Слухати:
Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу!
Двадцять років тому в Радянському Союзі вперше публічно, на сторінках газети, було визнано, що права віруючих в країні брутально порушуються. Йшлося про конкретне село, йшлося обережно і без узагальнень, але таких сіл були сотні, якщо не тисячі, і скоро греблю прорвало.
Що змінилося за ці 20 років?
Всі „народні демократії” почали з однаково жорстоких, у ленінському стилі, атак на релігію, але закінчити вимушені були по-різному: від закриття Енвером Ходжею всіх мечетей та церков і проголошення Албанії першою у світі атеїстичною державою до урядових консультацій з Костьолом стосовно впровадження військового стану в Польщі; від болгарської „народно-республіканської церкви” до східнонімецької „Церкви в соціалізмі”; від офіційної церковної клятви „захищати Румунську Народну Республіку від усіх внутрішніх і зовнішніх ворогів” до листа литовських священиків до Брежнєва з відмовою виконувати „антиєвангельське законодавство”.
Але чому після 1965 року, наприклад, наклад Біблії в Югославії перевищив наклади класиків марксизму, а у „найвеселішому” з-поміж усього соцтабору угорському бараці кардинал Міндценті роками переховувався в американському посольстві, чому католицькі храми у Словенії лишалися напівпорожніми, а в сусідній Хорватії переповненими?
Щоб відповісти, треба зрозуміти, що значить релігія для тієї чи іншої нації, яку роль відіграла Церква в її історії. Але для всіх центрально-східноєвропейських суспільств падіння комунізму означало розкріпачення церков, релігійну свободу і духовну весну. Тоді ще важко було спрогнозувати, які підводні камені очікують на релігійне відродження.
Професорка Лондонської школи економіки Айлін Баркер була однією з перших західних дослідників, які вирушили на посткомуністичний простір. Вона безліч разів зустрічалася з церковними ієрархами і новопосталими гуру, духовними авторитетами і простими віруючими.
Сьогодні пані Баркер, чиї праці перекладені десятками мов і вважаються хрестоматійними для всіх, хто вивчає соціологію релігії і хоче зрозуміти, що сталося з релігією після повалення Берлінського муру, дає інтерв’ю Радіо Свобода.
З нею розмовляє моя колега Богдана Костюк.
Айлін Баркер: Я вважаю, що початок 1990-их років був часом вибору свободи і, серед іншого, свободи релігійної. Тоді було багато розмов про свободу віросповідання. Але за кілька років після розпаду Радянського Союзу стало зрозумілим, що свободу релігій як і свободу у цілому люди розуміли як можливість робити що-завгодно для себе, не дбаючи за інших.
Керівники релігійних конфесій, релігійних громад почали виступи за повернення споруд і майна, що раніше їм належали, і реституція триває досі.
Також Церква серйозно поставилась до можливості поновити релігійну освіту, оскільки за радянської доби було заборонено вивчати релігію і все, що з нею пов‘язане.
Виняток становила хіба що Польща, де традиції католицизму надзвичайно сильні, релігія наприкінці 1980-их відіграла роль фактору демократизації суспільства.
Зазначу, що традиційні для тієї чи іншої держави релігії підтримали боротьбу громадськості та прогресивних політиків за демократію, як це сталось на Балканському півострові і у державах Балтії, у Центрально-Східній Європі.
У добу Горбачова і пізніше влада підтримала прагнення релігійної свободи співгромадян, тоді ж у країнах згаданих вище частин Європи були ухвалені закони, що регулюють стосунки між Церквою і державою. І що не менш важливо, в усіх екс-соціалістичних країнах ухвалені і діють закони, які забезпечують релігійні права і свободи національних меншин.
У Росії були ухвалені достатньо суворі закони щодо Церкви, але реально вплив російської Матері-Церкви на політичні та суспільні процеси є значним, часто Православ‘я виступає передовим загоном російських політиків, особливо у сусідніх державах, де російський вплив донині потужний.
І що також викликає нарікання в Європі, фактично російське законодавство надає преференції саме Православній церкві, хоча на території держави живуть католики, протестанти, представники інших релігійних конфесій. Наприклад, у Сибіру збільшується кількість буддистів.
Ситуація в Україні складалась інакше. Захід країни — на кордоні з католицьким світом, а Схід перебуває під впливом Російського православ‘я. Але чинне законодавство надає рівні права представникам усіх релігійних конфесій, які діють в Україні.
