Віктор Єленський: На минулому тижні десять російських академіків звернулися до президента Володимира Путіна з листом, який містить серйозне занепокоєння зростаючою клерикалізацією російського суспільства. Що таке клерикалізація? У чому вона виявляється в Росії? І чи загрожує ця сама клерикалізація Україні? Про це ми говоритимемо в програмі «Свобода совісті”. І з вами я, її ведучий, Віктор Єленський.
Клерикалізм – це, якщо дуже просто, прагнення Церкви до світської влади. У середні віки це було прагнення до необмеженої влади папи. Нині, коли йдеться про клерикалізм, то найчастіше йдеться про прагнення Церкви не просто потужно впливати на різні сфери суспільного життя, а й на процес ухвалення державних рішень.
Чим занепокоєні російські академіки і в чому вони вбачають загрозу клерикалізації Росії? Передовсім, зазначимо, що йдеться про надзвичайно поважних у своїх сферах вчених, серед яких – два Нобелівських лауреати. Академіків обурює те, що в школах під назвою «Основи православної культури» намагаються запровадити, по суті справи, Закон Божий. Що навіть якщо йтиметься про православну культуру – в російських школах чимала питома вага неправославних, насамперед мусульман. Є, звісно, і атеїсти.
Далі, академіки не вважають за можливе внесення фаху "теологія" до переліку наукових спеціальностей Вищої атестаційної комісії Російської Федерації. Говорить один з авторів листа - Нобелівський лауреат, фізик Віталій Гінзбург.
Віталій Гінзбург: Людина в 15-16 років, їй чудово можна вже історію релігії викласти, а навіщо вона йому в молодших класах? У нас же багатонаціональна і багатоконфесійна країна. Вони не піклуються про те, щоби запровадити основи магометанської моралі. Вони піклуються тільки про православ’я. От школа, якийсь клас... Там може бути 10% чи 20% татар. То що, він має православну культуру вивчати?
Віктор Єленський: Професор Московської духовної академії, один з найвідоміших православних апологетів в сучасній Росії диякон Андрій Кураєв:
Андрій Кураєв: В усіх університетах Європи, Західної Європи, є богословські факультети. І теологія - це зовсім не оповідь про сни, видіння, відчуття. Це дослідження тексту. Методологія теологічного дослідження сьогодні – це звичайна гуманітарна методологія встановлення сенсу будь-якого іншого тексту.
Віктор Єленський: Священик і релігієзнавець Яків Кротов вбачає, між тим, коріння проблеми в іншому. Йдеться про загальний стан російського суспільства взагалі і про боротьбу за вплив на можновладців - зокрема.
Яків Кротов: Звичайно, клерикалізація - це дуже погано. Але мені здається, є більш широкий контекст. І у цьому контексті цей лист мене категорично не влаштовує. Проблема не в тому, освячуватимуть атомний підводний човен чи ні. Проблема в тому, що не має бути атомного підводного човна. Країна дико мілітаризована.
Академія наук, наші фізики, хіміки, 90% наших вчених працюють на війну. І вони тільки конкурують з державною годівничкою, щоби вони, а не церква отримували гроші. Ось у чому корінь проблеми.
Віктор Єленський: Дійсно, освячення підводних човнів, губернаторських офісів і, взагалі, всього, рухомого і нерухомого, державного, корпоративного і приватного – яскрава риса сучасного російського публічного ландшафту. Священики впевнено почуваються у війську і хочуть закріпитися в школі. Архієреї - невідокремна частина місцевого істеблішменту, а коли прокурор однієї волзької області заявив, що незаконно обкладати порушників дорожнього руху штрафами на користь Церкви, то місцевий владика просто відлучив прокурора від церкви.
