Сергій Грабовський: 70 років тому вперше відбулися найдемократичніші на планеті Земля вибори, у яких не брали участі капіталісти та поміщики, де від грошей кандидата нічого не залежало, а всі висуванці мали рівні можливості бути обраними.
«Мы выбираем власть всего народа, Товарищ Сталин – мой первый кандидат… »
Максим Стріха: І ці виборці продемонстрували майже одностайну підтримку блоку комуністів і безпартійних. Не те, що зараз.
Сергій Грабовський: Зараз, звичайно, тільки невиправні диваки в Америці чи Європі вважають Сталіна демократом, а вибори 1937 року справедливими. Хоча є й такі. Скажімо, сучасний американський історик Арч Ґетті.
Але головне інше. На Заході серед певних кіл інтелігенції, надто лівої, прийнято дивуватися придибенціям російської або ж слов‘янської душі, яка, мовляв, дуже тяжко уживається з представницькою демократією і тому прагне чогось іншого.
А тим часом справа не стільки у загадковій слов‘янській душі, скільки у тих імперативах та настановах, які на рівні підсвідомості вже не перше покоління передаються від батьків до дітей на території колишньої тоталітарної імперії.
Йосип Сталін: «Я бы хотел, товарищи, чтобы влияли систематически на своих депутатов и чтобы им внушали, что они должны иметь перед собой великий образ великого Ленина, подражать ему, Ленину, во всем».
Віталій Пономарьов: Від 1917 року в Росії, а від 1920 року і в Україні більшовики розбудували систему влади, яку називали диктатурою пролетаріату, хоча насправді вона була диктатурою Комуністичної партії.
Її керівник і теоретик Володимир Ленін відкидав парламентську демократію як буржуазну та реакційну, натомість він розробив концепцію радянської влади як влади трудящих. Її здійснювали класові представницькі органи, ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів різних рівнів. Ради від місцевих до центральних разом з виконавчими комітетами при них поєднували функції законодавчої та виконавчої влади.
Склад рад формувався за непрямою системою. Населення обирало тільки депутатів сільських та міських рад, причому персональний склад кандидатів контролювала Комуністична партія. Натомість повітові, волосні, губернські та центральні ради обиралися з’їздами рад, а делегатів на них надсилали ради нижчих рівнів теж під контролем партії. Відтак депутати рад були підзвітні не громадянам, а радам та виконкомам вищих рівнів.
Виборчим правом були наділені робітники, державні службовці та селяни, причому робітники мали втричі більше, ніж селяни, представництво на з’їздах, в радах та виконкомах.
Права участі у виборах були позбавлені представники семи соціальних груп, у тому числі торговці, підприємці, рантьє, священики та ченці.
5 грудня 1936 року в Радянському Союзі була ухвалена нова Конституція, згідно з якою система багаторівневої радянської влади формально була замінена парламентсько-представницькою.
Максим Стріха: Наш колега Віталій Пономарьов коротко охарактеризував радянську систему, яка номінально була, за Леніним, мало не ідеалом комуністичної системи влади.
До середини 1930-х років всі комуністичні партії світу боролися за ствердження у своїх країнах саме радянської системи. Soviet England, Soviet China, Soviet Abyssinia, Soviet Argentina…
«Наш лозунг - Свободный всемирный Советский Союз…»
Максим Стріха: І от раптом те, про що співається у гімні Комінтерну, стає лише гаслом. Назва «ради», «совєти», Soviets зберігається, але тепер ці органи влади сформовані не на основі трудових колективів, не пролетарями міста і села, не представниками солдатів, а на основі елементарного буржуазного і реакційного, як звав його Ленін, загального виборчого права.
Що ж сталося? Чому всевладний уже Сталін здійснив такий поворот?
Сергій Грабовський: Отже, згадаймо, як це було в 1937 році.
1 липня 1937 року після схвалення на пленумі ЦК ВКП(б) проекту Положення про вибори у Верховний Совєт СССР він був затверджений від імені президії ВЦИК (тоді це був номінально найвищий орган влади), а 9 липня став постановою IV сесії ВЦИК VII скликання.
