Слухати:
Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу!
У багатьох богословських роздумуваннях підкреслюється, що святість не є тотожною моральній досконалості, що святість – це щось дуже таємниче, те, що належить цьому світові, який криється поза межами нашого досвіду. Святим є те, що присвячується Богові і від Нього виходить, що виокремлюється зі світу і не зливається з ним.
Відповідно і громада, яка скеровувалася на служіння Богові, тобто Церква, Народ Божий, належить до святого. Перші християни мали на увазі саме це, коли називали себе святими.
Але водночас такий стан не може не означати розрив із злом і усіляким брудом земним. Тому святість вже дуже і дуже давно стала означати вищий моральний стан людини.
Перші християни уникали визначень “святість” і “святі”, якими, на їхню думку, зловживали язичники. Однак вони вважали себе святими, тобто людьми, які присвячують себе служінню Богові.
І Євангеліє говорить про святість як про ознаку, притаманну усьому християнству як такому: “Хай святиться ім’я Твоє!”
“Святість християн, вимагає від них відмови від гріха та поганських звичаїв, вони мають чинити не з плотської мудрості, але з благодаті Божої,” - повчав апостол Павло.
Архієпископ Харківський і Полтавський Української автокефальної православної церкви Ігор Ісіченко ще раз нагадує: кожна людина покликана до святості.
Ігор Ісіченко: Після євхаристійного канону в літургії є момент, коли священик, підіймаючи агнець, виголошує: “Святеє святим!” Мається на увазі, що до причастя святих Христових таїн запрошуються всі, всі святі.
Кожна людина покликана до святості. Святий – це той, хто покликаний до вічного життя і захистив своє право своїм життям на перебування із Богом.
Бог кличе. А людина може нехтувати цей заклик або почути його і йти слідом за ним. І найбільш важка і часом навіть дуже небезпечна справа визначати, а хто ж саме у Бога заслужив на нагороду? Часом для нас може бути допомогою видимий знак особливої Божої ласки для цієї людини, тобто чуда, які створюються за молитвою до цієї людини, відчуття її постійної присутності в нашому житті, коли ми молимося до спочилого, а наші молитви здійснюються.
З іншого боку, визнати, що людина, яка відійшла у вічність, вже перебуває у вічних оселях, значить припинити молитися за неї – вона вже не потребує нашої підтримки, ми вже можемо звертатися до неї. А це часом буває небезпечно. Можливо, саме ця людина потребує нашої молитви для того, щоб спокутувати за нашою допомогою якийсь гріх, який лишився у її земному житті.
Часом канонізація святих у вимірах нашої хворої цивілізації набуває також політичних форм, і ми маємо скандальні спроби почати канонізаційні процеси таких одіозних постатей, як Іван Грозний чи Григорій Распутін.
Звичайно, сама ідея таких процесів і їхній перебіг є на сумлінні тих, хто закликає до них. Хоча не виключено, що є люди, які свято вірять у те, що у глибині своєї душі ті люди були подвижниками Православ’я, чесними, сумлінними християнами, але тут вступає в дію авторитет Церкви. Бо тільки Соборне рішення Церкви з натхнення благодаті Святого Духа може визначати ставлення церковної спільноти до тієї або іншої особистості. Тому повноваження канонізації застережені за вищими інституціями церковної влади в Західній Церкві за Римським архієреєм, у Східній Церкві – за Архієрейським (чи навіть Помісним) Собором Церкви.
Але кожен із нас зможе у великому сонмі святих мати людину, до якої звертається особливо інтимно у важку хвилину. Кожен із нас має своїх небесних покровителів. Крім того, кожен із нас відповідно до своєї вдачі, до схильностей обирає найближчу душу із тих, котрі перебувають в небесних оселях.
Кого саме обрати? Нам допомагають у цьому житті житія святих, молитви до них і слухань, вміння слухати їхнього голосу, бо це часом і є чинник, якого нам бракує – в молитві ми слухаємо, наше звернення до святого наповнює наше життя чимось новим саме тоді, коли ми відкриваємо свою душу для прийняття Його волі, Його поради, Його благодатної допомоги.
