Доступність посилання

ТОП новини
17 Липень 2019, Київ 09:19

Відчуття реалізму серіалу «Чорнобиль» надала українська хроніка. Інтерв’ю українського режисера


Кадр із серіалу «Чорнобиль» (2019) від HBO в якому використана реальна хроніка українських документалістів.

Міні-серіал «Чорнобиль» від HBO став найрейтинговішим в історії. Але мало хто знає, що чимало сцен у серіалі ‒ копія хроніки українських документалістів із кінотрилогії «Чорнобиль. Два кольори часу». Сценарист та продюсер серіалу Крейг Мейзин назвав її «біблією» свого серіалу. Наприклад, промова генерала Тараканова перед «біороботами», у четвертій серії, практично слово в слово повторює реальний інструктаж відзнятий ними восени 1986 року. Про складні умови, в яких створювалася унікальна хроніка Чорнобильської катастрофи, в інтерв’ю Радіо Свобода розповів її режисер Ігор Кобрин.

​‒ Я дуже хотів поїхати у Чорнобиль ‒ як документаліст не міг пропустити подію такого значення. Але одразу почалася дивна історія. З моєю поїздкою виникли проблеми. Мовляв, всі члени знімальної групи ‒ комуністи, а я ‒ ні. Але вже через два дні було зрозуміло, що все одно більше ніхто в Чорнобиль їхати не хоче. Так, у першій половині травня ми потрапили в Зону ЧАЕС. Кістяком нашої групи із Укртелефільму був сценарист Хем Салганик, оператор Юрій Бордаков та я ‒ режисер.

Перша й остання перепустка у закриту pону ЧАЕС, яку отримав режисер-документаліст Ігор Кобрин під час зйомок фільму «Чорнобиль. Два кольори часу» (1986-1988 р.)
Перша й остання перепустка у закриту pону ЧАЕС, яку отримав режисер-документаліст Ігор Кобрин під час зйомок фільму «Чорнобиль. Два кольори часу» (1986-1988 р.)

‒ Що вам вдалося відзняти одразу?

– Дві дуже важливі речі на самій ЧАЕС. Перша – прохід під зруйнований реактор Веніаміна Прянишникова, який мав зробити там виміри. Всі думали, що він смертник, і проводжали його як в останній путь. Прянішніков вижив, але все одно отримав величезну дозу.

Друга – шахтарі, які рили тунель до основи реактора. Тоді боялися, що реактор пропалить подушку, на якій стоїть, і все потрапить у підземні води. Виявилося, що це не так, але шахтарі отримали там велику дозу радіації.


‒ У серіалі «Чорнобиль» є епізод, коли солдат навантажує 2-х метрову гору із ящиками горілки, у Зоні так багато пили?

– Це дурниці, я такого ніколи не бачив. Адже, щоб не підхопити великих доз, потрібно було йти дослідженими маршрутами крок в крок. Насправді тоді побутувала легенда, що від радіації рятує червоне вино. От його я бачив. Взагалі у Зону почали везти купу дефіцитних продуктів: бельгійське масло, французька олива... Все це прибувало купами ‒ ось там я побачив справжній комунізм. Але оскільки все розібрати не могли – на наступний день бульдозери заривали ці продукти ‒ вони були заражені.

Насправді, найдорожчою на станції була звичайна вода. Людей було так багато, що вона швидко закінчувалася. Одну пляшку в перші дні аварії можна було обміняти на цілий японський дозиметр. Я на все життя запам’ятав солоний смак чаю зроблений на мінеральній воді Боржомі. Так що всі розмови про пияцтво ‒ міф.

‒ Вам забороняли щось знімати?

– Спочатку ми могли знімати все, але не тому що нам дозволяли, просто не було кому заборонити. Перші дні запам'яталися страшним безладом. Ніхто не розумів, що робити, куди йти. Здебільшого була самоорганізація. Але цей хаос нам і допоміг.

Один приклад. Тільки потрапивши у зону, ми, за звичкою, хотіли отримати дозвіл на зйомку, але його не те що ніхто не міг дати, ніхто навіть не розумів, що ми хочемо. Ми зайшли у штаб Мінвуглепрому СРСР і там якийсь великий чиновник просто відірвав шматок плакату і написав: «Пустить киношников». «Сколько вас там? ‒ запитав. – Пустить 5 шт. куда захотят».

