Доступність посилання

ТОП новини
20 Жовтень 2018, Київ 21:00

«Правила життя» волонтера прифронтового госпіталю


Олена Лавренко

Алевтина Гармаш

Від прифронтового Бахмута (колишній Артемівськ) на Донеччині до окупованої Горлівки – лише близько 30 кілометрів. По трасі Артемівськ-Горлівка із мирних вулиць за 20 хвилин їзди потрапляєш у справжнє пекло – на війну. У Бахмуті іноді можна почути відлуння обстрілів, як лягає щось «важке». До Бахмутської центральної районної лікарні привозять поранених військових та цивільних з моменту звільнення міста від проросійських бойовиків. Взимку 2015 року в лікарні було особливо гаряче, адже сюди везли всіх поранених з Дебальцева. Назавжди зиму 2015 року запам’ятала волонтерка Бахмутської центральної районної лікарні Олена Лавренко.

Вона описала події тих днів у щоденнику, який видала за власні кошти невеликим накладом під псевдонімом Олена Лав.

Олена Лавренко розповіла Радіо Донбас.Реалії про свої «правила життя», як волонтеру допомагати і не нашкодити пораненим, як пережити жахливі події та повертатись до мирного життя.

Бути поруч у найважчий момент

– Взимку 2015 року перед «дебальцевським виходом», та й після, було багато поранених. Щодня їх везли і везли до нашої Бахмутської лікарні, яка вже давно перетворилась на військовий госпіталь. Тут їм надавали першу лікарську допомогу, оперували, працювали хірурги, які як волонтери приїжджали з усієї України. У лікарні відбувалось медичне сортування – тяжких відправляли реанімобілем або «вертушкою» до Дніпра або Харкова.

Прапор з палати №2 у Бахмутської лікарні, на якому поранені лишали свій автограф, 2015 рік
Прапор з палати №2 у Бахмутської лікарні, на якому поранені лишали свій автограф, 2015 рік

Коли їх тільки привозили бійці і заносили на ношах у нашу лікарню, вони були всі у грязюці, в крові… У одного хлопця буквально шматок м'яса висів, відірваний від ноги… Бійці дуже за свої речі переживають, іноді навіть аж занадто… Одного бійця ледь врятували, з-під танка витягли, а він все переживав, свій бронежилет шукав

Я бачила солдатів поранених, коли їх тільки привозили з передової. Це потім вони потрапляли в центральні госпіталі або у нас залишались уже помиті, перев'язані… А коли їх тільки привозили бійці і заносили на ношах у нашу лікарню, вони були всі у грязюці, в крові… У одного хлопця буквально шматок м'яса висів, відірваний від ноги… У нього спав черевик, в багнюці весь… І я дивлюсь на цей черевик і думаю, що ж із ним робити? Зберегти, може, потім боєць шукатиме, або, може, вже ноги не буде, і черевик не знадобиться… Бійці дуже за свої речі переживають, іноді навіть аж занадто… Одного бійця ледь врятували, з-під танка витягли, а він все переживав, свій бронежилет шукав...

Пережити контузію

– Я більш за все контузії боюсь... Як один боєць поранений колись жартував: «Ногу, руку пришити можна, а ось якщо щось з головою – це біда».

Я не знаю, як правильно, як в книжках пишуть, потрібно поводити себе із контуженими, все робила інтуїтивно. Сідала поряд з бійцем і мовчала. Він сидить, мовчить, за голову тримається, і я сиджу мовчу. Максимум, що водички наллю. Якщо йому скажеш щось про їжу, ще знудити може. У мене завжди з собою пластикове відерце і лимон. Лимон – це перший засіб, тому що кислий, коли нудить, те, що треба…

Закривавлений телефон бійця, в якому застряг осколок (зима 2015 року)
Закривавлений телефон бійця, в якому застряг осколок (зима 2015 року)

Головне мовчати. Не треба чіпати бійця, не ставити зайвих запитань. Потихеньку він сам підніме очі, а якщо щось захоче – скаже

І головне мовчати. Не треба чіпати бійця, не ставити зайвих запитань. Потихеньку він сам підніме очі, а якщо щось захоче – скаже. Не треба його смикати, щось розпитувати… Бувало хтось із наших волонтерів забіжить і давай його відразу намагатись перевдягнути… А чоловік ще свідомістю не зовсім тут, може подумати, що «сєпар» якийсь його роздягнути хоче, що він у полоні і хтось з нього стягнути берці намагається, що мама йому купувала… І може реакція бути відповідна…

Коли волонтер прибіг, роздягнув, нагодував, побіг додому – він не бачить всієї картини. Коли ти з бійцем у той момент, як його привезли, то бачиш, як він змінюється