На відміну від постанови політбюро «Про антисовєтські елементи», ухваленої тоді ж, Положення про вибори було широко розпубліковане.
Вивчення порядків денних засідань політбюро показує, що з 2 липня і аж до самих виборів 12 грудня 1937 року паралельно ухвалювалися рішення про антисовєтські елементи (конкретно по окремих краях і областях) і про підготовку до виборів по виборчих округах. Ба більше, закінчити «зачистку» було передбачено теж до моменту виборів.
Наказ НКВД «Про операцію з репресування колишніх куркулів, кримінальників та інших антисовєтських елементів», затверджений політбюро 31 липня, визначав почати операцію в залежності від регіону з 5 по 15 серпня і закінчити в чотиримісячний строк.
«Ми проводили бесіди, в тому числі з питань шпигунської диверсійної роботи розвідувальних органів капіталістичних країн.
В результаті цього наші бесідчики і самі слухачі виявили цілий ряд контрреволюційних угруповань...
Так, робітник Киреєв викрив банду куркулів, що брала участь у контрреволюційній організації... після бесіди в бараку виявили сестру розстріляного Демидова... громадянка Тарасенко виявила батька Демидова і дочку, яка приїхала влаштовуватися на роботу».
Сергій Грабовський: Ось так доповідав один із «агітаторів» про підготовку до виборів 1937 року.
Максим Стріха: Взагалі підготовка до виборів була дуже своєрідною. Мітинги на підприємствах і в районах, збори домогосподарок, окремо домогосподарок-нацменок, дружин інженерно-технічних працівників, кустарів, молодих виборців, допризовників тощо. І на тлі цього нічні арешти і показові процеси...
Сергій Грабовський: Як відомо, Сталіну належить афоризм: має значення не те, хто і як голосує, а те, хто і як рахує голоси. Відтак формування виборчих комісій стало одним із головних моментів у системі «совєтської демократії».
Слід було забезпечити формальну законність і позірний демократизм створення цих комісій. Це досягалося шляхом ретельного дотримання строків і порядку формування комісій, передбачених законом. І якщо демократія – це тільки процедура, то сталінська доба була справді часом торжества найпередовішої у світі демократії.
По-друге, дуже ретельно підбирався склад комісій, щоб забезпечити гарантоване обрання затверджених партією кандидатів та чітко організувати сам хід голосування.
Номінально цих кандидатів висували трудові колективи та громадські організації, а затверджували органи совєтської влади. Реально ж за рішенням політбюро ЦК ВКП(б) від 7 жовтня крайкоми та обкоми партії одержали завдання: до 10 жовтня затвердити склад окружних виборчих комісій.
Виборчі комісії нижчого рівня також затверджувалися відповідними партійними органами. А на додачу до цього ці кандидатури затверджувалися уповноваженими НКВД.
27 жовтня 1937 року газета «Правда» висунула гасло: «Жодної сумнівної людини в дільничній виборчій комісії», а 28 жовтня вказала:
«Підбір членів комісій – це надзвичайно важлива справа райкомів партії, оскільки, на жаль, на очах деяких райкомів у дільничні виборчі комісії потрапляють чужаки, ворожі до нас люди».
Максим Стріха: Не забуваймо, це був 1937 рік. Й оргвисновки були відповідними: швидкими і нещадними.
Сергій Грабовський: Система формування виборчих комісій, яка склалася 1937 року, коли на першому плані був позірний демократизм, а за лаштунками всього стояла «партія влади» та спецслужби, закріпилася на виборах як у Верховну Раду УРСР у 1938 році, так і у місцеві ради депутатів трудящих, проведені 1939 року, і стала традиційним елементом наступних квазівиборчих кампаній у Совєтському Союзі.
І не тільки у ньому, а й у тих державах, де шанують совєтські традиції. Власне, й у тих регіонах України, де ці традиції живі понині.