Віктор Єленський: Один православний публіцист зауважив якось, що святість – це здатність любити, по-справжньому любити. І Церква у невидимих глибинах своїх знає тих синів і дочок своїх, які вміли істинно любити, які перемогли гріх і стали особливо близькими Богові.
У Церкві є святі, які визнані і прославлені нею. Церква вчить, що спілкування в любові із святими, які вже прославлені Богом, не переривається із їхньою смертю. І через якийсь час після смерті таких людей Церква змінює характер молитви щодо них: вона вже не прохає Бога упокоїти його душу, а прохає святого молити Бога про нас.
Канонізація, піднесення особи до сонму святих і є визнанням цієї особливості людини, її близькості Богові і зміна молитовної формули щодо неї і є видимою ознакою цієї канонізації.
Серед святих, яких прославила Церква 70 мільйонів мучеників, що поклали своє земне життя в ім’я свідчення віри і з любові до людей, котрих вони прагли просвітити світлом христової віри.
Причому 45,5 мільйонів християнських мучеників за віру за всю історію християнства припадає на минуле, ХХ століття.
Папа Іван Павло ІІ проголосив святими стільки людей, скільки всі його попередники разом узяті.
Проголошуючи людину святою, Церква закарбовує у вічності те пошанування, яке склалося ще за її, цієї людини життя, або підносить до подвигу святості її мучеництво за віру, або ж визнає незбагненність дієвості молитовного посередництва цієї людини за інших людей.
Але історія знає чимало випадків, коли ту чи іншу особу вшановували як святу радше з політичних міркувань, ніж виходячи з її духовної досконалості.
Говорить кандидат богослов’я Орися Жиленко.
Орися Жиленко: Наприклад, Андрій Боголюбський. Із нових: Дмитро Донський. Це класичний варіант політичної канонізації, тому що людина була з Церквою в дуже складних стосунках.
Коли канонізується благовірний (от за звичайною, загальною церковною традицією), то благовірний – це, власне, не святий. Скажемо так: саме визнання Церквою, що ця людина, будучи мирською, зробила дуже багато для Церкви. Для такої людини, дійсно, не потрібно і чудеса, і все інше. Але у нас (в східному слов’янстві, незалежно, Україна чи Росія) все рівно йшли від чудес. Така традиція. Тобто, все одно мусили бути чудеса...
Віктор Єленський: Архієпископ Переяслав-Хмельницький Української православної церкви Київський патріархат Димитрій (Рудюк) каже, що українська духовна традиція не знає політичних мотивацій прилучення особи до сонму святих.
Димитрій Рудюк: В історії Української церкви я не можу назвати такі постаті, які дійсно були канонізовані з якихось політичних мотивів.
Власне, більше таких прикладів є в історії Російської церкви. Ми знаємо, що було канонізовано Андрія Боголюбського, князя, як благовірного, взагалі там ціла плеяда благовірних князів, які займалися і “собіранієм рускіх зємєль”, і в якісь мірі прислужилися до створення російської централізованої держави.
У нас сьогодні на часі стоять деякі постаті, які незаслужено забуті і які можуть бути розглянуті для канонізації. Наприклад, Петро Конашевич-Сагайдачний, який спричинився до відродження православної ієрархії, взагалі був дуже побожною людиною і загинув від поранень в Хотинській битві.
Можна назвати тут й інші постаті. Наприклад, Йосипа Нелюбовича-Тукальського, Київського митрополита, який стояв за незалежність Української церкви.
Власне, можна було б згадувати того ж самого Івана Мазепу, постать неординарну, але все-таки, він стільки прислужився до побудови саме храмів і ті пожертви, які він робив для Православ’я, в Україні є досить значними. Його, власне, можна розглядати як великого мецената, але не як кандидата на святого.
Українська церква завжди підходила дуже обережно до цих питань. Ми, успадковуючи цю особливість Українського православ’я, все-таки намагаємося не робити із цієї канонізації примітиву, не хочемо, щоби сам процес канонізації був здискредитований.