Коли волонтер прибіг, роздягнув, нагодував, побіг додому – він не бачить всієї картини. Коли ти з бійцем у той момент, як його привезли, то бачиш, як він змінюється… Спочатку «нічого не хочу, нічого мені не треба», потім уже приходить до тями, очі підіймає, питаю: «Водичку будеш?». Він киває, каже, що буде. Потім уже починають ходити, туалет шукати, а потім освоюються, де тут помитись, речі чисті знайти… І тільки все їм покажеш, знайдеш речі, вже додому збираєшся – підходить до тебе той самий контужений хлопчина і каже: «А чайку у вас попити можна?». Шукаю йому чайок та щось поїсти. Його нудило раніше від контузії, тепер почав приходити в себе, вже їсти попросив. І темно вже на дворі, чоловік мій телефонує, питає, чи довго я там. А коли сам чоловік пішов у медроту, то менше переживати став, чому я так довго. Побачив на власні очі, що від хлопців, яких щойно привезли, не так просто піти. Чоловік пішов у медроту по мобілізації в січні 2015-го, якраз на «дебальцевський вихід», коли десятки поранених щодня, увесь цей жах теж пережив… У квітні 2016-го пішов на демобілізацію.

Закривавлені документи пораненого бійця (зима 2015 року)
Закривавлені документи пораненого бійця (зима 2015 року)

Більше слухати

– Мене нещодавно запросили до Львова виступити перед студентами Академії внутрішніх справ. Розповісти їм про свій досвід. Я спочатку боялась, що вони не зрозуміють, та і слухати особливо не будуть. Але вони слухали уважно кожну мою історію, з широко розплющеними очима слухали…

Я наприкінці виступу спитала у студентів, хто з них ходив провідати військових у Львівському госпіталі. Зал промовчав. Я їм сказала, щоб вони не боялись ходити провідувати бійців. Хлопцям потрібно знати, що про них пам'ятають, що вони небайдужі тим, за кого воювали…

Коли йдеш до бійців у госпіталь, не треба тільки «включати психолога», ставити запитання: «Що ви тоді відчували?», «Ви вбивали людей?», «Було страшно під обстрілами?»

Коли йдеш до бійців у госпіталь, не треба тільки «включати психолога», ставити запитання: «Що ви тоді відчували?», «Ви вбивали людей?», «Було страшно під обстрілами?» і тому подібне. Якщо людина вам цікава і ви прийшли не для «галочки», а щоб дійсно допомогти, намагайтесь бути терплячими… Намагайтесь більше слухати, аніж говорити.

Не говорити про поранення

– Хлопці здебільшого не пам'ятають тих волонтерів, хто з ними спочатку після поранення був. Іноді кажуть: ваш голос знайомий, але не пам'ятають, де його чули. Наприклад, знайомий голос, бо в нього були поранені очі, і він пам'ятає тільки голос. Деякі хлопці кажуть: «Десь я вас бачив». І це теж приємно.

Вони пам'ятають війну, їм важко про це згадувати. Тому, коли з ними зустрічаюсь, намагаємось не говорити про війну. Не говорити про поранення, процес одужання

Я спілкувалась із хлопцями, яким допомагала про яких я написала у своєму щоденнику... Хлопці – молодці. Вони тримаються, незважаючи на те, чи перемогли наслідки поранень, чи ще з ними борються... Вони знайшли себе у мирному житті. У деяких народились діти, у деяких двійня… Але вони пам'ятають війну, їм важко про це згадувати. Тому, коли з ними зустрічаюсь, намагаємось не говорити про війну. Не говорити про поранення, процес одужання… Говорили про роботу, родину, дітей, плани на майбутнє. Менше політики і менше війни...

Чоловік мій – заслужений тренер, працює тренером у школі олімпійського резерву в Бахмуті, я там же працюю у бухгалтерії. Як повернувся після мобілізації, живемо ніби звичним життям, але все одно я до госпіталю ходжу. Люди небайдужі допомагають, передаємо хлопцям допомогу на фронт – переважно ліки, щось із медичного обладнання для військових лікарів у госпіталь.

Записати пережите

– Минулого року я описала всі події, що пережила у 2015 році, у своєму щоденнику. Назвала збірку «Мій фронт», вдалось видати власним коштом та коштами небайдужих людей накладом у 50 примірників. Писала щоденник російською мовою. Я знаю українську, але не так добре, як хотілося б. Вирішила не відволікатись, написала на одному диханні. І коли написала, мені аж легше на душі стало… Потім уже переклала українською, знайшлись у Львові редактори, які мені текст відредагували. Дуже хочу знайти видавництво, яке б видало мій щоденник.

Я б хотіла, щоб люди, які живуть далеко від війни, побачили, що ми тоді всі пережили. Я їм не докоряю в жодному разі, я хочу, щоб вони краще зрозуміли, що тоді відбувалось

Я писала тільки те, що бачила. Я б хотіла, щоб люди, які живуть далеко від війни, побачили, що ми тоді всі пережили. Я їм не докоряю в жодному разі, я хочу, щоб вони краще зрозуміли, що тоді відбувалось...

Мені люди казали, які прочитали мій щоденник: «Ми теж хочемо сітки плести, допомогти якось. Бо ви там, на війні, щось робите, а ми тут – у тилу… і теж хочемо допомогти». Деякі питали, як вперше піти до госпіталю. І я їх розумію, бо не відразу пішла. Спершу боялась. Не готова була побачити стільки поранених… з розірваною плоттю.. Це дуже важко. Не всі можуть на це дивитись, але до цього теж можна звикнути…

Фрагмент щоденника Олени Лав «Мій фронт»

«25 січня 2015 р. Артемівськ. ЦРЛ. Травматологія. Ворожі танки прорвалися на наші позиції поблизу Санжарівки.

Був запеклий бій. До лікарні почали надходити поранені, групами по троє-п’ятеро осіб. Піднялася на четвертий поверх. У цей день пораненими були заповнені палати № 2, 3, 4, 6, 7, 8 та коридор.

В операційній працювало кілька хірургів. Хтось сказав мені, що в одного бійця – ампутація руки. Тривала операція.

Дуже багато контужених. Одні сиділи в коридорі попід стіною, біля операційної; інші – на дивані та стільцях біля столу медсестри, яка переписувала прізвища військових. Вони все надходили і надходили. Деякі бійці лежали у коридорі вздовж стіни на кушетці та ліжках. У палатах не було місць. Із собою я носила пластикові відерця для хлопців, тому що багатьох нудило. Нарізала лимон і роздавала воїнам. Їх було багато.

– Хлопці, беріть лимончик, кого сильно нудить, не соромтеся, – пропонувала я.

Бійці скромно брали по одному – два шматочки. А один боєць, взявши дольку лимона, запитав:

– А можна ще?

– Можна хоч все, я ще принесу, – заспокоїла його.

Воїн згріб міцними пальцями, кольору бруду/крові/мазуту, останні шматочки лимона та поклав до рота. Мабуть, йому було дуже погано. Контузія! Ця клята контузія! Голову просто розриває на частини.

Майже весь медперсонал допомагав в операційній, а я та кілька місцевих жінок, надавали допомогу пораненим у палатах четвертого, третього, другого поверхів. Саме там завжди було багато роботи з важкопораненими воїнами.

День добігав кінця, я обійшла всі палати, щоб перевірити, чи не потрібно ще щось військовим. І тут знайшла того воїна. Він лежав у палаті № 7, на ліжку, біля вікна ліворуч. Із ним були ще кілька легкопоранених хлопців. Я підійшла та сіла поряд із ним. Він не відреагував. Лежав, дивлячись у стелю, і з куточків очей текли сльози. Я взяла його руки, що лежали на животі; тримаючи, перебирала його пальці. Воїн закрив очі. Так ми сиділи деякий час, не промовивши ні слова. Бійцю складно було говорити, а мені – питати його про що-небудь. У самої котилися сльози. На шиї хлопця я побачила жетон з ім’ям, прізвищем, позивним, роком народження та особистим номером. Руслан, одна тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомого року народження. Ми мовчали. Через деякий час боєць тихо сказав:

– Командира шкода.

І я зрозуміла, що його командир, ймовірно, загинув перед його очима. Я мовчала. Потім Руслан продовжив:

– Танк наїхав на хлопців, і від командира залишилася одна... Одна каска, – ледве чутно вимовив він. І я уявила собі, як танк зрівняв людину зі землею. У цей момент Руслан сильно заплющив очі, і сльози знову потекли по його щоках, крапаючи на подушку. Мабуть, воїн знову і знову переживав у пам’яті цей бій, і жахлива картина поставала перед очима. Пережите не відпускало його. У мене ком у горлі, дихати важко. Я трохи видихнула, щоб боєць не помітив, як я тихо плачу, тримаючи його руки. Але мої сльози, що впали на долоні Руслана, видали мене.

– Не плачте, – відкривши очі, сказав він.

– Я не плачу.

Попросила Руслана, щоб він не думав про погане. Сказала, що йому потрібно продовжувати жити. Я боялася, що боєць може наробити дурниць.

26 січня 2015 р. Ранок. Я зайшла до лікарні, щоб дізнатися, як там мій чорнявий боєць. Медсестри з травматології повідомили, що на світанку всіх військовослужбовців вивезли до Харківського шпиталю. Руслан теж поїхав. Були тільки ті, яких привезли в лікарню вранці»

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG