Слухати:
Надія Степула: Що і як презентується у Європі, США та на інших теренах з української літератури, мистецтва? Наскільки близькі чи далекі стандарти, пропоновані розвинутими державами, українській культурі?
«Треба орієнтуватися на світові стандарти, але виходити зі власних можливостей, зі власної практики, зі власного досвіду», — вважає міністр культури і туризму Юрій Богуцький, говорячи про розпросторення української культури у світі.
Юрій Богуцький: Рада Європи відпрацювала, і є три такі вимоги, три мірила (культурної політики): децентралізація, демонополізація і демократизація.
Так, Україна на початку децентралізувалась у культурі. Але в нас в Україні 131 державний театр. У підпорядкуванні Мінкультури їх п‘ять: три драматичних і два оперних.
Тепер хочуть до нас ще з місцевого на державний рівень перевестися і один, і ще там далі, далі, далі... Вони відчувають, що місцеві бюджети поки що не витягують у тому обсязі фінансування. І, наприклад, є такі регіони, як Львівський, в якому багато є закладів культури. У першу чергу це заклади історичної спадщини, музеї, театри. І область обтяжлива, область не є донором, область дотується.
Як тут витримувати той же принцип чи побажання, чи рекомендацію Ради Європи щодо децентралізації, коли ми змушені, виходячи з обставин, взяти на себе, на державне фінансування, деякі заклади культури?
Треба орієнтуватися на світові стандарти, але виходити зі власних можливостей, зі власної практики, зі власного досвіду.
Надія Степула: Олександр Буценко, директор Центру “Демократія через культуру”, експерт Ради Європи з питань культури, розповідає про Національний звіт (його слухання Європа перенесла на травень) та українську культуру в Європі.
Олександр Буценко: Національний звіт складався, як цього і вимагала процедура, Міністерством культури і Центром культурних досліджень при Міністерстві культури.
Також попросили трохи дописати наше враження як незалежної організації. Цей розділ також буде включений на прохання Ради Європи до Національного звіту.
Це дасть Україні новий статус участі у багатьох культурних програмах, у новій генерації культурних програм, які починаються 2007 року і розраховані до 2013 року. Це культурні програми і Ради Європи, і Європейського Союзу. Оскільки попередні культурні програми завершилися 2006 року.
Таким чином Україна стає повноправним учасником цих програм і може брати у партнери будь-яку країну, але сама виступати з ініціативами.
Рада Європи пропонує свою допомогу у вигляді експертів, консультантів і надання будь-якої інформації.
Українська культура існує історично в Європі і представлена так чи інакше. Але в сучасному світі для того, щоб мати рівні права у культурному співтоваристві, треба дотримуватися тих стандартів і наслідувати ті самі ідеали, до яких рухається Європа.
Зараз у Європі культура набуває виняткового значення, як заявляли і Жозе Мануель Барроза, і багато інших керівників Європи, що культура для Європи зараз стає головнішим, ніж економіка. Культура поведінки, культура змін, культура того, як ми сприймаємо цей світ, як на нього впливаємо. Культура нашої щоденної мужності, культура, як ми вміємо говорити правду і як дивимось у майбутнє.
Власне, якщо Україна також починає будувати свою культурну політику, базуючись на європейському досвіді, а також пропонуючи якісь інноваційні рішення, то це зразу її вводить на дуже помітне місце в Європі.
Інформація про наші дії у культурному плані поступово стає присутня в Європі. Необхідно зазначити, що Україна дуже мало робить у цьому плані. І хоч ми кажемо, що нас мало знає Європа... Вона не може нас знати, оскільки ми самі себе не пропагуємо.
Треба шукати ту особливість кожної пам‘ятки, кожної історичної місцини, щоб показати, чим вони відрізняються, і наскільки вона дорогоцінна для нас, для окремої місцевості, наскільки вона вписується у поняття європейської культури.
Надія Степула: “Євробачення”. Європейський конкурс, на якому цього року Україну представлятиме Вєрка Сердючка, гротескна постать, сценічний образ якої створений актором і шоу-меном Андрієм Данилком.