Поняття святості все-таки більше пов’язано із вірою в Христа, ходінням за Христом.
Віктор Єленський: Долучення дедалі нових подвижників до сонму святих триває. Для цього створюються спеціальні комісії, здійснюються розвідки, вивчаються свідчення людей, архівні документи і мемуари.
Говорить голова Синодальної комісії з канонізації Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом владика Єфрем.
Владика Єфрем: Комісія, яку я зараз очолюю при Священному Синоді з канонізації святих, займається розглядом відразу декількох справ щодо канонізації тих чи інших людей на предмет святості і їх майбутньої канонізації.
Серед них - мученики Миколаївської землі, а також цілий собор мучеників Мгарського монастиря, що на Полтавщині. Комісія розглядала питання щодо канонізації преподобних отців, що у святих горах подвизалися, це місто Святогірськ у Донецькій області.
Зараз із кожної єпархії нашої Української православної церкви надходять матеріали до комісії на предмет канонізації нових подвижників віри і благочестя, а також новомучеників.
Віктор Єленський: У Католицькій церкві канонізація особи – це, власне кажучи, декрет, яким встановлюється церковне вшанування особи. Але це вшанування може бути загальноцерковним і обов’язковим, а може бути і таким, що лише дозволяє вшанування і може стосуватися тільки частини Церкви, якоїсь країни чи регіону. У першому випадку це зветься канонізацією, у останньому – беатифікацією.
Часто беатифікація є початком канонізації: спочатку особу вшановують в певній місцевості, а згодом – усією Церквою.
Часом для всього світу зрозуміло, що людина, яка щойно відійшла у вічність, є святою, настільки великим був її земний подвиг і молитовна сила. Так було, зокрема, з матір’ю Терезою.
Але часом офіційне прославлення особи Церквою перетворюється на багаторічний процес, у цей процес втручаються політичні сили і земна марнота, як це дотепер є з беатифікацією митрополита Андрея Шептицького.
Отець Роман Тереховський, постулятор Місії беатифікації й канонізації святих Української греко-католицької церкви, визнає, що у цій справі політика присутня. Але її вплив на процес зменшується.
Роман Тереховський: Справа в принципі є на завершальному етапі. Скажімо, ті речі, які ми стереотипно завжди класифікували, як речі з політичним підґрунтям, вони за цих кілька десятиліть, які минули, поки процес йшов, змінилися. Помінялося покоління людей і з української, і з польської, скажімо, сторін, бо йшлося, властиво, про складності і конфліктні моменти, які були між українською і польською національностями, вони фактично вичерпали себе. Ці проблеми тепер не стоять не те, що гостро, а зовсім не стоять.
Просто є багато таких складних моментів, політично складних, оскільки постать митрополита вписана в історію багатьох держав, які були і своїми, і зайшлими на території Галичини, бо була і українська державність (хай і короткотривала), була і польська держава, і була австро-угорська держава, і була російська держава, і була радянська держава, і була німецька держава...
Це дуже складно є в контексті оцих таких дуже динамічних історичних подій, дуже складно є оцінювати моральність поведінки і оцінювати геройськість святості життя людини, яка мусила займати так чи інакше видне місце у тогочасному суспільстві, брати на себе рішення, часами дуже сміливі і часами цілком неординарні, і часами, я сказав би, складні.
Дуже важко її оцінювати. Через те є додаткові запитання, які треба просто прояснити. Але сама справа є фактично, можна сказати, на завершальній фазі.
Ми сподіваємося на дуже швидке позитивне завершення цієї справи.
Віктор Єленський: Втім, попри звиви церковно-політичної кон’юнктури люди прохають Кир Андрея про заступництво перед Богом і отримують від Нього допомогу.
Принаймні, молящих біля його могили у крипті святого Юра ніколи не бракує. А це дає велике сподівання на те, що подвиги митрополита визнано не тільки на цей землі і під цим небом.
Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу!
У багатьох богословських роздумуваннях підкреслюється, що святість не є тотожною моральній досконалості, що святість – це щось дуже таємниче, те, що належить цьому світові, який криється поза межами нашого досвіду. Святим є те, що присвячується Богові і від Нього виходить, що виокремлюється зі світу і не зливається з ним.
Відповідно і громада, яка скеровувалася на служіння Богові, тобто Церква, Народ Божий, належить до святого. Перші християни мали на увазі саме це, коли називали себе святими.
Але водночас такий стан не може не означати розрив із злом і усіляким брудом земним. Тому святість вже дуже і дуже давно стала означати вищий моральний стан людини.
Перші християни уникали визначень “святість” і “святі”, якими, на їхню думку, зловживали язичники. Однак вони вважали себе святими, тобто людьми, які присвячують себе служінню Богові.
І Євангеліє говорить про святість як про ознаку, притаманну усьому християнству як такому: “Хай святиться ім’я Твоє!”
“Святість християн, вимагає від них відмови від гріха та поганських звичаїв, вони мають чинити не з плотської мудрості, але з благодаті Божої,” - повчав апостол Павло.
Архієпископ Харківський і Полтавський Української автокефальної православної церкви Ігор Ісіченко ще раз нагадує: кожна людина покликана до святості.
Ігор Ісіченко: Після євхаристійного канону в літургії є момент, коли священик, підіймаючи агнець, виголошує: “Святеє святим!” Мається на увазі, що до причастя святих Христових таїн запрошуються всі, всі святі.
Кожна людина покликана до святості. Святий – це той, хто покликаний до вічного життя і захистив своє право своїм життям на перебування із Богом.
Бог кличе. А людина може нехтувати цей заклик або почути його і йти слідом за ним. І найбільш важка і часом навіть дуже небезпечна справа визначати, а хто ж саме у Бога заслужив на нагороду? Часом для нас може бути допомогою видимий знак особливої Божої ласки для цієї людини, тобто чуда, які створюються за молитвою до цієї людини, відчуття її постійної присутності в нашому житті, коли ми молимося до спочилого, а наші молитви здійснюються.
З іншого боку, визнати, що людина, яка відійшла у вічність, вже перебуває у вічних оселях, значить припинити молитися за неї – вона вже не потребує нашої підтримки, ми вже можемо звертатися до неї. А це часом буває небезпечно. Можливо, саме ця людина потребує нашої молитви для того, щоб спокутувати за нашою допомогою якийсь гріх, який лишився у її земному житті.
Часом канонізація святих у вимірах нашої хворої цивілізації набуває також політичних форм, і ми маємо скандальні спроби почати канонізаційні процеси таких одіозних постатей, як Іван Грозний чи Григорій Распутін.
Звичайно, сама ідея таких процесів і їхній перебіг є на сумлінні тих, хто закликає до них. Хоча не виключено, що є люди, які свято вірять у те, що у глибині своєї душі ті люди були подвижниками Православ’я, чесними, сумлінними християнами, але тут вступає в дію авторитет Церкви. Бо тільки Соборне рішення Церкви з натхнення благодаті Святого Духа може визначати ставлення церковної спільноти до тієї або іншої особистості. Тому повноваження канонізації застережені за вищими інституціями церковної влади в Західній Церкві за Римським архієреєм, у Східній Церкві – за Архієрейським (чи навіть Помісним) Собором Церкви.
Але кожен із нас зможе у великому сонмі святих мати людину, до якої звертається особливо інтимно у важку хвилину. Кожен із нас має своїх небесних покровителів. Крім того, кожен із нас відповідно до своєї вдачі, до схильностей обирає найближчу душу із тих, котрі перебувають в небесних оселях.
Кого саме обрати? Нам допомагають у цьому житті житія святих, молитви до них і слухань, вміння слухати їхнього голосу, бо це часом і є чинник, якого нам бракує – в молитві ми слухаємо, наше звернення до святого наповнює наше життя чимось новим саме тоді, коли ми відкриваємо свою душу для прийняття Його волі, Його поради, Його благодатної допомоги.