Московська патріархія – потужний чинник суспільного життя і дружити з її чиновниками тим, хто шукає влади, необхідно. І все ж таки, як на мене, це не клерикалізація. Радше, це така собі форма візантійської симфонії, коли держава дарує Церкві набір повноважень з виховання своїх громадян у потрібному їй, державі, напрямі, залучає її до реалізації власних зовнішньополітичних проектів і призначає Церкву, у даному разі – Російську православну Московського патріархату – головною (у офіційній риториці це називається державо- або культуростворюючою).
А що ж в Україні? Адже тут священнослужителі теж освячують державні адміністрації, можновладці смиренно прикладаються до хреста, Президент розподіляє благодатний вогонь, а прем’єр залюбки позує перед храмовою іконою…
Про ступінь клерикалізації України – трохи згодом. А зараз послухаємо репортаж кримського кореспондента радіо “Свобода” Володимира Притули. На півострові місцева влада з благословення митрополита Сімферопольського і Кримського Лазаря запровадила у школах навчальний курс “Основи православної культури”. Той самий курс, який так збурив російських академіків. Втім, у Криму мусульманам вдалося домогтися, щоб і їм дозволили викладати у школах ісламську культуру. Вірні інших конфесій тихенько нарікають. Володимир Притула далі.
Володимир Притула: З ініціативою викладання основ православ’я в кримських школах виступила місцева єпархія УПЦ Московської патріархії. І попри протести інших християнських та нехристиянських конфесій, в тому числі Духовного управління мусульман Криму, у 2004 Міністерство освіти і науки АРК запровадило факультативний курс “Основи православної культури Криму”.
За словами керівника управління Міносвіти автономії Алли Соколової, викладання факультативне, відвідування – добровільне. Попри це близько 11 тисяч кримських школярів вивчають цей спецкурс.
Алла Соколова: Викладання спецкурсу “Основи православної культури Криму” у 2006-7 учбових роках здійснювалося у більш як 350 загальноосвітніх навчальних закладах, це складає 55% від загальної кількості усіх шкіл”.
Володимир Притула: Скільки кримських школярів вивчає “Основи ісламської культури” представниця Міносвіти автономії сказати не змогла.
За даними Комітету у справах релігії при Раді міністрів АРК, з основами Ісламу торік в Криму знайомилися близько 3 тисяч школярів. Проте, заступник кримського Муфтія Закир Куртнезіров повідомив, що поки цей курс в школах не читається. За його словами, з Духовним управлінням мусульман Криму влада не радилася, запроваджуючи релігійні спецкурси.
Закир Куртнезіров: Влада з нами не консультувалася. Але ми домоглися, щоб у Кримському інституті післядипломної освіти ми теж готували викладачів, які мають вести факультативні уроки з основ Ісламу у школах, де ці викладачі працюють. Але так дуже повільно йде цей процес”, -
Володимир Притула: Заявив представник Муфтіяту.
Священики інших християнських конфесій Криму теж скаржаться на те, що до підготовки релігійних спецкурсів їх влада не допускала. Зокрема, про це говорили представники Римо-католицької церкви, УГКЦ, УПЦ Київського патріархату та Євангельських протестантських церков. Водночас, правозахисники кажуть, що викладання основ православної та ісламської культури може порушити принцип відділення церкви від держави.
Але виконувач обов’язків голови Комітету у справах релігії при кримському уряді Валерій Петров це спростовує.
Валерій Петров: На мій погляд, турбуватися в цій сфері немає чого. Бо викладання цих факультативних курсів має культурологічний характер. І нормативною базою для їхнього викладання і впровадження в учбово-виховний процес є Указ Президента України від 21 березня 2002 року.
Володимир Притула: Повідомив представник Комітету у справах релігії при кримському уряді. Представники ж Кримської єпархії УПЦ Московської Патріархії на цю тему говорити без благословення владики Лазаря відмовилися, а той був дуже заклопотаний іншими церковними справами.
Віктор Єленський: Чи є спроба Церкви бути присутньою в школі виявом клерикалізму? Архієпископ Харківський і Полтавський Ігор (Ісіченко) пропонує відрізняти клерикалізацію від нормального прагнення Церкви впливати на світ і робити його більш суголосним євангельським ідеалам.
Ігор Ісіченко: Очевидно, що зараз ще зарано говорити про клерикалізацію суспільного життя. І, взагалі, мені здається, що певною мірою ця тема для Росії, де її почали розробляти в останні дні, трішки надумана. Але як потенційна небезпека, безперечно, клерикалізація існує, причому, як це не дивно, передусім у церкві. Адже ототожнювати клерикалізпацію і розширення впливу Церкви на суспільство в жодному разі не можне.
Вплив церкви на суспільство виявляється в оцерковленні суспільства, у насиченні його повсякденного життя євангельськими цінностями, в орієнтації на ці цінності більшості людей. Клерикалізація передбачає входження духовенства або, радше, церковного чиновництва у суспільне життя зі своїми клановими вимогами, із накопиченим за ці часи бізнесом і, відповідно, із своїми лобістськими інтенціями.
Очевидно, що в Росії, де протягом останніх років створювалася потужна верства лояльного до теперішньої влади духовенства, ця верства почала лобіювати свої власні політичні сили. Це має небезпеку не стільки для світсько держави - я думаю, що принцип світськості теперішньої Росії навряд чи буде розхитаний цими тенденціями - скільки для церкви, яка включається у абсолютно не властиві їй політичні ігри поза межами церковної спільноти, поза властивим для Церкви завданням – навернення суспільства до Христа.
Віктор Єленський: Взагалі, історики часто згадують так званий галицький клерикалізм, спроби греко-католицької церкви здобути політичне представництво у Сеймі, контролювати не лише сімейні й моральні, але й суспільно-політичні підвалини українського життя у підавстрійській Галичині. Про “галицький клерикалізм” вчора й сьогодні говорить львівський культуролог Тарас Возняк.
Тарас Возняк: Коли говорять про клерикалізм, то, так би мовити, є подвійний підхід до цієї справи. В самому цьому вислові є тепер дуже часто певне осудження явища як такого. Але не треба забувати, що національне відродження в Галичині, якщо говорити про Галичину, в принципі, відбулося значною мірою завдяки священству, тому що, скажімо, вищі шари суспільства в Галичині були полонізовані, германізовані, а на Закарпатті були мадяризовані. Тобто вони були втрачені. І, в принципі, те, що називається провідниками народу, залишалися тільки священичі родини.
В сімнадцятому, в дев’ятнадцятому і навіть частково на початку двадцятого сторіччя, власне, вони були провідниками позитивних і навіть прогресивних ідей. Хоча, звичайно, були певні консервативні тенденції, які часом і заважали.
Інша справа, що Україна є полірелігійною державою. І в цьому сенсі у нас неможливий диктат однієї з гілок, скажімо, чи православ’я, чи католицизму, як це є в Польщі чи в Росії. І в цьому сенсі для України це, мені здається, благо. Те, що там відбувається в Росії, коли пробує російське православ’я узурпувати всю духовні сферу, в принципі, у нас засадничо неможливо. І це добре.
Віктор Єленський: Проректор Українського католицького університету правозахисник і релігієзнавець Мирослав Маринович має власний і дещо несподіваний погляд на проблему клерикалізації взагалі і її можливість в Україні. Мирослав Маринович.
Мирослав Маринович: Перша реакція моя на саму постановку питання дещо несподівана і іронічна. Я би в принципі хотів би, щоби у нас була загроза клерикалізації. Бо це б передбачало б наявність в суспільстві певної поваги до священства, до церкви. А у нас, на жаль, є цілі території в Україні, де все ще циркулюють ідеї типу “релігія – опіум” народу і існує зневага до “попів”. Тому, поки що, на мою думку, таких людей, які мають повагу до священиків і Церкви в нас не так багато, то і загрози клерикалізму немає. Бо клерикалізм мислимий тільки за наявності критичної маси саме таких людей. Тепер якщо не іронічно, а по суті, я б пере формулював питання в такий спосіб: чи загрожувало б нам явище клерикалізму, якщо б така критична маса була? Так, загрожувало б.По-перш, клерикалізм – це готовність священика втручатися у невластиву сферу для церкви, невідповідну сферу для церкви, а саме сферу, яку, як правило, повинна контролювати держава. У нас є священики, які готові підправити режим релігійної свободи, скажімо і забезпечувати комфортну для себе ситуацію у якось селі тиском на місцеву владу, щоб вона не давала дозволу на існування якихось інших релігійних організацій, або легкістю, з якою деякі священики ідуть на контакти з владою чи-то в якихось офіційних, парадних моментах чи при підтримці кандидатів на виборах.
Тобто в ментальності наших священиків все ще існує оцей вірус клерикалізму, вірус готовності іти на співпрацю з владою або тиснути на владу у своїх якихось інтересах. Таким чином ця загроза існує. Також клерикалізм – це подавляння свободи віруючого. Якщо священику - я був свідком таких моментів - бракує душпастирського досвіду, він не має відповідей на складні запитання сучасного світу, він дуже часто схильний компенсувати цей брак досвіду змушуванням пастви до покори, до мовчання, змушуванням до некритичності щодо його дій, бо, мовляв, священика критикувати не можна.
Це теж уже ті елементи хвороби, які могли би за сприятливих обставин вилитися в якесь явище клерикалізму, вже в хворобу клерикалізму.
Віктор Єленський: Отже, підсумки. Експерти говорять про те, що клерикалізація Україні наразі не загрожує. Найбільш надійний запобіжник цьому процесові – релігійне розмаїття. Жодна з релігійних спільнот України не об’єднує – хай навіть номінально - більшість населення країни. Жодна з них не може монопольно впливати на суспільно-політичне життя. Хоча, як ми чули, заявки на такий монопольний, церкви в Україні час від часу роблять.
Це була програма “Свобода совісті” та її ведучий Віктор Єленський До наступного вівторка шановні радіослухачі. Говорить Радіо Свобода.
Клерикалізм – це, якщо дуже просто, прагнення Церкви до світської влади. У середні віки це було прагнення до необмеженої влади папи. Нині, коли йдеться про клерикалізм, то найчастіше йдеться про прагнення Церкви не просто потужно впливати на різні сфери суспільного життя, а й на процес ухвалення державних рішень.
Чим занепокоєні російські академіки і в чому вони вбачають загрозу клерикалізації Росії? Передовсім, зазначимо, що йдеться про надзвичайно поважних у своїх сферах вчених, серед яких – два Нобелівських лауреати. Академіків обурює те, що в школах під назвою «Основи православної культури» намагаються запровадити, по суті справи, Закон Божий. Що навіть якщо йтиметься про православну культуру – в російських школах чимала питома вага неправославних, насамперед мусульман. Є, звісно, і атеїсти.
Далі, академіки не вважають за можливе внесення фаху "теологія" до переліку наукових спеціальностей Вищої атестаційної комісії Російської Федерації. Говорить один з авторів листа - Нобелівський лауреат, фізик Віталій Гінзбург.
Віталій Гінзбург: Людина в 15-16 років, їй чудово можна вже історію релігії викласти, а навіщо вона йому в молодших класах? У нас же багатонаціональна і багатоконфесійна країна. Вони не піклуються про те, щоби запровадити основи магометанської моралі. Вони піклуються тільки про православ’я. От школа, якийсь клас... Там може бути 10% чи 20% татар. То що, він має православну культуру вивчати?
Віктор Єленський: Професор Московської духовної академії, один з найвідоміших православних апологетів в сучасній Росії диякон Андрій Кураєв:
Андрій Кураєв: В усіх університетах Європи, Західної Європи, є богословські факультети. І теологія - це зовсім не оповідь про сни, видіння, відчуття. Це дослідження тексту. Методологія теологічного дослідження сьогодні – це звичайна гуманітарна методологія встановлення сенсу будь-якого іншого тексту.
Віктор Єленський: Священик і релігієзнавець Яків Кротов вбачає, між тим, коріння проблеми в іншому. Йдеться про загальний стан російського суспільства взагалі і про боротьбу за вплив на можновладців - зокрема.
Яків Кротов: Звичайно, клерикалізація - це дуже погано. Але мені здається, є більш широкий контекст. І у цьому контексті цей лист мене категорично не влаштовує. Проблема не в тому, освячуватимуть атомний підводний човен чи ні. Проблема в тому, що не має бути атомного підводного човна. Країна дико мілітаризована.
Академія наук, наші фізики, хіміки, 90% наших вчених працюють на війну. І вони тільки конкурують з державною годівничкою, щоби вони, а не церква отримували гроші. Ось у чому корінь проблеми.
Віктор Єленський: Дійсно, освячення підводних човнів, губернаторських офісів і, взагалі, всього, рухомого і нерухомого, державного, корпоративного і приватного – яскрава риса сучасного російського публічного ландшафту. Священики впевнено почуваються у війську і хочуть закріпитися в школі. Архієреї - невідокремна частина місцевого істеблішменту, а коли прокурор однієї волзької області заявив, що незаконно обкладати порушників дорожнього руху штрафами на користь Церкви, то місцевий владика просто відлучив прокурора від церкви.
Московська патріархія – потужний чинник суспільного життя і дружити з її чиновниками тим, хто шукає влади, необхідно. І все ж таки, як на мене, це не клерикалізація. Радше, це така собі форма візантійської симфонії, коли держава дарує Церкві набір повноважень з виховання своїх громадян у потрібному їй, державі, напрямі, залучає її до реалізації власних зовнішньополітичних проектів і призначає Церкву, у даному разі – Російську православну Московського патріархату – головною (у офіційній риториці це називається державо- або культуростворюючою).
А що ж в Україні? Адже тут священнослужителі теж освячують державні адміністрації, можновладці смиренно прикладаються до хреста, Президент розподіляє благодатний вогонь, а прем’єр залюбки позує перед храмовою іконою…
Про ступінь клерикалізації України – трохи згодом. А зараз послухаємо репортаж кримського кореспондента радіо “Свобода” Володимира Притули. На півострові місцева влада з благословення митрополита Сімферопольського і Кримського Лазаря запровадила у школах навчальний курс “Основи православної культури”. Той самий курс, який так збурив російських академіків. Втім, у Криму мусульманам вдалося домогтися, щоб і їм дозволили викладати у школах ісламську культуру. Вірні інших конфесій тихенько нарікають. Володимир Притула далі.
Володимир Притула: З ініціативою викладання основ православ’я в кримських школах виступила місцева єпархія УПЦ Московської патріархії. І попри протести інших християнських та нехристиянських конфесій, в тому числі Духовного управління мусульман Криму, у 2004 Міністерство освіти і науки АРК запровадило факультативний курс “Основи православної культури Криму”.
За словами керівника управління Міносвіти автономії Алли Соколової, викладання факультативне, відвідування – добровільне. Попри це близько 11 тисяч кримських школярів вивчають цей спецкурс.
Алла Соколова: Викладання спецкурсу “Основи православної культури Криму” у 2006-7 учбових роках здійснювалося у більш як 350 загальноосвітніх навчальних закладах, це складає 55% від загальної кількості усіх шкіл”.
Володимир Притула: Скільки кримських школярів вивчає “Основи ісламської культури” представниця Міносвіти автономії сказати не змогла.
За даними Комітету у справах релігії при Раді міністрів АРК, з основами Ісламу торік в Криму знайомилися близько 3 тисяч школярів. Проте, заступник кримського Муфтія Закир Куртнезіров повідомив, що поки цей курс в школах не читається. За його словами, з Духовним управлінням мусульман Криму влада не радилася, запроваджуючи релігійні спецкурси.
Закир Куртнезіров: Влада з нами не консультувалася. Але ми домоглися, щоб у Кримському інституті післядипломної освіти ми теж готували викладачів, які мають вести факультативні уроки з основ Ісламу у школах, де ці викладачі працюють. Але так дуже повільно йде цей процес”, -
Володимир Притула: Заявив представник Муфтіяту.
Священики інших християнських конфесій Криму теж скаржаться на те, що до підготовки релігійних спецкурсів їх влада не допускала. Зокрема, про це говорили представники Римо-католицької церкви, УГКЦ, УПЦ Київського патріархату та Євангельських протестантських церков. Водночас, правозахисники кажуть, що викладання основ православної та ісламської культури може порушити принцип відділення церкви від держави.
Але виконувач обов’язків голови Комітету у справах релігії при кримському уряді Валерій Петров це спростовує.
Валерій Петров: На мій погляд, турбуватися в цій сфері немає чого. Бо викладання цих факультативних курсів має культурологічний характер. І нормативною базою для їхнього викладання і впровадження в учбово-виховний процес є Указ Президента України від 21 березня 2002 року.
Володимир Притула: Повідомив представник Комітету у справах релігії при кримському уряді. Представники ж Кримської єпархії УПЦ Московської Патріархії на цю тему говорити без благословення владики Лазаря відмовилися, а той був дуже заклопотаний іншими церковними справами.
Віктор Єленський: Чи є спроба Церкви бути присутньою в школі виявом клерикалізму? Архієпископ Харківський і Полтавський Ігор (Ісіченко) пропонує відрізняти клерикалізацію від нормального прагнення Церкви впливати на світ і робити його більш суголосним євангельським ідеалам.
Ігор Ісіченко: Очевидно, що зараз ще зарано говорити про клерикалізацію суспільного життя. І, взагалі, мені здається, що певною мірою ця тема для Росії, де її почали розробляти в останні дні, трішки надумана. Але як потенційна небезпека, безперечно, клерикалізація існує, причому, як це не дивно, передусім у церкві. Адже ототожнювати клерикалізпацію і розширення впливу Церкви на суспільство в жодному разі не можне.
Вплив церкви на суспільство виявляється в оцерковленні суспільства, у насиченні його повсякденного життя євангельськими цінностями, в орієнтації на ці цінності більшості людей. Клерикалізація передбачає входження духовенства або, радше, церковного чиновництва у суспільне життя зі своїми клановими вимогами, із накопиченим за ці часи бізнесом і, відповідно, із своїми лобістськими інтенціями.
Очевидно, що в Росії, де протягом останніх років створювалася потужна верства лояльного до теперішньої влади духовенства, ця верства почала лобіювати свої власні політичні сили. Це має небезпеку не стільки для світсько держави - я думаю, що принцип світськості теперішньої Росії навряд чи буде розхитаний цими тенденціями - скільки для церкви, яка включається у абсолютно не властиві їй політичні ігри поза межами церковної спільноти, поза властивим для Церкви завданням – навернення суспільства до Христа.
Віктор Єленський: Взагалі, історики часто згадують так званий галицький клерикалізм, спроби греко-католицької церкви здобути політичне представництво у Сеймі, контролювати не лише сімейні й моральні, але й суспільно-політичні підвалини українського життя у підавстрійській Галичині. Про “галицький клерикалізм” вчора й сьогодні говорить львівський культуролог Тарас Возняк.
Тарас Возняк: Коли говорять про клерикалізм, то, так би мовити, є подвійний підхід до цієї справи. В самому цьому вислові є тепер дуже часто певне осудження явища як такого. Але не треба забувати, що національне відродження в Галичині, якщо говорити про Галичину, в принципі, відбулося значною мірою завдяки священству, тому що, скажімо, вищі шари суспільства в Галичині були полонізовані, германізовані, а на Закарпатті були мадяризовані. Тобто вони були втрачені. І, в принципі, те, що називається провідниками народу, залишалися тільки священичі родини.
В сімнадцятому, в дев’ятнадцятому і навіть частково на початку двадцятого сторіччя, власне, вони були провідниками позитивних і навіть прогресивних ідей. Хоча, звичайно, були певні консервативні тенденції, які часом і заважали.
Інша справа, що Україна є полірелігійною державою. І в цьому сенсі у нас неможливий диктат однієї з гілок, скажімо, чи православ’я, чи католицизму, як це є в Польщі чи в Росії. І в цьому сенсі для України це, мені здається, благо. Те, що там відбувається в Росії, коли пробує російське православ’я узурпувати всю духовні сферу, в принципі, у нас засадничо неможливо. І це добре.
Віктор Єленський: Проректор Українського католицького університету правозахисник і релігієзнавець Мирослав Маринович має власний і дещо несподіваний погляд на проблему клерикалізації взагалі і її можливість в Україні. Мирослав Маринович.
Мирослав Маринович: Перша реакція моя на саму постановку питання дещо несподівана і іронічна. Я би в принципі хотів би, щоби у нас була загроза клерикалізації. Бо це б передбачало б наявність в суспільстві певної поваги до священства, до церкви. А у нас, на жаль, є цілі території в Україні, де все ще циркулюють ідеї типу “релігія – опіум” народу і існує зневага до “попів”. Тому, поки що, на мою думку, таких людей, які мають повагу до священиків і Церкви в нас не так багато, то і загрози клерикалізму немає. Бо клерикалізм мислимий тільки за наявності критичної маси саме таких людей. Тепер якщо не іронічно, а по суті, я б пере формулював питання в такий спосіб: чи загрожувало б нам явище клерикалізму, якщо б така критична маса була? Так, загрожувало б.По-перш, клерикалізм – це готовність священика втручатися у невластиву сферу для церкви, невідповідну сферу для церкви, а саме сферу, яку, як правило, повинна контролювати держава. У нас є священики, які готові підправити режим релігійної свободи, скажімо і забезпечувати комфортну для себе ситуацію у якось селі тиском на місцеву владу, щоб вона не давала дозволу на існування якихось інших релігійних організацій, або легкістю, з якою деякі священики ідуть на контакти з владою чи-то в якихось офіційних, парадних моментах чи при підтримці кандидатів на виборах.
Тобто в ментальності наших священиків все ще існує оцей вірус клерикалізму, вірус готовності іти на співпрацю з владою або тиснути на владу у своїх якихось інтересах. Таким чином ця загроза існує. Також клерикалізм – це подавляння свободи віруючого. Якщо священику - я був свідком таких моментів - бракує душпастирського досвіду, він не має відповідей на складні запитання сучасного світу, він дуже часто схильний компенсувати цей брак досвіду змушуванням пастви до покори, до мовчання, змушуванням до некритичності щодо його дій, бо, мовляв, священика критикувати не можна.
Це теж уже ті елементи хвороби, які могли би за сприятливих обставин вилитися в якесь явище клерикалізму, вже в хворобу клерикалізму.
Віктор Єленський: Отже, підсумки. Експерти говорять про те, що клерикалізація Україні наразі не загрожує. Найбільш надійний запобіжник цьому процесові – релігійне розмаїття. Жодна з релігійних спільнот України не об’єднує – хай навіть номінально - більшість населення країни. Жодна з них не може монопольно впливати на суспільно-політичне життя. Хоча, як ми чули, заявки на такий монопольний, церкви в Україні час від часу роблять.
Це була програма “Свобода совісті” та її ведучий Віктор Єленський До наступного вівторка шановні радіослухачі. Говорить Радіо Свобода.
