Дитина має виховуватись у родині, навіть якщо вона не має батьків. Це основний принцип, за яким працює чеська система соціального захисту дітей. Однак, окрім, здавалось би, очевидного підходу, тутешня система має свої цікавинки. Наприклад, «бейбібокс» – скриньки, де можна лишити небажану дитину. Або проект «Життя у валізці» – ініціатива, яка допомагає покинутим дітям знати про своє походження. Ми зібрали усі найцікавіші деталі про те, як чехи захищають права дітей, які опинились в скрутному становищі, і який вигляд мають тутешні сиротинці.
«Бейбібокс»
Коли я вперше почув, що в Чехії є «бейбібокси», одразу подумав про українські – одноразові пакунки для новонароджених. Але виявилось – тут це місце, де лишають небажаних дітей.
Перша така «скринька» у Празі відкрилася ще у 2005 році біля гінекологічної клініки. Здалеку пристрій схожий радше на банкомат. Але, підійшовши ближче, можна розгледіти одне найважливіше речення: «Натисніть зелену кнопку, двері автоматично відчиняться. У вас є 15 секунд, аби покласти дитину». Написано трьома мовами – чеською, англійською і російською.
Заступник головного лікаря гінекологічного центру Петр Голба погодився продемонструвати, як відбувається процес, за допомоги ляльки: «Все, що необхідно зробити – натиснути кнопку, двері «бейбібоксу» відчиняться автоматично. Мати кладе сюди дитину. Після цього двері автоматично зачиняються. Ще до цього персонал вже отримує сигнал, що дитина всередині».
Після цього чергова сестра біжить перевіряти скриньку. Аби дитина почувала себе добре, «бейбібокс» обладнаний вентиляцією і обігрівається взимку. Також є датчик ваги. Щойно він спрацьовує – вміст скриньки фотографується спеціальною камерою. Фото із ним терміново надходить на електронну пошту чергових лікарів разом із смс-повідомленням. «Бейбібокс» має систему потрійної безпеки. Є онлайн-камера, підключена до інтернету, яка розташована в самій скриньці. Якщо інтернету немає – є пряме дротове з’єднання між скринькою і сестринською кімнатою. І третє: «бейбібокс» – це самостійна одиниця, тож у разі перебою електрики або відключення інтернету пристрій все одно запустить сигналізацію», – розповідає Петр Голба.
Після того, як дитинку забирають зі скриньки, у медичній кімнаті медперсонал проводить перший огляд. Перевіряють дихання, серцебиття, пуповину, скільки дитині місяців. Після цього викликають швидку. «Буває також, що дитинку назвуть ім’ям сестрички, яка її знайшла», – розповіла Радіо Свобода одна з медичних сестер центру.
Процес цілком анонімний. Біля «бейбібоксу» немає камери спостереження, яка могла б зафіксувати матір на відео. В об’єктив камери потрапляють лише її руки, коли вона кладе дитину до скриньки. «Зазвичай це матері-одиначки, або ж матері, які перебувають у складній життєвій ситуації, які впевнені, що, коли вони віддадуть дитину таким легальним шляхом, їй буде краще», – розповіли у гінекологічному центрі.
Це був перший «бейбібокс», що його відкрили у Чехії. У 2005 році соціальний проект у життя втілив видавець і письменник Людвік Гесс: «Ідея була в тому, щоб розташувати перший «бейбібокс» у районному пологовому будинку. Керівництво із лікарями цю ідею підтримали. Але дирекція Загальної факультетської лікарні була категорично проти».
Проти тоді були і в чеському Міністерстві соціальної політики та охорони здоров’я. Основні причини – «бейбібокси» можуть сприяти торгівлі дітьми. Також скриньками можуть користуватись іноземці, а Чехія, мовляв, має оплачувати лікування й утримання цих дітей. Аби все ж вмовити чиновників, Гессові знадобилося два роки.
Спроба виявилась вдалою, і нині по всій Чехії працює 75 «бейбібоксів». І хоча їх встановлюють і біля державних лікарень, – досі це суто приватна ініціатива.
«Я не можу сказати, що це добре або погано. З одного боку, ми на це дивимось як на збереження людського життя. З іншого ж боку, дилема в тому, що ми про дитину нічого не знаємо», – сказав Радіо Свобода директор департаменту захисту прав дітей Міністерства соціальної політики Чехії Давід Поспішил.