Те, що Україну на “Євробаченні” представлятиме Вєрка Сердючка, в Україні сприймається неоднозначно. Персонаж Андрія Данилка дехто вважає трохи не уособленням “хохляцтва”. Інші натомість міркують, що цей образ принесе Україні трохи не гран-прі.
Про “Євробачення” та представлення на конкурсі України розмовляли колега, кореспондент Радіо Свобода Павло Вольвач і лідер гурту «Тартак» Сашко Положинський.
Павло Вольвач: Олександре, як Ви дивитеся на те, що представлятиме Україну в Фінляндії Вєрка Сердючка?
Сашко Положинський: Особисто мене як громадянина України і як людину, яка займається музикою, абсолютно влаштовувала попередня схема роботи, коли абсолютно непрозоро з’являвся хтось із виконавців, який їхав представляти Україну на “Євробаченні”.
Коли це був Олександр Пономарьов, то, мені здається, ні в кого не виникло ніяких запитань. Коли поїхала Руслана, ще й перемогла, то теж ні в кого запитань не було. Я би так само жодного питання не поставив, якби після Руслани Україну представляла Ані Лорак.
Але тоді вирішили зробити все інакше. В результаті що ми отримали? Ми отримали, що Україну представляли професійно не підготовлені виконавці. І ми бачили результат.
Павло Вольвач: Олександре, гурт “Тартак” міг би представити Україну і поїхати на “Євробачення”?
Сашко Положинський: В принципі для мене це питання ніколи не виникало, поки не виникло питання з групою “Ґринджоли”.
Я чесно скажу: при всій моїй повазі до Миколи Томенка цю його ідею з “Ґринджолами” я абсолютно не схвалював. Коли ми отримали пропозицію взяти участь у цьому фінальному голосуванні за представника від України на “Євробачення”, я погодився тільки тому, що сподівався, що присутність “Тартака” в списку відтягне голоси від “Ґринджолів” і дасть можливість виступити Ані Лорак, тому що зі всіх тодішніх претендентів Ані Лорак була найбільш яскравою і найбільш професійно підготовленою.
Павло Вольвач: Олександре, але перейдімо до нинішнього переможця, неоднозначного, як я вже згадував.
Сашко Положинський: Я можу сказати одне: мені не подобається Вєрка Сердючка ні в якому своєму амплуа, мені не подобається музика Вєрки Сердючки, мені не подобається шоу Вєрки Сердючки.
У нас взагалі про шоу дуже викривлене поняття. У нас завжди шоу – це те, що відбувається ззовні: яскраві костюми, якісь там екрани, піротехніка. У нас цього всього понакидали і думають, що це шоу.
Насправді шоу – це те, що внутрішньо. Неважливо, які там в тебе костюми, який балет, важливо, як цей балет танцює, наскільки потужно, впевнено і природно виглядає виконавець чи виконавиця, наскільки це все професійно представлено.
У нас, на жаль, більшість балетів, які вважаються дуже крутими, працюють гірше, ніж там які-небудь танцівники в підземних переходах в Америці чи в Європі. Але в нас довкола цього завжди роздувається купа пафосу.
Тому цілком зрозуміло, що та купа всього блискучого, нарядного, що відбувається довкола виступу Вєрки Сердючки, у нас це завжди сприймається, як супер-шоу.
Мною це сприймається, як балаган, наприклад. І мені ніхто не доведе, що це високий рівень професіоналізму. Якою б популярною Вєрка Сердючка не була, які б гонорари за свої виступи не отримувала, я не буду вважати, що це добре, що це позитивно, що це класно.
Але якщо ми вже живемо в такій країні, де Вєрка Сердючка не просто існує, а вважається однією із найпопулярніших виконавець, якщо в нас величезна кількість людей любить таке, то чому воно чи вона, чи він не можуть представляти Україну на “Євробаченні”, на міжнародному рівні? Оцього я не можу зрозуміти.