Тоді ще не розібралися, що можна показувати, а що ні. Ми швидко відправляли відзнятий матеріал до Києва. Це вже пізніше різні комісії почали його перевіряти. Саме ця нескоординованість дозволила зробити першу частину нашого фільму «Чорнобиль. Два кольори часу» дуже відвертою. Це був перший фільм про Чорнобиль, який показали у СРСР по центральному телебаченню.

Єдине, нас змусили на останньому етапі приліпити на початок ідеологічний шматок. Але головне, що перша частина фільму достатньо легко потрапила на екрани. На відміну від другої.

‒ Люди боялися знаходитися в Зоні?

Водій знімав запчастини із покинутих машин у зоні. Він хотів їх не продавати, а лише відремонтувати свою машину. Ці запчастини він тримав прямо під своїм сидінням

– Не буває безстрашних. Постійне відчуття небезпеки стало звичкою. Врешті, з нашої знімальної групи в Чорнобилі лишилася половина. Якщо людина не хотіла чи боялася ‒ ми не тримали. Небезпечно мати за спиною когось, на кого не можеш розраховувати.

У нас часто мінялися водії. Один з них невдовзі загинув. Коли він нас забрав з ЧАЕС, оператор Юра Бордаков увімкнув у машині дозиметр. Апарат почав страшно тріщати ‒ показував величезний фон. Виявилося, водій знімав запчастини із покинутих машин у зоні. Він хотів їх не продавати, а лише відремонтувати свою машину. Ці запчастини він тримав прямо під своїм сидінням.

Вперше по-справжньому страшно було, коли ми виїхали до Рудого лісу (Сосновий ліс, який розділяв атомну станцію і місто Прип'ять, був першим, який прийняв на себе радіоактивний удар після вибуху на ЧАЕС. Хвоя і гілки дерев одразу після опромінення отримала рудуватий колір, ‒ ред.). Ніхто не знав, що там, адже до нас там ще ніхто не був. Ми знімали як працівники інституту Курчатова робили там заміри. Пізніше Рудий ліс повністю знищили, тому що дерева там були радіоактивними. Цей епізод є в другій частині нашого фільму, який хотіли заборонити.

‒​ Що не сподобалося цензорам у вашому фільмі?

– Ми приїхали здавати його в Москву. Показали його військовим. Там зібралися купа полковників і генералів, які одразу заявили, що ми зняли «антирадянщину». Їхній аргумент був дуже простий: «Почему они у вас без защиты?». На що сценарист фільму Хем Салганик випалив: «Это они у нас без защиты. Это они у вас без защиты!». Щоб заборонити цей фільм підключилися дуже впливові люди. Але головою спілки кінематографістів СРСР тоді був Елем Клімов і, як мені розповідали, він передав наш фільм Олександру Яковлєву (один із найвпливовіших радянських керівників у 1980-х років, ідеолог «Перебудови», ‒ ред.). Саме Яковлєв дав добро. Якби не він – другу частину нашого фільму ніколи б не показали. Коли стрічка вийшла – була бомба. Ми показали те, про що ніхто навіть не здогадувався. Наприклад, «біороботів».

‒ Розкажіть, про що друга частина фільму?

– У кінці травня ми познайомилися із групою дозиметричної розвідки Юрія Самойленка та Валерія Стародумова. Група планувала очищення покрівлі машинного залу від радіоактивних матеріалів, які викинуло від вибуху реактора. Члени групи йшли туди, де ще ніхто ніколи не був. (Зараз в живих залишилася десь половина групи, – ред.). Вони вимірювали рівні радіації, щоб прокласти найбезпечніший маршрут для солдат ‒ «біороботів».

‒ У серіалі HBO німецький робот «Джокер», опинившись на даху, поблизу реактора, моментально вийшов із ладу. Творці фільму пояснили це тим, що радянська влада при замовленні занизила в багато разів реальний рівень радіації в зонах, де мав працювати робот. Чи справді так було?

– Саме так. Ліквідатори тоді говорили, що в робота «розплавилися електронні мізки». Мало того ‒ «Джокер» застряг ще й на графітовому блоці. Ми відзняли кадри, коли ліквідатори готували робота до евакуації. Його мав забрати із даху вертоліт.

Там працювали й інші роботи. Частину радіоактивних матеріалів вони все-таки з даху скинули. Але учасники групи Самойленка і Стародумова говорили, що роботи не виконали повністю свою роботу. Тоді й почали виводити «біороботів» ‒ звичайних радянських солдат. Їхню роботу ми теж зафіксували на плівці.

‒ Хто був оператором вашого фільму?

– Якщо говорити відверто, то фільму не було б без нашого незміного оператора Юрія Бордакова. Він відчайдушна, смілива людина й великий професіонал. Освітлювач Олександр Безручко був його тилом. Ми були постійно разом. Але в деякі місці Бордаков виходив сам.

Юрій Бордаков єдиний із операторів, хто відзняв кадри у найнебезпечнішій зоні «М» ‒ «Маші». Вона знаходилися зверху одразу біля зруйнованого реактора. Зараз Юрій Бордаков сильно хворіє.

‒ Чи дозволили розмістити у другій частині вашого фільму «Чорнобиль. Два кольори часу» всі відзняті кадри, чи щось заборонили?

Епізод, де солдати руками викидають важкі радіоактивні графітові блоки у реактор – вирізали

– Епізод, де солдати руками викидають важкі радіоактивні графітові блоки у реактор – вирізали. Блоки були дуже важкими і лопатами їх підняти було неможливо, але влада наполягала пошвидше «заткнуть эту дыру». До цього рішення, я досі ставлюся неоднозначно.

Також вирізали епізод, коли Самойленко пропонував розстріляти ці блоки із крупнокаліберного кулемета ДШК і потім уламки скинути лопатами. Тоді навіть визначили точки для стрільби і замовили стрільців. Але це побоялися робити. Пізніше, після розпаду СРСР, ми це все показали у фільмі «Чорнобиль. 3828» (фільм 2011 року, режисер ‒ Сергій Заболотній, сценаристи ‒ Хем Салганик, Ігор Кобрин, ‒ ред.)​.

‒ Як довго ви перебували у зоні ЧАЕС?

– Працювали з перервами до 1988 року. Приїжджали на два три тижні, потім їхали до Києва і поверталися. Третя частина фільму створювалася під час пізньої перебудови. І тоді я собі дозволив дуже багато.

Так довго на ЧАЕС була тільки наша група. Тоді спрацював не героїзм, а професіоналізм. Дивно, коли відбувається така подія, а ти її не зафіксував.

‒ Які дози радіації ви отримали?

– Всі, хто працював у нашій групі, домовилися ніколи не розповідати інформацію про отриману дозу радіації.​

‒ Вам сподобався серіал «Чорнобиль» від HBO?

– Ми співпрацювали із HBO. Вони брали нашу хроніку. Весь серіал я не встиг подивитися, однак одразу побачив, що його творці ретельно попрацювали над деталями радянського побуту та самої ЧАЕС. Я дуже радий, що наша хроніка допомогла їм це зробити. Вважаю, за відтворенням деталей цей художній фільм найкращий за інші про Чорнобиль.

Оператор та режисер документальної кінотрилогії «Чорнобиль. Два кольори часу» Юрій Бордаков (ліворуч) та Ігор Кобрін (праворуч) у Зоні ЧАЕС (1988 рік)
Оператор та режисер документальної кінотрилогії «Чорнобиль. Два кольори часу» Юрій Бордаков (ліворуч) та Ігор Кобрін (праворуч) у Зоні ЧАЕС (1988 рік)

Ігор Кобрин ‒ український режисер-документаліст. Автор кінотрилогії «Чорнобиль. Два кольори часу» (відзнятої у 1986-1988 роках) та багатьох інших документальних фільмів, серед яких: «Апельсинова долька» (2004), «Собор на крові» (2006), «1941. Заборонена правда» (2013); Директор студії «Телекон». Зараз працює над новим документальним фільмом «1945».

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG