Від початку повномасштабної війни в українській армії сформувалося нове покоління командирів – молодих офіцерів, які виросли в реальних боях.

Один із них – підполковник ЗСУ Руслан «Граніт» Габінет. Брав участь в обороні Торецька, Бахмута та Часового Яру. У 2022 році під час боїв за Майорськ, коли російські війська вели активний наступ, прийняв батальйон після поранення командира і втримав позиції. Із січня 2025 року Габінет очолює 5-ту окрему важку механізовану бригаду, яка нині воює на одному з найскладніших напрямків – поблизу Покровська.

В інтерв’ю Радіо Свобода комбриг розповів про те з якою мотивацією приходять мобілізовані у 2026 році, як воюють «бусифіковані» і чому рекордні 200 днів на позиції стали буденністю. Чи стикається із брехнею в армії і чи чує його командування, коли завдання виконати неможливо? Чому Росії за останній рік вдалося просунутися вперед і чого найбільше бракує українській армії, щоб зупинити противника? Чи ефективна західна техніка в «еру дронів» і якою буде війна найближчим часом?

– Руслане, рада вітати вас у студії Радіо Свобода. Це одне з ваших перших інтерв’ю, тож давайте почнемо з вас. Ви – бойовий командир, який фактично виріс на війні. І навіть за мірками української армії це доволі стрімкий кар’єрний шлях. Які ключові події чи моменти допомогли вам прийти до тієї точки, в якій ви зараз перебуваєте?

– Насправді, у 2013 році я вступив до Академії сухопутних військ – успішно, бо перед тим була неуспішна спроба. Тому свою офіцерську кар’єру я почав уже в 2017 році на посаді командира взводу. Гарячих фаз антитерористичної операції я не застав. І в 2022 році вже мав намір звільнятися.

З початком повномасштабного вторгнення, відповідно, все змінилося – я одразу почав шукати бригаду, куди можна було переміститися. Так я потрапив у 5-й штурмовий полк.

Найважча операція

Особливим моментом, який мене загартував, стала втрата командира батальйону. Під час боїв біля станції Майорськ, поблизу Горлівки, ситуація була дуже складною. Командир батальйону вирішив вирівняти стан справ і отримав важке поранення.

Пам’ятаю, тоді командир ОТУ «Соледар» знаходився на КСП батальйону. Коли почули доповідь: «командир батальйону – 300, важкий», – тобто поранення було дійсно дуже серйозним, перше, що він запитав: «Хто залишився?».

Я сидів поруч, начальник штабу – і фактично прийняв управління боєм.

– Що ви відчули в цей момент?

– Легше сказати, чого я не відчув. Я не відчув паніки – розумів, що треба робити і куди рухатися.

Ми не допустили хаотичного залишення позицій, відступів без команд, які завжди призводять до втрат. А противник не зупинявся – штурмові дії були практично на кожну позицію відділення батальйону.

Сім днів, пам’ятаю, узагалі не спав. Одного разу просто заснув із радіостанцією в руках – через дві години мене розбудили з криками: «Там! Там! Там – жах! Командире, допоможіть, рятуйте!».

І треба було знову бігти, ухвалювати рішення, оцінювати обстановку.

Нам тоді вдалося вивести одну роту практично з оточення – без втрат.

І попри все, що там відбувалося, нам вдалося зупинити подальше просування противника.

Як у Бахмуті виснажили наступ «вагнерівців»

– Ви сказали, що це була найскладніша операція. А яку операцію, у якій ви брали участь, ви вважаєте найуспішнішою?

– Бахмутський контрнаступ.

Пам’ятаю, тоді нам обіцяли – відповідно, і командиру теж обіцяли, – що ми йдемо на відновлення: відпочинемо, перегрупуємося, доукомплектуємося, підготуємося і потім повернемося до виконання завдань.

Ми чекали цього відновлення. І одного ранку командир викликав мене на командний пункт і сказав: «Їдемо на Бахмут». Відновлення не було.

Було дуже важко після цього повертатися і давати вказівки особовому складу, командирам рот, пояснювати людям, чому нам обіцяли відновлення, а ми їдемо на Бахмут.

Це була культова битва – і це справді так.

Нам доводилося утримувати «дорогу життя». Були моменти, коли здавалося, що ми вже не зможемо вийти, особливо, коли підірвали міст через канал Сіверський Донець.

Фактично не було жодної дороги для виїзду. Поки облаштовували переправи, ми залишалися на місці й розуміли, що виїхати не зможемо.

Пішки – так, але це величезна група людей, батальйон. Близько 250 людей на позиціях і ще приблизно 50 – командний склад.

Дуже складно було стримувати наступальні дії угруповання «Вагнера». І що би там не казали, вони діяли доволі професійно і їм нічого не бракувало: ні людей, ні ресурсів. Вони наступали хвилями.

Їхніх трупів було так багато, що у нас постало проблемне питання – що з ними робити, бо довкола одні трупи.

І коли йдеш на позицію, пам'ятаю, не можеш пройти по лісосмузі, не пройшовши по трупам.

Люди стояли на позиціях в масках, мали при собі протигази.

Горіти вони не горіли, засипати їх хлоркою не вийде, закопати теж не вдасться.

Хоча на деяких позиціях, де хлопці тримали оборону, вони прямо там, у траншеях, і закопували тих вагнерівців.

Потім, коли нам вдалося їх стримати, вони справді втратили свій наступальний потенціал.

Ми отримали завдання перейти до наступальних дій. І ми мали успіх!

Були такі дні, коли ми перевиконували свої завдання. І ми рухалися, рухалися, рухалися: знищували противника, брали полонених і могли просуватися ще далі. Але розуміли, що вже не можемо забезпечувати логістику – потрібно було підтягувати пілотів, вогневі засоби. Лише це нас і зупиняло.

Але втрати… Дуже багато втрат: найбільш відчайдушних воїнів, тих перших добровольців, які у 22-му році взяли до рук зброю.

Ще до наступу, під час оборонної операції 16 лютого, пам’ятаю, ми понесли суттєві втрати в лісі поблизу Іванівського: загинув командир взводу, два головні сержанти взводу і головний сержант роти – справжні лідери.

І вже тоді відчувався брак особового складу.

Морози, люди стояли на позиціях, знищували противника. Противник – він один раз пішов і загинув, а ти чекаєш далі. В обороні хлопці сиділи днями, тижнями.

Треба було ухвалювати рішення. І тоді я, командир роти і начальник розвідки батальйону – ми як резерв висувалися туди, стримувати противника, допомагати піхоті.

Нам тоді не все вдалося – ми, на жаль, понесли втрати. Зрештою вдалося перегрупуватися.

Ми поставили собі принципову мету – забрати своїх загиблих. Не могли цього зробити близько чотирьох місяців. І під час цієї фази контрнаступу нам вдалося зачистити той ліс, забрати всіх своїх і рухатися далі, виконувати завдання.

Про 5-ту ОВМБР і як її очолив

– У вас значний бойовий досвід. Ви керуєте кількома тисячами людей – це 3-5 тисяч, і бригаду часто порівнюють із великим заводом. Чи важливо командиру бригади мати саме бойовий досвід?

– Так, безумовно. У часи, коли я був командиром штурмового батальйону, не було такого насиченого застосування FPV-дронів, як зараз.

Тоді було нормально, коли командир батальйону обходить усі позиції. Я так робив: записував трек, відмічав, як і скільки йти, щоб розуміти.

Як, наприклад, у тому лісі біля Бахмута: дивишся на карту, просто проклав лінію – три кілометри. Здається, що там ті три кілометри йти? Важко, але що там їх йти?

А йдеш ногами – виходить сім із половиною кілометрів, бо балки, яри, складки місцевості, які потрібно обходити. І це вже зовсім інша відстань. Ти починаєш розуміти це по-іншому.

Заходиш на позицію, солдат тебе бачить і розуміє: командир батальйону знає, як йому тут.

– У січні минулого року ви фактично очолили новостворену бригаду. Як вам запропонували це і як ви сприйняли цю пропозицію?

– Цій пропозиції передувала низка інших, і я відмовлявся, бо вважав, що не готовий. Я зростав у п’ятій штурмовій бригаді, мав надію і хотів очолити саме її.

І коли мені зателефонували та сказали, що я приймаю п’яту бригаду, я, чесно кажучи, подумав, що йдеться про мою штурмову бригаду.

Уже під час розмови з командиром, стало зрозуміло, про що йдеться. Я тоді довго сміявся, як і командир, бо він нікуди не збирався.

Потім я дізнався, що є така бригада – п’ята окрема важка механізована, про яку раніше особисто ніколи не чув. Але наказ є наказ.

Зараз, якби мені запропонували очолити іншу бригаду, свою я вже не залишив би.

– У січні минулого року тоді ще журналіст Юрій Бутусов назвав 12 новостворених бригад, які мали критичний дефіцит людей і досвіду. Серед них згадувалася і ваша бригада, ви якраз очолили її рік тому. Чи вдалося за цей рік покращити ситуацію?

– У контексті сказаного Юрієм Бутусовим, для нашої бригади ключовою проблемою був передусім брак досвіду.

Ми багато зробили в плані роботи з людьми і підготовки, тому що на той момент її фактично не було. Люди готувалися, але не розуміли, до чого саме. Навіть елементарні, на той час уже базові речі були упущені – цього просто не було. Не було й елементарного управління.

Ми отримали дозвіл проводити базову військову підготовку на власних полігонах і суттєво наростили матеріальну базу.

– Чи є у вас якийсь мінімум, скільки має готуватися людина, перш ніж почне виконувати бойові завдання?

– Якщо брати з урахуванням БЗВП – це 65 днів.

Під якусь конкретну задачу зазвичай потрібно до тижня. Ми беремо групу воїнів, які вже мають базовий набір знань і певний досвід, розуміють, що і як має бути, і тренуємо їх під конкретне завдання. Це тиждень, не більше – зазвичай більше часу просто немає.

– А яким чином зараз до вас переважно надходить поповнення?

– Основна маса особового складу, яка до нас надходить – це РТЦК та СП. Також працює рекрутинг.

Є й надходження з навчальних центрів.

– Восени президент Володимир Зеленський заявив, що підходи будуть змінюватися, і має бути більш справедливий розподіл особового складу між бригадами. Чи ви це відчули на собі?

– Ми у своїй бригаді це відчули.

– Тобто вам зараз достатньо дають людей, щоб покрити потреби?

– Ні, їх усе одно недостатньо, тому що відтік особового складу теж залишається. Через захворювання, звільнення, переміщення в інші військові частини, СЗЧ – це все нікуди не зникло.

Ну і бойові втрати, які ми також маємо. Усе це призводить до того, що особовий склад є лише на мінімальному рівні.

Мобілізований у 2026-му: хто він?

– Якщо говорити узагальнено, як виглядає типовий новоприбулий боєць у 2026 році?

– Зазвичай це вже старші чоловіки. Молоді дуже мало, хоча і молодь у нас є.
Це старший чоловік із певними захворюваннями, який, можливо, «бусифікований», як кажуть, але вже приймає як даність, що потрапив у військо, і готується, навчається.

Не все йому дається легко: спина, коліна, руки – постійно болять. Але він усе одно навчається і тренується.

– Наскільки для вас є критичною проблема з тим, що у військо беруть людей, які непридатні до служби?

– Тут є один нюанс. Ми беремо двох бійців, нехай це навіть 50 років. В одного проблеми зі спиною й колінами, і в іншого – проблеми зі спиною й колінами. І один буде говорити: «я непридатний, я не можу, у мене довідка». А інший скаже: «я готовий».

У мене в батальйоні були воїни 60-62 років, які стояли на позиціях, самостійно переводилися з підрозділів забезпечення, просилися виконувати завдання. Казали: «я хочу, я піду». І дуже гідно їх виконували – дуже гідно.

Ти навіть дивишся і думаєш: ну, діду, не треба, давайте в РВБ чи в БМЗ. А він каже: «ні, я готовий, я хочу». – «Готовий? Давай, будемо готувати».

Стан здоров’я у всіх поганий – і в тих, хто раніше виконував завдання як доброволець, і в тих, кого нам привозять із РТЦК та СП. У всіх поганий.

Питання лише в тому, як люди це подають – є об’єктивні й суб’єктивні причини.

Але я хочу сказати, що у нас є люди, які з ампутаціями кінцівок виконують завдання.

Нещодавно дзвонив хлопець 2000 року народження, який виконував завдання на початку минулого року, як тільки я прийшов у бригаду. Він отримав важкі поранення і втратив дві ноги. Зараз він на тимчасових протезах.

І він дзвонить і каже: «хочу виконувати завдання». Такі люди є, це важко. Але він каже: «Я відчуваю, що я, окрім вас, нікому не потрібен. Візьміть мене до себе».

Ми його візьмемо. І він буде успішно виконувати завдання.

– А що з цим робити? Бо, наприклад, соціолог в інтерв’ю Радіо Свобода зазначив, що ставлення до мобілізації зараз залежить від віку. І, що цікаво, старші люди вважають, що мобілізація потрібна і що її навіть десь недостатньо. Водночас молодь часто критично до цього ставиться, критикує способи її проведення. Що з цим робити?

– По-різному. Я в жодному разі не толерую фізичний вплив під час затримання військовозобов’язаних – ні в якому разі.

Є багато різних ситуацій. Буває, що до нас привозять людину, і ти розумієш: перше, чого він хоче – це піти в СЗЧ. Він машину ще не встиг заглушити, а вже тут, у мене в п’ятій бригаді служить.

Але чим це спровоковано? Тим, що у нас багато хто хоче, щоб за них хтось інший щось зробив.

Усі розуміють, що люди на позиціях стоять по 200 днів, усі розуміють, що війна всіх втомила і що ми хочемо її закінчити.

Ми хочемо, щоб вона закінчилась на наших умовах. Але щоб це зробив хтось інший, не я.

І тоді виходить так: «до мене неправомірні дії застосовують, я не піду у військкомат, не оновлю дані, бо в мене діти, робота хороша, я її не кину» – і так далі. І в результаті багато хто не приходить добровільно.

У 2022-му році в тих військкоматах стояли великі черги. Є люди, які до мене прийшли вже у 2024-25-му роках. Вони не змогли призватися раніше, бо їм казали: «ти вже старий, іди, нам вистачає».

А зараз ніхто не йде.

Нам потрібно виконувати завдання, далі якось стримувати противника. І РТЦК та СП, як би до них не ставилися, свою задачу зобов’язані виконувати і виконують.

Був у мене воїн, який дуже багато противника знищив, нагороджений державними нагородами, отримав не менше трьох поранень.

Через складні сімейні обставини – померла дружина, залишилася дитина – він був вимушений перевестися в РТЦК. Іноді я з ним спілкуюся – і мені за нього боляче, і йому боляче.

Він каже: я зупиняю хлопця на вулиці, прошу перевірити документи, а він одразу лається, розповідає про свої права, закони, накази. Його намагаються затримати – він починає битися палицею.

Я так скажу: я в піксельній формі прийшов, і зараз почуваюся вже не так впевнено, як у 2022-му році. Бо ловлю на собі не дуже привітні погляди.

Це не означає, що люди не поважають військових. Просто соціальні мережі по-різному все інтерпретують і часто викривляють. І все це поступово впливає на сприйняття військових у цивільному середовищі.

– Ми не будемо заперечувати, що є, звичайно, і негативні випадки, коли мобілізують людей. Це є, так, мабуть, не так багато таких випадків, але…

– Ми просто ніколи в новинах не побачимо відео: як зупинили хлопця, вручили йому повістку, і він добровільно сів та поїхав у військкомат, правильно? Таких відео не знімають.