Коли до мене підходить чоловік абсолютно незнайомий на етнодискотеці, яку Олег Скрипка проводить, і каже: “Сашко, от ми хочемо організувати акцію проти Вєрки Сердючки на “Євробаченні”. Я кажу: “Перепрошую, ви бачите – це етнодискотека. Виступає Олег Скрипка, виступають українські фольклорні колективи... Скільки тут людей зібралося? Хай тисячі чоловік. А якби тут Вєрка Сердючка виступала, то скільки б людей могло зібратися? Я думаю, що десятки тисяч запросто могли б зібратися на концерт Вєрки Сердючки”.
Так от, якщо таке існує, якщо воно отримує популярність, то не акціями протесту треба з цим боротися, а треба боротися з тим, щоби змінювати людей, змінювати їхні естетичні смаки, їхній культурний, духовний рівень.
Надія Степула: В Європі українська література представлена неоднорідно. Очевидно, найбільше перекладів виходить у Польщі та Німеччині.
Вже стало майже банальним говорити про те, що така розвинута в культурному сенсі країна, як Франція, залишається русофільською та індиферентною до існування на тому ж континенті української культури, зокрема, літератури.
Однак ситуація помалу змінюється. Про що може свідчити свіжий французький переклад роману Юрія Андруховича “Московіада”.
Про це кореспондент Радіо Свобода Тарас Марусик розмовляв з автором “Московіади” Юрієм Андруховичем.
Тарас Марусик: “Московіада” — це друга книжка Юрія Андруховича французькою мовою. Щоправда, перша, “Моя Європа”, вийшла як спільне з польським письменником Анджеєм Стасюком видання.
Обидва твори українського письменника переклала Марія Маланчук, яка мешкає у столиці Франції.
Я запитав письменника, що він відчуває, виходячи на невідомий йому французький ринок повноцінним виданням?
Юрій Андрухович: Я відчуваю наразі такий стриманий скептицизм, тому що, наскільки мені відомо, це досить примхливий книжковий ринок, де, зокрема, майже не видно такої літературної країни, як наша, де фактично про існування української літератури, яка пишеться особливою українською мовою, мабуть, не так багатьом людям відомо.
Мабуть, відповідно це не повинно так тривати завжди, тому що Франція – це надзвичайно важлива в культурному сенсі європейська країна. Я думаю, що ми, українські письменники, повинні загалом використовувати кожну нагоду для того, щоб там, у цьому франкомовному просторі, про себе якось сказати.
Тому, безумовно, з надією переживаю я цю ситуацію. Але з повним усвідомленням, що одна, дві, навіть три книжки чуда не зроблять. Мабуть, йдеться про якусь довготривалішу перспективу, впродовж якої наші автори все частіше й частіше виходитимуть у французьких перекладах, і ставлення читаючої публіки тамтешньої буде якось поступово змінюватися.
Тарас Марусик: До речі, французький переклад “Московіади” представлений на “Книжковому салоні”, який щороку відбувається в кінці березня в Парижі, на стенді паризького видавництва “Чорним по білому”.
У первісній інформації про цей роман його можна було знайти в рубриці “Російська література”, але після того, як мені довелося звернути увагу видавництва на цей факт, вони виправили помилку.
Зараз у Франції готується до видання антологія української есеїстики, де буде опублікований один із есеїв Юрія Андруховича, а ще одна перекладачка українського походження почала працювати над його “Дванадцятьма обручами”.
Юрій Андрухович: Польща взагалі була першою країною в світі, де вийшла моя окрема книжка у перекладі. Це був мій перший роман “Рекреації”. Він там з’явився ще в 1994 році.
А перша моя окрема книжка в Німеччині побачила світ значно пізніше. Це були мої есеї “Остання територія”. Вони вийшли в 2003 році.
Але якщо говорити про наклади, про кількість проданих книжок, то тут, я думаю, Німеччина суттєво випереджує кількість моїх книжок, проданих у Польщі. Мабуть, передусім тому, що загалом у Німеччині більше купують книжок.