Незважаючи на це, засновник проекту планує відкривати ще більше таких скриньок. Адже за весь час роботи «бейбібоксів» у скриньках було знайдено 187 дітей.
«Життя у валізці» і фостерні родини
І хоча мова знову зайде про дітей і валізки, цей проект відрізняється від ідеї «бейбібоксів». Головним гаслом цього проекту є: «Дитина повинна знати, хто вона». Його завдання – допомогти дізнатись про себе якомога більше тим дітям, які лишились без піклування рідних батьків. Вони зазвичай потрапляють до сиротинців. Але з кожним роком у Чехії все більше практикується опіка фостерними родинами. Тобто опікунами, у яких дитина перебуває до того часу, як її повернуть до рідних або ж знайдуть постійних батьків. Деякі з таких родин вже долучились до ініціативи і складають у валізки речі, які допоможуть дитині знати свою історію.
Проект «Життя у валізці» з’явився три роки тому. Одна з його засновниць Іва Ржигова розповідає: він неабияк важливий для родин, які всиновлюють покинутих дітей. Адже часто батьки-опікуни не знають, як пояснити дитині, чому і як вона потрапила до них: «У таких дітей завжди настає момент, коли вона починає себе запитувати: мене хтось любить? Чому я взагалі тут? Валізка в цьому сенсі – символічний інструмент для родини, яка всиновила дитину. Він може допомогти розповідати дитині її історію».
Багато з тих, хто вже долучився до проекту, – фостерні родини. Тобто ті, кому віддають покинутих дітей до того часу, поки їх не всиновлять або вони не повернуться до біологічних батьків. Ми завітали до однієї з таких сімей у Празі. «Це валізка, яку Юрашек отримає у свій життєвий шлях. Поки що в ній небагато речей, він у нас недовго. Але чим доросліший він буде, тим більше буде і речей. Правда? Будемо зберігати більше іграшок, квиточків, наприклад, перший квиток на потяг», – показує валізку тимчасова опікунка хлопчика Ленка Цинґрошова.
Юрашику всього три місяці, але біологічні батьки доглядати за хлопчиком не в змозі. Ленка – колишня режисерка телебачення. Вона зняла чимало сюжетів про дитячі притулки. Сумні історії з сиротинців настільки вплинули на неї, що жінка звільнилась із роботи, аби присвятити весь час залишеним дітям: «Хлопчик, який у нас зараз, – це вже восьма дитинка, яку ми взяли. Більшість діток до нас потрапляє одразу після пологового будинку – зовсім маленькі. Це альтернатива тому, щоб діти цей час не проводили в інституційних закладах. Щоб вони жили в звичайній нормальній родині».
Саме для таких дітей, коли вони підростуть, вкрай важливо знати свою історію. У валізці Юрашика вже назбиралось чимало речей, зокрема його перші повзунки. «Це подарунки від його біологічної родини, він дуже любить з ними гратися. А ось програмка концерту, на якому ми нещодавно були. Ось це згадка про перше молочко, яке він пив. І газета з того дня, коли він до нас потрапив», – показує валізку Ленка.
Проект унікальний, адже досі не має аналогів у Європі. У найближчих планах – поширити його у сусідній Словаччині. З 2015 року до нього вже долучились 32 лікарні Чехії.
Хоча на початку медперсонал до ініціативи ставився скептично. «На початку я подумала – навіщо це все? Це ж зайва робота для нас. Нас і так тут небагато. Але коли я побачила передачу дитинки із валізкою його майбутнім батькам – в якому вони були захваті! Тоді я зрозуміла, що це дійсно має сенс», – розповіла Радіо Свобода старша медсестра однієї з празьких лікарень Даніела Кухтова.
Чеські притулки й сиротинці
Перші асоціації зі словосполученням «дитячий притулок» – жахливе місце, куди потрапляють діти, які опинились у скруті. В Україні все частіше кажуть: інституційні заклади не виправдовують себе. Європа ж відмовляється від системи класичних дитбудинків із однією вихователькою на поверх. Зокрема, в Чехії інститут розгалужується на кілька рівнів, але на кожному працює одне правило: умови, в яких живе дитина, мають бути максимально наближеними до родинних.
Одне з перших місць, куди потрапляють сироти чи діти від немовлят до 18 років, від яких відмовились батьки, – центри дитячої допомоги. Ми відвідали один із них, який має назву «Клоканек», що в перекладі з чеської означає «Кенгурятко». В центрі 7 квартир, умови для життя – максимально наближені до домашніх. Окрім кімнати, є окрема кухня і вбиральня. Розпорядок дня теж як удома. «Я не можу сказати, що я тут почуваюся більш вільною, ніж вдома. Все так само: якщо ти погано поводишся – нікуди не йдеш. Якщо батьки скажуть не сидіти довго в телефоні, ти не сидиш. Тут так само», – розповіла Радіо Свобода 10-річна Крістіна, яка останні 4 місяці перебуває в центрі.
Дітей у центрі ділять на кілька груп по четверо. Кількість такою була не завжди. У 2000 році групи навмисно зменшили до 4 дітей. Завдяки цьому вдалося подолати, зокрема, проблему з булінгом. 24 години на добу центр під наглядом нянечки і штатного психолога. «Для дітей, звісно ж, дуже важливо виховуватися, перш за все, e стабільному середовищі, яке нагадує атмосферу в родині», – розповіла директорка «Клоканека» Марія Хованова.
Перебувати у центрі діти можуть не більше ніж рік. Протягом цього часу основне завдання – повернути дитину біологічним батькам. Якщо це неможливо – намагаються знайти тимчасову родину-опікунів або фостерну сім’ю. Цей приклад успішної адаптації дітей, який успішно працює у США, стає дедалі популярнішим у Чехії. Але, на думку чиновників, повністю замінити інституційні заклади він поки не може.
«Незважаючи на переваги фостерної системи, ми підозрюємо, що саме в інституційній системі опіки їх більше. Бо важливим є момент саме виховання кваліфікованими педагогічними працівниками», – розповів завідувач відділення середньої і вищої та інституційної освіти Міністерства освіти, молоді та спорту Чехії Петр Баннерт.
Наступний етап – дитячі будинки сімейного типу. Тут діти можуть перебувати аж до 26 років. За умови, якщо вони навчаються. Цікаво те, що дітей-сиріт, за словами адміністрації притулку, дуже мало – приблизно 4 відсотки по всій Чехії. Зазвичай це діти, чиї батьки розлучені, мають проблеми із законом або просто не мають постійного місця проживання.
В одній з навчальних кімнат чуємо ламану українську: «Ми з сестрою із села Горінчово».
Брат і сестра рідної мови вже майже не знають. Натомість із місцевим вихователем вчать уже чеську. Вони тут, бо мати не має змоги доглядати їх, поки працює. «Вони не знають, де їхній тато. Мама інколи приходить, інколи забирає дітей на прогулянки, в басейн. Вона працює в піцерії. Хлопчик грає у футбол в місцевій команді, також вони ходять на атлетику», – розповідає один з вихователів притулку.
До 1998 року притулок був інтернатного типу. У групах було по 14 дітей і лише один вихователь, який цілодобово наглядав за ними. «Робота була набагато складнішою, групи великі, і для вихователя було важко піклуватися про таку кількість дітей. Після 1998 року почала змінюватися думка про те, який вигляд повинні мати дитячі будинки. Ми добудували дві квартири, об’єднали хлопчиків і дівчат у спільні групи. І в нас з’явилося 5 сімейних груп, у кожній із них по 8 дітей», – каже заступник директора дитячого притулку Гана Єделська.
І це дало результат. Через меншу кількість дітей у групах вихователі повністю покривають потреби дітей – від візитів до лікаря до допомоги у пошуках підробітку.
І ще одне правило: тут дітей вчать самостійності. Якщо дитині 15 років, вихователі йдуть із нею отримувати паспорт. Але наступний документ, наприклад, проїзний, який у Чехії іменний і з фото, дитина вже піде отримувати сама. Вихователі просто підкажуть, де це можна зробити.
Відтак діти приходять до притулку після навчання у школі чи університеті. Потім лишаються тут чи займаються своїми справами.
Та як би добре там не було, більшість з них усе ж хочуть повернутись до рідних батьків: «Якби я жив удома, я б не мав усього того, що я маю тут. Але поруч з мамою все ж таки завжди краще».
