Петро і Мазепа. Чому прóклятий Москвою гетьман не був зрадником – погляд з Росії

Тетяна Таїрова відома читачеві як автор книги «Мазепа» у серії ЖЗЛ («Жизнь замечательных людей») у Москві та видавництва «Фоліо» у Харкові, а професіоналам – як фахівчиня, яка відкрила документи Батуринського архіву та редакторка його академічного видання. Доктор історичних наук, директорка Центру вивчення історії України Санкт-Петербурзького університету. Нагороджена українським орденом Княгині Ольги. Відзначена російським президентським грантом та міжнародними регаліями. Ми їздили до Чернігівської області, до міста Батурин, колишньої гетьманської столиці України, на презентацію нової книги про Мазепу (видавництво «Лаурус») та проєкту українського історичного серіалу, сценаристом якого Тетяна Таїрова погодилася виступити.

– Завдяки Петру Чайковському, Джорджу Байрону та Олександру Пушкіну існує образ гетьмана Мазепи – зрадника, негідника, спокусника юної дівчини, пекельного персонажа, якого ще й анафемі піддали. У мене таке відчуття, що Іван Мазепа – ваш головний культурний герой і ви хочете повернути йому втрачену честь.

– Мазепа у мене виходить головним героєм мимоволі: я весь час отримую цікаві пропозиції щось про нього написати. Видавництво «Молода гвардія» замовило книгу, яка вийшла у серії «ЖЗЛ». Зараз з'явилася ідея українського серіалу про Мазепу, і я знову не змогла відмовити. Мазепа мені дуже цікавий, але він постійно приходить до мене від когось іншого. А найулюбленішим моїм героєм того часу таки залишається Іван Богун.

Я дуже добре знаю історію Мазепи, розумію, наскільки у свідомості закріпилася неправильна картинка, і мені хочеться розповісти, якою вона була насправді. Це цікаво і важливо як для України, так і для Росії. А картинка зазвичай – або старий гетьман, який невідомо чому пішов від Петра до шведів, або незрозуміла історія з Мотрею Кочубей. А ще, звичайно, байронівський герой-коханець, який скаче на коні.

– Давайте нагадаємо цю історію: вона абсолютно вписується в романтизм, там навіть є елементи садо-мазо – оголений юнак, прив'язаний до коня…

– Цікаво, що ця легенда була створена польським шляхтичем Пасеком, який мстився Мазепі. У них були особисті рахунки, і він вигадав таку принизливу історію, яку списав з античної трагедії Сенеки і розповів її у прив'язці до Мазепи, щоб зачепити свого супротивника. Але коли про це прочитали в XIX столітті, то сприйняли не як принизливу, а як шалено красиву романтичну історію.

– Отже, 20-річний молодик, який служить при дворі польського короля Яна Казимира, входить у конфлікт із польським товаришем по службі, і той вигадує історію, що Мазепа нібито перебував у романтичному зв'язку з дружиною якогось…

– …шляхтича, який нібито спіймав його на місці злочину і помстився у такому брутальному стилі, прив'язавши голого до коня, злякавши коня та пустивши його скакати. Насправді таке неможливо: у такій ситуації людина не могла б вижити. Це справді міф, легенда.

– Іван Мазепа взагалі був придворним, був дуже добре освіченою людиною.

– Він був блискуче освіченою людиною, провів кілька років у Європі після закінчення Києво-Могилянської академії. За традицією того часу, як один із найкращих учнів, він був спрямований, скажімо так, на «стажування» до Європи, отримавши в нинішньому розумінні «грант». Він навчався в Голландії артилерійській справі. Згодом в Україні, у Глухові, буде унікальне виробництво найкращих гармат у Російській імперії. Його створив Мазепа.

Крім того, він навчався в Італії та у Франції, був при дворі Людовіка XIV і був присутній на прийомі у Луврі. Під час своєї подорожі, на додаток до польської, української та латини, він вивчив французьку, німецьку та італійську. Батько змусив його піти служити польському королю у віці 20 років, коли він повернувся з Європи: вже блискуче освічений і дуже честолюбний юнак.

– Але його служба Яну Казимиру тривала не так довго. Він розчаровується у польському дворі.

– Вона тривала приблизно п'ять-шість років. Так, він розчаровується, розуміє, наскільки він там чужий, наскільки неможлива кар'єра, адже він православний і не відмовляється від своєї релігії. Крім того, при польському дворі його сприймають навіть не як шляхтича, а як козака. І ось це принизливе «ти козак, не рівня нам» переслідує Мазепу і створює неприємну атмосферу, незважаючи на те, що королева ним опікувалася.

– Мазепа повертається до України, яку в цей час, після смерті Богдана Хмельницького, починають роздирати протиріччя. Цей період називається «Руїна». Ми більш-менш уявляємо собі слово «Гетьманщина», коли гетьмани намагаються об'єднати розірвану Правобережну та Лівобережну Україну з усіма величезними протиріччями між Польщею, татарами, нескінченними набігами, турками та Росією. А що таке Руїна?

– Мазепа вступає на службу до польського короля якраз у 1659 році, коли Гетьманщина намагається знову з'єднатися з Річчю Посполитою, і починається Руїна. Це так зване багатогетьманство: виникають охочі отримати гетьманську булаву, їх може бути одночасно три, чотири, п'ять, шість. Є розрив між Правим та Лівим берегами, виникає окремо Гетьманщина на Лівому та на Правому березі. Це постійні доноси, конфлікти, боротьба за владу і зміна орієнтації – Москва, Річ Посполита, Османська імперія. Це найважча громадянська війна, зовнішнє втручання та, звичайно, складна економічна ситуація.

– Перш ніж Мазепа почне служити Петру I, він служить князю Василю Голіцину, фавориту царівни Софії.

– Спочатку він їде з польського двору і вирішує круто змінити своє життя, піти на службу до Правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Він звертається до Семена Половця, колишнього близького друга свого покійного батька, який за Дорошенка обіймав посаду генерального судді, той стає його патроном, і цей патронаж закріплюється весіллям: Мазепа одружується з дочкою Половця, на той час уже вдовою, Ганною Фридрикевич.

– Вважається, що це був шлюб із розрахунку.

– Безперечно. Вона була набагато старша за Мазепу, а він потім заплатив за це важку ціну – залишився бездітним.

– Хоча виховував її дітей.

– Так, але вони не стали його наступниками. Його пасинок був досить талановитий, щоб стати помічником Мазепи. З боку Ганни, мабуть, була закоханість у Мазепу. Шлюб заключили, і Мазепа вірно і дуже успішно служить Дорошенку протягом ще п'яти-шести років, поки ситуація докорінно не змінюється, і практично всі полковники у Гетьманщині обирають єдиним гетьманом Івана Самойловича.

Але навіть у цих умовах Мазепа залишається з Дорошенком, який відправляє його до Криму з останньою надією: домовитися з татарами та щоб якось змінити становище. Дорогою до Криму Мазепу захоплюють запорожці, він потрапляє в полон, проводить у кайданах п'ять дуже тяжких тижнів. І на все життя його стосунки із запорожцями залишаться дуже складними, він завжди їх ненавидітиме. Його мимоволі видають Самойловичу, і він потрапляє на Лівий берег, звідки його спочатку відправляють до Москви.

– Мазепа потрапляє до Москви і там, наскільки відомо з історичних описів, несподівано настільки дипломатично поводиться, що завойовує довіру князя Ромодановського.

– Це ще при зустрічі з Самойловичем, а потім Самойлович дуже просить зберегти життя і здоров'я Мазепи. Він справив дуже хороше враження і на Ромодановського як людина знаюча, розумна, талановита.

А Самойлович дуже хотів, щоб Мазепа став служити йому, тому просить, щоб у Москві не застосовувалося жодних санкцій проти Мазепи. І в Москві його навіть трохи нагороджують – першими соболями і відпускають, відправляють до Самойловича із забороною їздити на Правий берег (вони боялися, що він може знову перейти до Дорошенка).

– За яких умов він стає гетьманом?