Можливо, це напряму пов’язано з тим, наскільки багате суспільство, наскільки широкий в ньому той суспільний прошарок, який дозволяє собі купувати цілком недешеві книжки.
Надія Степула: Про присутність української культури у світі говорить відомий письменник, лауреат різних премій, у тому числі й найвищої, Шевченківської, Григорій Штонь.
Григорій Штонь: Присутність нашої культури в Європі чи в світі – це поняття доволі складне і маловідоме.
Скажімо, зараз я говорю, а слухачі слухають, а в цей час де-небудь на якому-небудь роздоріжжі чи, умовно кажучи, на паркеті десь, чи на асфальті в якомусь містечку іспанському сидить раптом наш лірник і заробляє собі копійку співом наших дум чи плачів давніх, і його слухають, йому платять і перепитуються: “Хто це?”
Це представництво нашої культури? Ніби так. Але з іншого боку, це можна назвати жебрацтвом, тому що багато наших і молодих митців, і вже таких, які трошки старші, займаються от саме таким типом пропаганди себе: їдуть, сідають десь і кажуть: я, скажімо, з України, я написав те-то і те-то, а таким чином я цікавлюся німецькою культурою, то, може, ви мною зацікавитеся.
Певне коло видавців якимись невеличкими тиражами в якихось часописах друкують переклади. Пропагувати у нас, може, і є що, варте пропаганди, воно не цікавить ні державу, ні літературу, а те, що пропагується, то це не є, з моєї точки зору, культурою.
Надія Степула: Присутність української культури у світі зафіксована з давніх часів і живиться нині з нових джерел.
Багатомільйонна країна має що запропонувати ближчим і дальшим сусідам. І хоч картина загальної присутності культури України в світі не є ні цілісною, ні довершеною, але навіть побіжний погляд засвідчує, що можна покладати надії на те, що картина ця буде доповнюватися новими штрихами. Оптимістичність тенденцій дає підстави на такі сподівання.
Надія Степула: Що і як презентується у Європі, США та на інших теренах з української літератури, мистецтва? Наскільки близькі чи далекі стандарти, пропоновані розвинутими державами, українській культурі?
«Треба орієнтуватися на світові стандарти, але виходити зі власних можливостей, зі власної практики, зі власного досвіду», — вважає міністр культури і туризму Юрій Богуцький, говорячи про розпросторення української культури у світі.
Юрій Богуцький: Рада Європи відпрацювала, і є три такі вимоги, три мірила (культурної політики): децентралізація, демонополізація і демократизація.
Так, Україна на початку децентралізувалась у культурі. Але в нас в Україні 131 державний театр. У підпорядкуванні Мінкультури їх п‘ять: три драматичних і два оперних.
Тепер хочуть до нас ще з місцевого на державний рівень перевестися і один, і ще там далі, далі, далі... Вони відчувають, що місцеві бюджети поки що не витягують у тому обсязі фінансування. І, наприклад, є такі регіони, як Львівський, в якому багато є закладів культури. У першу чергу це заклади історичної спадщини, музеї, театри. І область обтяжлива, область не є донором, область дотується.
Як тут витримувати той же принцип чи побажання, чи рекомендацію Ради Європи щодо децентралізації, коли ми змушені, виходячи з обставин, взяти на себе, на державне фінансування, деякі заклади культури?
Треба орієнтуватися на світові стандарти, але виходити зі власних можливостей, зі власної практики, зі власного досвіду.
Надія Степула: Олександр Буценко, директор Центру “Демократія через культуру”, експерт Ради Європи з питань культури, розповідає про Національний звіт (його слухання Європа перенесла на травень) та українську культуру в Європі.
Олександр Буценко: Національний звіт складався, як цього і вимагала процедура, Міністерством культури і Центром культурних досліджень при Міністерстві культури.
Також попросили трохи дописати наше враження як незалежної організації. Цей розділ також буде включений на прохання Ради Європи до Національного звіту.