Максим Стріха: Не менш ретельно вівся і добір кандидатів у депутати. Кількість партійних та номінально безпартійних депутатів визначалася на рівні ЦК. У кожному окрузі балотувався тільки один кандидат. Добирали кандидатів так, щоб, крім номенклатури, були представлені ще й рядові трудящі, що дало б змогу говорити про «владу народу». Довідки на висунутих у члени Верховної Ради СРСР кандидатів підписувалися начальником місцевого управління НКВД. Далі кандидати йшли на затвердження в ЦК ВКП(б).
Одне слово, діяв раціональний механізм не гірший за створений нацистами.
«Да здравствует тот, кто зовется избранником нашим в Совет...»
Сергій Грабовський: 12 грудня 1937 року 98,6% виборців проголосували за кандидатів «блоку комуністів і безпартійних». Членами Верховного Совєта СССР стали 1143 депутата: 855 комуністів та 288 безпартійних.
Отож у березні 1939 року, виступаючи з доповіддю на XVIII з‘їзді ВКП(б), рядовий депутат, а водночас генсек ЦК ВКП(б) Сталін назвав головним результатом в царині суспільно-політичного розвитку «повну демократизацію політичного життя країни».
Максим Стріха: А тепер повернімося до питання: навіщо Сталін і його команда, які клялися у вірності кожній літері ленінського вчення, вирішили радикально відкинути один із головних його елементів, систему Рад, залишивши тільки назву від цих начебто вищих за буржуазні парламенти органів влади?
Якою, зрештою, була причина ухвалення Конституції 1936 року з її жмутом номінальних політичних свобод, які врешті нікого ні від чого не рятували, як не порятували вони й автора тексту цієї Конституції, визначного ленінця Миколу Бухаріна, розстріляного в час, коли в країні йшла імплементація підготовленого ним документа?
Зрештою, чому саме 1939 року Сталін урочисто проголосив «повну демократизацію політичного життя»?
Сергій Грабовський: Видається, слід розглядати і Конституцію 1936 року, і перехід від системи совєтів до формального парламентаризму, і гасло «демократизації», і саму «велику чистку» 1937 року разом з виборами як складові підготовки до реалізації курсу на «революцію ззовні», тобто до запланованого заздалегідь «визвольного походу» Червоної армії у Західну Європу.
В середині 1930-х керівництву ВКП(б) стало зрозуміло, що совєтська система не викликає ентузіазму у європейського робітництва, ба більше, навіть в Азії більшою популярністю користується традиційний парламентаризм. Отож в Іспанії, де в 1936 році до влади прийшов уряд, контрольований Кремлем, Сталін дав наказ не впроваджувати формально «диктатуру пролетаріату» (хоча червоний терор від того не став менший), а залишити парламентську республіку «народного фронту».
Схоже, саме такі сценарії готувалися і для інших країн Європи, до яких мала увійти Червона армія, щоб визволити трудящих від гноблення з боку експлуататорських класів. А взірцем «народної демократії» мав бути Совєтський Союз.
«Принимай нас, Суоми-красавица, в ожерелье прозрачных озер…»
Максим Стріха: Історія, як відомо, внесла корективи у сталінські плани, а що вони були спрямовані на «ощасливлення» всієї Європи, сьогодні не викликає сумніву, адже ще того ж таки 1939 року були заготовлені похідні пісні не лише для «визволення» Фінляндії «Ты встречай нас, Суоми-красавица...», а й Франції, Румунії, Болгарії...
Пізніше різні варіанти так званої «народної демократії» з формальними багатопартійністю і парламентаризмом були реалізовані в окупованій Червоною армією Східній Європі. А демократія по-сталінськи залишилася в СРСР в недоторканному вигляді до початку горбачовських реформ, з певними модифікаціями й пізніше, а певні її релікти збереглися й досі в тих кутках колишнього Радянського Союзу, де й досі більшість громадян вважає Сталіна скоріше великою постаттю, аніж негативною, а, за опитуваннями «Левада-Центру», проведеним у липні 2007 року, саме так сьогодні вважає 54% росіян.
Завершуючи цю розмову, не можна не згадати слова Вінстона Черчілля: демократія, безумовно, є жахливою річчю. І в цьому пересвідчилися всі ми, українці, побачивши корумпованість політиків, куповані вибори, застосування адмінресурсу. Але, як казав Вінстон Черчілль, всі інші можливі системи є ще гіршими.
