усіх, хто підписався. Все відкрито і прозоро.
Павло Вольвач: Яка мета конечна?
Павло Солодько: Мета – це економічний бойкот. Якщо 5 тисяч людей не будуть ходити в кіно, а в нас середня ціна квитка 25 гривень, отже 25 тисяч людей, які не ходять в кіно, – це 125 тисяч збитку. Саме стільки, а іноді й дешевше коштує гарний повноцінний дубляж.
Мета – це, щоб дистриб’ютори та кінопрокатники, власники кінотеатрів зрозуміли, що перекладати українською є вигідно.
Перший етап – це інформування журналістів та суспільство про ситуацію в кіноперекладі. Ми детально вивчили ринок, знайшли цифри. Це можна подивитися на нашому сайті.
Також ми зараз думаємо про акції прямої дії. І біля тих кінотеатрів, які відмовляються категорично. Є, на жаль, таких в Києві парочку. Будемо їм вже показувати напряму, що варто дати нам можливість вибору.
Надія Степула: Письменниця Леся Воронина піддає критиці політиків, яким байдуже, в якому мовному полі розвивається сучасна українська культура, як і те, наскільки важливою складовою ця культура є для Європи.
Леся Воронина: Я є експертом конкурсу “Книга року” і сама є письменницею і колишнім видавцем. Я знаю, скільки видавництв, які ледь-ледь почали уже бути самоокупними і почали видавати прекрасні, важливі і надзвичайно талановиті книжки українською мовою, коли брутально припинили закупівлю книжок, які були замовлені.
Я розмовляла з Дмитром Стусом. Були гарантійні листи, що буде видано тритомник Василя Стуса. Нічого не зроблено.
Я думаю, що це просто якийсь такий рубіж, якщо ми зможемо його перейти, то буде дуже добре. Бо ось вже журнал “Київська Русь” буде працювати без гонорарів, і письменники знову будуть на громадських засадах туди давати свої твори.
Я думаю про те, що зробила тепер держава, то це просто ганебний абсолютно акт.
Японці після Другої Світової війни, коли вони хотіли підняти свою державу, яка лежала у руїнах, вкладали колосальні кошти у видання дитячих книжок, у розвиток дитячої літератури та у розвиток освіти.
Надія Степула: Із 1 лютого цього року 75% мовлення на телеканалах України повинно вестися українською мовою. Про це підписано відповідний меморандум, вислід досягнутих домовленостей з провідними телекомпаніями країни.
Йдеться не просто про дубляж українською, а «про створення повноцінного українського продукту за суттю і за формою», як заявив з цього приводу голова Нацради з питань телерадіомовлення Віталій Шевченко.
Водночас державна служба кінематографії повідомила про «небажання» одеських учасників ринку кінопрокату приєднатися до Меморандуму про дублювання фільмів українською мовою. У випадку бойкоту ця державна служба має намір застосувати санкції.
А ще на початку року стартувала акція громадянського руху «Не будь байдужим!» З’явилися макети наліпок і листівок із текстом: «Обіцяю не ходити на іноземні фільми з російським перекладом». Побачила світ книжечка з практичними порадами тим, хто прагне перейти на спілкування українською мовою або як стати «дієвим симпатиком» державної мови.
Серед учасників акції «Переходь на українську» - Фома із гурту «Мандри». З ним та з музичним оглядачем і композитором Олександром Євтушенком зустрівся колега, кореспондент Радіо Свобода Тарас Марусик.
Тарас Марусик: Якщо говорити про сучасну популярну музику, то чимало тих, хто фахово займається цими питаннями, вражені, наскільки швидко з погляду історичного часу українськомовні твори стали популярними і поступово займають все більше місця в житті молодого українського покоління.
Говорить музичний критик та оглядач Олександр Євтушенко.
Олександр Євтушенко: Це обойма команд сучасних, яскравих, дуже популярних серед молоді, які свідомо акцентують увагу на сучасній українській мові. Звичайно, вони використовують і сленг. Але роблять це досить тактовно. Я маю на увазі таких, як “Мандри”, “Гайдамаки”, “Плач Єремії”. Свідомий вибір команд, і ми їх підтримуємо.
Тарас Марусик: Проте частина українських виконавців, представників класичної української естради, які зробили свою кар’єру на українськомовних піснях, переходять на російську. Чому так сталося?
Олександр Євтушенко: Їм засліплюють очі успіхи російського шоу-бізнесу. Їм здається, що якщо вони заспівають російською, то розширять коло своїх прихильників, коло споживачів. Хоча цього насправді не відбувається. Це ілюзія.
Я зрозумів, чому так. Бо переважна більшість працюють на так званих корпоративних вечірках, де реально заробляють.
Більш яскравий приклад – це перехід Ірини Білик на російську. У неї всі головні пісні, які вона зробила за своє життя, були написані українською. З’ясувалося, що вони просто разом зі своїм продюсером Нікітіним визначили новий вектор руху – це Росія, так би мовити, російськомовний світ.
Хоча, як і в попередньому випадку з Польщею, коли її альбом був повністю переведений на польську мову, і Нікітін зробив ставку на Варшаву і на польського слухача, він провалився.
І цей російський проект дуже слабко розвивається. Я не думаю, що Ірина Білик стане зіркою Росії.
Тарас Марусик: Лідер гурту “Мандри” Сергій Фоменко, відомий більше як Фома, один з ініціаторів акції «З 2007 - Переходь на українську!”.
До речі, він ріс у російськомовному середовищі.
Сергій Фоменко: Коли я спілкуюся в абсолютно російськомовному середовищі, я намагаюся навіть жартувати над ними і кажу: що ж ви не знаєте зовсім української мови? Які ж ви українці? Що ж у вас в паспорті написано? Чи ви такі ледарі, що не можете рідну мову вивчити?
Це просто, мені здається, проблема, якщо людина не може, то вона просто не хоче. Культура і мова – це така річ, яку треба підтримувати перш за все в собі.
Тарас Марусик: Сергій Фоменко висловився також і з приводу своїх колег по цеху, які перейшли на російську мову.
Сергій Фоменко: Це конформізм, це кон’єктура. Це стосується перш за все грошей. Мені так здається.
Коли артисти, які починали як україномовні, переходять на російську мову, вони це роблять тому, що думають, що таким чином ринок збуту їхньої музичної продукції стане ширшим.
Можливо, вони й мають якийсь сенс. Але мені здається, що, по-перше, таким чином ти зраджуєш рідній країні, рідній культурі, рідній мові, а з іншого боку, стаєш другосортним з точки зору того, що це не є первинно.
Надія Степула: Про підтримку україномовного продукту в українській культурі міркує і письменник, перекладач, директор міжнародного центру “Демократія через культуру” Олександр Буценко.
Олександр Буценко: Безперечно, треба підтримувати українське, оскільки це є кінцевим продуктом всієї культури, з цього починається мислення, з цього починається ідентифікація себе як українця.
Українське має бути ознакою високої якості. У будь-якому жанрі. Це може бути література, театр, кіно.
Підтримувати українське – це має стати не зобов‘язанням, а необхідністю, оскільки саме це відрізняє нас і робить нас цікавими у світі.