– Від моменту, коли він потрапляє до Самойловича, і до моменту, коли він стає гетьманом, минає майже 15 років. Всі ці роки він дуже вірно та талановито служить Самойловичу, стає його найдовіренішою особою, за кілька років дослужується до звання генерального осавула. Він виконує всі найскладніші та найвідповідальніші доручення Самойловича, без кінця їздить до Москви, веде там важливі переговори.

І перепідпорядкування Київської митрополії московському патріарху, і «Вічний мир» з Річчю Посполитою – це питання, які Мазепа обговорював від імені Самойловича в Москві. Звичайно, за ці роки він дуже багато чого дізнається, вчиться, має вже величезний багаж дипломата, політика. Тепер він вивчає реалії Московської держави, заводить у Москві приятелів та знайомих, створює там дуже гарну думку про себе та знайомиться з Василем Васильовичем Голіциним.

Далі у Москві відбуваються серйозні зміни: стрілецький бунт, переворот, важкий прихід до влади двох царевичів та правительки Софії. В цих умовах Голіцин стає повновладним правителем: як лідер і коханець Софії, він, власне, і править державою. Мазепа подобається Голіцину, адже він і сам був освіченою людиною, що рідко траплялося тоді в Московській державі, добре знав латину, любив читати. І тут Мазепа був йому близький. А з іншого боку, він чудово розумів, що Мазепа жебрак, на відміну більшості полковників Лівобережжя. Привезений у кайданах з Правого берега, він втратив свої гроші, можливості, контакти, патронат та інше, мав лише один малесенький маєток.

Мазепа був абсолютно не здатний ні дарувати багаті подарунки, ні давати банкети, що так любила козацька старшина. Тому коли відбудеться зміна гетьмана, Голіцин накаже старшині всупереч її волі обрати гетьманом Мазепу, вважаючи, що той буде його маріонеткою.

– На якийсь час це вийшло?

– Усього на півтора роки. Голіцин швидко розуміє, що Мазепа не є маріонеткою, і вирішує його позбутися, готує інтригу, яка могла б дати привід звалити Мазепу. Але події розгортаються не так, як планував Голіцин. Починається другий Кримський похід, який Голіцин провалює, а в цей час у Москві відбувається наришкінський переворот, коли Петро Олексійович, власне, і приходить до єдиновладдя.

– Ви пишете, що Мазепа не підтримав Голіцина, а підтримав Наришкіна, тобто лінію Петра. І Петро Перший, 18-річний юнак, зустрівся з 50-річним Мазепою і добряче з ним потоваришував. Це видно по всьому їхньому листуванні, по документах, що збереглися, і по тій політиці, яку вони разом проводили. Мазепа ходить у всі великі петровські походи, підтримує всі починання Петра.

– Церковну реформу.

– Що, можливо, головне, адже українські священники чинили опір підпорядкуванню Московському патріархату?

– Так. Петро знищує патріаршество і створює Святіший Синод, який очолює українець, близький друг Мазепи Стефан Яворський, і практично всі ключові позиції в Росії займають церковники Мазепи, його близькі друзі за духом, випускники Києво-Могилянської академії. Це один із дуже важливих моментів співпраці Петра та Мазепи.

– Це дуже важливий момент для розуміння того, як будувалася майбутня Російська імперія, яку величезну роль у ній грали випускники Києво-Могилянської академії.

– Уся освіта, вся нова система церкви – це повністю заслуга церковних діячів Києво-Могилянської академії за повної підтримки та просування з боку Мазепи. Із самого початку він підтримує того ж таки Димитрія Ростовського (Туптала), дає гроші на видання його книг.

– Скільки ж років дружби Мазепи з Петром I?

– Швидше, успішної співпраці. Дружби все-таки не було, бо Мазепа ніколи не брав участь у п’янках та гулянках Петра. Петро ставився щодо нього підкреслено шанобливо, завжди у листах звертався «пан гетьман», що для Петра було нехарактерно. Мазепа ж ставився до нього як до свого суверена, государя. І такі стосунки зберігалися майже 20 років, із 1689 року.