Віктор Єленський: Один православний публіцист зауважив якось, що святість – це здатність любити, по-справжньому любити. І Церква у невидимих глибинах своїх знає тих синів і дочок своїх, які вміли істинно любити, які перемогли гріх і стали особливо близькими Богові.
У Церкві є святі, які визнані і прославлені нею. Церква вчить, що спілкування в любові із святими, які вже прославлені Богом, не переривається із їхньою смертю. І через якийсь час після смерті таких людей Церква змінює характер молитви щодо них: вона вже не прохає Бога упокоїти його душу, а прохає святого молити Бога про нас.
Канонізація, піднесення особи до сонму святих і є визнанням цієї особливості людини, її близькості Богові і зміна молитовної формули щодо неї і є видимою ознакою цієї канонізації.
Серед святих, яких прославила Церква 70 мільйонів мучеників, що поклали своє земне життя в ім’я свідчення віри і з любові до людей, котрих вони прагли просвітити світлом христової віри.
Причому 45,5 мільйонів християнських мучеників за віру за всю історію християнства припадає на минуле, ХХ століття.
Папа Іван Павло ІІ проголосив святими стільки людей, скільки всі його попередники разом узяті.
Проголошуючи людину святою, Церква закарбовує у вічності те пошанування, яке склалося ще за її, цієї людини життя, або підносить до подвигу святості її мучеництво за віру, або ж визнає незбагненність дієвості молитовного посередництва цієї людини за інших людей.
Але історія знає чимало випадків, коли ту чи іншу особу вшановували як святу радше з політичних міркувань, ніж виходячи з її духовної досконалості.
Говорить кандидат богослов’я Орися Жиленко.
Орися Жиленко: Наприклад, Андрій Боголюбський. Із нових: Дмитро Донський. Це класичний варіант політичної канонізації, тому що людина була з Церквою в дуже складних стосунках.
Коли канонізується благовірний (от за звичайною, загальною церковною традицією), то благовірний – це, власне, не святий. Скажемо так: саме визнання Церквою, що ця людина, будучи мирською, зробила дуже багато для Церкви. Для такої людини, дійсно, не потрібно і чудеса, і все інше. Але у нас (в східному слов’янстві, незалежно, Україна чи Росія) все рівно йшли від чудес. Така традиція. Тобто, все одно мусили бути чудеса...
Віктор Єленський: Архієпископ Переяслав-Хмельницький Української православної церкви Київський патріархат Димитрій (Рудюк) каже, що українська духовна традиція не знає політичних мотивацій прилучення особи до сонму святих.
Димитрій Рудюк: В історії Української церкви я не можу назвати такі постаті, які дійсно були канонізовані з якихось політичних мотивів.
Власне, більше таких прикладів є в історії Російської церкви. Ми знаємо, що було канонізовано Андрія Боголюбського, князя, як благовірного, взагалі там ціла плеяда благовірних князів, які займалися і “собіранієм рускіх зємєль”, і в якісь мірі прислужилися до створення російської централізованої держави.
У нас сьогодні на часі стоять деякі постаті, які незаслужено забуті і які можуть бути розглянуті для канонізації. Наприклад, Петро Конашевич-Сагайдачний, який спричинився до відродження православної ієрархії, взагалі був дуже побожною людиною і загинув від поранень в Хотинській битві.
Можна назвати тут й інші постаті. Наприклад, Йосипа Нелюбовича-Тукальського, Київського митрополита, який стояв за незалежність Української церкви.
Власне, можна було б згадувати того ж самого Івана Мазепу, постать неординарну, але все-таки, він стільки прислужився до побудови саме храмів і ті пожертви, які він робив для Православ’я, в Україні є досить значними. Його, власне, можна розглядати як великого мецената, але не як кандидата на святого.
Українська церква завжди підходила дуже обережно до цих питань. Ми, успадковуючи цю особливість Українського православ’я, все-таки намагаємося не робити із цієї канонізації примітиву, не хочемо, щоби сам процес канонізації був здискредитований.