Це дасть Україні новий статус участі у багатьох культурних програмах, у новій генерації культурних програм, які починаються 2007 року і розраховані до 2013 року. Це культурні програми і Ради Європи, і Європейського Союзу. Оскільки попередні культурні програми завершилися 2006 року.
Таким чином Україна стає повноправним учасником цих програм і може брати у партнери будь-яку країну, але сама виступати з ініціативами.
Рада Європи пропонує свою допомогу у вигляді експертів, консультантів і надання будь-якої інформації.
Українська культура існує історично в Європі і представлена так чи інакше. Але в сучасному світі для того, щоб мати рівні права у культурному співтоваристві, треба дотримуватися тих стандартів і наслідувати ті самі ідеали, до яких рухається Європа.
Зараз у Європі культура набуває виняткового значення, як заявляли і Жозе Мануель Барроза, і багато інших керівників Європи, що культура для Європи зараз стає головнішим, ніж економіка. Культура поведінки, культура змін, культура того, як ми сприймаємо цей світ, як на нього впливаємо. Культура нашої щоденної мужності, культура, як ми вміємо говорити правду і як дивимось у майбутнє.
Власне, якщо Україна також починає будувати свою культурну політику, базуючись на європейському досвіді, а також пропонуючи якісь інноваційні рішення, то це зразу її вводить на дуже помітне місце в Європі.
Інформація про наші дії у культурному плані поступово стає присутня в Європі. Необхідно зазначити, що Україна дуже мало робить у цьому плані. І хоч ми кажемо, що нас мало знає Європа... Вона не може нас знати, оскільки ми самі себе не пропагуємо.
Треба шукати ту особливість кожної пам‘ятки, кожної історичної місцини, щоб показати, чим вони відрізняються, і наскільки вона дорогоцінна для нас, для окремої місцевості, наскільки вона вписується у поняття європейської культури.
Надія Степула: “Євробачення”. Європейський конкурс, на якому цього року Україну представлятиме Вєрка Сердючка, гротескна постать, сценічний образ якої створений актором і шоу-меном Андрієм Данилком.
Те, що Україну на “Євробаченні” представлятиме Вєрка Сердючка, в Україні сприймається неоднозначно. Персонаж Андрія Данилка дехто вважає трохи не уособленням “хохляцтва”. Інші натомість міркують, що цей образ принесе Україні трохи не гран-прі.
Про “Євробачення” та представлення на конкурсі України розмовляли колега, кореспондент Радіо Свобода Павло Вольвач і лідер гурту «Тартак» Сашко Положинський.
Павло Вольвач: Олександре, як Ви дивитеся на те, що представлятиме Україну в Фінляндії Вєрка Сердючка?
Сашко Положинський: Особисто мене як громадянина України і як людину, яка займається музикою, абсолютно влаштовувала попередня схема роботи, коли абсолютно непрозоро з’являвся хтось із виконавців, який їхав представляти Україну на “Євробаченні”.
Коли це був Олександр Пономарьов, то, мені здається, ні в кого не виникло ніяких запитань. Коли поїхала Руслана, ще й перемогла, то теж ні в кого запитань не було. Я би так само жодного питання не поставив, якби після Руслани Україну представляла Ані Лорак.
Але тоді вирішили зробити все інакше. В результаті що ми отримали? Ми отримали, що Україну представляли професійно не підготовлені виконавці. І ми бачили результат.
Павло Вольвач: Олександре, гурт “Тартак” міг би представити Україну і поїхати на “Євробачення”?
Сашко Положинський: В принципі для мене це питання ніколи не виникало, поки не виникло питання з групою “Ґринджоли”.
Я чесно скажу: при всій моїй повазі до Миколи Томенка цю його ідею з “Ґринджолами” я абсолютно не схвалював. Коли ми отримали пропозицію взяти участь у цьому фінальному голосуванні за представника від України на “Євробачення”, я погодився тільки тому, що сподівався, що присутність “Тартака” в списку відтягне голоси від “Ґринджолів” і дасть можливість виступити Ані Лорак, тому що зі всіх тодішніх претендентів Ані Лорак була найбільш яскравою і найбільш професійно підготовленою.