«Мы выбираем власть всего народа, Товарищ Сталин – мой первый кандидат… »
Максим Стріха: І ці виборці продемонстрували майже одностайну підтримку блоку комуністів і безпартійних. Не те, що зараз.
Сергій Грабовський: Зараз, звичайно, тільки невиправні диваки в Америці чи Європі вважають Сталіна демократом, а вибори 1937 року справедливими. Хоча є й такі. Скажімо, сучасний американський історик Арч Ґетті.
Але головне інше. На Заході серед певних кіл інтелігенції, надто лівої, прийнято дивуватися придибенціям російської або ж слов‘янської душі, яка, мовляв, дуже тяжко уживається з представницькою демократією і тому прагне чогось іншого.
А тим часом справа не стільки у загадковій слов‘янській душі, скільки у тих імперативах та настановах, які на рівні підсвідомості вже не перше покоління передаються від батьків до дітей на території колишньої тоталітарної імперії.
Йосип Сталін: «Я бы хотел, товарищи, чтобы влияли систематически на своих депутатов и чтобы им внушали, что они должны иметь перед собой великий образ великого Ленина, подражать ему, Ленину, во всем».
Віталій Пономарьов: Від 1917 року в Росії, а від 1920 року і в Україні більшовики розбудували систему влади, яку називали диктатурою пролетаріату, хоча насправді вона була диктатурою Комуністичної партії.
Її керівник і теоретик Володимир Ленін відкидав парламентську демократію як буржуазну та реакційну, натомість він розробив концепцію радянської влади як влади трудящих. Її здійснювали класові представницькі органи, ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів різних рівнів. Ради від місцевих до центральних разом з виконавчими комітетами при них поєднували функції законодавчої та виконавчої влади.
Склад рад формувався за непрямою системою. Населення обирало тільки депутатів сільських та міських рад, причому персональний склад кандидатів контролювала Комуністична партія. Натомість повітові, волосні, губернські та центральні ради обиралися з’їздами рад, а делегатів на них надсилали ради нижчих рівнів теж під контролем партії. Відтак депутати рад були підзвітні не громадянам, а радам та виконкомам вищих рівнів.
Виборчим правом були наділені робітники, державні службовці та селяни, причому робітники мали втричі більше, ніж селяни, представництво на з’їздах, в радах та виконкомах.
Права участі у виборах були позбавлені представники семи соціальних груп, у тому числі торговці, підприємці, рантьє, священики та ченці.
5 грудня 1936 року в Радянському Союзі була ухвалена нова Конституція, згідно з якою система багаторівневої радянської влади формально була замінена парламентсько-представницькою.
Максим Стріха: Наш колега Віталій Пономарьов коротко охарактеризував радянську систему, яка номінально була, за Леніним, мало не ідеалом комуністичної системи влади.
До середини 1930-х років всі комуністичні партії світу боролися за ствердження у своїх країнах саме радянської системи. Soviet England, Soviet China, Soviet Abyssinia, Soviet Argentina…
«Наш лозунг - Свободный всемирный Советский Союз…»
Максим Стріха: І от раптом те, про що співається у гімні Комінтерну, стає лише гаслом. Назва «ради», «совєти», Soviets зберігається, але тепер ці органи влади сформовані не на основі трудових колективів, не пролетарями міста і села, не представниками солдатів, а на основі елементарного буржуазного і реакційного, як звав його Ленін, загального виборчого права.
Що ж сталося? Чому всевладний уже Сталін здійснив такий поворот?
Сергій Грабовський: Отже, згадаймо, як це було в 1937 році.
1 липня 1937 року після схвалення на пленумі ЦК ВКП(б) проекту Положення про вибори у Верховний Совєт СССР він був затверджений від імені президії ВЦИК (тоді це був номінально найвищий орган влади), а 9 липня став постановою IV сесії ВЦИК VII скликання.
На відміну від постанови політбюро «Про антисовєтські елементи», ухваленої тоді ж, Положення про вибори було широко розпубліковане.
