АВДІЇВКА. Для багатьох місцевих жителів Донбасу російське вторгнення 2022 року стало лише ескалацією війни, яка вперше перевернула їхні життя у 2014 році.
У місті Авдіївці чимало людей, з якими журналісти спілкувалися на початку березня, намагалися зберегти хоч якесь відчуття звичного життя навіть попри наступ російських військ.
Ці інтерв’ю були зроблені незадовго до того, як нові правила фактично заборонили журналістам в’їзд до Авдіївки та інших прифронтових районів.
Ірина
За давно вже не функціонуючим вокзалом Авдіївки живе Ірина. Кілька дерев навколо її будинку були розтрощені артилерійськими снарядами. Тепер сусіди коротко вибігають на вулицю, щоб зібрати гілки для обігріву в своїх печах.
Ірина готує їжу у своєму коридорі, звідси легше вивести дим. Стіни її будинку пробиті осколками. Деякі з цих дірок від снаряду, який кілька місяців тому впав на її задній двір й через який жінка втратила свою праву ногу.
«Коли мені сказали, що відріжуть решту моєї ноги, я не засмутилася. Я лише запитала свого сина (на фото ліворуч), чи буде він піклуватися про мене, згадує Ірина. Коли він відповів «так», я знала, що все буде добре».
«Я сумую за роботою й прогулянками, але все добре. Так, я втратила ногу. Тут таке буває. Це не привід перестати жити», – посміхається Ірина.
Її віру поділяє багато інших людей, які залишилися в Авдіївці. Вони вважають, що небезпека в їхньому місті не є вищою, ніж деінде в Україні.
«Немає сенсу переживати через обстріл. Він або вдарить по вас і ви помрете, або ні. Це все одно, що хвилюватися про серцевий напад, – каже вона. – Сумно, що зараз Україна є таким небезпечним місцем для життя, але ми мало, що можемо з цим зробити».
Через обмежений доступ до інтернету деякі місцеві жителі Авдіївки не мають можливості дізнатися новини, а інші не хочуть цього.
«Я не хочу слухати про те, яка погана ситуація в Авдіївці. Я хочу залишитися тут, щоб моє життя було нормальним», – каже Ірина.
Дмитро
Недалеко від Ірини живе 12-річний Дмитро. Він і його сестра Віка – двоє із 43 дітей, які станом на початок березня ще залишалися в Авдіївці. Сім’я Дмитра, як і Ірина, намагається жити звичним життям. Денний час вони проводять у своєму будинку і спускаються в підвал лише вночі, коли обстріли є найбільш інтенсивними. Їхній будинок наразі сильно не постраждав.
«Коли осколки чи ударна хвиля завдає якоїсь шкоди, ми просто ремонтуємо пошкодження. Це нескінченна робота, але нам подобається, щоб наш будинок був гарним», – пояснює батько Дмитра Сергій.
Вибір залишитися над землею становить значні ризики, але, як каже мама Дмитрика: «Вони діти. Вони повинні рости в хаті, а не в погребі».
Пара хвилюється, що влада примусово евакуює їхніх дітей.
«Поліція намагалася переконати нас, що діти не можуть тут жити, але вони помиляються», – каже жінка.
На запитання, чи боїться він, Дмитро дивиться на маму. «Якщо мої батьки не бояться, я теж не буду боятися», – відповідає хлопець.
Друзі Дмитра давно виїхали. Він хотів би мати можливість гратися з ними на вулиці та знову піти до школи, але зрештою – це не його вибір. Рішення за батьками.
Світлана
Останній рік Світлана живе у підвалі під своїм зруйнованим будинком. Жителька Авдіївки тремтить від холоду в прокуреному приміщенні.
«Важко повірити, що ситуація може погіршитися», – каже Світлана.
Поки вона говорить, неподалік розривається великий артилерійський снаряд. Стіни тремтять, а з низької стелі падають дрібні шматки бетону. Світлана починає плакати.
«Мене навіть не хвилює обстріл, – каже вона. – Мені просто потрібно звідкись взяти дрова. Іноді мені здається, що якби бомба мене вбила, це було б краще, ніж повільно вмирати тут від холоду».
Незважаючи на вибухи, які лунають на вулицях, вона хапає пальто і йде, щоб запитати свого друга в іншому районі, чи є ще десь дрова.
У всій Авдіївці люди стикаються з однаковими проблемами: де взяти їжу та дрова для печі? Як провітрити задимлені підвали? Коли безпечно виходити заряджати телефони, лампи та батареї?
Волонтери та влада України кілька разів намагалися евакуювати Світлану.
«Я пережила дев'ять років війни. Чому я маю піти зараз?» – каже жінка. «Я народилася в Авдіївці, іншого місця, крім цього, не знаю.
Валерій
Недалеко від місця, де Світлана ходить шукати дрова, живе Валерій. Під його черевиками тріщить скло, коли він крокує біля входу в спільний підвал. 65-річний чоловік не реагує, коли поблизу гримить вибух, і не піднімає очей, коли на вулиці чути звук дрону. В Авдіївці кожні пару секунд чути вибухи, а для декого – звуки бою стали звичним шумом.
На запитання про брязкіт автоматів із сусідньої вулиці Валерій знизує плечима. Він не знає нічого конкретного. Місцевий житель Авдіївки з подивом дізнався, що його укриття перебуває лише трохи більше за кілометр від російських позицій.
«Залишився лише один кілометр? Я поняття не мав, – зітхає Валерій. – Ну, я вже навіть не знаю, як виглядає Авдіївка. Намагаюся залишатися під землею, а коли мені потрібно вийти, далеко не йду».
Валерій каже, що залишиться, «поки в Авдіївці не стане надто погано».
Волонтери військової адміністрації міста кажуть, що чують такі відповіді часто. Вони хвилюються, що як тільки люди, як Валерій, вирішать, що стало «дуже погано», буде вже надто пізно відходити.
Автор: Якуб Лайхтер