Розкол в Українському православ‘ї зашкодив цій конфесії, традиційній для більшості українських земель, але не спричинив розколу самої держави. Хоча Українська православна церква Московського патріархату називає себе “Матір‘ю-Церквою в Україні” і вимагає окремих преференцій, що викликає стурбованість і у самій Україні, і поза її межами.
Розкол відбувся у Болгарському православ‘ї, складною є ситуація у Македонській православній церкві, з‘явились тривожні симптоми у Грузії та Вірменії. Фактично це ті держави, де релігія відігравала і відіграє і духовно-освітню, і політичну роль, де Церква зберігає традиції народів, виступає у ролі інституції, яка здатна укріплювати державність.
На Сході Європи можна почути з вуст релігійних діячів наступне звернення до вірних: “Справжні росіяни та українці сповідують православ‘я”. Але такі слова суперечать праву людини на свободу віросповідання і канонам самого православ‘я.
І так само невірним є постулат окремих релігійних діячів, що Мати-Церква є берегинею державності, адже у слов‘янському світі Церква відділена від держави. Крім того, це створює нездоровий прецедент між різними релігійними конфесіями та етнічними групами.
А з іншого боку, релігійне життя пов‘язане і з процесами глобалізації, коли нові релігії поширюються по світу. А традиційні укріплюють чи навпаки, втрачають свій вплив на вірних.
Люди мають доступ до інформації, яка розповість про історію релігій, в які вірували їхні бабусі і прадіди, і водночас нові знання дають поштовх до розвитку цих традиційних релігійних вірувань, до появи нових релігій, нового погляду на Бога і створення ним Всесвіту.
Зрозуміло, що релігійні погляди онуків інакші, і це свідчить про зміни у житті релігій, у житті Церкви.
Віктор Єленський: У Польщі, де Католицька церква відіграла виняткову роль і в удержавленні поляків, і в поваленні комунізму процес посткомуністичних релігійних змін був особливо показовим. Він увібрав і тріумф костелу, і розчарування, і внутрішньо-церковні поділи...
Але попри все поляки демонструють чи не найпослідовнішу релігійну поведінку в цілій Європі. Побожні західні українці відвідують, до прикладу, церкву в середньому 20-22 рази на рік, кияни 10-11, а от поляки 37.
Відома польська дослідниця посткомуністичних релігійних змін, професорка Ягелонського університету в Кракові Ірена Боровік, в інтерв’ю Радіо Свобода розповіла:
Ірена Боровік: У 1980 – 1990-их роках, коли починались демократичні зміни у Польщі, найважливішими чинниками відносин між Церквою і державою стали так звані “травневі статути”. Тобто, це були регуляторні акти для Католицької церкви та інших конфесій, які визначали їхні стосунки з державними установами.
На моє переконання, з огляду на наукові, соціологічні дослідження, не лише для Польщі, а для усіх держав, що звільнились від комуністичної ідеології, тоді було важливо налагодити нормальне співжиття між церковними, духовними і державними інституціями у процесі демократизації.
Повернути Церкві права, втрачені під час комуністичної доби, надати вірним Церкви і релігійним громадам втрачені права і свободи – це було важливе завдання для перших демократичних урядів і парламенту Польщі.
Перші дискусії з цих питань відбулись уже у травні 1989 року. Це було одне з перших свідчень демократизації польського суспільства і влади.
“Травневі статути” було закріплено статтями нової Конституції, яка гарантує свободу віросповідання і рівність прав представників різних релігійних конфесій. При цьому довкола цих питань точилися цікаві дискусії. Так окремі політики і громадські діячі виступали за рівність прав вірних Церкви та атеїстів, що має бути закріплено у Конституції.
Мас-медіа назвали учасників дискусій консерваторами і лібералами, при цьому останні все частіше виступають із подібними заявами. Вони вважають, що необхідно зменшувати вплив Церкви на суспільство, що Польща не має асоціюватись із католицьким центром.
Натомість представники консервативного табору переконані, що Польща має утверджувати католицизм не лише на власних теренах, але і в Європейському Союзі. Польща має бути взірцем для ЄС у сфері релігійності і духовності. І боротьба цих двох таборів довкола релігійного впливу на життя держави триває.
Віктор Єленський: В іншому кутку посткомуністичного світу, на Балканах, релігійна свобода збіглась з розпадом Югославії, війною, де релігійний поділ відіграв свою, не центральну, але дуже травматичну роль.
“Нас об’єднує спільна земля, спільна історія і мова, а роз’єднує релігія, в яку ми не віримо,” — гірко жартував один сербський інтелектуал.
Водночас, зовсім як в Україні, Православна церква в Македонії голосно заявила про своє бажання бути самоврядною, тобто автокефальною, і незалежною від Сербського патріархату. І, як і в українському випадку, церковний Бєлград відмовив Скоп"є.
Про релігійні зміни в Македонії в інтерв’ю Радіо Свобода розповідає професор історії релігій Університету Святих Кирила і Мефодія в Скоп‘є Зоран Матевскі.
Зоран Матевскі: Падіння комунізму у Македонії збіглось з відновленням її незалежності. Релігія повернулась на своє місце у суспільстві. Серед іншого, поновила свою діяльність і Македонська православна церква, але донині діє і Сербська православна церква з центром у Белграді.
В останні роки спостерігається збільшення впливу мусульманства, суперечності між православними і мусульманами, між македонцями та албанцями спричинили серйозну кризу у країні.
Але, згідно з моїми дослідженнями, помітно збільшилась і кількість тих, хто вірить у язичництво, серед них чимало молоді і людей, які розчарувались у житті. Також, за статистикою, серед молоді збільшилась кількість атеїстів, і ця тенденція характерна не лише для Македонії — подібне спостерігаємо у Сербії та Болгарії.
Тим часом я звернув увагу, що у Хорватії, де значна кількість населення сповідує католицизм, має місце протилежна тенденція: навколо Церкви гуртується молодь.
Сподіваюся, рішення македонського уряду дозволити викладання християнської етики у школах (за бажанням учнів та їхніх батьків) змінить у нас ситуацію на краще, особливо тепер, коли у суспільстві падають моральні норми.
Для моєї країни характерно, що національно-демократичні сили підтримують Македонську православну церкву, просербські політики – Сербське православ‘я, а албанські політичні сили грають разом з ісламом.
Це зближення політичної та релігійної еліт почалося після падіння комунізму, і розділяти релігію та політику не вигідно чільникам держави, провідним політикам і релігійним діячам. Адже релігійна еліта підтримує македонську державу”.
Є чимало випадків, які свідчать про конфлікт між Македонською і Сербською православними церквами, але до певної міри цей конфлікт живить неспокій у суспільстві. Сербське православ‘я не визнало автокефалію Македонської церкви.
Люди тим часом спостерігають за словами і діями цих церков, замислюються над своїм життям, над проблемами своєї держави.
Церковні дискусії також підштовхнули політиків до консенсусу: і націонал-демократи, і просербські сили співпрацюють задля добробуту македонців, незалежно від їхніх релігійних симпатій.
Віктор Єленський: Директор Релігійно-інформаційної служби України Тарас Антошевський звертає увагу на рецидиви тоталітарного мислення, які заважають суспільствам по-справжньому реалізувати ті добрі плоди, що їх принесла з собою свобода совісті.
Тарас Антошевський: Відбулися суттєві зміни в тому плані, що все-таки більшість посткомуністичних країн не мали свободи релігійної. Тепер вони її мають. У тій чи іншій формі. Вони це мають на законодавчому рівні.
Проблема часто залишається, так що ті, які займаються справами на рівні держави, ще мислять, як радянські люди, для них найкращий засіб підтримати, наприклад, свою конфесію – це не дозволити розвиватися іншій, так званій, ворожій конфесії, нетрадиційній чи як по-іншому її можна назвати. І таких прикладів ми маємо, зокрема, зараз дуже багато.
Віктор Єленський: Що ж, перехід з полону до обіцяної землі для дуже багатьох церков посткомуністичного світу виявився драматичним і сповненим небезпек. Суспільства висували до них завищені вимоги, а самі вони не мали досвіду існування в умовах демократичного суспільства.
Хтось із цих церков піддався спокусі нової симфонії і погодився стати новим політвідділом, хтось не може змиритися із існуванням конкурентів, ще інші із тим, що демократія означає і толерування поглядів, котрі важко співвідносяться з правдами віри.
Тому можемо сказати, перехід ще триває, позаду роки блукань пустелею, попереду — нові виклики...
Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу!
Двадцять років тому в Радянському Союзі вперше публічно, на сторінках газети, було визнано, що права віруючих в країні брутально порушуються. Йшлося про конкретне село, йшлося обережно і без узагальнень, але таких сіл були сотні, якщо не тисячі, і скоро греблю прорвало.
Що змінилося за ці 20 років?
Всі „народні демократії” почали з однаково жорстоких, у ленінському стилі, атак на релігію, але закінчити вимушені були по-різному: від закриття Енвером Ходжею всіх мечетей та церков і проголошення Албанії першою у світі атеїстичною державою до урядових консультацій з Костьолом стосовно впровадження військового стану в Польщі; від болгарської „народно-республіканської церкви” до східнонімецької „Церкви в соціалізмі”; від офіційної церковної клятви „захищати Румунську Народну Республіку від усіх внутрішніх і зовнішніх ворогів” до листа литовських священиків до Брежнєва з відмовою виконувати „антиєвангельське законодавство”.
Але чому після 1965 року, наприклад, наклад Біблії в Югославії перевищив наклади класиків марксизму, а у „найвеселішому” з-поміж усього соцтабору угорському бараці кардинал Міндценті роками переховувався в американському посольстві, чому католицькі храми у Словенії лишалися напівпорожніми, а в сусідній Хорватії переповненими?
Щоб відповісти, треба зрозуміти, що значить релігія для тієї чи іншої нації, яку роль відіграла Церква в її історії. Але для всіх центрально-східноєвропейських суспільств падіння комунізму означало розкріпачення церков, релігійну свободу і духовну весну. Тоді ще важко було спрогнозувати, які підводні камені очікують на релігійне відродження.
Професорка Лондонської школи економіки Айлін Баркер була однією з перших західних дослідників, які вирушили на посткомуністичний простір. Вона безліч разів зустрічалася з церковними ієрархами і новопосталими гуру, духовними авторитетами і простими віруючими.
Сьогодні пані Баркер, чиї праці перекладені десятками мов і вважаються хрестоматійними для всіх, хто вивчає соціологію релігії і хоче зрозуміти, що сталося з релігією після повалення Берлінського муру, дає інтерв’ю Радіо Свобода.
З нею розмовляє моя колега Богдана Костюк.
Айлін Баркер: Я вважаю, що початок 1990-их років був часом вибору свободи і, серед іншого, свободи релігійної. Тоді було багато розмов про свободу віросповідання. Але за кілька років після розпаду Радянського Союзу стало зрозумілим, що свободу релігій як і свободу у цілому люди розуміли як можливість робити що-завгодно для себе, не дбаючи за інших.
Керівники релігійних конфесій, релігійних громад почали виступи за повернення споруд і майна, що раніше їм належали, і реституція триває досі.
Також Церква серйозно поставилась до можливості поновити релігійну освіту, оскільки за радянської доби було заборонено вивчати релігію і все, що з нею пов‘язане.
Виняток становила хіба що Польща, де традиції католицизму надзвичайно сильні, релігія наприкінці 1980-их відіграла роль фактору демократизації суспільства.
Зазначу, що традиційні для тієї чи іншої держави релігії підтримали боротьбу громадськості та прогресивних політиків за демократію, як це сталось на Балканському півострові і у державах Балтії, у Центрально-Східній Європі.
У добу Горбачова і пізніше влада підтримала прагнення релігійної свободи співгромадян, тоді ж у країнах згаданих вище частин Європи були ухвалені закони, що регулюють стосунки між Церквою і державою. І що не менш важливо, в усіх екс-соціалістичних країнах ухвалені і діють закони, які забезпечують релігійні права і свободи національних меншин.
У Росії були ухвалені достатньо суворі закони щодо Церкви, але реально вплив російської Матері-Церкви на політичні та суспільні процеси є значним, часто Православ‘я виступає передовим загоном російських політиків, особливо у сусідніх державах, де російський вплив донині потужний.
І що також викликає нарікання в Європі, фактично російське законодавство надає преференції саме Православній церкві, хоча на території держави живуть католики, протестанти, представники інших релігійних конфесій. Наприклад, у Сибіру збільшується кількість буддистів.
Ситуація в Україні складалась інакше. Захід країни — на кордоні з католицьким світом, а Схід перебуває під впливом Російського православ‘я. Але чинне законодавство надає рівні права представникам усіх релігійних конфесій, які діють в Україні.
