Надія Степула: Світле свято Воскресіння Христового прийшло до України. І хоч країна перебуває у стані тимчасової політичної кризи, все ж нова присутність сюжетів Великодня в літературі, мистецтві нагадує про вічне і непроминальне.
Тисячолітні пласти культури впродовж віків відбивали в собі світло Христового Воскресіння. Зокрема, у слові писаному та в пізніші часи друкованому це світло долинуло й до наших днів.
Напередодні Великодня кожен, напевне, звертається душею і внутрішнім зором до Пресвятого Бога, очищуючись у світлі Його любові. Таїнство сповіді та святого причастя допомагає кожному з християн просвітліти душею і входити в новий життєвий цикл із полегшенням, з вірою і надією на добро.
Особливо помітною потреба духовного очищення і просвітління стає сьогодні, коли українське суспільство потрясають нові виклики та давні суперечності.
Впродовж Страсного тижня протистояння політичних сил і гілок влади в Україні підтвердили це спостереження…
Однак свято настає з великодніми дзвонами, зі своєю одвічною містерією, з традиціями та оновленням цих традицій.
“Боже, чи ти знаєш, як нам віри треба – більше, як насущного, черствого хліба, чи ти знаєш нашу тугу ввиш, до неба, як тяжить щоденщини колиба…“
І знову бринять слова давнього вірша, написані Богданом-Ігорем Антоничем у суботу, 26 березня ще 1932 року, залишаючись актуальними як тоді.
У літературознавчих студіях не багато досліджень на тему джерел великодньої лірики, святечних містерій. Однак чи не кожен письменник коли-небудь у своїй творчості звертався до цієї теми. Такі мотиви зафіксовані і в найдавнішій українській літературі, і в сучасній.
Твори багатьох відомих майстрів слова іноді перегукуються з обрядовими піснями, гаївками, як їх називають в різних місцевостях. Багато з тих пісень мають корені у фольклорних розсипах, відбиваючи життєвий уклад наших далеких предків.
Осмислення українськими письменниками свята Великодня відбувалося начебто кількома потоками: одні переспівували чи творчо переробляли існуючі поетичні вияви святкових дійств, інші намагалися показати своє бачення цих дійств, а ще інші філософськи підходили до теми.
До умовного третього напряму можна віднести і сучасного поета Ігоря Калинця, і Кирила Туровського, який народився близько 1130-го року. Ігор Калинець наклав канву Страстей Господніх на полотнище часів тих, коли сам він зазнав тиску репресивної машини тоталітарного режиму. Не так давно були часи, коли церкви були замкнені або віддані під клуби і стайні, а свячення Паски прирівнювалося мало не до державної зради.
Творчість Ігоря Калинця не просто нагадує про це, а й перестерігає від забування минулого, від черствого й байдужого ставлення до того, що відбувається сьогодні.
Його поетичний цикл “Тренос над ще однією хресною дорогою” унікальний за силою почуттів. Це десять поезій так і названих: “Страсть перша”, “Страсть друга”... І аж до десятої.
Згустки болю пронизують всі десять віршів “Треносу над ще однією хресною дорогою” і змушують замислитися, чи багато що змінилося в людському бутті від часів розп’яття та воскресіння Ісуса? Чи й сьогодні б дали Його розіп’яти ? Запитання ці не мають відповіді, але поети шукають відповідей….
І вірш, і пісня, і цвітіння дерев, яке часто вибухає саме на Великдень, і людські відкриті серця й просвітлені душі – усе це на славу свята Воскресіння Христового. Як і Слово…
Про світло Великодня, відбите у Слові, говорить сучасний письменник Петро Сорока із Тернополя, з яким розмовляв колега, кореспондент Радіо Свобода Павло Вольвач.
Петро Сорока: Я дивлюся на українську літературу як на таку, що поділена на два полюси, на дві частини. Це література світла, Божа, і література темна, демонська, сатанинська.
