Ведучій: Зиновій Фрис(Скорочена версія. Повну версію «Вечірньої Свободи» слухайте в аудіозапису.)
Зиновій Фрис: Панове, якщо спробувати перефразувати відоме і сказати: покажіть мені, як мас-медіа висвітлюють передвиборну кампанію, і я скажу, чого вони, мас-медіа, варті, то що тут, пані Сюмар Ви могли б насамперед сказати?
Вікторія Сюмар: На жаль, нічого оптимістичного сказати не можу, бо якщо ставити питання, чого варті, то варті дуже небагато. Варті конкретних сум, конкретних грошей.
Оце, очевидно, основна ознака, основна проблема цієї виборчої кампанії в медіа: продається все і вся.
І які ж суми?
Вікторія Сюмар: Суми різні, дивлячись за що.
Цього року ми побили суму за політичну рекламу. Одна секунда коштує на каналі з найвищим рейтингом понад тисячу американських доларів. Це величезна сума.
А скільки було минулого року?
Вікторія Сюмар: Минулого року було 200.
Що Ви кажете, в 5 разів?!
Вікторія Сюмар: В п’ять разів. І партії не бойкотували той канал і давали ці гроші офіційно
Але питання в тому, скільки грошей дали не офіційно?
Ще одні дострокові вибори, і там, мабуть, буде 2 тисячі.
Вікторія Сюмар: Ви знаєте, я думаю, що тоді медіа і їхні власники будуть дуже зацікавлені в проведені ще одних виборів. Але на носі президентська кампанія, і всі це добре розуміють.
Це 5 тисяч?
Вікторія Сюмар: Ця практика почала дуже активно працювати, але вона не закінчиться ближчим часом, бо вона дуже зручна.
Про суми можна говорити різні. Є платні сюжети, є платні цілі програми, є платні цілі блоки, є платні новини, є платні інформаційні програми, ток-шок...
Тобто, на жаль, продається все.
Пане Таран, чому це відбувається, в чому справа?
Сергій Таран: Насправді після Помаранчевої революції ми маємо одне велике досягнення, ми маємо плюралізм медіа. Тобто, журналісти можуть писати все, що вони хочуть, і справді громадяни можуть отримувати інформацію з різних джерел. Це велике, потужне досягнення Помаранчевої революції.
Але, на превеликий жаль, після 2004 року ми не маємо ще свободи слова, тому що свобода слова – це насамперед стандарти дотримання інформації, це обов’язкове посилання на джерела інформації, це обов’язковий поділ, де є коментарі, де є факти.
На превеликий жаль, ту ситуацію, яку ми маємо з медіа, коли переважна частина матеріалів, які ми маємо про виборчу кампанію, оплачуються за гроші. Це є складова тієї величезної проблеми, що у нас в Україні домінує насамперед не відкрита політика, а тіньова політика, коли стосунки між різними політичними партіями, основні стосунки, відбуваються під килимом, і партії можуть домовлятися кулуарно про які завгодно речі, а ми потім дізнаємося про це відкрито.
Тому не проблема в тому, що компаніям платять за виборчу кампанію. Величезна проблема в тому, що платять непрозоро, нечітко, невідповідно до законів. І величезна частина цих грошей іде в тінь. А саме головне - це те, що суспільство отримує дуже неякісну інформацію.
Іншими словами ця тінь там, наверху в політиці автоматично передається і на якісь інші ділянки суспільного життя. У даному випадку ми говоримо про мас-медіа.
Сергій Таран: Це колосальна проблема, тому що громадянин-виборець думає, що він отримує інформацію з незалежного джерела, він думає, що отримує збалансовану, чесну інформацію, а ця інформація проплачена. І цієї якісної інформації за визначенням бути не може. Вона однозначно буде збочена в один чи інший бік.
Професоре Іванов, Ви, здається, рік тому писали: “В Україні немає ніяких вільних ЗМІ”.
Ці слова Ви вважаєте актуальними і сьогодні в контексті теми, про яку ми говоримо зараз?
Валерій Іванов: На жаль, так. Я думаю, що незалежні медіа у визначені ЮНЕСКО, вони мають не залежати ані від держави, ані від фінансово-політичних угруповань. У нас медіа від фінансово-політичних угруповань залежні. У нас медіа спрацювали цього року краще, ніж у 2004-му, але точно так же, як і в 2006-му.
Рівень збалансованості матеріалів, на жаль, дуже низький. Всього біля 22% матеріалів про вибори були збалансовані.