Розкол в Українському православ‘ї зашкодив цій конфесії, традиційній для більшості українських земель, але не спричинив розколу самої держави. Хоча Українська православна церква Московського патріархату називає себе “Матір‘ю-Церквою в Україні” і вимагає окремих преференцій, що викликає стурбованість і у самій Україні, і поза її межами.
Розкол відбувся у Болгарському православ‘ї, складною є ситуація у Македонській православній церкві, з‘явились тривожні симптоми у Грузії та Вірменії. Фактично це ті держави, де релігія відігравала і відіграє і духовно-освітню, і політичну роль, де Церква зберігає традиції народів, виступає у ролі інституції, яка здатна укріплювати державність.
На Сході Європи можна почути з вуст релігійних діячів наступне звернення до вірних: “Справжні росіяни та українці сповідують православ‘я”. Але такі слова суперечать праву людини на свободу віросповідання і канонам самого православ‘я.
І так само невірним є постулат окремих релігійних діячів, що Мати-Церква є берегинею державності, адже у слов‘янському світі Церква відділена від держави. Крім того, це створює нездоровий прецедент між різними релігійними конфесіями та етнічними групами.
А з іншого боку, релігійне життя пов‘язане і з процесами глобалізації, коли нові релігії поширюються по світу. А традиційні укріплюють чи навпаки, втрачають свій вплив на вірних.
Люди мають доступ до інформації, яка розповість про історію релігій, в які вірували їхні бабусі і прадіди, і водночас нові знання дають поштовх до розвитку цих традиційних релігійних вірувань, до появи нових релігій, нового погляду на Бога і створення ним Всесвіту.
Зрозуміло, що релігійні погляди онуків інакші, і це свідчить про зміни у житті релігій, у житті Церкви.
Віктор Єленський: У Польщі, де Католицька церква відіграла виняткову роль і в удержавленні поляків, і в поваленні комунізму процес посткомуністичних релігійних змін був особливо показовим. Він увібрав і тріумф костелу, і розчарування, і внутрішньо-церковні поділи...
Але попри все поляки демонструють чи не найпослідовнішу релігійну поведінку в цілій Європі. Побожні західні українці відвідують, до прикладу, церкву в середньому 20-22 рази на рік, кияни 10-11, а от поляки 37.
Відома польська дослідниця посткомуністичних релігійних змін, професорка Ягелонського університету в Кракові Ірена Боровік, в інтерв’ю Радіо Свобода розповіла:
Ірена Боровік: У 1980 – 1990-их роках, коли починались демократичні зміни у Польщі, найважливішими чинниками відносин між Церквою і державою стали так звані “травневі статути”. Тобто, це були регуляторні акти для Католицької церкви та інших конфесій, які визначали їхні стосунки з державними установами.
На моє переконання, з огляду на наукові, соціологічні дослідження, не лише для Польщі, а для усіх держав, що звільнились від комуністичної ідеології, тоді було важливо налагодити нормальне співжиття між церковними, духовними і державними інституціями у процесі демократизації.
Повернути Церкві права, втрачені під час комуністичної доби, надати вірним Церкви і релігійним громадам втрачені права і свободи – це було важливе завдання для перших демократичних урядів і парламенту Польщі.
Перші дискусії з цих питань відбулись уже у травні 1989 року. Це було одне з перших свідчень демократизації польського суспільства і влади.
“Травневі статути” було закріплено статтями нової Конституції, яка гарантує свободу віросповідання і рівність прав представників різних релігійних конфесій. При цьому довкола цих питань точилися цікаві дискусії. Так окремі політики і громадські діячі виступали за рівність прав вірних Церкви та атеїстів, що має бути закріплено у Конституції.
Мас-медіа назвали учасників дискусій консерваторами і лібералами, при цьому останні все частіше виступають із подібними заявами. Вони вважають, що необхідно зменшувати вплив Церкви на суспільство, що Польща не має асоціюватись із католицьким центром.
Натомість представники консервативного табору переконані, що Польща має утверджувати католицизм не лише на власних теренах, але і в Європейському Союзі. Польща має бути взірцем для ЄС у сфері релігійності і духовності. І боротьба цих двох таборів довкола релігійного впливу на життя держави триває.