Вивчення порядків денних засідань політбюро показує, що з 2 липня і аж до самих виборів 12 грудня 1937 року паралельно ухвалювалися рішення про антисовєтські елементи (конкретно по окремих краях і областях) і про підготовку до виборів по виборчих округах. Ба більше, закінчити «зачистку» було передбачено теж до моменту виборів.
Наказ НКВД «Про операцію з репресування колишніх куркулів, кримінальників та інших антисовєтських елементів», затверджений політбюро 31 липня, визначав почати операцію в залежності від регіону з 5 по 15 серпня і закінчити в чотиримісячний строк.
«Ми проводили бесіди, в тому числі з питань шпигунської диверсійної роботи розвідувальних органів капіталістичних країн.
В результаті цього наші бесідчики і самі слухачі виявили цілий ряд контрреволюційних угруповань...
Так, робітник Киреєв викрив банду куркулів, що брала участь у контрреволюційній організації... після бесіди в бараку виявили сестру розстріляного Демидова... громадянка Тарасенко виявила батька Демидова і дочку, яка приїхала влаштовуватися на роботу».
Сергій Грабовський: Ось так доповідав один із «агітаторів» про підготовку до виборів 1937 року.
Максим Стріха: Взагалі підготовка до виборів була дуже своєрідною. Мітинги на підприємствах і в районах, збори домогосподарок, окремо домогосподарок-нацменок, дружин інженерно-технічних працівників, кустарів, молодих виборців, допризовників тощо. І на тлі цього нічні арешти і показові процеси...
Сергій Грабовський: Як відомо, Сталіну належить афоризм: має значення не те, хто і як голосує, а те, хто і як рахує голоси. Відтак формування виборчих комісій стало одним із головних моментів у системі «совєтської демократії».
Слід було забезпечити формальну законність і позірний демократизм створення цих комісій. Це досягалося шляхом ретельного дотримання строків і порядку формування комісій, передбачених законом. І якщо демократія – це тільки процедура, то сталінська доба була справді часом торжества найпередовішої у світі демократії.
По-друге, дуже ретельно підбирався склад комісій, щоб забезпечити гарантоване обрання затверджених партією кандидатів та чітко організувати сам хід голосування.
Номінально цих кандидатів висували трудові колективи та громадські організації, а затверджували органи совєтської влади. Реально ж за рішенням політбюро ЦК ВКП(б) від 7 жовтня крайкоми та обкоми партії одержали завдання: до 10 жовтня затвердити склад окружних виборчих комісій.
Виборчі комісії нижчого рівня також затверджувалися відповідними партійними органами. А на додачу до цього ці кандидатури затверджувалися уповноваженими НКВД.
27 жовтня 1937 року газета «Правда» висунула гасло: «Жодної сумнівної людини в дільничній виборчій комісії», а 28 жовтня вказала:
«Підбір членів комісій – це надзвичайно важлива справа райкомів партії, оскільки, на жаль, на очах деяких райкомів у дільничні виборчі комісії потрапляють чужаки, ворожі до нас люди».
Максим Стріха: Не забуваймо, це був 1937 рік. Й оргвисновки були відповідними: швидкими і нещадними.
Сергій Грабовський: Система формування виборчих комісій, яка склалася 1937 року, коли на першому плані був позірний демократизм, а за лаштунками всього стояла «партія влади» та спецслужби, закріпилася на виборах як у Верховну Раду УРСР у 1938 році, так і у місцеві ради депутатів трудящих, проведені 1939 року, і стала традиційним елементом наступних квазівиборчих кампаній у Совєтському Союзі.
І не тільки у ньому, а й у тих державах, де шанують совєтські традиції. Власне, й у тих регіонах України, де ці традиції живі понині.
Максим Стріха: Не менш ретельно вівся і добір кандидатів у депутати. Кількість партійних та номінально безпартійних депутатів визначалася на рівні ЦК. У кожному окрузі балотувався тільки один кандидат. Добирали кандидатів так, щоб, крім номенклатури, були представлені ще й рядові трудящі, що дало б змогу говорити про «владу народу». Довідки на висунутих у члени Верховної Ради СРСР кандидатів підписувалися начальником місцевого управління НКВД. Далі кандидати йшли на затвердження в ЦК ВКП(б).