Павло Вольвач: Олександре, але перейдімо до нинішнього переможця, неоднозначного, як я вже згадував.
Сашко Положинський: Я можу сказати одне: мені не подобається Вєрка Сердючка ні в якому своєму амплуа, мені не подобається музика Вєрки Сердючки, мені не подобається шоу Вєрки Сердючки.
У нас взагалі про шоу дуже викривлене поняття. У нас завжди шоу – це те, що відбувається ззовні: яскраві костюми, якісь там екрани, піротехніка. У нас цього всього понакидали і думають, що це шоу.
Насправді шоу – це те, що внутрішньо. Неважливо, які там в тебе костюми, який балет, важливо, як цей балет танцює, наскільки потужно, впевнено і природно виглядає виконавець чи виконавиця, наскільки це все професійно представлено.
У нас, на жаль, більшість балетів, які вважаються дуже крутими, працюють гірше, ніж там які-небудь танцівники в підземних переходах в Америці чи в Європі. Але в нас довкола цього завжди роздувається купа пафосу.
Тому цілком зрозуміло, що та купа всього блискучого, нарядного, що відбувається довкола виступу Вєрки Сердючки, у нас це завжди сприймається, як супер-шоу.
Мною це сприймається, як балаган, наприклад. І мені ніхто не доведе, що це високий рівень професіоналізму. Якою б популярною Вєрка Сердючка не була, які б гонорари за свої виступи не отримувала, я не буду вважати, що це добре, що це позитивно, що це класно.
Але якщо ми вже живемо в такій країні, де Вєрка Сердючка не просто існує, а вважається однією із найпопулярніших виконавець, якщо в нас величезна кількість людей любить таке, то чому воно чи вона, чи він не можуть представляти Україну на “Євробаченні”, на міжнародному рівні? Оцього я не можу зрозуміти.
Коли до мене підходить чоловік абсолютно незнайомий на етнодискотеці, яку Олег Скрипка проводить, і каже: “Сашко, от ми хочемо організувати акцію проти Вєрки Сердючки на “Євробаченні”. Я кажу: “Перепрошую, ви бачите – це етнодискотека. Виступає Олег Скрипка, виступають українські фольклорні колективи... Скільки тут людей зібралося? Хай тисячі чоловік. А якби тут Вєрка Сердючка виступала, то скільки б людей могло зібратися? Я думаю, що десятки тисяч запросто могли б зібратися на концерт Вєрки Сердючки”.
Так от, якщо таке існує, якщо воно отримує популярність, то не акціями протесту треба з цим боротися, а треба боротися з тим, щоби змінювати людей, змінювати їхні естетичні смаки, їхній культурний, духовний рівень.
Надія Степула: В Європі українська література представлена неоднорідно. Очевидно, найбільше перекладів виходить у Польщі та Німеччині.
Вже стало майже банальним говорити про те, що така розвинута в культурному сенсі країна, як Франція, залишається русофільською та індиферентною до існування на тому ж континенті української культури, зокрема, літератури.
Однак ситуація помалу змінюється. Про що може свідчити свіжий французький переклад роману Юрія Андруховича “Московіада”.
Про це кореспондент Радіо Свобода Тарас Марусик розмовляв з автором “Московіади” Юрієм Андруховичем.
Тарас Марусик: “Московіада” — це друга книжка Юрія Андруховича французькою мовою. Щоправда, перша, “Моя Європа”, вийшла як спільне з польським письменником Анджеєм Стасюком видання.
Обидва твори українського письменника переклала Марія Маланчук, яка мешкає у столиці Франції.
Я запитав письменника, що він відчуває, виходячи на невідомий йому французький ринок повноцінним виданням?