І коли ці з табору цього демонського пишуть про Великдень, то вони пишуть так, як колись писали про партію: там немає ні щирості, ні глибинного відчуття і, головне, там немає тієї літургійності, яка повинна бути в справжній нутряній поезії.
Мені здається, що про Великдень найкраще сказала Люда Литвинчук.
“Усе пройде, що звалося “великим” та на землі і в сяйві небес звучатиме од віку і до віку Христос Воскрес! Воістину Воскрес!”
Павло Вольвач: Кого Ви ще б могли назвати, можливо, в прозі?
Петро Сорока: Я вважаю, що ніхто краще не написав про цей день, як взагалі про відчуття релігійності, як Барка. Але Барки вже немає. А хто цю лінію продовжує? Мені здається, що це Василь Захарченко, це Віктор Міняйло... Кажу про тих, хто це переживає, через душу пропускає, хто переживає своєрідні осяяння.
Все моє життя духовне проходить під знаком Великодня, тому що для мене нічого цікавішого немає, як земне життя Ісуса.
Але в мене відбулося те, що Ілля, наш приятель, наш незабутній друг, називав становленням душі.
Павло Вольвач: Ви маєте на увазі поета Валерія Іллю?
Петро Сорока: Звичайно. Відбулося те, що називається становленням душі.
Я пройшов такий шлях, коли я стояв в церкві, спочатку в притворі, потім піднявся на хори, але зараз, коли ми будуємо церкву, і вже майже стоїть вона, і я зайняв місце теж з волі Божої у захристі, то от такий мій шлях.
Але як можна пояснити людям, які в це не вірять? Коли я знаю, коли відбувається служба Божа, то відбувається і зішестя Святого Духа. Є навіть люди, які бачать ангела, чують його живу присутність. Тобто, на літургії відбувається оце осяяння. І оце осяяння я особливо відчуваю у день Воскресіння.
Павло Вольвач: А наймолодша, сучасна, українська література відчуває оце осяяння?
Петро Сорока: Я працюю з молодими. Я бачу, що сучасна молода література уражена мікробом бездуховності. На жаль.
Це не означає, що у нас немає прекрасних молодих людей. Вони, звичайно, є, є добрі молоді поети, але щоб відбулося становлення душі, то потрібен час.
Надія Степула: Про обрядовість і духовність Великодніх свят міркує мистецтвознавець, експерт Швейцарської культурної програми Оксана Олексів.
Оксана Олексів: Був такий уже період в історії, ще до революції 1917 року, коли обрядовість вищого рівня досягала, ніж зв‘язок з духовністю. І коли втратилась релігія, сказали за радянських часів: нема релігії, то і обрядовість швидко зникла разом з тим, ніби її і нема. Тобто, вона не тримала такого сильного зв‘язку з духовністю.
Тому зараз більше за інерцією люди щось роблять. От зараз дивлюся: продають писанки, але люди купують це, як сувеніри.
Надія Степула: Свій погляд про те, як святкувати такі свята, як Великдень: зберігати традиції чи творити щось нове, висловлює лідер гурту “Мандри” Сергій Фоменко (відомий більше як «Фома»).
Сергій Фоменко: Безумовно, треба святкувати традиційно, як в українському народі це робиться.
Я, до речі, святкую уже поспіль третій рік, раніше я не цікавився цими святами. І, чесно кажучи, надзвичайне враження, коли вранці сонце встає над землею, і ти проходиш весь цей обряд, і ти справді відчуваєш, що щось оновлюється у тобі.
Надія Степула: У столиці країни до Великодніх свят “Центр ділового та культурного співробітництва “Український дім” пропонує виставку писанок, вишиваних рушників, декоративних розписів та народної картини зі своїх фондів. Експозиція знайомить з роботами заслужених майстрів народної творчості України Зої Сташук і Оксани Білоус, старійшини решетилівського промислу Надії Бабенко, інших відомих авторів. Значне місце в експозиції займає декоративний розпис та народна картина.