– У мене таке враження, що для Петра був страшним особистим ударом його відхід до шведів.

– Так, це так.

– Петро, мабуть, не розумів, чому це сталося, наскільки він уже лякав Мазепу планами будівництва імперії, в якій не було простору для вільності козацтва, а Україні відводилася роль «випаленої землі» у боротьбі з Карлом XII. Згідно з цим військовим планом, передбачалося поставити під удар досягнення Мазепи, ту квітучу цивілізацію, яку Мазепа вибудовував титанічними зусиллями. Мазепа з жахом починає розуміти, що Петро готує повне підпорядкування України. Невипадково відбувається паралельно повстання на Дону, Кондрат Булавін… Тамтешні козаки в такий спосіб виявляють свою незгоду з імперської політикою Петра.

– Для Петра це був шок, страшний удар, він не розумів, що діється. Він пише вночі Меньшикову, що «це ненавмисний, цілком несподіваний, злий випадок зради». А Мазепа чудово розумів, що всі ці реформи ламають, утискають гетьманщину. Усе це ще більше загострилося за умов Північної війни. Остаточною точкою кипіння стає указ – втілити в життя план «випаленої землі». Наслідувати цей указ Мазепа, звичайно, не може. Це означало б бунт козаків, і можливе повстання старшин, полковників, які були категорично проти. І особисто для Мазепи було неприйнятно знищити своїми руками те, що він створював.

Петро, в якого були зовсім інші уявлення про реалії, взагалі цього не розумів: людина, яка народилася і вихована в абсолютній владі, зовсім по-іншому дивилася на біди та страждання людей. На скарги Мазепи він завжди відповідав: ну нічого, закінчиться війна, і я вас нагороджу, компенсую. А Мазепа розумів, що жодна компенсація недостатня. І, що найстрашніше, за умов війни Петро свідомо готовий був пожертвувати українськими територіями, щоб зупинити Карла XII, а для Мазепи такий варіант ведення війни був неприйнятним.

Мазепа використовує цю війну, щоб нарешті повернути Правобережну Україну. Про це він мріяв все своє свідоме життя, це його батьківщина, де він народився та виріс. І ось у 1704 році він приєднує Правий берег, попри спротив та крики поляків, і Гетьманщина стає єдиною.

– Якщо вірити документам, Меньшиков поводиться абсолютно по-хамськи, не приховує своїх домагань на землі, якими керує Мазепа, і не раз безпосередньо ображає його в переговорах.

– Так, при тому, що Меньшиков цього не особливо розумів. Він все-таки людина, що піднялася «з грязи в князи», а Мазепа – блискуче освічений аристократ.

– Настала страшна помста царя Петра та Олександра Меньшикова Мазепі: створення образу зрадника всіма доступними способами, анафема… Але, напевно, найжахливіша річ – це руйнація Батурина, гетьманської столиці.

– Це два ні з чим не порівняні удари – знищення Батурина та проголошення анафеми. Для людей того часу проголошення анафеми – це неймовірна річ, тим більше, що з богословської точки зору це не було законно, це було пряме розпорядження Петра.

– Він оголосив Мазепі привселюдну кару. Якщо говорити про вміння вести пропагандистську війну, то Петро Олексійович зумів зробити так, що ці образи дійшли до наших сучасників.

– Якоюсь мірою це працює досі. Ім'я Мазепи було скрізь очорнене, прибране з церков, де він згадувався як будівничий, всі його портрети знищувалися. Це створює великі проблеми для істориків. Але Петро І та Меньшиков потім отримали реванш від Мазепи, на той час уже померлого: був Прутський похід і дикий провал Петра, втрата Правобережної України та всіх завоювань Мазепи на Чорному морі.

– Коли Мазепа йде до Карла, він не пише, принаймні швидко, роз'яснювальних листів своїм старшинам.

