Ведучий: Зиновій Фрис(Скорочена версія. Повну версію «Вечірньої Свободи» слухайте в аудіозапису.)
Зиновій Фрис: Шановні гості, чи до освіти сьогодні українській державі, керівники якої зайняті поділом влади, політичними “розборками”? Як це відображається на вдосконаленні системи освіти?
Людмила Паращенко: Я думаю, що якраз зараз гаряча пора для політиків. Найпривабливішою частиною у багатьох програмах політичних партій є якраз розділ, який стосується освіти. Тому, що, здається, немає громадянина нашої держави, якого б не торкалися питання освіти чи то як батька, чи то як дідуся чи бабусю, чи то як студента чи школяра. Тому, звичайно, що освіта перебуває у центрі увазі.
Але якщо подивитися на політичні програми політичних партій, то нічого нового ми там не бачимо. І мова йде не про системний вплив на стан освіти в цілому, а про деякі абсолютно конкретні тактичні речі, які значною мірою вже робляться чи виконуються.
Тому мене це прикро вразило як освітянина-практика і як людину, яка займається освітньою політикою.
Пані Паращенко, іншими словами, Ви не знайшли в тих програмах того, чого очікували?
Людмила Паращенко: Абсолютно.
Пане Коровайченко, Ви, не сумніваюся, звичайно, знайомилися з програмами партій в тих частинах, де йдеться про освіту. Чи Ви знайшли там те, чого очікували від політиків?
Юрій Коровайченко: В принципі ознайомлений з усіма програмами політичних партій, які відіграють основну роль в нашому суспільстві. В принципі вони схожі.
Я цілком погоджуюся з моєю співрозмовницею, що вища освіта торкається всіх верств населення, починаючи від дитячого садочка і кінчаючи пенсіонерами. Тому всі ці програми спрямовані на покращення умов здобуття, зокрема, вищої освіти.
Говорити про якісь системні речі... Ну, треба сказати, що в нас дуже багато робиться, але останнім урядом, принаймні, можна сказати, що бюджет освітянський України зріс до 38 мільярдів гривень, що навіть порівняно з минулим роком зросло на 15%, розробляються і реалізуються різні програми соціального захисту, соціальної підтримки, підвищення зарплати і так далі.
Тобто, політикам завжди до освіти незалежно від їх політичного спрямування.
Пані Паращенко, за роки незалежності, які роки були найважчими для освіти?
Людмила Паращенко: Якщо сказати про перші роки незалежності, то це був великий вибух ентузіазму шкільного, тому що нарешті від такої монополії держави, від дуже уніфікованої школи ми перейшли до побудови нової української школи. Педагоги шукали різні моделі, відродилися ліцеї, гімназії, з’явився навіть такий термін, як “нові типи шкіл”, які на теренах незалежної України мали би стати осередками освітніх змін.
Цей процес тривав і був, на мою думку, дуже успішний, бо він заклав фундамент для інноваційного руху в системі освіти.
Цей процес триває?
Людмила Паращенко: Ні, на жаль. На жаль, він припинився з урядом Лазаренка, коли вийшла відома постанова 1033, яка зрізала основні штати.
Та на той час і в суспільстві було дуже важко з бюджетом. Рівень фінансування освіти скоротився ледь не до 3% ВВП. Був страшенний дефіцит всього: крейди в школі, зарплати.
Ви пам’ятаєте ті часи зі страйками вчителів, коли навіть вже й вони були доведені до відчаю, оскільки не отримували зарплати по півроку.
Дія цієї постанови не відмінена, на жаль, і сьогодні. Ця постанова завдала великої шкоди, оскільки основні штатні одиниці, які були дуже важливими для шкільної роботи, зокрема, наприклад, вихователі, заступники з виховної роботи, психологи, соціальні працівники, які в школах нового типу вводилися, вони були зрізані.
І лише зараз, з цього року, можна сказати, що ситуація поступово починає виправлятися, тому що Міносвіти переглянуло типові штатні розклади. І ось ми сподіваємося, що знову з’явиться певна можливість і з’являться посади, які в школі надзвичайно необхідні, зокрема психологи, соціальні робітники, спеціалісти з інформатики.
Тому від такого ентузіазму до великого дефіциту і розчарувань.