Одне слово, діяв раціональний механізм не гірший за створений нацистами.
«Да здравствует тот, кто зовется избранником нашим в Совет...»
Сергій Грабовський: 12 грудня 1937 року 98,6% виборців проголосували за кандидатів «блоку комуністів і безпартійних». Членами Верховного Совєта СССР стали 1143 депутата: 855 комуністів та 288 безпартійних.
Отож у березні 1939 року, виступаючи з доповіддю на XVIII з‘їзді ВКП(б), рядовий депутат, а водночас генсек ЦК ВКП(б) Сталін назвав головним результатом в царині суспільно-політичного розвитку «повну демократизацію політичного життя країни».
Максим Стріха: А тепер повернімося до питання: навіщо Сталін і його команда, які клялися у вірності кожній літері ленінського вчення, вирішили радикально відкинути один із головних його елементів, систему Рад, залишивши тільки назву від цих начебто вищих за буржуазні парламенти органів влади?
Якою, зрештою, була причина ухвалення Конституції 1936 року з її жмутом номінальних політичних свобод, які врешті нікого ні від чого не рятували, як не порятували вони й автора тексту цієї Конституції, визначного ленінця Миколу Бухаріна, розстріляного в час, коли в країні йшла імплементація підготовленого ним документа?
Зрештою, чому саме 1939 року Сталін урочисто проголосив «повну демократизацію політичного життя»?
Сергій Грабовський: Видається, слід розглядати і Конституцію 1936 року, і перехід від системи совєтів до формального парламентаризму, і гасло «демократизації», і саму «велику чистку» 1937 року разом з виборами як складові підготовки до реалізації курсу на «революцію ззовні», тобто до запланованого заздалегідь «визвольного походу» Червоної армії у Західну Європу.
В середині 1930-х керівництву ВКП(б) стало зрозуміло, що совєтська система не викликає ентузіазму у європейського робітництва, ба більше, навіть в Азії більшою популярністю користується традиційний парламентаризм. Отож в Іспанії, де в 1936 році до влади прийшов уряд, контрольований Кремлем, Сталін дав наказ не впроваджувати формально «диктатуру пролетаріату» (хоча червоний терор від того не став менший), а залишити парламентську республіку «народного фронту».
Схоже, саме такі сценарії готувалися і для інших країн Європи, до яких мала увійти Червона армія, щоб визволити трудящих від гноблення з боку експлуататорських класів. А взірцем «народної демократії» мав бути Совєтський Союз.
«Принимай нас, Суоми-красавица, в ожерелье прозрачных озер…»
Максим Стріха: Історія, як відомо, внесла корективи у сталінські плани, а що вони були спрямовані на «ощасливлення» всієї Європи, сьогодні не викликає сумніву, адже ще того ж таки 1939 року були заготовлені похідні пісні не лише для «визволення» Фінляндії «Ты встречай нас, Суоми-красавица...», а й Франції, Румунії, Болгарії...
Пізніше різні варіанти так званої «народної демократії» з формальними багатопартійністю і парламентаризмом були реалізовані в окупованій Червоною армією Східній Європі. А демократія по-сталінськи залишилася в СРСР в недоторканному вигляді до початку горбачовських реформ, з певними модифікаціями й пізніше, а певні її релікти збереглися й досі в тих кутках колишнього Радянського Союзу, де й досі більшість громадян вважає Сталіна скоріше великою постаттю, аніж негативною, а, за опитуваннями «Левада-Центру», проведеним у липні 2007 року, саме так сьогодні вважає 54% росіян.
Завершуючи цю розмову, не можна не згадати слова Вінстона Черчілля: демократія, безумовно, є жахливою річчю. І в цьому пересвідчилися всі ми, українці, побачивши корумпованість політиків, куповані вибори, застосування адмінресурсу. Але, як казав Вінстон Черчілль, всі інші можливі системи є ще гіршими.