– Тому що насправді він не планував цього, то був вимушений крок у критичній ситуації. Будучи людиною з блискучим аналітичним розумом, він чудово розумів, що шанси на успіх були мінімальними. Всі його війська перебували на фронтах, він не міг привести Карлові жодного війська, у нього було лише три тисячі новобранців. Мазепа не вірив Карлу XII, говорив, що це «недосвідчений хлопчик». Є навіть такий трагічний опис: коли він виїхав з Батурина, прямуючи до Карла, і ночував у першому містечку, він уже там думав повернутись. Але наказати повертатися він теж не міг. Це була абсолютно безвихідь.

– Він діяв багато в чому під тиском своїх воєначальників?

– Звичайно. Старшини вважали, що союз із Карлом може дати щось позитивне, і якби він не підкорився, то, швидше за все, вони його повалили б.

– Повернемося до Батуріна. Між істориками обговорюється питання: якими були жертви серед цивільного населення? Як я розумію, згідно з документами, це було пряме знищення міста, вбивство і військових, і цивільних солдатів Меньшиковим. Петро намагався применшити ці втрати, і говорилося, що загинули лише солдати, а мирні мешканці постраждали випадково. Яку сторону ви займаєте у цій історичній суперечці?

– Істина десь посередині.

Петро наказував знищити місто, зрівняти його із землею. Там було заборонено селитися до часів Єлизавети Петрівни. Більшість мирного населення, швидше за все, загинули, задихнувшись у підвалах, де вони ховалися від військ Меньшикова: почалася пожежа, і місто, здебільшого дерев'яне, згоріло. Захисників було страчено найжорстокішим чином, причому в офіційних повідомленнях йдеться, що там чи то 500, чи скільки-небудь людей було помилувано, тобто, мабуть, решту страчено. Основних офіцерів відвезли на суд до Петра, і там когось посадили на палю, тобто дуже жорстоко обійшлися з полоненими. А місто перестало існувати.

– Зараз, дивлячись на Батурин, розумієш: якщо пам'ятати його радянську історію, то це було вбите місце. Якщо ж мати на увазі історію сучасної України, тобто історичний проєкт, який був створений завдяки Віктору Ющенку: відновлення цитаделі, відновлення будинку Кочубея та парку, включення його до меморіального комплексу, палац Розумовських – все це хоча б місцями створює враження про велич міста, про велич його задуму. Коли ви вперше потрапили до Батурина і яке враження він на вас справив?

– У 2005 році. Тоді палац Розумовських ще не був відновлений і фортеця не була відбудованою. Тривали лише археологічні розкопки, археологи мені це все показували, а я допомагала їм при створенні музею, зокрема, величезною підмогою була моя знахідка Батуринського архіву в Петербурзі. Я приїхала за кілька років, коли все вже було відбудовано, і була просто в захваті.

Це блискуча робота, і ми можемо уявити масштаб цього міста і епохи Мазепи, і епохи Розумовського.

– Поговоримо про Мотрю Кочубей, про цей знаменитий роман, у героїв серйозна різниця у віці. Якщо дивитися листи Мазепи до Мотрі, які ви наводите у своїй книзі, стає зрозумілий напрочуд цнотливий характер цих відносин, тобто історія про те, що він її спокусив, зробив коханкою, виявляється міфом. Мазепа був релігійною, православною людиною (ви показуєте це у книзі, спираючись на документи), тому його рішення завжди були радше милосердними, ніж жорстокими. І це закоханість спалахнула після смерті дружини. Очевидно, формально все впиралося в те, що він був її хрещеним батьком.

– Це була не найбільша проблема.

– Друга проблема – це дружина Кочубея, мати Мотрі, авторка всього цього історичного скандалу?

– Мазепа повернувся з Польщі, і, приєднавши Правий берег Гетьманщини, досяг того, про що завжди мріяв. Це є апогей його слави. І ось на такому піднесенні він зустрічається з Мотрею, і в них зав'язується бурхливий роман.

Вони обмінювалися любовними листами в дуплі дуба, що зростав на межі парку Кочубея, що переходив у парк Мазепи у його маєтку. Дуже романтична історія. Гетьман, мабуть, справді був захоплений, і це була для нього остання можливість одружитися і мати дітей.

– Йому на той час було 60 років.