Юрій Андрухович: Я відчуваю наразі такий стриманий скептицизм, тому що, наскільки мені відомо, це досить примхливий книжковий ринок, де, зокрема, майже не видно такої літературної країни, як наша, де фактично про існування української літератури, яка пишеться особливою українською мовою, мабуть, не так багатьом людям відомо.
Мабуть, відповідно це не повинно так тривати завжди, тому що Франція – це надзвичайно важлива в культурному сенсі європейська країна. Я думаю, що ми, українські письменники, повинні загалом використовувати кожну нагоду для того, щоб там, у цьому франкомовному просторі, про себе якось сказати.
Тому, безумовно, з надією переживаю я цю ситуацію. Але з повним усвідомленням, що одна, дві, навіть три книжки чуда не зроблять. Мабуть, йдеться про якусь довготривалішу перспективу, впродовж якої наші автори все частіше й частіше виходитимуть у французьких перекладах, і ставлення читаючої публіки тамтешньої буде якось поступово змінюватися.
Тарас Марусик: До речі, французький переклад “Московіади” представлений на “Книжковому салоні”, який щороку відбувається в кінці березня в Парижі, на стенді паризького видавництва “Чорним по білому”.
У первісній інформації про цей роман його можна було знайти в рубриці “Російська література”, але після того, як мені довелося звернути увагу видавництва на цей факт, вони виправили помилку.
Зараз у Франції готується до видання антологія української есеїстики, де буде опублікований один із есеїв Юрія Андруховича, а ще одна перекладачка українського походження почала працювати над його “Дванадцятьма обручами”.
Юрій Андрухович: Польща взагалі була першою країною в світі, де вийшла моя окрема книжка у перекладі. Це був мій перший роман “Рекреації”. Він там з’явився ще в 1994 році.
А перша моя окрема книжка в Німеччині побачила світ значно пізніше. Це були мої есеї “Остання територія”. Вони вийшли в 2003 році.
Але якщо говорити про наклади, про кількість проданих книжок, то тут, я думаю, Німеччина суттєво випереджує кількість моїх книжок, проданих у Польщі. Мабуть, передусім тому, що загалом у Німеччині більше купують книжок.
Можливо, це напряму пов’язано з тим, наскільки багате суспільство, наскільки широкий в ньому той суспільний прошарок, який дозволяє собі купувати цілком недешеві книжки.
Надія Степула: Про присутність української культури у світі говорить відомий письменник, лауреат різних премій, у тому числі й найвищої, Шевченківської, Григорій Штонь.
Григорій Штонь: Присутність нашої культури в Європі чи в світі – це поняття доволі складне і маловідоме.
Скажімо, зараз я говорю, а слухачі слухають, а в цей час де-небудь на якому-небудь роздоріжжі чи, умовно кажучи, на паркеті десь, чи на асфальті в якомусь містечку іспанському сидить раптом наш лірник і заробляє собі копійку співом наших дум чи плачів давніх, і його слухають, йому платять і перепитуються: “Хто це?”
Це представництво нашої культури? Ніби так. Але з іншого боку, це можна назвати жебрацтвом, тому що багато наших і молодих митців, і вже таких, які трошки старші, займаються от саме таким типом пропаганди себе: їдуть, сідають десь і кажуть: я, скажімо, з України, я написав те-то і те-то, а таким чином я цікавлюся німецькою культурою, то, може, ви мною зацікавитеся.
Певне коло видавців якимись невеличкими тиражами в якихось часописах друкують переклади. Пропагувати у нас, може, і є що, варте пропаганди, воно не цікавить ні державу, ні літературу, а те, що пропагується, то це не є, з моєї точки зору, культурою.
Надія Степула: Присутність української культури у світі зафіксована з давніх часів і живиться нині з нових джерел.
Багатомільйонна країна має що запропонувати ближчим і дальшим сусідам. І хоч картина загальної присутності культури України в світі не є ні цілісною, ні довершеною, але навіть побіжний погляд засвідчує, що можна покладати надії на те, що картина ця буде доповнюватися новими штрихами. Оптимістичність тенденцій дає підстави на такі сподівання.
