Ще раніше англійське місто Грінвіч стало своєрідним центром часу
У 1883-му році, за міжнародною угодою, час на довготі королівської обсерваторії у Грінвічі був визначений як світовий стандарт. Оскільки більшість країн тоді з цим погодилась, вони почали рахувати свій час, додаючи або віднімаючи від "середнього за Грінвічем".
Однак запровадження потім літнього часу тільки ускладнило справу: навесні треба переставляти стрілки на годину вперед, а восени – навпаки , крутити годинник назад. Багато країн з різних причин цього не роблять. А в деяких, зокрема азійських, розібратися у часовій плутанині просто важко! Уявіть: Іран – випереджає на півгодини Ірак на заході, а щодо Афганістану – відстає на годину на сході. Але Афганістан – тільки на півгодини позаду своїх сусідів, то ж коли в Кабулі полудень, то в Туркменістані, Узбекистані, Таджикистані та Пакистані – пів на першу! Чи ж не простіше цим країнам перейти до визнаної багатьма норми літнього часу?
Ніклас Свансторм – Директор інституту сучасних досліджень Шовкового Шляху при університеті у шведському Упсаалі пояснює: "Це політичне самовираження. Попросту ви хочете заявити про вашу національну відмінність, вашу національну незалежність, залишаючись іншими. Один з випадків – це Непал, де часова різниця з Індією – тільки 15 хвилин. Цей політичний аспект викликає сміх! Коли ви так близько до іншої країни і так багато маєте схожого, і все ж шукаєте щось, що вас робить унікальним або іншим. І часові зони належать до таких речей".
Досліджуючи часову плутанину з колишніми радянськими азійськими республіками, які не хочуть переходити на літній час, інший експерт, Гууман Пеймані, дійшов ось якого висновку: "Вони хочуть відрізнятися від Росії. Це факт. І за цим стоять також певні політичні моменти. А от щодо їхніх відносин один з одним, то на час здобуття незалежності нікому з них не спало на думку, що треба мати різні часові пояси,щоб захистити свої політичні чи економічних інтереси”, — вважає Пеймані, незалежний консультант із Женеви, який працює з фірмами, що займаються комерцією у Середній Азії.
До пострадянських країн, які відмовляються переходити на літній час, належить і Грузія. А чому? Про це я запитала журналіста Радіо Свобода Окропіра Рукадзе: "Там називають 2 причини. Одна — це людський фактор, який базується на тому, що в Грузії й без того не починають працювати рано. Люди не встають рано, життя не починається рано. Тому немає сенсу міняти час! Замість того, щоб спалювати енергію в ту годину, ми можемо в цьому випадку використовувати сонячне світло! Відтак другий фактор — економічний: Грузія вважає, що більше енергії йде на сам перехід на інший час, а вони хочуть навпаки економити енергію і ресурси тим, що не переходять на цей новий час" .
Відтак я знову повертаюсь думками до англійця Вільяма Віллета, про якого розповідала на початку.
В одній із листівок він написав: "Світло — це один із найбільших дарів Творця для людини. Коли навколо світло, скрізь панує радість, не так сильно тистнуть турботи і з''являються сили, щоб далі боротися за життя". Такими були аргументи "невтомного поборника літнього часу", мрія якого здійснилася тільки після його смерті.