Поняття святості все-таки більше пов’язано із вірою в Христа, ходінням за Христом.
Віктор Єленський: Долучення дедалі нових подвижників до сонму святих триває. Для цього створюються спеціальні комісії, здійснюються розвідки, вивчаються свідчення людей, архівні документи і мемуари.
Говорить голова Синодальної комісії з канонізації Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом владика Єфрем.
Владика Єфрем: Комісія, яку я зараз очолюю при Священному Синоді з канонізації святих, займається розглядом відразу декількох справ щодо канонізації тих чи інших людей на предмет святості і їх майбутньої канонізації.
Серед них - мученики Миколаївської землі, а також цілий собор мучеників Мгарського монастиря, що на Полтавщині. Комісія розглядала питання щодо канонізації преподобних отців, що у святих горах подвизалися, це місто Святогірськ у Донецькій області.
Зараз із кожної єпархії нашої Української православної церкви надходять матеріали до комісії на предмет канонізації нових подвижників віри і благочестя, а також новомучеників.
Віктор Єленський: У Католицькій церкві канонізація особи – це, власне кажучи, декрет, яким встановлюється церковне вшанування особи. Але це вшанування може бути загальноцерковним і обов’язковим, а може бути і таким, що лише дозволяє вшанування і може стосуватися тільки частини Церкви, якоїсь країни чи регіону. У першому випадку це зветься канонізацією, у останньому – беатифікацією.
Часто беатифікація є початком канонізації: спочатку особу вшановують в певній місцевості, а згодом – усією Церквою.
Часом для всього світу зрозуміло, що людина, яка щойно відійшла у вічність, є святою, настільки великим був її земний подвиг і молитовна сила. Так було, зокрема, з матір’ю Терезою.
Але часом офіційне прославлення особи Церквою перетворюється на багаторічний процес, у цей процес втручаються політичні сили і земна марнота, як це дотепер є з беатифікацією митрополита Андрея Шептицького.
Отець Роман Тереховський, постулятор Місії беатифікації й канонізації святих Української греко-католицької церкви, визнає, що у цій справі політика присутня. Але її вплив на процес зменшується.
Роман Тереховський: Справа в принципі є на завершальному етапі. Скажімо, ті речі, які ми стереотипно завжди класифікували, як речі з політичним підґрунтям, вони за цих кілька десятиліть, які минули, поки процес йшов, змінилися. Помінялося покоління людей і з української, і з польської, скажімо, сторін, бо йшлося, властиво, про складності і конфліктні моменти, які були між українською і польською національностями, вони фактично вичерпали себе. Ці проблеми тепер не стоять не те, що гостро, а зовсім не стоять.
Просто є багато таких складних моментів, політично складних, оскільки постать митрополита вписана в історію багатьох держав, які були і своїми, і зайшлими на території Галичини, бо була і українська державність (хай і короткотривала), була і польська держава, і була австро-угорська держава, і була російська держава, і була радянська держава, і була німецька держава...
Це дуже складно є в контексті оцих таких дуже динамічних історичних подій, дуже складно є оцінювати моральність поведінки і оцінювати геройськість святості життя людини, яка мусила займати так чи інакше видне місце у тогочасному суспільстві, брати на себе рішення, часами дуже сміливі і часами цілком неординарні, і часами, я сказав би, складні.
Дуже важко її оцінювати. Через те є додаткові запитання, які треба просто прояснити. Але сама справа є фактично, можна сказати, на завершальній фазі.
Ми сподіваємося на дуже швидке позитивне завершення цієї справи.
Віктор Єленський: Втім, попри звиви церковно-політичної кон’юнктури люди прохають Кир Андрея про заступництво перед Богом і отримують від Нього допомогу.
Принаймні, молящих біля його могили у крипті святого Юра ніколи не бракує. А це дає велике сподівання на те, що подвиги митрополита визнано не тільки на цей землі і під цим небом.