Віктор Єленський: В іншому кутку посткомуністичного світу, на Балканах, релігійна свобода збіглась з розпадом Югославії, війною, де релігійний поділ відіграв свою, не центральну, але дуже травматичну роль.
“Нас об’єднує спільна земля, спільна історія і мова, а роз’єднує релігія, в яку ми не віримо,” — гірко жартував один сербський інтелектуал.
Водночас, зовсім як в Україні, Православна церква в Македонії голосно заявила про своє бажання бути самоврядною, тобто автокефальною, і незалежною від Сербського патріархату. І, як і в українському випадку, церковний Бєлград відмовив Скоп"є.
Про релігійні зміни в Македонії в інтерв’ю Радіо Свобода розповідає професор історії релігій Університету Святих Кирила і Мефодія в Скоп‘є Зоран Матевскі.
Зоран Матевскі: Падіння комунізму у Македонії збіглось з відновленням її незалежності. Релігія повернулась на своє місце у суспільстві. Серед іншого, поновила свою діяльність і Македонська православна церква, але донині діє і Сербська православна церква з центром у Белграді.
В останні роки спостерігається збільшення впливу мусульманства, суперечності між православними і мусульманами, між македонцями та албанцями спричинили серйозну кризу у країні.
Але, згідно з моїми дослідженнями, помітно збільшилась і кількість тих, хто вірить у язичництво, серед них чимало молоді і людей, які розчарувались у житті. Також, за статистикою, серед молоді збільшилась кількість атеїстів, і ця тенденція характерна не лише для Македонії — подібне спостерігаємо у Сербії та Болгарії.
Тим часом я звернув увагу, що у Хорватії, де значна кількість населення сповідує католицизм, має місце протилежна тенденція: навколо Церкви гуртується молодь.
Сподіваюся, рішення македонського уряду дозволити викладання християнської етики у школах (за бажанням учнів та їхніх батьків) змінить у нас ситуацію на краще, особливо тепер, коли у суспільстві падають моральні норми.
Для моєї країни характерно, що національно-демократичні сили підтримують Македонську православну церкву, просербські політики – Сербське православ‘я, а албанські політичні сили грають разом з ісламом.
Це зближення політичної та релігійної еліт почалося після падіння комунізму, і розділяти релігію та політику не вигідно чільникам держави, провідним політикам і релігійним діячам. Адже релігійна еліта підтримує македонську державу”.
Є чимало випадків, які свідчать про конфлікт між Македонською і Сербською православними церквами, але до певної міри цей конфлікт живить неспокій у суспільстві. Сербське православ‘я не визнало автокефалію Македонської церкви.
Люди тим часом спостерігають за словами і діями цих церков, замислюються над своїм життям, над проблемами своєї держави.
Церковні дискусії також підштовхнули політиків до консенсусу: і націонал-демократи, і просербські сили співпрацюють задля добробуту македонців, незалежно від їхніх релігійних симпатій.
Віктор Єленський: Директор Релігійно-інформаційної служби України Тарас Антошевський звертає увагу на рецидиви тоталітарного мислення, які заважають суспільствам по-справжньому реалізувати ті добрі плоди, що їх принесла з собою свобода совісті.
Тарас Антошевський: Відбулися суттєві зміни в тому плані, що все-таки більшість посткомуністичних країн не мали свободи релігійної. Тепер вони її мають. У тій чи іншій формі. Вони це мають на законодавчому рівні.
Проблема часто залишається, так що ті, які займаються справами на рівні держави, ще мислять, як радянські люди, для них найкращий засіб підтримати, наприклад, свою конфесію – це не дозволити розвиватися іншій, так званій, ворожій конфесії, нетрадиційній чи як по-іншому її можна назвати. І таких прикладів ми маємо, зокрема, зараз дуже багато.
Віктор Єленський: Що ж, перехід з полону до обіцяної землі для дуже багатьох церков посткомуністичного світу виявився драматичним і сповненим небезпек. Суспільства висували до них завищені вимоги, а самі вони не мали досвіду існування в умовах демократичного суспільства.
Хтось із цих церков піддався спокусі нової симфонії і погодився стати новим політвідділом, хтось не може змиритися із існуванням конкурентів, ще інші із тим, що демократія означає і толерування поглядів, котрі важко співвідносяться з правдами віри.
Тому можемо сказати, перехід ще триває, позаду роки блукань пустелею, попереду — нові виклики...