– Так, проте Мотря була закохана в гетьмана, до того ж їй, певне, дуже хотілося стати гетьманшею. Вона була честолюбною та норовливою дівчиною, що було характерно для жінок України того часу, і дуже хотіла цього шлюбу. Але категорично проти виступили мати та батько Мотрі, Кочубей та його дружина. Любов Кочубей зіграла тут критичну роль.

Коли вони відмовили Мазепі в проханні видати за нього Мотрю, та від розпачу втекла до гетьмана в будинок, і Любов Кочубей ударила в сполох, підняла серед ночі дику паніку, сказавши, що гетьман вкрав і спокусив її дочку. Мазепа повертає Мотрю під охороною російських солдатів. Як він пояснює Мотрі, вони не могли б залишатися в домі вдвох, тому що не витримали б і стали б жити, як чоловік і дружина. Він дарує їй дуже дороге кільце, і вони ще сподіваються, що... Але в патріархальному суспільстві всі формальності дотримувалися, і навіть гетьман не міг собі дозволити вчинити всупереч волі батька і матері нареченої.

А чому Любов Кочубей була категорично проти: вона хотіла, щоб її чоловік став гетьманом. Такими були його плани ще з 1689 року. Василь Кочубей був ініціатором доносу на Самойловича та сподівався, що саме йому насамперед вручить булаву Голіцин. Вибір на користь Мазепи тоді став йому ударом. А тепер він вважав, що виникла нова можливість за допомогою доносів звалити Мазепу і домогтися гетьманської влади.

– Події і в пушкінській «Полтаві», і в опері Чайковського поєднують ці два факти: роман Мотрі та Мазепи та донос Кочубея, – хоча насправді між цими подіями три роки. Мотря на той час вже була одружена.

– Заміжня, але, мабуть, не дуже успішно, тому що потім вона пішла в монастир. До речі, її чоловік піде з Мазепою до шведів.

– Якщо простежувати історію їхніх стосунків: Кочубей не вперше намагався доносити на Мазепу.

– І повстання Петрика було ініційоване Кочубеєм, було багато спроб. А Мазепа, як він потім напише в листі до Петра, завжди все це знав, терпів і тримав у собі.

– Мазепа постає у вашій книзі дуже майстерним дипломатом.

– Так, але він не завжди був стриманим. У юні роки він був гарячою, досить запальною людиною, але потім пройшов важку школу королівського двору, потім двору Дорошенка та двору Самойловича. Це багато чому його навчило, і, отримавши гетьманську булаву, він уже поводився як талановитий дипломат та політик, який знаходив варіанти компромісів, стримування. Він ніколи фізично не розправлявся зі своєю опозицією – до страти Кочубея.

– Пішовши з Карлом, Мазепа дуже швидко вмирає. Таке враження, що його фізична смерть була пов'язана з руйнуванням Гетьманщини, із кризою у відносинах із Петром як символом імперії. Це відбувається у Молдові?

– Так, він помирає від інсульту в Бендерах. Він уже не був здоровою людиною, майже 20 років уже страждав від подагри, періодами дуже серйозно.

Але, звичайно, це найтяжчі потрясіння, і те, як він прощався з Україною, їдучи, і постійний стрес, адже Петро докладав усіх зусиль, щоб його видали, мріяв з ним фізично розправитися. Цей стрес та втеча з-під Полтави – все це призвело до інсульту.

– Один із перших розділів у вашій книзі називається «Інкорпорації: Росія та Україна після Переяславської ради». Ви не випадково починаєте біографію Мазепи з того, що батько служив Богданові Хмельницькому, був його сотником. Що сталося під час Переяславської ради? Чого хотіли в Україні та чого хотіли в Росії?

– Богдан Хмельницький, Військо Запорозьке хотіли військової допомоги, союзу з боку Московської держави, бо їхні постійні спроби знайти компроміс із Річчю Посполитою, частиною якої була Україна, зайшли в абсолютну безвихідь. І укладений союз між Кримським ханством та Річчю Посполитою призводить до того, що Військо Запорозьке, Україна, виявляється на краю загибелі. Це кінець осені 1653 року. На той час цар Олексій Михайлович під впливом патріарха Никона вирішує прийняти Україну до складу Московської держави. І ось Богдан Хмельницький разом із частиною своїх полковників приїхав до Переяслава, і там відбулася старшинська рада, на якій вирішили прийняти високу руку царя.

Щодо Московської держави, для них прийняття України було початком релігійної війни, яку проголосили Никон та Олексій Михайлович, за визволення православних земель, аж до визволення Константинополя, Гробу Господнього. Тобто Україна – це був маленький крок, а наступним кроком стає війна з Річчю Посполитою та спроба звільнити (або завоювати) Велике князівство Литовське.

– Проте Переяславська рада стає початком нових конфліктів та непорозуміння між Україною та Росією. Де основні вузли цих конфліктів?

– Обидві сторони погано розуміли та знали одна одну. У Москві було невиразне уявлення про те, що таке Військо Запорозьке як держава, взагалі погано розуміли реалії України зразка 1654 року. Навіть мову один одного вони розуміли погано, виникали випадки, коли неправильно перекладали, і це призводило до конфліктів на порожньому місці.

З іншого боку, в Україні теж дуже неясно розуміли, чого хоче Московська держава, і припустилися низки помилок. Спершу вони присягнули, а потім почали домовлятися про умови. Було багато непорозумінь, хто, кому, скільки і коли платить, скільки воєвод приїжджає, до яких міст, які в них функції… Всі ці речі були не прописані, погано домовлені, і це створювало безліч приводів для майбутніх конфліктів.

Цілком незрозумілими були й подальші кроки. Хмельницький вважав, що ті землі, які звільняють його козаки, входять до складу Гетьманщини, а цар вважав, що ці землі увійдуть безпосередньо у підпорядкування Москви. Тобто Білорусь теж згодом стане центром конфлікту між Москвою та Богданом Хмельницьким.

– І ще були релігійні протиріччя?

– Звичайно. У Москві вважали: якщо Україна приєднується до Московської держави, то й Київський митрополит підпорядковується Московському патріарху. А українці так не думали. І митрополит, і найвище духовенство були категорично проти.

– Всі ці проблеми, які були вже на етапі укладання угод Переяславської ради, у так званій зраді Мазепи позначилися як у дзеркалі. Тобто, його вирішення – наслідок накопичених конфліктів?

– Багато в чому – так, тому що в момент, коли Московська держава була досить слабкою, Петро був дуже зацікавлений в Україні як союзнику у боротьбі на півдні.

Він взагалі був зацікавлений у ній як у союзнику у тій же церковній реформі, освітній реформі та в іншому. Коли ситуація змінюється, починається Північна війна, у якій козаки виявляються малоздатними бути серйозними союзниками, Петро втрачає інтерес до України. І починають виходити на перший план закони імперії, яка, природно, поглинає автономію.

– Наскільки корисною є історія кінця XVII – початку XVIII століття для розуміння сучасної політичної історії?

– Ми зараз працюємо над сценарієм серіалу, і ці паралелі нам абсолютно очевидні.

Геополітична ситуація залишається тією самою, тому що географія не змінюється, географічні кордони приблизно ті ж самі. Нерозуміння, непорозуміння, небажання йти на компроміс, слухати і чути – те саме, що було й тоді.

– Чи важко історику, керівнику Українського центру в Петербурзі, у нинішній політичній ситуації? Ви людина, нагороджена українським орденом за свої дослідження, що працює в Петербурзі, яка отримала російський президентський грант...

– Я відчуваю величезну відповідальність, розуміючи, що якщо я не зроблю певних речей, не введу в обіг ті архівні багатства, які зберігаються в Петербурзі та Москві, то невідомо, через скільки століть це станеться. Попри все, треба працювати. Я чудово розумію, що мої книги і те, що я роблю, часто викликає нерозуміння або навіть роздратування як з одного, так і з іншого боку. Але мені дуже подобається моя робота.

Оригінал публікації на сайті Російської редакції Радіо Свобода