Тюрма поневолених народів: 80 років тому розпочалася битва за Україну

(Рубрика «Точка зору»)

У 2024 році матимемо купу дат. Раніше це іменувалося як «визволення від німецько-фашистських загарбників». Власне, раніше, уже за часів незалежності України, доволі пишно відзначали дати такого так званого «визволення» окремих населених пунктів. Та й «визволення» України загалом. Звісно, на цьому робився й політичний піар – особливо для проросійських сил. І часто відбувалося це в контексті «побєдобєсія», що нав’язувала українцям російська пропаганда.

Сподіваюся цього «побєдобєсія» наступного року не буде. Широкомасштабне вторгнення росіян змушує українців переглянути своє ставлення до недавніх історичних подій, зокрема до подій Другої світової війни (донедавна в нас її іменували під впливом радянської та російської пропаганди так званою «Великою вітчизняною війною»). Одним із проявів цього перегляду став недавній демонтаж пам’ятника Миколі Ватутіну в Києві, неподалік приміщення Верховної Ради. Адже цей радянський полководець відіграв важливу роль у так званому «визволенні» України.

Безперечно, німецький окупаційний режим під час Другої світової війни став великою трагедією як для українців, так і для представників різних національностей, які проживали на українських теренах. Тому існував опір, у тому числі збройний, цьому режиму. Люди чекали, щоб німецькі окупанти чимшвидше забралися геть. Однак і прихід радянських «визволителів» не обіцяв багато добра. Відбувалися масові репресії проти населення. Молодих чоловіків масово мобілізовували до війська і ненавчених кидали на фронт, де значна частина з них загинула.

Як радянське керівництво готувалося до битви за Україну

Уже наприкінці 1943 року радянські керівники почали здійснювати підготовку до захоплення українських земель. Адже після битви на Курській дузі 3 липня–23 серпня 1943 року відбувся остаточний перелом у протистоянні німецьких та радянських військ. Останні остаточно перехопили стратегічну ініціативу й вели наступ. Натомість німецький Верхмат змушений був відступати. У ході цієї битви радянськими військами 23 серпня 1943 року був зайнятий Харків – колишня столиця радянської України. Взяття цього міста мало не лише стратегічне, а й символічно-пропагандистське значення. Почалося «визволення» усієї України.

Для цього Йосиф Сталін та радянське керівництво здійснили низку заходів – і не лише воєнного, а й ідеологічного характеру. Буквально за кілька днів після «визволення» Харкова, 4 вересня 1943 року, Сталін зустрівся з ієрархами Російської православної церкви (РПЦ), а вже 8 серпня «більшовицькими темпами» відбувся собор цієї релігійної структури, на якому обрали Московського патріарха. Фактично, відновила свою діяльність РПЦ, яка до того часу перебувала в дезорганізованому стані.

Сталін пішов на це, бо на теренах України в часи німецької окупації помітно пожвавилося релігійне життя й було відкрито чимало православних храмів. Тут діяли такі православні церкви, як Автономна православна церква, Українська автокефальна православна церква й Румунська православна церква.

Та й взагалі православна релігійність на українських землях була помітно вищою, ніж на землях російських чи білоруських. Тому Сталін, відновлюючи РПЦ, сподівався з допомогою російського православ’я зорієнтувати православних України в «правильному» прорадянському напрямку.

Звісно, ідеологічні заходи, зорієнтовані на експансію радянських військ на українські терени, не обмежувалися вирішенням «православного питання». Сталін та радянське керівництво вирішили зіграти на українських національних почуттях. 10 жовтня 1943 року указом президії Верховної ради СРСР був встановлений орден Богдана Хмельницького І, ІІ й ІІІ ступенів. Це була дуже «демократична» нагорода. Єдиний радянський орден, яким нагороджувалися не лише полководці, а й рядові військовики, навіть партизани.

Цікаво, що орден Богдана Хмельницького також єдиний (!) орден СРСР, на якому напис було зроблено не російською, а українською мовою. Отже, мова мала значення – принаймні для тодішньої радянської влади.

Але це ще було не все. Із 20 жовтня 1943 року Воронезький, Степовий, Південно-Західний та Південний фронти були перейменовані відповідно в 1-й, 2-й, 3-й та 4-й Українські фронти. Відповідно, в поті чола працювали бійці «невидимого фронту» – різні пропагандисти, українські радянські письменники, митці тощо, апелюючи до патріотичних почуттів українців і утверджуючи ідею так званого радянського «визволення».

Що пропонувала УПА?

Чи існувала альтернатива радянському «визволенню» України? Багатьом видається, що ні. Адже радянські війська, попри жахливі поразки 1941 року, все ж навчилися воювати – не стільки, правда, вмінням, скільки числом. Велетенські людські ресурси це дозволяли. Радянський Союз отримував чималу допомогу від США по ленд-лізу. На його боці були західні демократії, які володіли великими ресурсами й воєнним потенціалом.

Та все ж альтернатива існувала. Це – Українська повстанська армія (УПА). Інша річ, що ця альтернатива була малореальною. Бо УПА й близько не мала таких ресурсів, як радянські війська. Не могла вона й розраховувати на військову допомогу Заходу (хоча певні сподівання з приводу цього існували).

Влітку, коли радянські війська вели кровопролитні бої на Курській дузі, УПА організувала повстання на Волині. Окремі території були звільненні від німців і тут контроль установила ця «армія без держави».

Керівництво Організації українських націоналістів (ОУН) бандерівського крила та УПА вирішили зробити ставку на те, що Радянський Союз – це тюрма поневолених народів. І коли ці народи повстануть проти радянської влади, тоді розвалиться СРСР і Україна отримає шанс стати незалежною. Відбудеться її справжнє визволення.

І коли з санкції Сталіна відновлювали РПЦ, встановлювали орден Богдана Хмельницького й перейменовувалися фронти на українські, українські націоналісти провели Першу конференцію поневолених народів Сходу Європи та Азії.

Відбулася конференція 21–22 листопада 1943 року на теренах південної Волині в селі Ляшівка (Ілляшівка). Зараз це Рівненський район Рівненської області. Правда, донедавна переважала думка, що ця конференція відбулася в селі Бедераж того ж району. Однак дослідження показують, що це, радше, сталося в Ляшівці. Зрештою, відстань між цими селами становить лише кілька кілометрів.

Було 39 учасників конференції. З них – 5 українців, 6 грузинів, 6 азербайджанців, 5 узбеків, 4 вірмен, 4 татар, 2 білоруси, 2 осетини, а також по одній особі – казах, черкес, кабардинець, чуваш, башкир. Головував на конференції Ростислав Волошин. Був присутній командувач УПА Роман Шухевич.

Конференція засвідчила, що в лавах УПА проти нацистського та радянського імперіалізму боролися представники різних народів Європи й Азії. І було сподівання, що ці народи, повставши, знищать радянську імперію.

До речі, у лавах УПА на Волині було й чимало росіян чи русифікованих українців, зокрема з Кубані, були також євреї, навіть зустрічалися німці й поляки.

Показово, що наприкінці 1943 року (в серпні–грудні) за завдання крайового проводу ОУН на північно-західних українських землях Лейба-Іцик Домбровський, який був євреєм, підготував низку листівок-звернень до народів СРСР – башкирів, дагестанців, казахів, калмиків, таджиків, татар, туркменів, удмуртів, узбеків.

Так, ідея розвалу радянської імперії, яку пропагували в 1943 році українські націоналісти, в той час не спрацювала. Однак вона спрацювала в 1991 році.

І хочеться, щоб вона спрацювала зараз, коли Україна веде боротьбу з оновленою імперською Росією, яка залишається тюрмою народів.

Петро Кралюк – професор, голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода