«Ми себе вважали просто українськими акторами... А, виявляється, нас сприймали як європейських акторів!», – Тамара Плашенко.

Моя співрозмовниця любить Бреговіча. Тобто його музику. Вона навіть хоче цю музику використати у своїй моно-виставі. Тамара Плашенко – відома акторка київського театру, заслужена артистка України. Вона ніколи не замислювалася над тим, до якого стилю можна віднести те, що вона робить на сцені, аж поки їй не допоміг її кумир Бреґович. Вона почула в його інтерв''ю Радіо Свобода слова, які допомогли їй визначитися самій.

Ґоран Бреґович: «Плюю на стилі! Мені головне, щоб я написав щось пристойне. Я не розмірковую над стилями, я в це не вірю. Я називаю те, що я пишу, так: сучасна музика. Це, отже, моя спроба сучасної музики, так я вважаю. Іноді музика має складнішу структуру, бо ж я відчуваю світ, я б сказав, обнюхую його... То це не може бути така собі проста пісенька. Тому те, що я пишу, це те, що я розумію під поняттям «сучасна музика».

«Самим їм дуже подобалася вистава, вони надривали свої животи...»

Відтак і Тамара під тим, що вона робить на сцені, вирішила розуміти «сучасний театр». Аж поки не стався випадок.

Тамара Плашенко: «Коли ми були на Единбурзькому фестивалі в Шотландії з виставою «Ведмідь» за Чеховим, у нас був великий успіх. До нас приходила й американська компанія, яка теж грала свою виставу. В них було все: в них були костюми, в них була музика, в них були танці, вони мали прекрасну рекламу і не мали ніякої публіки, не мали успіху. Тоді вони почали ходити до нас і намагалися зрозуміти, чому ж, власне, ми користуємося такою увагою!? Самим їм дуже подобалася вистава, вони надривали свої животи, їм дуже було смішно; далі, в кінці, вони плакали, потім вони вслухалися в ці пісні... І коли ми прощалися (це було вже всьоме, коли вони подивилися виставу), нам стало просто цікаво: чому ви ходите вже сьомий раз, що вас так до нас тягне? А вони кажуть, що «європейський театр – все ж таки для нас – це щось недосяжне!». Ми себе вважали просто українськими акторами, акторами з Києва. А, виявляється, нас сприймали як європейських акторів! І для них – це щось зовсім особливе, якесь незбагненне!».

Втримати «емоційну територію»!

Таке саме незбагненне, як для самої Тамари музика Ґорана Бреґовича і те, що він не знає, ким є насправді – європейцем, бо живе в Парижі, югославом – бо походить з Балкан, чи просто – людиною світу.

Ґоран Бреґович: «Я собі вважаю так: я – НАШ. Наш! Дивіться: я маю будинок у Белграді, Загребі, Сараєві. Я хочу втримати цю емоційну територію!».

Отже, емоційна територія... Це те, що врешті зрозуміла я, спілкуючись з двома митцями, які живуть географічно – в Європі, а творять – для світу.