«От коли закриється моя труна – тоді ти підеш в армію» – так оператор розвідувальних дронів Павло Колобаєв казав дружині щоразу, коли вона просила допомогти їй теж долучитися до війська. Він воював з 2018-го, добре знав, що таке війна, і намагався уберегти її від того, через що проходив сам.

Сьогодні Ірина «Білка» Колобаєва керує FPV-дронами у складі 63-ї окремої механізованої бригади. Вдовою вона стала у 20 років. Через два тижні після, як поховала свого чоловіка, вона вирішила: буде «помста» і «квиток в один кінець». Каже, чоловік колись дав їй позивний і показав «собачі стежки» Лиману – ніби заздалегідь готував до того, що вона піде його шляхом.

Свою історію Ірина Колобаєва розповіла Радіо Свобода.

– Ірино, сьогодні ви служите операторкою дронів. З чого все почалося?

– Я познайомилася з армією рівно тоді, коли познайомилася зі своїм чоловіком. Він був оператором БПЛА. І ще тоді мені вся ця тема дуже подобалася, дуже відгукувалася. Я розуміла, що хочу займатися тим самим.

Але він, поки був живий, у відповідь на мої прохання: «Та блін, забери мене, допоможи кудись влаштуватися, хочу працювати разом із вами», постійно казав: «От коли закриється моя труна – тоді й підеш в армію».

Як виявилося, його слова були пророчими.

– Свого часу ви поїхали на Донбас за чоловіком. Зазвичай люди, навпаки, намагаються триматися подалі від лінії фронту, шукають безпечніші місця. А ви фактично поїхали в епіцентр подій. Чому?

– Бо я розуміла, що мій чоловік далеко, і мені без нього дуже важко. Він був категорично проти, але нічого не міг із цим зробити. Він знав мій характер і знав, що буде або так, або все те саме, тільки значно небезпечніше.

У результаті ми придумали дуже хитрий план. Спочатку це було: «Та давай я приїду в Слов’янськ на пару днів». А потім якось так вийшло, що ці «пару днів» перетворилися на рік життя в Лимані.

На той момент місто вже було деокуповане, але там здебільшого були розруха, обстріли – і сім’я.

І так, коли ти постійно перебуваєш у компанії військовослужбовців, хочеш чи не хочеш, а поступово починаєш вникати в цю тему. І якось воно поступово вивчалося, вивчалося, вивчалося...

– А чому для вас це було важливо?

– На той момент мій чоловік уже 8 років був в армії. А я така вся прикольна цивільна дівчинка приїжджаю до нього зі своїми побутовими проблемами, а він уже давно забув, що таке взагалі існує.

Мені хотілося бути для нього цікавим співрозмовником. Тому це, напевно, був один із проявів любові – розуміти те, чим він живе. Щоб удома він почувався людиною, яку можуть зрозуміти.

– Ви одружилися на Донбасі, під час повномасштабної війни. Чому вирішили зробити це саме тоді і саме так?

– Для мого чоловіка було принципово, щоб я носила його прізвище. А я завжди тримала в голові, що якщо з ним щось станеться, я не матиму змоги приїхати до нього – у госпіталь, лікарню, куди завгодно.

Бо хто я – дівчинка, яка його дуже любить?

І ми раді, що все сталося саме так. О пів на сьому ранку вони з хлопцями повертаються із позицій. А тієї ночі був приліт. Світла немає, води немає, їсти немає чого. І ми такі: «Поїхали в Слов’янськ покатаємося». Ну, поїхали. «А може, одружимося?» Ну, поїхали.

У мене був костюм його побратима і тапочки зі слов’янського ринку. Це було дуже романтично.

– Він був у військовій формі?

– Так. Брудній.

Але найголовніше, що нам було комфортно одне з одним.

Тому те, як на нас дивилися – як на якихось трохи притрушених – та й нехай. Нам було ок.

Насправді ми домовилися повінчатися вже після війни – коли трохи оговтаємося, прийдемо до тями. Ми мали це зробити красиво, вже як слід: із сукнею, костюмом, родичами, оркестром – з усім на світі...

– А чому чоловік не хотів, щоб ви також долучилися до війська? Які в нього були аргументи?

– До того, як потрапити в батальйон, де зараз служу я і де служив він, чоловік був в іншому підрозділі, в іншому роді військ.

І, здається, з чотирьохсот чи п’ятисот людей там вижили лише 47.

Він був на похованнях більшості своїх товаришів. Людей, які були йому як родина. І кожна така втрата була для нього настільки важкою, що мені здавалося: після цього він уже просто не зможе прийти до пам’яті.

Тому він дуже не хотів, щоб мені довелося пережити щось подібне.

Він прекрасно розумів, що якщо я потраплю до війська, то не сидітиму десь на небойовій посаді. Що я сунутиму свого носа приблизно туди ж, куди постійно сунув його він. Це будуть якісь заварушки, якісь авантюрки, робота на позиціях.

Буде дуже весело, дуже страшно і дуже небезпечно.

І він дуже мене любив. І, можливо, просто хотів трохи поберегти свою нервову систему.

– Яким був ваш чоловік? Розкажіть про нього.

– Колобаєв Павло Русланович, з позивним не менш прикольним, ніж у мене – «Барні». Чому «Барні» – бо на одній з учебок він з’їв майже ящик тих ведмедиків, а позивного на той момент ще не мав. От так і з’явився.

Спочатку була військова академія. Далі він ніс службу в десантно-штурмових військах. Певний час був розвідником, потім – піхотинцем.

Після одного з поранень у піхоті його перевели до розрахунку БПЛА. Він працював безпосередньо як зовнішній пілот розвідувального борта. Із 2018 року вже почав потроху «кайфувати» (сміється).

– А є щось, чого вас навчив чоловік і що зараз вам стає в нагоді?

– Коли ми навіть інколи вибиралися на прогулянку – це було рідко, але було – ми не ходили центральними дорогами Лимана. Він пояснював це тим, що ми гуляємо «собачими стежками» міста, щоб я на випадок чого знала ці шляхи.

Він, скоріш за все, вже тоді розумів, що я буду тут працювати. І він навчив мене орієнтуватися в місті. І це, насправді, дуже мені потім допомогло.

Я постійно казала, що знаю Лиман як свої п’ять пальців. Зараз так уже не скажу. Скажу, що знаю його доволі добре. Але все одно – не встиг він мене до кінця навчити.

– Як ви дізналися про його загибель?

– Мені подзвонила мама того ж дня... У неї істерика, вона не може нормально говорити.

Каже: «Мабуть, щось сталося». Я кажу: «З чого ти взяла?» А вона: «Мама Пашки, каже, на аватарку в Facebook чорну свічку поставила». І я така: «Ні, не вздумай…»

Так я і дізналася. А потім мені вже повідомив його товариш...

Вдовою я стала у 20 років. Дев’ятий день після поховання мого чоловіка припав на мій день народження.

Трохи не так я планувала своє майбутнє… (плаче)

Ой… У мене більше вийшла імпровізація, ніж заплановане життя. Я розумію, що вже нічого не змінити, але…

Що було потім – майже два місяці – мені важко відповісти. Я пам’ятаю, що я страшно пила. Це я пам’ятаю дуже чітко.

Щоб не зійти з розуму остаточно, я влаштувалася на роботу – у звичайний сільський магазин, продавцем. Працювала там місяць. І це, чесно, мені тоді допомогло не поїхати кукухою остаточно.

Сказати, що я довго не могла повірити – ні. Розуміння прийшло одразу. Бо ми про смерть говорили ще за життя. Це була тема, яка в нас звучала часто.

Він ніби готував мене до того, що якщо одного дня подзвонять і скажуть… Він намагався навчити мене з розумінням приймати смерть.

І коли мені подзвонили – я одразу зрозуміла, що це правда. Що це сталося.

Тоді найважче було просто вижити. Бо мені здавалося, що я можу просто з’їхати з глузду, або зробити щось із собою.

Якщо люди не намагаються зрозуміти – а вони й не намагаються, бо їм це незручно, некомфортно, єдиною підтримкою для вдови може стати лише така ж вдова. Бо тільки вона справді розуміє.

Усі друзі, знайомі з цивільного життя… їм було байдуже. Я перестала їх розуміти, а вони навіть не намагалися зрозуміти мене. І на цьому спілкування фактично закінчилося. На жаль.

Якщо говорити про суспільство в цілому – рано чи пізно війна прийде у їхні двері.

– Так, а ось той момент, коли у вас у голові щось переключилось і ви вирішили, що маєте бути у війську. Коли це сталося і чому?

– Напевно, це було десь через два тижні після поховання. На другому тижні я вже трохи почала приходити до тями, і зрозуміла, що це буде помста і виконання обіцянки.

І тоді ж одразу прийшло розуміння, що це буде квиток в один кінець. Моя мама це розуміла, і тато теж розумів. Змінити нічого не могли, але розуміли.

Я відбула 40 днів, і на наступний день вже купила квиток. Одночасно я намагалася привести в порядок всі документи в РТЦК та СП – щоб нормально потрапити до війська.

Але мені все запороли. Тож я поїхала напряму до частини, де служив мій чоловік. Мені сказали: «Ну, якщо така справа, приїжджай у Слов’янськ». І я поїхала.

– Чим стала для вас армія?

– Домом! Сім’єю! І насправді мені дуже важливо підтримувати з ними хоч якесь спілкування, бо без них мені важко.

Минає трохи більше тижня відпустки – і я вже хочу назад, до них. Я обожнюю людей, з якими працюю. І я обожнюю роботу. Я обожнюю свою роботу.

– Чому у вас позивний «Білка»?

– Колись, за кращих часів, ми з чоловіком гуляли у рідному місті, ми обидвоє з Вінницької області, з Іллінців. А в мене – довге руде волосся і дуже помітні два передніх зуби. І раптом, у якийсь момент, він каже: «О, Білка». Я питаю: «Де?». А він: «Ти».

З тих пір воно прижилось – мене почали так називати друзі, а похресники дізналися, що мене звати Ірина тільки минулого року. І так воно вже тягнеться: «Білка», то й «Білка».

– Чому саме операторка дронів?

– Ну, я хотіла піти повністю слідами пана «Барні», але трохи не вийшло – мене, можна сказати, трохи «обманули». Спочатку мені дали в руки пульт від FPV, а не від «Мавіка». Це було наше перше навчання.

Нас тоді зібралася така весела компанія – дев’ять людей – і відправили до інструктора, який у минулому був бойовим пілотом. Але всі якось «забули» сказати, що це був пілот саме ударних бортів, а не розвідувальних. А я, взагалі, планувала бути операторкою саме на «Мавіку».

Перший раз я підняла FPV-борт – і зрозуміла: здається, я попала. І якось поступово почала вчитись, розвиватись.

Я вже тоді бачила, наскільки ефективним стає напрям FPV на полі бою.

Тоді якраз прогриміла історія, як один із підрозділів за допомогою наземних роботизованих комплексів і ударних бортів зміг зачистити й звільнити посадку.

І я така: «Та ви що… я теж так хочу».

– Що ви відчуваєте, коли керуєте дроном?

– Ми працюємо для піхоти і за піхоту. Ми – одна з основних підтримок наших хлопців.

І коли надходить доповідь, що на одній із позицій є контакт із ворогом, піднімаються наші борти, ми вилітаємо на пошук – щоб, не дай Боже, з нашими хлопцями нічого не сталося. Тому це величезна відповідальність, бо на тебе розраховують.

Це і великий тиск. І фізично це дуже важко, бо людей на позиції небагато, а працюємо ми 24/7: нічні чергування, денні чергування.

Якісно працювати у FPV-розрахунках може тільки людина, яка всією душею любить те, що робить. Бо дуже багато тримається на самодисципліні і бажанні постійно розвиватися. Це робота, яка вимагає колосальної включеності.

FPV-борт для тебе може стати всім.

Ми навіть підробляли «Глово»-доставкою. Були перебиті всі логістичні маршрути до хлопців, і підвезти щось їм було неможливо. Тому ми підвішували до бортів їжу, воду і доставляли їм.

По можливості, якщо між вильотами було трохи часу, ми писали записки: «Братва, ми з вами, ми вас чуємо, ми вас бачимо. Тримайтеся».

І от на одному з таких вильотів ми піднялись – ситуація там уже була критична. У наших хлопців сідала рація, але суміжна позиція передала їм повербанк, а ми доставляли їм їжу.

Пацани вийшли по рації на свого чергового, щоб подякувати, той зв’язався з нашим, наш – з нами, щоб передати подяку напряму.

І я пам’ятаю цю картину: сидять три дорослих мужики зі сльозами на очах, коли я це озвучую. І я сиджу і не знаю, що сказати, бо розумію: скажу одне слово – і просто розридаюся.

– А що найскладніше у вашій роботі?

– Найстрашніше і найболючіше – це бути безсилим і розуміти, що ти, на жаль, нічого не можеш зробити.

За певних погодних умов ми просто безсилі. Коли чуємо, що десь штурм, що в наших хлопців контакт, а ти сидиш і нічим не можеш допомогти…

Я, насправді, жодного разу не бачила кадрів, як наших беруть у полон. Але з розмов між хлопцями – це дуже страшна картина. Картина, на яку, на жаль, вони не могли вплинути.

Те, як гинуть наші хлопці, ми теж бачимо регулярно. І це страшно. З’являється відчай: ти сидиш в, умовно, теплому бліндажі, під дахом, і просто нічого не можеш зробити, поки там гинуть твої люди.

Це дуже важко!

Після такого ти намагаєшся вимикати емоції і вмикати холодний розрахунок. Є світловий день – і ти просто стараєшся зробити за цей час максимум.

Скільки можеш бути корисною – стільки і працюєш. Щоб дати нашій піхоті хоча б трохи можливості перепочити.

Я дуже б хотіла, щоб хлопці відчували, що вони хоч трохи під захистом.

– Що ще з вашого досвіду можете зараз згадати як щось знакове?

– Ну, якщо офіційно, якщо опиратися на слова командира моєї роти, то, за його словами, поки пілот не знищив свою першу «буханочку» (народна назва радянського мікроавтобуса УАЗ-452 і його пізніших російських версій – ред.), йому взагалі не варто казати, що він тримав пульт у руках.

Крайня зміна перед моєю відпусткою – ми вилітаємо, надворі туман, дощ, майже нічого не видно. Пролітаємо ліс, і я бачу, що щось світиться. Підлітаємо ближче… Боже… «буханочка»! Я думаю: як добре!

Це була моя перша знищена «буханка».

Це, напевно, один із таких знакових моментів, бо насправді техніки на нашому напрямку не так багато, як хотілося б. І знайти «буханочку» або щось подібне – це вже доволі цінно.

І ще в мене є особиста історія, яку я завжди казала, що розповідатиму дітям.

У мене є підтверджений ворожий пілот. Це дуже цінно.

Перший у батальйоні. Перший!

Я як перша дівчина-пілот у батальйоні – і в мене перший підтверджений пілот.

– Чи є у вас відчуття, що ви продовжуєте справу свого чоловіка і захищаєте те, що було важливим для вас обох?

– Так.

Мені страшно повторити його долю, але водночас я з великою любов’ю і відповідальністю ставлюся до справи всього його життя.

Я живу не втратою, а пам’яттю і відповідальністю, бо ношу його прізвище. І це, насправді, дуже велика відповідальність.

Іноді мені здається, що в критичні моменти, коли я вже на межі – думаю: ще трохи, і я або зірвуся, або просто фізично вирублюсь від втоми – в такі моменти ніби ми з ним починаємо працювати разом.

Я на роботі часто або згадую, як він поводився в подібних ситуаціях, або намагаюся уявити, як би він діяв. Я його дуже добре знала, тому це як внутрішній орієнтир.

– Яким би ви хотіли, щоб його запам’ятали?

– В принципі, таким, яким його і пам’ятають.

Його пам’ятають усміхненим, життєрадісним. Це людина, якої нам всім дуже не вистачає.

Він був великий, добрий, бородатий, рудий, ще й кучерявий. На нього дивитися без усмішки було практично неможливо.

Він пишався тим, що може називати себе військовослужбовцем.

Він заслужив форму, яку носив, заслужив своє звання. Казав, що вже віддав найдорожче – свій час. Бо він не знав нормальної юності, нормальної молодості. Він говорив, що його любов до Донецької області колись його і погубить.

Так і сталося – Донецька область його і забрала.

Йому випадало завжди бути в самій гущі всіх негативних подій, які тільки можна уявити. І так виходило, що періодично він повертався із завдань живий і неушкоджений, тоді як там залишалися його хлопці – десятками…

Навіть зараз пам’ять про нього живе. Хлопці його пам’ятають і одноголосно кажуть, що він був настільки відданий справі, настільки колосальну роботу виконував, що відчуття його присутності досі є.

І ми інколи, з певним сумом, але все ж жартуємо, що він «виховує покоління Колобаєвих».

– А про що ви мрієте?

– Мрію?.. Я навіть не знаю… У мене все, про що я мріяла, або забрали, або вже є.

Ну, типу, не знаю… Мріяти про те, щоб закінчилася війна, якось неправильно звучить, бо я можу з гордістю сказати, що я теж прикладаю до цього якісь зусилля, щоб ця «мрія» стала реальністю.

Кожен із хлопців, з якими я працюю, заслуговує повернутися. Вони повинні повернутися додому – цілими, живими, здоровими, неушкодженими. Кожен заслуговує на нормальне життя. І от це мене дуже тримає. Дуже.

– Що для вас сьогодні означають слова чоловіка про армію?

– Форму я вдягнула набагато раніше, хоч він того і боявся, просто фізично я її не носила.

Була така фраза: «Ти можеш забути про це, поки я живий. Поки я живий – ти у формі не будеш».

Його волю частково виконано. Бо що мені робити після його смерті – він не казав.

І, знаючи його бажання вберегти мене від усього цього, я, як і завжди, все одно пішла йому наперекір.

Але я думаю, що якби він був живий, то я б точно почула від нього хоча б мовчазний, схвальний кивок – що все робиться правильно.

Ці слова я вже не почую… але мені хочеться вірити, що десь він міг би сказати, що мною пишається...