Що це означає? Тільки одна з п’яти новин про вибори містили кілька точок зору. Чотири з п’яти – це фактично проплачені матеріали, це об’єктивне свідчення “джинси”.
Тобто, в період виборів, коли всі події носять контраверсійний характер, журналісти висвітлювали чотири новини з п’яти тільки з однієї точки зору.
Панове, Денис Богуш, віце-президент Української піар-ліги, президент Центру вивчення маніпулятивних технологій, порівняв замовні матеріали з продажними жінками. І в його статті в “Телекритиці” йдеться, що цих замовних матеріалів, про що вже говорила пані Сюмар, дуже багато, на мільйони і мільйони доларів. Особливо ці дорогі матеріали на телебаченні. 25 тисяч доларів за один сюжет.
Пані Сюмар, Ви там заінтригували нас на початку своїм вступним словом. Хотілося б від Вас почути якісь конкретні яскраві приклади, факти.
Ви, здається, їздили по регіонах. Будь ласка, розкажіть нам щось цікавеньке.
Вікторія Сюмар: Ви кажете, що найбільше на телебаченні. Ну, на телебаченні найдорожче, але не найбільше, тому що це явище тотальне.
Ми, дійсно, об’їздили 15 регіонів України, були в різних обласних центрах. Купую газету... Ну, перше, що робить експерт, коли приїжджає в регіон, то купує всі провідні газети. Відкриваю. На другій сторінці Раїса Богатирьова: “Ми повернемо народу втрачені заощадження...” Жодного питання журналіста: в який спосіб це зробите? Тобто, абсолютно таке замовне інтерв’ю.
Перегортаю наступну сторінку і читаю: "...які свині заважають уряду Януковича працювати"; "чому постійно ростуть ціни"...
Тобто, що робить читач, коли він це читає? Спочатку він читає, що уряд Януковича суперефективний, тому що може повернути всі гроші, які колись вкрадені були, а потім читає, що насправді жодної ефективності немає. Це розвиває у читача, як мінімум, шизофренію. А насправді розвиває одне: недовіру до цього ЗМІ. Це, напевне, основне.
Дуже комічний випадок, який нам розповіли журналісти в Чернігові. Вони розповідали про приїзд одного дуже відомого українського політика, який зараз не представлений у парламенті, але який зробив блок, який називається прізвищем одного дуже відомого іншого політичного українського лідера.
Він приїхав туди, зібрав всіх журналістів. Їх привезли. Сидів його прес-секретар поруч, і кожен журналіст підходив до цього прес-секретаря і йому віддавали гроші на публікацію про цей, так би мовити, приїзд, про цю прес-конференцію.
Всіх запитували: “Скільки коштує смуга в газеті?” “Ну, три тисячі гривень”. Він відрахував три тисячі гривень. Тоді журналіст подумав: треба заробити більше. Каже: “Ви хочете ще гарну фотокарточку також, щоб ваш лідер таким симпатичним вийшов?” “Звичайно, хочемо”. “Тоді, будь ласка, ще 500 гривень”.
І каже: ще якось треба підзаробити. Каже: “А хочете, я зроблю заголовок не маленькими літерами, а великими, щоб відразу в очі кидався? Давайте ще”.
І він каже, що вийшов, вибачте, з тисячею американських доларів і був дуже задоволений собою.
Але мене вразила не ця ситуація, а реакція іншого журналіста. Він був присутній на нашому семінарі. Він каже: “Ти бачиш, а я чомусь у той день на Томенка пішов. І здався мені той Томенко! Там грошей не платили!”
Пане Таран, може, й Ви маєте якісь яскраві приклади тугого, як не треба проводити передвиборну кампанію в мас-медіа?
Сергій Таран: Дуже часто, особливо ми дуже часто це бачимо зараз, в останні дні, коли можна було ще оприлюднювати соціологічні опитування, у нас з’явилося дуже багато фірм невідомо звідки, які давали свої рейтинги, які, звичайно, завищували рейтинги в бік тих чи інших політичних сил. І от журналісти або видання, або телеканали, навіть вони абсолютно спокійно брали цю інформацію.
Якщо подивитися, то дуже важко зараз взагалі знайти в Україні видання, яке не друкувало б тих так званих політичних рейтингів. Тобто, медіа дуже нерозбірливі чи то того, щоб друкувати політика, чи до збоченої інформації.
Але тут є один дуже великий парадокс. Великий парадокс для українських журналістів зокрема. Ця вся ситуація, яку ми маємо, це в принципі продукт політиків. Оту систему цінностей, яку створюють для нас політики і влада, тими критеріями живуть журналісти...
