Каністра води за золотий ланцюжок. Історія бійця на псевдо «Маріуполь»

Він все життя говорив російською, любив футбол і ніколи не хотів бути військовим. Але блокада Маріуполя, евакуація і російська окупація його міста все змінили. Телепроєкт Крим. Реалії записав історію бійця 65-ї бригади, який кардинально змінив погляди на життя і воює на південному фронті під позивним «Маріуполь».

Маріуполь. 24.02.2022 року. О 5:15 в однокімнатній квартирі, звичайної панельної багатоповерхівки, майже на околиці міста, задзвенів телефон. Ще сонний Андрій підняв слухавку, на зв’язку був давній друг – він сказав: почалася війна.

«Зателефонував мій товариш, у нього батько був військовим, він сказав, що почалася війна і начебто росіяни вже до Харкова увійшли. Я кажу: «Що ти таке кажеш, такого не може бути». Тоді він запитав: «У тебе тривожна валізка є?», а я: «Яка ще така тривожна валізка? Все нормально буде». Я поклав слухавку, заплющив очі, щоб далі заснути, а десь за дві хвилини я почув, як пролунав дуже потужний вибух. Я жив поруч із військовою частиною де розміщувалися маріупольські сили ППО. Це біля аеродрому. І саме по цій зоні були завдані перші ракетні удари», – пригадує в інтерв’ю Крим.Реалії Андрій із Маріуполя.

У Андрія тепер позивний «Маріуполь» і нині він воює на південному фронті.

До широкомасштабного вторгнення російської армії в Україну він жив у Маріуполі, займався аерозйомкою. Андрій любив футбол, був фанатом місцевого клубу, і фірмовий шарфик навіть зараз завжди з бійцем.

Хлопець розповідає, що його мама була військовослужбовицею, але себе у цій сфері він ніколи не бачив.

У 2009-2010 роках проходив службу у Севастополі, і зізнається: до Росії ставився завжди, як до доброго сусіда.

Проте, присутність її збройних сил на території України ніколи не розумів.

«Я проходив службу в ППО в управлінні бригади, прямо біля мису Херсенес, там була наша військова частина. Але наші підрозділи були по всьому Криму. Для мене було незрозуміло, чому російська армія і їхня зброя перебували в Криму, чому вони там служать, чому їм продовжують контракти оренди (мова про так звані «Харківські угоди», які 21 квітня 2010 року підписали В. Янукович та Д. Медведєв, тим самим продовживши термін перебування ЧФ РФ у Криму до 2042 року – ред.). Оце була для мене геть незрозуміла державна політика. Невже вам мало свого моря?

Але загалом у Севастополі було круто, я все мріяв, щоб туди поїхати на відпочинок, але після армії грошей не було, а вже за чотири роки й Крим анексували. Тому моя поїздка на відпочинок до Криму не склався, покищо», – каже Андрій.

До великої війни, Андрій працював заступником-керуючого магазином. Але російське вторгнення позбавило його рідного дому та роботи. Хлопець каже – не думав, що місто буде оточене, тому своїм друзям запропонував зібратися разом та перечекати деякий час у нього у квартирі. Коли всі зібралися, то в однокімнатній квартирі опинилося 12 людей, серед них шестеро дітей, а на додачу ще й дві собаки. Якщо не брати до уваги нескінченні обстріли, головною складністю для виживання було роздобути питну воду.

«2 березня у Маріуполі вже не було ні світла, ні води, нічого не було. Гроші змінили свою вагу і ціну. Із водою була дуже велика проблема. Люди могли купували каністру води за золотий ланцюжок. Але ми наперед додумалися набрати ванну води, що в результаті нас пізніше і врятувало. Адже у нас були діти і треба було на чомусь готувати їжу, щось пити», – зазначив Андрій.

Із посиленням російських обстрілів група друзів разом з Андрієм перебралися до підвалу магазину, де до цього працював хлопець.

«Я пам'ятаю, як ми з цього підвалу бігали до мене додому і набирали в різні ємності воду, яку ми припасли у ванній. Одного разу, ми пішли з другом, він у баклажки набрав літрів 20-30 літрів, а я взяв пластикову діжку і спускаючись сходами з восьмого поверху ця діжка тріснула і всі оці 50 літрів розлились по всьому під'їзду. Це була втрата, до сліз. 50 літрів води на той час – я зараз навіть не можу пояснити, наскільки це був цінний ресурс», – пригадав Андрій.