У Львові теж відкриті різні виставки творів мистецтва. Тут пригадали, що хоч Великдень – це передусім християнське свято, але це і дні, які кличуть до благодійництва.
«Писанка для рідного міста». Така акція відбувається у Львові. Її мета привернути увагу львів’ян до збереження пам’ятників архітектури, більшість з яких перебувають у руйнівному стані.
Львів’яни малюють писанки, дарують їх місту, ці фантастичні витвори продаватимуть протягом Великодніх свят. Кожен платитиме стільки, скільки зможе, а всі зібрані кошти скерують на реставрацію цілісності скульптури Богородиці на дзвіниці церкви Всіх Святих Святопокровського монастиря і на аттику самої дзвіниці.
Як можна поєднати свято і благодійництво, про неповторний витвір-писанки, докладніше колега, кореспондент Радіо Свобода Галина Терещук.
Галина Терещук: У самісінькому центрі Львова розташований колишній монастир Бенедиктинок. Мало хто із львів’ян знає, що це справжня перлина архітектури. Старовинна ренесансна споруда кінця 16 століття. Вона дивує своїми архітектурними витонченими формами. Дзвіниця церкви увінчана ренесансним аттиком, який вирізьблений з каменю.
Колись скульптура Богородиці була коронована золоченою короною. Але у радянські часи була обезголовлена.
Розповідає президент благодійного фонду Львова Андрій Салюк.
Андрій Салюк: Аттик – це конкретно ренесансний елемент. Тільки ті міста, які мають ренесанс, можуть похвалитись аттиком.
Скажімо, у Польщі у містечку Замость є аттики. Але вони відтворені у 1970-1980 роках. І це вже не те.
Ми ж у Львові маємо оригінальні 17 століття аттики. Це досконалий зразок ренесансного мистецтва.
Галина Терещук: Власне, щоб львів’яни почувались господарями міста їх і запросили долучитись до великодньої акції «Писанка для рідного міста». Оскільки символом світлого празника Христового Воскресіння є саме писанка, її пишуть і дарують один одному, бажаючи добра і щастя, тому кожен на Великдень може прийти у церкву Всіх Святих і принести писанки для акції. А той, хто складатиме пожертву для відновлення аттику дзвіниці, отримає у дарунок писанку.
Знову ж мало хто з львів’ян знає, що уже 6 років поспіль при церкві діє Музей писанки. Тут виставлені тисячі писанок сестри Дарії Дубляниці. За 20 років життя вона написала 55 тисяч писанок з орнаментами усіх українських регіонів. Її твори є у різних країнах світу.
Сестра написала численні праці, свого роду майстер-класи написання писанок. Ці неповторні витвори неодноразово допомагали вирішити численні монастирські справи закордоном і в Україні. Зауважила сестра –студитка Йоліта.
Сестра-студитка Йоліта: Вона мала мистецьку руку. Мене це дивувало. Ми продавали ці писанки. Якось заробили 10 тисяч доларів. І сестра могла виплатити цей монастир, який купила.
На початках писанки були дуже цінні. Ніхто такого не бачив. Купували німці і дивувались. Вони брали по 20 писанок.
Галина Терещук: Сестри теж пишуть писанки для благодійної акції. Кажуть, важливо це робити з чистими помислами і в молитві, адже кожен символ на писанці має своє особливе значення. Шкодують, що так мало людей відвідують їхній музей, а молоді люди не пишуть писанки.
У Львові в Музеї архітектури і побуту планують в одній із старих дерев’яних хатинок відкрити музей писанок України. Єдиний великий Музей писанок, понад 10 тисяч експонатів, є лише на Гуцульщині, у Коломиї.
Звучить фрагмент перекладу «Амено»
Надія Степула: На Великдень, кажуть, “сонце грає”. Оновлюється і радіє світ. Барвистий, мов писанка, «галунка», світлий від людських усмішок та дзвінкого багатоголосого: Христос Воскрес! Воістину Воскрес!
Звучить фрагмент перекладу «Амено»
Тисячолітні пласти культури впродовж віків відбивали в собі світло Христового Воскресіння. Зокрема, у слові писаному та в пізніші часи друкованому це світло долинуло й до наших днів.
Напередодні Великодня кожен, напевне, звертається душею і внутрішнім зором до Пресвятого Бога, очищуючись у світлі Його любові. Таїнство сповіді та святого причастя допомагає кожному з християн просвітліти душею і входити в новий життєвий цикл із полегшенням, з вірою і надією на добро.
Особливо помітною потреба духовного очищення і просвітління стає сьогодні, коли українське суспільство потрясають нові виклики та давні суперечності.
Впродовж Страсного тижня протистояння політичних сил і гілок влади в Україні підтвердили це спостереження…
Однак свято настає з великодніми дзвонами, зі своєю одвічною містерією, з традиціями та оновленням цих традицій.
“Боже, чи ти знаєш, як нам віри треба – більше, як насущного, черствого хліба, чи ти знаєш нашу тугу ввиш, до неба, як тяжить щоденщини колиба…“
І знову бринять слова давнього вірша, написані Богданом-Ігорем Антоничем у суботу, 26 березня ще 1932 року, залишаючись актуальними як тоді.
У літературознавчих студіях не багато досліджень на тему джерел великодньої лірики, святечних містерій. Однак чи не кожен письменник коли-небудь у своїй творчості звертався до цієї теми. Такі мотиви зафіксовані і в найдавнішій українській літературі, і в сучасній.
Твори багатьох відомих майстрів слова іноді перегукуються з обрядовими піснями, гаївками, як їх називають в різних місцевостях. Багато з тих пісень мають корені у фольклорних розсипах, відбиваючи життєвий уклад наших далеких предків.
Осмислення українськими письменниками свята Великодня відбувалося начебто кількома потоками: одні переспівували чи творчо переробляли існуючі поетичні вияви святкових дійств, інші намагалися показати своє бачення цих дійств, а ще інші філософськи підходили до теми.
До умовного третього напряму можна віднести і сучасного поета Ігоря Калинця, і Кирила Туровського, який народився близько 1130-го року. Ігор Калинець наклав канву Страстей Господніх на полотнище часів тих, коли сам він зазнав тиску репресивної машини тоталітарного режиму. Не так давно були часи, коли церкви були замкнені або віддані під клуби і стайні, а свячення Паски прирівнювалося мало не до державної зради.
Творчість Ігоря Калинця не просто нагадує про це, а й перестерігає від забування минулого, від черствого й байдужого ставлення до того, що відбувається сьогодні.
Його поетичний цикл “Тренос над ще однією хресною дорогою” унікальний за силою почуттів. Це десять поезій так і названих: “Страсть перша”, “Страсть друга”... І аж до десятої.
Згустки болю пронизують всі десять віршів “Треносу над ще однією хресною дорогою” і змушують замислитися, чи багато що змінилося в людському бутті від часів розп’яття та воскресіння Ісуса? Чи й сьогодні б дали Його розіп’яти ? Запитання ці не мають відповіді, але поети шукають відповідей….
І вірш, і пісня, і цвітіння дерев, яке часто вибухає саме на Великдень, і людські відкриті серця й просвітлені душі – усе це на славу свята Воскресіння Христового. Як і Слово…
Про світло Великодня, відбите у Слові, говорить сучасний письменник Петро Сорока із Тернополя, з яким розмовляв колега, кореспондент Радіо Свобода Павло Вольвач.
Петро Сорока: Я дивлюся на українську літературу як на таку, що поділена на два полюси, на дві частини. Це література світла, Божа, і література темна, демонська, сатанинська.
І коли ці з табору цього демонського пишуть про Великдень, то вони пишуть так, як колись писали про партію: там немає ні щирості, ні глибинного відчуття і, головне, там немає тієї літургійності, яка повинна бути в справжній нутряній поезії.
Мені здається, що про Великдень найкраще сказала Люда Литвинчук.
“Усе пройде, що звалося “великим” та на землі і в сяйві небес звучатиме од віку і до віку Христос Воскрес! Воістину Воскрес!”
Павло Вольвач: Кого Ви ще б могли назвати, можливо, в прозі?
Петро Сорока: Я вважаю, що ніхто краще не написав про цей день, як взагалі про відчуття релігійності, як Барка. Але Барки вже немає. А хто цю лінію продовжує? Мені здається, що це Василь Захарченко, це Віктор Міняйло... Кажу про тих, хто це переживає, через душу пропускає, хто переживає своєрідні осяяння.
Все моє життя духовне проходить під знаком Великодня, тому що для мене нічого цікавішого немає, як земне життя Ісуса.
Але в мене відбулося те, що Ілля, наш приятель, наш незабутній друг, називав становленням душі.
Павло Вольвач: Ви маєте на увазі поета Валерія Іллю?
Петро Сорока: Звичайно. Відбулося те, що називається становленням душі.
Я пройшов такий шлях, коли я стояв в церкві, спочатку в притворі, потім піднявся на хори, але зараз, коли ми будуємо церкву, і вже майже стоїть вона, і я зайняв місце теж з волі Божої у захристі, то от такий мій шлях.
Але як можна пояснити людям, які в це не вірять? Коли я знаю, коли відбувається служба Божа, то відбувається і зішестя Святого Духа. Є навіть люди, які бачать ангела, чують його живу присутність. Тобто, на літургії відбувається оце осяяння. І оце осяяння я особливо відчуваю у день Воскресіння.
Павло Вольвач: А наймолодша, сучасна, українська література відчуває оце осяяння?
Петро Сорока: Я працюю з молодими. Я бачу, що сучасна молода література уражена мікробом бездуховності. На жаль.
Це не означає, що у нас немає прекрасних молодих людей. Вони, звичайно, є, є добрі молоді поети, але щоб відбулося становлення душі, то потрібен час.
Надія Степула: Про обрядовість і духовність Великодніх свят міркує мистецтвознавець, експерт Швейцарської культурної програми Оксана Олексів.
Оксана Олексів: Був такий уже період в історії, ще до революції 1917 року, коли обрядовість вищого рівня досягала, ніж зв‘язок з духовністю. І коли втратилась релігія, сказали за радянських часів: нема релігії, то і обрядовість швидко зникла разом з тим, ніби її і нема. Тобто, вона не тримала такого сильного зв‘язку з духовністю.
Тому зараз більше за інерцією люди щось роблять. От зараз дивлюся: продають писанки, але люди купують це, як сувеніри.
Надія Степула: Свій погляд про те, як святкувати такі свята, як Великдень: зберігати традиції чи творити щось нове, висловлює лідер гурту “Мандри” Сергій Фоменко (відомий більше як «Фома»).
Сергій Фоменко: Безумовно, треба святкувати традиційно, як в українському народі це робиться.
Я, до речі, святкую уже поспіль третій рік, раніше я не цікавився цими святами. І, чесно кажучи, надзвичайне враження, коли вранці сонце встає над землею, і ти проходиш весь цей обряд, і ти справді відчуваєш, що щось оновлюється у тобі.
Надія Степула: У столиці країни до Великодніх свят “Центр ділового та культурного співробітництва “Український дім” пропонує виставку писанок, вишиваних рушників, декоративних розписів та народної картини зі своїх фондів. Експозиція знайомить з роботами заслужених майстрів народної творчості України Зої Сташук і Оксани Білоус, старійшини решетилівського промислу Надії Бабенко, інших відомих авторів. Значне місце в експозиції займає декоративний розпис та народна картина.
У Львові теж відкриті різні виставки творів мистецтва. Тут пригадали, що хоч Великдень – це передусім християнське свято, але це і дні, які кличуть до благодійництва.
«Писанка для рідного міста». Така акція відбувається у Львові. Її мета привернути увагу львів’ян до збереження пам’ятників архітектури, більшість з яких перебувають у руйнівному стані.
Львів’яни малюють писанки, дарують їх місту, ці фантастичні витвори продаватимуть протягом Великодніх свят. Кожен платитиме стільки, скільки зможе, а всі зібрані кошти скерують на реставрацію цілісності скульптури Богородиці на дзвіниці церкви Всіх Святих Святопокровського монастиря і на аттику самої дзвіниці.
Як можна поєднати свято і благодійництво, про неповторний витвір-писанки, докладніше колега, кореспондент Радіо Свобода Галина Терещук.
Галина Терещук: У самісінькому центрі Львова розташований колишній монастир Бенедиктинок. Мало хто із львів’ян знає, що це справжня перлина архітектури. Старовинна ренесансна споруда кінця 16 століття. Вона дивує своїми архітектурними витонченими формами. Дзвіниця церкви увінчана ренесансним аттиком, який вирізьблений з каменю.
Колись скульптура Богородиці була коронована золоченою короною. Але у радянські часи була обезголовлена.
Розповідає президент благодійного фонду Львова Андрій Салюк.
Андрій Салюк: Аттик – це конкретно ренесансний елемент. Тільки ті міста, які мають ренесанс, можуть похвалитись аттиком.
Скажімо, у Польщі у містечку Замость є аттики. Але вони відтворені у 1970-1980 роках. І це вже не те.
Ми ж у Львові маємо оригінальні 17 століття аттики. Це досконалий зразок ренесансного мистецтва.
Галина Терещук: Власне, щоб львів’яни почувались господарями міста їх і запросили долучитись до великодньої акції «Писанка для рідного міста». Оскільки символом світлого празника Христового Воскресіння є саме писанка, її пишуть і дарують один одному, бажаючи добра і щастя, тому кожен на Великдень може прийти у церкву Всіх Святих і принести писанки для акції. А той, хто складатиме пожертву для відновлення аттику дзвіниці, отримає у дарунок писанку.
Знову ж мало хто з львів’ян знає, що уже 6 років поспіль при церкві діє Музей писанки. Тут виставлені тисячі писанок сестри Дарії Дубляниці. За 20 років життя вона написала 55 тисяч писанок з орнаментами усіх українських регіонів. Її твори є у різних країнах світу.
Сестра написала численні праці, свого роду майстер-класи написання писанок. Ці неповторні витвори неодноразово допомагали вирішити численні монастирські справи закордоном і в Україні. Зауважила сестра –студитка Йоліта.
Сестра-студитка Йоліта: Вона мала мистецьку руку. Мене це дивувало. Ми продавали ці писанки. Якось заробили 10 тисяч доларів. І сестра могла виплатити цей монастир, який купила.
На початках писанки були дуже цінні. Ніхто такого не бачив. Купували німці і дивувались. Вони брали по 20 писанок.
Галина Терещук: Сестри теж пишуть писанки для благодійної акції. Кажуть, важливо це робити з чистими помислами і в молитві, адже кожен символ на писанці має своє особливе значення. Шкодують, що так мало людей відвідують їхній музей, а молоді люди не пишуть писанки.
У Львові в Музеї архітектури і побуту планують в одній із старих дерев’яних хатинок відкрити музей писанок України. Єдиний великий Музей писанок, понад 10 тисяч експонатів, є лише на Гуцульщині, у Коломиї.
Звучить фрагмент перекладу «Амено»
Надія Степула: На Великдень, кажуть, “сонце грає”. Оновлюється і радіє світ. Барвистий, мов писанка, «галунка», світлий від людських усмішок та дзвінкого багатоголосого: Христос Воскрес! Воістину Воскрес!
Звучить фрагмент перекладу «Амено»