Сьогодні ми вже бачимо, що не лише роль міністерства і уряду у відновлені школи, а зараз починають відігравати роль місцеві громади.
Напевне вже суспільство доросло до того, що сприймає фінансування школи і розвиток школи не лише як справу держави, але як справу громади. Це надзвичайно великий висновок для нас.
Пане Коровайченко, скажіть, будь ласка, кожна зміна влади, кожна зміна уряду суттєво позначається на курсі, який проводить ваше, зокрема, міністерство? Чи не буває так, що приходить новий уряд, і ви повертаєтеся до чогось старого, незрозумілого, незнайомого? Чи є якась послідовність, зокрема, у вас?
Юрій Коровайченко: Так, звичайно, що є.
Зміна урядів в принципі не відображається.
Реформація вищої освіти почалася ще за перших років незалежності України: відхід від унітарної радянської системи вищої освіти, перехід до ступеневої освіти і, нарешті, європейський вибір. Оце головний вектор, який підтримується будь-яким урядом України. Тому ми змін якихось спрямованості цього вектору не бачимо. Кожен уряд підтримує цей вектор саме на європейський вибір.
Я слухаю вас і чую якісь ваші позитивні зауваження. У наших слухачів може скластися враження, що з українською освітою все гаразд, що, можливо, наша тема “Чого бракує українській освіті?” вже й не актуальна, пані Паращенко?
Людмила Паращенко: Та ні. Я якраз і говорю про те, що школа, її добробут, її розвиток – це не лише справа освіти. І вже нарешті в суспільстві ця думка починає панувати, тому що раніше і батьки казали: школа, як камера схову, - віддав дитину і забув, а там її мають виховати, прищепити добре, вічне, посіяти зерна і всі завдання, які мала би виконувати і родина, і громада, адресувалися школі.
На сьогодні вже трішечки не так. Тому ми, практики, маємо певний оптимізм, що зміни будуть невідворотними, тому що на сьогодні важливе значення має роль місцевого самоврядування, вони повинні відігравати якомога активно і активніше впливати на те, як школи відновлюються, куди спрямовуються бюджетні і позабюджетні кошти, які є в громади.
В цьому сенсі я хочу сказати про свідомість керівників самих шкіл. Їх часто називають ключовими фігурами в процесі змін. Так от, якщо керівник у школі не боїться діяти, має відповідальність за свої вчинки, то вже сьогодні не доводиться говорити про дефіцит фінансування і про те, що немає одного й іншого.
Але тут говорити про ініціативу і відповідальність окремого керівника школи... Треба сказати про його захищеність законом, тому що досі наше законодавче поле не дає можливості почуватися безпечно в своїх діях і досить часто керівники йдуть по лезі бритви, тому що ми багато чуємо про побори в школах, багато чуємо про корупцію в школах, багато чуємо про винахідливість навіть на тестах в школах. Це говорить лише про те, що наша законодавча база ще не впорядкована, над цим і урядовці, і політики повинні дуже ретельно думати.
Пане Коровайченко, буквально днями я почув фразу “сучасні школи нагадують військові організації”. Мовляв, все дуже заорганізовано, багато наказів, вказівок, спущених саме з вашого, пане Коровайченко, міністерства.
Як тут бути? Чи це справді велика біда сучасної школи: вказівки, вказівки, вказівки і ні кроку від вказівок?
Юрій Коровайченко: Якщо вказівки торкаються, скажімо, системи фінансування, якихось нових напрямків в діяльності і так далі, то цілком закономірно. Немає країни у світі, де б система освіти існувала поза керуванням державою. Якщо тим більше фінансування здійснюється за рахунок держави.
Я можу навести приклади багатьох європейських країн. Наприклад, Іспанія, де я нещодавно був, то там вказівка – це обов’язковий атрибут і елемент діяльності будь-якого рівня освітнього: або вищої школи, або середньої школи.
Це фінанси. А якщо говори про речі, коли мав би чи міг би вирішувати директор школи, колектив школи?
Юрій Коровайченко: Має бути розроблена така система законів і нормативів, яка, надаючи максимальну автономію керівнику вищого навчального закладу, педагогічному колективу, водночас стримувала б їх від якихось дій, які виходять за межі, скажімо, закону діючого, розуміння взагалі завдань освіти і так далі.
