Доступність посилання

ТОП новини

«Багато молоді навіть не уявляє, які це були часи» – Марія Бурмака про несвободу в СРСР і проголошення незалежності України


Марія Бурмака

Напередодні Дня Незалежності Радіо Донбас.Реалії вирішило спитати у митців із заходу і сходу України про те, що об’єднує українців, що таке незалежність, і як можна порозумітися людям різних поглядів. Сьогодні на ці запитання відповідає співачка Марія Бурмака.

– Яким був для вас День Незалежності у 1991 році, коли відбувалося проголошення, і які це викликало емоції?

– Справа в тому, що День Незалежності в 91-му році був якраз через декілька днів, коли закінчилася «Червона рута» 91-го року. І, власне в Запоріжжі я та інші виконавці дізналися про путч. Увечері було закриття «Червоної рути» в Запоріжжі, виступав В'ячеслав Чорновіл, а вранці ми прокинулися в готелі «Україна» з тим, що були відімкнені всі телефони, й по телевізору було «Лебедине озеро».

Були відімкнені всі телефони, й по телевізору було «Лебедине озеро»

Якщо говорити про мене, то в мене взагалі дуже цікава історія. Тому що в той же день організатори «Червоної рути» намагалися відправити додому всіх закордонних гостей, які приїхали на фестиваль.

Зокрема, серед них була група – вони називалися Ukrainians, а через якийсь час вони почали називатися Wedding Present – це дуже відома англійська група на той момент була. І от їх посадили на поїзд. Посадили на поїзд і мене. Поїзд до Харкова, але поїзд «Київ-Москва». І я вирішила їхати до Москви. Я якимось чином додзвонилася батькам. Мама з татом прийшли до поїзда, я сказала, що їду далі, в Москву. Треба сказати, що тоді у мене вже були заплановані гастролі в Америці, й паспорт мій був у консульстві в Москві. І я вирішила їхати, мотивуючи це тим, що я хочу подивитися, що там з моїм паспортом.

Тож я була безпосереднім свідком всіх подій, які відбувалися на той момент у Москві. Ввечері ми приїхали. Сіли на поїзд з татом. Тато мене саму не відпустив. Про те, що Україна стала незалежною, я вже дізналася в Харкові.

– Що відчули в той момент? Чи важливо було для вас зрозуміти, що тепер Україна буде незалежною?

– Справа в тому, що все життя до того моменту, 91-го року, з 14, 15, 16 років ми говорили про це з батьком. І я розумію, що є дуже багато молодих людей, які навіть не уявляють, які це були часи. На той момент людей, які навіть просто казали фразу «вільна Україна», могли заарештувати за український націоналізм, ну і за будь-який «самвидав».

У 88-му році я приїхала вперше до Києва на музичний захід. Я співала українською мовою, й коли я їхала, то познайомилася з київськими студентами. Вони дали мені з собою до Харкова 3 збірки «самвидаву», надрукованих на такому папіросному папері. Перший – журнал «Кафедра» (самвидавчий ілюстрований літературно-мистецький та науково-популярний квартальник, заснований поетом і політв'язнем Михайлом Осадчим весною 1988 року – ред.). Другий – це сценарій Шевченківського свята, а третій – це вірші Василя Стуса. І мені потім мої друзі в Харкові казали, що їх викликали в 3-й відділ і запитували, що Бурмака привезла за якісь заборонені матеріали, й кому вона їх давала.

Так от, в 91-му році, у ті 2 дні, декілька людей в Харкові нам казали, що формуються списки людей, яких будуть піддавати репресіям, і наша сім’я в цьому списку. Тому – багато різних почуттів. По-перше, що це сталося. Тому що, скажімо, вивчаючи історію на Західній Україні, я реально розуміла, що дуже багато людей не дожили до цього моменту, щоби побачити і почути, що Україна вільна і незалежна. З іншого боку, звичайно, ці дні ми, українці Харкова, яскраві українці, помітні українці, які говорили про те, що Україна має бути незалежною – то було передчуття, що на нас насувається те, чого ми не знаємо. Так що це непрості були відчуття.

Хлопчик біля антикомуністичних графіті, намальованих на п’єдесталі пам’ятника Леніну, через чотири дні після проголошення незалежності України. Київ, 28 серпня 1991 року
Хлопчик біля антикомуністичних графіті, намальованих на п’єдесталі пам’ятника Леніну, через чотири дні після проголошення незалежності України. Київ, 28 серпня 1991 року

– Як змінилися ці відчуття за роки незалежності?

Незалежність не впала з неба, дуже багато поколінь і людей за неї віддали життя

– Треба зрозуміти, що незалежність не впала з неба, що дуже багато поколінь і людей за неї віддали життя. Це українське «Розстріляне відродження», дисиденти українські, це, власне кажучи, ті люди, які просто не дожили, які були заарештовані, ті, які мали статтю «буржуазний націоналізм». І навіть такі люди, як я, які вперше почали співати і говорити про це у 88-му році, які ризикували своїм навчанням і своїм життям. Тобто Україна до цього була готова силами дуже багатьох людей.

Нічого не впало з неба, насправді. Взагалі нічого. Так кажуть люди, які не розуміються на українській історії

Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Товариство української мови, Сергій Набока. Тобто, нічого не впало з неба, насправді. Взагалі нічого. Так кажуть люди, які не розуміються на українській історії, але зрозуміло, що на той момент Україна стала незалежною і завдяки зовнішнім чинникам, а саме ситуації, яка склалася в Росії. Боротьба триває. Але незалежність Україні не «впала». Це історія Стуса, історія Алли Горської, історія Івана Дзюби, історія Процюка, історія тих людей, які загинули за цей весь час. І кожна ця людина наближала момент незалежності, як могла.

Були моменти, коли я не могла не піти на парад, і в мене сльози навертались. Це останні роки, коли йшла наша військова техніка й хлопці, які захищають Україну зараз

Якщо говорити про мене, то, звичайно, кожен рік по-різному це свято сприймаєш. Багато років пройшло, і зрозуміло, що я не можу відділити особисте від такого спільного. Тому що моє життя є частиною того суспільного. Всі мої пісні, фактично, звучали протягом різних історичних подій.

І зрозуміло, що кожен День Незалежності я не можу сказати, що щоразу зустрічаю однаково патетично. Були моменти, коли я не могла не піти на парад, і в мене сльози навертались. Це останні роки, коли йшла наша військова техніка й хлопці, які захищають Україну зараз. Були моменти, коли у мене не було можливості піти. Були моменти, коли я виступала в День Незалежності. Були моменти, коли моя творчість – а вона ж має громадське звучання – йшла в розріз із діями та ідеями чинної влади. Тоді мене взагалі не запрошували. Я могла зустріти День Незалежності в якомусь глухому, забитому селі. Але це для мене якраз і є свято зі сльозами на очах.

Ми боремося за Україну, жоден рік ця боротьба не припинялася

Тому зараз дуже складний момент, коли так, ми боремося за Україну, але жоден рік ця боротьба не припинялася. Тобто я всі роки намагалася «привнести» українське, пропагувати українське, говорити про Україну з любов’ю, писати дитячі пісні, співати, де тільки можна. Ну і своєю позицією – бути прикладом. Власне, це частина моєї боротьби.

Співачка Марія Бурмака під час першого фестивалю «Червона рута», який відбувся в Чернівцях 17–24 вересня 1989 року. Вона разом із Василем Жданкіним відзначились на фестивалі, зокрема й тим, що зі сцени висловили протест проти дій міліції. Міліція затримувала дівчат-львів'янок, які були у синьо-жовтому вбранні
Співачка Марія Бурмака під час першого фестивалю «Червона рута», який відбувся в Чернівцях 17–24 вересня 1989 року. Вона разом із Василем Жданкіним відзначились на фестивалі, зокрема й тим, що зі сцени висловили протест проти дій міліції. Міліція затримувала дівчат-львів'янок, які були у синьо-жовтому вбранні

– На вашу думку, чи може пісня, будь-яке мистецтво, поєднати зараз українців, які між собою хоч і є одна країна, але є якісь непорозуміння між ними, навіть підтримка російської агресії частиною людей. Що українців зможе об'єднати?

Україну об’єднують постаті, які є моральними авторитетами

– Ви знаєте, в різний час у мене була різна відповідь на це питання. Сказати, що там музика, пісня, вареники і українські народні казки – це було б занадто просто. Тому я скажу вам так: Україну об’єднують постаті, які є моральними авторитетами.

Тобто, цей час я багато їздила і на передову, і була ціла вистава Святого Миколая, коли ми разом з Хомою, з Іванкою Червінською, Сашком Лірником їздили. Було 16 вистав для дітей сходу. Це Авдіївка, Мар’їнка, Краматорськ. Це було те, що ми хотіли зробити для дітей. Тому я їздила багато, і я розумію, що може об’єднати люди. Просто пісні – не об’єднають.

Україну можуть об’єднати і зробити єдиною люди

Просто «я не люблю Україну, але українські дівчата найкращі в світі» – це не об'єднує. Об’єднують більш тонкі чинники. Тому, моя відповідь – Україну можуть об’єднати і зробити єдиною люди. Вони не обов’язково мають говорити лише українською мовою, але знати українську мову, я впевнена, вони мають. Але тепер, де знайти таких людей – це питання. Але, от власне, оці «кристали» – це ті люди, які можуть на собі замкнути й об’єднати, допомогти порозумітися різним сторонам. Але, звичайно, різним сторонам всередині України. Я не маю зараз на увазі сепаратистів і окупантів.

– Ви, до речі, зараз сказали про тих людей, які не говорять українською, але мають її знати. Що б ви порадили цим людям, які до цього часу все ще в силу певних причин або соромляться, або бояться переходити на українську?

– Найпростіша відповідь, яку я чула найчастіше у своєму житті – це те, що «українська мова прекрасна, але я не хочу говорити, аби не паплюжити її». Ну, це те, що мені кажуть в очі. Те, що кажуть позаочі, я не знаю. Бо деколи на радіо не брали мої пісні, бо казали: «ой ця Бурмака, ця її українська мова». Так от, таким людям я б сказала, що взагалі-то мій батько був російськомовним повністю. Він сам з Харкова, народився в Харкові. І перейшов свідомо на українську мову в 25 років, коли мені було чотири.

Я завжди дуже гаряче підтримую кожну людину, яка намагається говорити зі мною українською

Він завжди казав, що треба собі сказати для того, щоб вчити мову? По-перше, зрозуміти хто ти. Вчити історію, вчити історію свого роду, цього краю, місця, де ти живеш. Адже, наприклад, предки можуть бути з різних міст, але якимось чином доля занесла людину в Україну. Зрозуміти історію. І зрозуміти внутрішній потяг, визначитися, хто ти є. І якщо ти розумієш, що ти живеш в Україні і ти – українець, громадянин України, то хай ти будеш за етнічним походженням росіянин, єврей, вірменин, але ти – українець в глобальному сенсі, тоді в тебе має прийти бажання мову все-таки вчити. А як її вчити? Для того треба зробити перший крок. Є таке дуже просте правило: щоб плисти – треба плисти. Тому: знаходити співрозмовників, слухати українську музику, читати українські книжки і намагатися говорити.

Я завжди дуже гаряче підтримую кожну людину, яка намагається говорити зі мною українською. І, до речі, в будь-якій країні світу, якщо ви не дуже добре знаєте англійську, французьку, німецьку, але якщо ви приїдете в цю країну й будете намагатися говорити цією мовою, то вас будуть з радістю підтримувати. Не виправлятимуть помилки, а, навпаки, обійматимуть вас і дякуватимуть, що ви вчите мову цієї країни. У мене принцип – куди я не приїжджаю, в яку країну, я все одно декілька речень, декілька слів вивчу мовою цієї країни. Це може бути Іспанія, Франція, Мексика, й завжди я бачу, наскільки вдячні очі людей, яким я ці фрази кажу. Тому так само і в Україні. Якщо ви будете вчити, якщо ви будете намагатися говорити, то з часом у вас все вийде!

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:

(Радіо Донбас.Реалії працює по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безплатно). Ваше ім’я не буде розкрите)

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG