Як зазначає Владімір Бистров, серед них були і чехословацькі громадяни. Сьогодні, на жаль, Європа мало інформована про ці події: «Ми, звичайно, віримо в досвід, який має Європа з нацистськими таборами, та при цьому ми не усвідомлюємо, що в Радянському Союзі табори – це був окремий світ, який протягнувся на майже одне століття. Табори були частиною життя людей», констатує дослідник.
Ми і вони. Мала зона і велика зона
Після війни досвід радянських концтаборів перетнув кордони колишнього СРСР. З довідника дізнаємось, що серед перших у Чехії в грудні 45 року запрацював табір у Празі, потім у Брно, Бероуні, інших містах, а також у Словаччині, наприклад, у містечку Малацки.
Французький в’язень ґулагу, який написав відому «Енциклопедію Ґулагу» – Жак Россі говорив: в Росії, чи то в Радянському Союзі ходили до табору, як на роботу. «За тих 80 років не було так, як є в Чехії чи в Німеччині, де були «Ми» і були «Вони». Це були тільки ми - громадяни Радянського Союзу, для яких табори складали частину життя. Ось чому до цього не хочуть повертатись. Має прийти нове покоління, яке б не було – «Ми», каже Владімір Бистров.
Чому радянські концтабори не сталу музеями пам’яті?
Нині вже відкрито чимало архівів про кривавий терор в СРСР, але досі жоден з таборів не отримав статусу пам’ятника державного значення ні в Україні, ні в Росії, як, наприклад, Терезін у Чехії чи Освєнцім у Польщі. Чому ?
Минуле компрометує кожну родину, де були жертви, але водночас вони в цьому світі жили, каже Бистров. «Вчора я прочитав, що на кілька десятків мільйонів в’язнів у таборах був мільйон тих, хто за ними наглядав. А навколо них були тисячі інших, хто жив поблизу таборів. Справді, це не був окремий світ, а світ, який проник до всього. В Радянському Союзі говорилось, що табір – це мала зона, а Радянський Союз – це велика зона. Ось чому люди не хочуть про це згадувати. А потім, звичайно, вже буде пізно».
У Чехії пам’ятником національної пам’яті з комуністичної доби є табір «Война» поблизу шахтарського містечка Пршібрам, що належав до найсуворіших.