Хлопець згадує, що в умовах хаосу багато людей виявляли підтримку один одному, якої не бачив раніше. Так, неочікувано для себе, відбулося знайомство із бійцями полку «Азов».

«Під'їхала якась машина, чоловічі голоси кричали: «Є хтось, є хтось?». Ми вийшли – це був «Азов», і вони сказали, що вони шукають паливні брикети. У нашому магазині були такі і поділилися. Тоді вони запитали: «Може вам щось потрібно?». У нашій групі була вагітна дівчина і ми попросили медикаменти для неї, вони кажуть: «Все плюс, ми записали», – тоді ми ще в них запитали: «Ви їх відбиваєте?», – а вони такі: «Звичайно, адже наші діти і дружини теж тут, все буде добре». Якусь таку ноту позитиву нам кинули, після цього вони поїхали. Їх не було кілька днів і ми вже подумали, що про нас забули, а потім вони все ж таки заїхали і привезли нам не лише ліки, але й їжу. Вони про нас не забули!», – сказав Андрій.

Залишатися в місті було небезпечно, а їхати в Крим чи Росію група друзів категорично не хотіла. Трохи пізнішеповідомили, що буде організований зелений коридор.

16 березня двома машинами вони виїхали на Запоріжжя. Це був саме той день, коли російські війська завдали авіаційний удар по Маріупольському драматичному театру. У його підвалах переховувалося понад 1000 мирних жителів, а загинуло близько 600.

«Перший російський блокпост був у Мангуші. От тоді ми вперше побачили оці «зетки», написи «Россия» і стало страшно. Вони дуже пильно дивилися на нас. А ще й в паспорті я маю прописку військового містечка і я боявся, що вони можуть за це зачепитися. Добре, що всі блокпости, які їх було 15 чи 17, вони не доходили до прописки. Ще, на обкладинці мого паспорту, був металевий тризуб, то якийсь із перевіряючих відірвав його», – розповів Андрій.

Лише у Запоріжжі, Андрій із друзями нарешті відчули себе у безпеці та змогли вдосталь напитися води та поїсти.

«Ціна хліба – тепер я знаю, що це таке. Ми голодали, бо спочатку першими у нас їли діти, а ми вже після них доїдали. Коли ми приїхали до Запоріжжя, я пам'ятаю, як дивився на людей, котрі їли. Всі були однаковими, що багаті, що бідні – всі були голодними. Я пам’ятаю, як я їв-їв і їв, не міг наїстися, я чотири дні просто їв», – пригадав Андрій.

Виїхавши на підконтрольну Україні територію, «Маріуполь» переосмислив своє ставлення до армії і записався добровольцем. Тепер служить у 65-й механізованій бригаді. Також почав вивчати та розмовляти українською мовою.

«Я вже розумію, що в мене буде сім'я і я хочу, щоб моя дитина знала українську мову. Моя наречена говоре українською, її родина говоре українською і вони жодного разу не робили мені зауваження, що я якось не так, щось сказав. Навпаки, говорять: «Розмовляй, як тобі зручно», – але я для себе вирішив, що треба переходити на українську, я сам для себе хочу підняти рівень своєї української мови», – пояснив Андрій, боєць із позивним «Маріуполь».

У Маріуполі, у Андрія залишалися брат та мама. Брат – зник безвісти, а з мамою комунікація дуже обмежена.

• У Маріуполі щонайменше 8 тисяч людей загинули через війну з березня 2022 року по лютий 2023-го. Такі дані оприлюднила міжнародна правозахисна організація Human Rights Watch. В основі звіту – 240 інтерв’ю з переважно переселенцями з Маріуполя, а також аналіз понад 850 фото- та відеоматеріалів, документів і десятки супутникових знімків. В організації зауважують, що загальна кількість загиблих може бути значно вищою. Дослідники детально задокументували 14 атак, в результаті яких були пошкоджені або зруйновані 18 будівель, загинули і були поранені цивільні люди.
• Українська влада каже про кілька десятків тисяч загиблих у Маріуполі, здебільшого під завалами зруйнованих російськими бомбаруваннями і обстрілами будинків.
• Російські війська окупували Маріуполь у травні 2022 року після кровопролитних боїв і тривалої блокади. У ході військового вторгнення Росії в Україну Маріуполь майже повністю зруйнований обстрілами.
• За оцінками ООН, у місті знищено або пошкоджено близько 90% багатоповерхових житлових будинків та близько 60% приватних будинків.
• Російські війська підозрюють у скоєнні у Маріуполі численних воєнних злочинів. Кремль це заперечує.