На сто випадків успішних мобілізаційних заходів ми побачимо два чи три відео, як когось запихають у бус.

І, мало того, є в мене військовослужбовець, якого, як кажуть, запхали в бус. Він багато років прожив у Китаї, сповідує буддизм. Його привезли, і він каже: «я зброю в руки брати не буду, це суперечить моїм віросповіданням», плюс його пригнічують методи мобілізації.

Тут дуже важливо, щоб людина, яка з ТЦК та СП потрапляє в бригаду, розуміла, що на нього не байдуже і що він – не витратний матеріал.

– От власне, як ви працюєте з цими людьми, коли мотивація нижче нуля?

– Командири батальйонів спілкуються з особовим складом у день надходження цього особового складу.

Бувають дні, коли я можу собі дозволити поїхати і також у перший день поспілкуватися з ними. Обов’язково в перші дні з цими людьми працюють психологи.

Також обов’язково визначаються місця їхнього розташування, щоб не було ситуації, коли людину привезли, а далі думають, де її розмістити «в полі».

Є місця, де її одразу нагодують, напоять, одягнуть і з нею спілкуються як з людиною, а не як з інструментом, якого треба негайно кинути в бій. Цього треба уникати.

Страх – це нормально. Поповнення, новобранці, які прибувають до нас із РТЦК та СП, – у всіх в очах присутній страх.

Вони не знають, що буде далі. Хтось начитався у Facebook чи Telegram, що «прийдуть і через три дні їх уб’ють», і живе з найбільш негативним сценарієм у голові.

До речі, той боєць, який сповідує буддизм, виконує дуже успішно завдання. Він оператор розвідувальних дронів – літає, усе прекрасно.

– Тобто ви знайшли йому ефективне застосування. А яке рішення ви бачите щодо мобілізації? Як мотивувати людей? Адже очевидно, що війна ще триватиме, і кінця поки що не видно. Що з цим робити?

– Один із командирів, якого я дуже поважаю, сказав таку річ: я не розумію, чому людям потрібна мотивація захищати своє – свою країну, свою сім’ю, свій дім. Чому для цього взагалі потрібна мотивація?

Зараз я не думаю, що це є чимось надзвичайно новим: ми беремо в полон людей із тимчасово окупованих територій – громадян України, які залишилися там під час окупації і потрапили до війська противника. І вони йдуть і наступають на наші бліндажі, будівлі і так далі.

Ба більше, є боєць, у якого батько залишився на тимчасово окупованій території, і його мобілізували – його фактично затягнули. Там примусова мобілізація працює інакше, методи впливу на особовий склад жорсткіші. Я це бачу, знаю і чую з перехоплень противника.

Там не «пхають у бус» – там просто на тебе спрямовують зброю, і немає сумнівів, що в разі чого її застосують. І це триває від моменту примусової мобілізації до моменту використання на полі бою.

– Цікаво, як потім воюють, якщо ми вже вживаємо цей термін, «бусифіковані»? Які з них потім бійці?

– Дуже по-різному. Є такі, які з часом стають командирами. Є такі, які спочатку бояться, а потім поступово вливаються в нове середовище і кажуть: «я думав, буде гірше, я думав, одразу піду на штурм».

Починається етап підготовки. Їх навчають, вони згуртовуються, командири їх вивчають, вони комунікують із командирами. Проявляються їхні таланти й якості, які в цивільному житті могли не проявлятися.

Є воїни, які в цивільному житті працювали на заводі звичайними пакувальниками. Потрапивши у військове середовище, вони починають більш активно працювати з людьми, навчаються, мають хист до орієнтування на місцевості, до вогневої підготовки, розуміють хід бою. Вони не бояться ухвалювати рішення і готові брати на себе відповідальність.

З «бусифікованих» вони перетворюються на справжніх лідерів, командирів відділень. Звісно, це не відбувається за один день чи за період БЗВП.

– Ось, до речі, цікаво: чи відрізняється мобілізований у 2022 році і мобілізований у 2026-му? Є принципова різниця?

– Звісно, є.

– У чому вона полягає?

– Вона полягає в тому, що у 2022 році мобілізовані – це здебільшого люди, які приходили самостійно. Мотивація тоді зашкалювала.

У 2022 році, коли я був командиром батальйону, до мене зверталися бійці і казали: «А чому ми не можемо піти поштурмувати ту позицію? Ми знаємо, що там є противник».

Я відповідав: «Не можна, у нас інше завдання». А вони: «А ми готові піти поштурмувати». Я кажу: добре, командир роти, давай замисел на ці дії, подивимося, як ти підготуєшся. Якщо підготуєшся – можемо проводити. І вони це реально робили.

Не треба було нікого змушувати чи переконувати – люди розуміли, що, для чого і чому вони роблять. Це і є мобілізовані 2022 року.

«Наш успіх – зменшення втрат»

– Що ви вважаєте головним своїм результатом за цей рік?

– Річ, яку я вважаю нашим успіхом – це суттєве зменшення втрат особового складу. Вони помітно знизилися.

Менше стало випадків СЗЧ. Якщо проаналізувати минулий рік, у січні у нас було багато втрат і багато самовільних залишень частини.

Останні місяці, листопад-грудень 2025 року, запам’яталися тим, що повернень із СЗЧ, у тому числі з інших військових частин, було більше, ніж випадків СЗЧ у нас.

– У скільки разів скоротилося СЗЧ?

– У чотири рази – точно.

– Що допомогло скоротити цю кількість?

– Ми замінили ряд командирів, замінили низку інших посадових осіб.

Кожен воїн, який у нас є – і ті, що в інших бригадах, і в моїй бригаді – це, по суті, одні й ті самі люди, ті самі цивільні працівники, вирвані з цивільного життя, які потрапили у військо на певний напрямок.

Успішність виконання ними бойових завдань і їхня живучість значною мірою залежать від роботи командирів.

Люди почали розуміти, що від них хочуть. Бо коли ставиться задача: «іди туди, займи ту лісосмугу, а далі ми скажемо, що робити», – це одна історія.

Повертаючись до того, як ми проводили контрнаступ на Бахмутському напрямку, я чітко знав, які завдання можу ставити своїм людям. І вони, виходячи на вихідний рубіж, знали, що їм треба робити. Вони знали, що робити у випадку невдачі, що робити при втраті зв’язку – вони все це розуміли і відчували впевненість.

У нас (теперішній бригаді – ред.) ситуація була іншою: люди не знали, що робити, для чого і як. Частина командирів ланок самоусунулися, просто пустили все на самоплив і втратили контроль над ситуацією. Деякі бійці почали хаотично залишати позиції, що, на жаль, призводило до втрат.

Кожен воїн, який виконує завдання, уявляє собі найгірший сценарій – загибель – і хоче знати, що його заберуть. Тоді також була проблема в тому, що загиблих не евакуйовували, бо це було неорганізовано.

Ми спрямували свої зусилля на те, щоб забрати свого загиблого – це було найважливіше.

Так, на жаль, було допущено багато помилок, і не всіх нам вдалося забрати. Зараз ми цього уникаємо і працюємо над цим.

Навіть коли надходить розпорядження передати позиції іншому підрозділу і виходити на відновлення чи перегрупування, ми не можемо піти, поки не заберемо тих загиблих, яких можемо забрати.

Зрозуміло, що бувають випадки, коли тіла знаходяться далеко за нашим переднім краєм. Для того щоб здійснити евакуацію, ми змушені ризикувати ще більшою кількістю життів.

Тут доводиться приймати дуже складні рішення. Також є багато болючих розмов із родинами загиблих та безвісти зниклих. І дуже важко знаходити з ними спільну мову.

– Чому люди зараз ідуть у СЗЧ?

– Найбільше СЗЧ у моїй бригаді – серед тих військовослужбовців, які надходять із РТЦК та СП. Вони йдуть у СЗЧ в перші дні після прибуття до бригади. Це страх невідомості.

Є люди, яких настільки вирвали з їхнього звичного життя, що в них не залишається іншого варіанту, як піти в СЗЧ. Наприклад, можна прочитати про випадки, коли забрали самотнього чоловіка, у якого дитина залишилась вдома сама. Що він буде робити? Звісно, він піде в СЗЧ.

Інша причина – брак уміння і досвіду у командирів різних ланок працювати з особовим складом.

Людям потрібно допомагати вирішувати їхні проблеми, вони не мають почуватися кинутими. Я говорю не лише про ветеранів.

Є воїни, які вже в підрозділах, і в них трапляються життєві проблеми: хтось не може одразу про це сказати, не знає, з ким поділитися.

Дружина пішла, забрала дітей, або хтось із близьких помер – і людина імпульсивно ухвалює рішення піти в СЗЧ.

Дуже важливо, щоб командири помічали, коли з людиною щось не так, і могли вчасно підставити плече, допомогти.

Є й такі випадки, коли люди йдуть у СЗЧ, але потім розуміють, що зробили помилку, телефонують і просять повернутися. У мене були такі ситуації: боєць пішов у СЗЧ, а через тиждень пише, вибачається і просить дозволу повернутися, розуміючи, що помилився.

– Я знаю, що ви відпускаєте людей, якщо вони хочуть перевестися в іншу бригаду. Насправді це досить демократичний підхід, адже ми багато чули історій, як складно перевестися, як не відпускають. Ви відпускаєте?

– Іноді навіть отримую зауваження від старшого керівництва, що я досить багато людей відпускаю, але по кожній людині можна пояснити, чому.

Якщо ти розбираєшся, чому той чи інший військовослужбовець переміщується, ти можеш це пояснити, і тебе зрозуміє будь-який старший начальник.

Здебільшого я відпускаю тих людей, у яких є об’єктивні причини. Я можу кожного зрозуміти і можу кожному пояснити, чому так відбувається. І тоді це сприймається зовсім інакше.

Наприклад, командир стрілецького батальйону, який просився, щоб я його відпустив рік тому, я тоді його не відпустив. Зараз він уже не готовий іти з нашої бригади – йому подобається, він успішно виконує завдання.

– Ви якось сказали, що важливо не жаліти бійця, а берегти його. Що це означає?

– Вони сидять на позиції 100 днів, 150 днів. Як у нас троє бійців сиділи. Їх було четверо, один, на жаль, загинув під час виходу.

Сидять довго, не можуть вийти. І в якийсь момент починають втрачати контроль і кажуть: «я не можу, я виходжу, ми виходимо».

І так, я розумію – ти втомився, розумію, що не вдалося цієї ночі доставити воду і їжу. Але якщо ти вийдеш зараз – ти ризикуєш загинути. Сиди там і чекай погоди. Прийде час – ми дамо команду на вихід.

Є іноді випадки, коли командири йдуть на поводу і кажуть: «ну давай, акуратно, спробуємо». Спробували – не вийшло, загинули.

«Пожаліли». А якби людина посиділа ще п’ять днів, дочекалася снігу, дощу, туману – вона могла б вийти.

200 днів на позиції – причини «рекордів»?

– Ось цей випадок, коли бійці сиділи 150 днів на позиції – це реалії теперішньої війни? Зараз таких випадків дедалі більше стає. У чому причина?

– Брак особового складу – перше. Друге – технологічний розвиток ведення війни давно створив явище прозорості поля бою.

У нас значно менше штурмових дій відбувається під час ясної погоди, тому що ми все бачимо, і противник усе бачить.

Основне ураження, яке ми завдаємо і яке завдає противник, – це застосування безпілотних ударних комплексів різного типу. Це головна зброя. Навіть артилерія вже відходить на інший план.

Ми вже давно не чули про проблему браку боєприпасів – їх достатньо. Натомість бракує людей, яких можна застосувати на ті чи інші засоби колективного озброєння: гранатомети, великокаліберні кулемети, артилерію будь-якого калібру.

Увесь особовий склад змушений іти або в піхоту, або в підрозділи БПЛА – це основні напрямки, які ми зараз розвиваємо. Також розвиваються наземні роботизовані комплекси. Я думаю, цього року вони будуть розвиватися ще більше, і ми почуємо багато нових сучасних технологічних рішень.

А ті люди, що до нас надходять, наприклад: надійшло 15 військовослужбовців. Їх першочергове застосування заплановано на заміну тих, які найдовше перебувають на позиціях.

І так, ви маєте рацію: тоді, коли вони сиділи на позиціях і виходили після 156 днів, це було щось надзвичайне, дике. Зараз цим уже нікого не здивуєш. Навіть зараз у нас є на позиціях люди, які перебувають там більше 200 днів.

– У вашій бригаді, так? Вони не можуть вийти, бо це небезпечно?

– Вони не можуть вийти, по-перше, через небезпеку, по-друге – немає ким їх замінити. Зараз уже заплановано, ми підготували людей і проведемо цю заміну. Просто це призводить до того, що противник може нарощувати свої наступальні зусилля: він закріплюється на одних ділянках, рухається далі, закидає особовим складом наші позиції і просувається вперед.

Ми не можемо виставити додаткові позиції або провести, умовно, наступальні дії, щоб зайняти ще кілька рубежів. Це потребує людей – тих, хто це виконуватиме. Але ми не можемо цього зробити, поки на головному рубежі люди стоять по 200 і більше днів. Тому нам потрібно їх замінити.

– Як після таких «рекордів» цих бійців знову відправляти в окоп? Взагалі, як їх мотивувати йти виконувати бойові завдання?

– Знову ж таки, це робота командирів з ними, оточення, підхід до роботи. Вони виходять із позицій – одразу з ними працюють психологи, надається вся необхідна допомога. На державному рівні, в межах Збройних сил організовані реабілітаційні центри, куди можна направляти людей.

– У вас ці бійці не йдуть у СЗЧ?

– Є такі, що йдуть, є такі, що звільняються за станом здоров’я, тому що це дуже велике і серйозне навантаження. Але основна маса залишається.

Про нагороди, складні рішення, брехню і вік

– Часто командири говорять, що зараз не дуже справедливий розподіл нагород: військові довго їх чекають, і, наприклад, звичайному піхотинцю майже неможливо отримати звання Героя України. Ви з цим погоджуєтесь?

– Насправді, якщо говорити про нагороди, завжди буде хтось, хто відчуватиме себе недооціненим або ображеним тим, що хтось отримав, а хтось ні. Багато хто вважає, що заслуговує на більше.

Іноді такі моменти трапляються, але я не згоден з тим, що солдат не може або йому складніше отримати Героя України чи інші високі нагороди.

– У вас багато Героїв України в бригаді?

– У мене в бригаді Героїв України поки немає, але вони всі герої по своїй сутності. І скоро в нас буде військовослужбовець, нагороджений цим високим званням. Але у мене є три воїни, нагороджені найвищою військовою нагородою – «Хрест бойових заслуг». І всі вони солдати: молодший сержант, сержант і солдат.

Дуже багато воїнів нашої бригади відзначені державними нагородами «За мужність» та орденом Богдана Хмельницького різних ступенів. Я вже не говорю про відомчі відзнаки Сухопутних військ і головнокомандувача.

– Ви можете розповісти про героїзм ваших бійців, який особисто вас вразив? Можливо, є якась історія?

– Якщо брати військовослужбовців 5-ї окремої важкої механізованої бригади, на початку минулого року їхнє застосування було не зовсім вдалим. Але це породжувало безліч героїчних вчинків. Коли люди на позиції в певний момент починали розуміти, що вони в оточенні, або ми розуміли, що позиція опинилася в оточенні.

У таких ситуаціях треба не панікувати, а вживати заходів: довго виводити людей, вступаючи в стрілецькі бої, отримуючи поранення, долати десятки кілометрів, виносячи на собі загиблих і поранених. Я не хотів би називати окремі прізвища, але люди, яких я зараз згадую, впізнають себе.

У 5-й штурмовій бригаді, коли я служив, таких героїв теж було багато. Є один із бійців, який зараз служить у мене в бригаді. Він сам утримував позицію кілька днів, коли всі вважали, що він загинув. Він вважався безвісти зниклим. Хлопцю було 19 років.

Через помилку в роботі радіоефіру він просив дозволу відійти, але йому не дозволили. Він три дні утримував позицію. Потім, коли надійшла команда на вихід, він з’явився на стабілізаційному пункті живим. Я до нього прибіг і питаю: «Що ти там стояв? Ти ж був сам». А він каже: «Ви сказали не виходити – я не виходив. Я тримав позицію».

– Іноді такі складні рішення доводиться ухвалювати? Як часто?

– Так, командирам різних ланок доводиться ухвалювати складні рішення щодня. І, звісно, не всі їх розуміють, але на те командир і є командиром, щоб ухвалювати такі рішення.

– Але це підхід будь-якою ціною чи це виправдано?

– Це виправдано. Командир на своєму рівні бачить більшу картину поля бою.

Воїн в окопі, який емоційно хоче залишити позицію, не завжди розуміє, що відбувається навколо. Він може не знати, що ефір прослуховується противником, і що він чує де і як ти виходиш.

Тому командиру доводиться вживати мінімум слів і максимум чітких команд. І в той момент боєць не завжди може це зрозуміти.

– Чи доводилося вам давати наказ про відхід?

– Доводилося.

– Це складне рішення для вас?

– Відхід – не складне рішення. Рішення відправляти людей на штурмові дії – це складне. Відправляти зачищати бліндаж, чи якийсь окоп, де одна помилка може коштувати життя.

У мене був такий болючий випадок, коли потрібно було зачистити один бліндаж – це було життєво необхідно. Я керував цією групою, давав команду старшому, який ішов виконувати завдання. І одна помилка коштувала життя.

Лідер загинув, ті, хто йшли за ним, розгубилися, відмовилися від подальших дій і відійшли, навіть тіло не змогли забрати. І я розумів, що це я відправив його туди, я давав цю команду. Усі виконували завдання на своїх місцях – усе було продумано, але одна помилка коштувала життя.

Мені стало погано. До мене навіть прибіг медик і почав надавати допомогу. Я запам’ятав…

Він слухав ефір по радіостанції, чув усі ці команди і під час надання допомоги сказав: «Мені самому стало погано, я це все слухав, а ви ж його туди ще й відправили».

Так, він правий. Але тоді не можна було стояти на місці, бо підрозділ перебував на відкритій місцевості просто в лісосмузі. Їм потрібно було зайняти укриття, інакше їх би всіх знищили.

– Це, мабуть, найскладніше у вашій роботі.

– Так, ухвалювати рішення – складно.

– Останнім часом дуже часто говорять не лише військові експерти, а й офіцери про те, що існує таке поняття в армії як брехня. Тарас Чмут говорить, що це частина культури організації української армії, якщо можна так сказати, бо керівництво хоче чути хороші новини. Чи стикаєтеся ви з цим?

– Всі з цим так чи інакше стикаються.

Я не згоден із тим, що це культура української армії, тому що це, радше, проблема всіх армій.

Хтось сказав, що найбільше брешуть під час війни, а потім – під час виборів.

Але хочу сказати, що зараз цього значно менше – це дуже відчутно. Був період, коли люди боялися доповідати правду, брати на себе відповідальність, хтось тримався за посади. Різні причини – я не смію їх засуджувати, але таке було. Це вже пропрацьовано.

Мені щастило з командирами. Один із генералів збирав взаємодію командирів на окремій ділянці і почав із того, що сказав: «Кажіть правду, вам нічого за це не буде. Я маю знати, як насправді все відбувається, бо це впливає на подальші рішення».

І це одразу дає розуміння, що тебе вислухають. А далі вже починається реальний стан речей: «цієї немає, цієї немає» (позиції – ред.). Але я ж кажу – зараз із цим суттєво краще.

– Як часто вам доводиться самому пояснювати керівництву, що ту чи іншу задачу виконати неможливо? І чи чують вас?

– Не завжди мене чули. Думаю, не лише мене.

Але загалом підхід змінився – справді змінився. Наприклад, командир корпусу, в якому я зараз виконую завдання, завжди слухає і розуміє, якщо ти надаєш реальні аргументи. Якщо ти можеш аргументувати свою позицію, він завжди чує і розуміє.

Навіть коли ти кажеш, що позиція знищена і тримати там людей небезпечно, немає завдання – хай копаються, хай пробують. Нам дають дозвіл на перегрупування, підготовку і за більш сприятливих умов або відновлення позиції на тому ж місці, або її облаштування на кращому. Зараз чують.

– Ще хотіла запитати, який середній вік вашої бригади?

– Середній вік? 45.

– Вам – 32.

– Так… Я за всіх переживаю, справді. Іноді можу насварити, а потім думаю, чи не перегнув. Ну, знаєте, бути командиром, як би пояснити, це дуже чутливо відносно до своїх людей.

Наприклад, я можу сварити свого підлеглого, знаючи його недоліки, проблеми, складнощі. Але коли хтось інший приїжджає – якась комісія – і починає розповідати, що мій підлеглий не справляється, я одразу стаю на його бік і його захищаю.

– От, до речі, цікаво. Кирило Верес каже, що він дає «підзатильники» і потім військові часто вдячні за це, бо це рятує життя. Чи є у вас якась своя система покарання?

– Для цього існує дисциплінарний статут. Звісно, не все там є ефективним, але позбавлення премії, пониження в посаді, пониження в званні – це працює.

Є й так звані «рецидивісти»: іноді раз на два місяці в них починається загострення – вони можуть багато пити, і доводиться їх «задувати».

Але це не завжди допомагає. Бо буває так: людина на початку місяця порушила, її покарали, вона і так уже позбавлена премії чи частини грошового забезпечення, і тоді: о, можливо цілий місяць далі пити і вже ніякого покарання не буде, бо вже є, розумієте?

– Так.

– Якщо брати офіцерів, то я викликаю їх до себе і ми сидимо з ними і читаємо їхні обов’язки. Вони можуть довго і нудно читати зі мною обов'язки.

– Вас називають «молодий командир». Це вас більше дратує чи які емоції це викликає?

– Та ніяких, насправді. Я себе таким не вважаю.

Війна зараз диктує такі умови, що молодих командирів багато. Є командири, яким по 26 років. Зі мною в 5-й штурмовій бригаді служив командиром 1-го штурмового батальйону Шаміль Крутков, який зараз очолює 93-ю бригаду. Він молодший за мене і навіть він іноді дратується, коли йому кажуть, що він «молодий», бо є іще молодші.

А зараз 30-32 роки, мені здається, це вже середній вік командира. Є і старші, і молодші, але молодших я знаю навіть більше.

Чи ефективна техніка в «еру дронів»?

– Військові експерти порахували, що наразі 70% уражень завдають дрони. Що для вас, як для важкої механізованої бригади, змінилося, коли зникла класична лінія бойового зіткнення? Зараз, здається, кіл-зона – 5–7 кілометрів. Наскільки танки, якщо говорити просто, ефективні в «еру дронів»?

– Танки, мені здається, ще певний час не втратять свою актуальність. Навіть під час виконання завдань у нашому корпусі – і взимку, і навесні – ми застосовували танки, і доволі ефективно. Вони виїжджали на пряму наводку одночасно в два різних населених пункти і виконували завдання зі знищення укріплень противника.

Те, що ми говоримо про кіл-зони, – так, це дійсно так. Наприклад, коли противник підходить до моїх позицій і починає штурм, це вже означає, що десь ми недопрацювали – десь його не виявили. Але таких випадків майже немає.

Коли є опади і нічого не літає, противник цим користується і максимально зближується з нашими позиціями: біжить, інфільтрується, максимально далеко йде без зупину.

– На яку відстань до лінії бойового зіткнення зараз максимально може під’їжджати техніка?

– Більшість техніки, яку ми знищили минулого місяця, була знищена за 10-15 кілометрів від переднього краю.

– А українська техніка як далеко може заїжджати? Бо ще рік тому ми бачили кадри, здається, це була 155-та бригада, коли танки їхали по місту Покровськ і обстрілювали позиції російської армії. Зараз це неможливо?

– Можливо, залежно від погодних умов, застосування систем РЕБ та іншої протидії, зокрема подавлення розвідувальних і ударних засобів противника. Техніку застосовувати можливо, але питання також у шляхах і логістичних маршрутах, які можна використати.

У мене, наприклад, така місцевість, що техніку зараз складно застосовувати: є річки, відсутні переправи. І навіть щоб дістатися до переднього краю, воїнам іноді доводиться використовувати човни, бо немає переправ для техніки. Ми можемо підвести їх лише до річки, після чого вони спішуються і далі рухаються пішки.

Але як ми маємо можливість знищувати техніку противника за 10-15 і більше кілометрів від переднього краю, так само і противник має такі можливості. Тому доводиться змінювати систему логістичного забезпечення, і піхоті доводиться дуже багато ходити пішки. Інколи декілька днів витрачається на те, щоб дійти до позицій.

– Яка у вас техніка є в бригаді? Це «Леопарди»?

– Найбільш ефективно ми діємо, використовуючи наші «Леопарди». Плюс ми зараз отримуємо одну експериментальну машину з модернізованою баштою, яка буде взагалі єдиною в Україні. У подальшому їх, звісно, буде значно більше, але поки що вона єдина.

Також у нас є бойові машини піхоти, зокрема LAV-6 – сучасні машини. І, звісно, український БМП-1 з модулем «Парус». Це також сучасний модуль, який можна ефективно застосовувати і розвивати надалі.

– Що найбільш ефективно себе показало в бою?

– Люди. Тому що який би засіб тобі не дали, непідготовлений екіпаж не зможе реалізувати всі можливості цього засобу. Це стосується будь-якої техніки чи озброєння.

Зараз, звісно, найбільш ефективно себе показують важкі бомбери та розрахунки FPV. Це те, що дає найкращий результат. Якщо говорити про техніку, мені здається, рівень підготовки екіпажів у нашій бригаді досить високий. Вони виконали безліч надзвичайно складних завдань, на які, гадаю, дехто б навіть не наважився виходити.

А вони виходили, виконували, а потім знову виходили й виконували – у місцях, де їх не чекали. Ефект раптовості досягався саме так.

Ти по перехопленнях чуєш, як противник думає: «Та вони сюди точно не поїдуть, дивись, яке поле…» – і тут виїжджає «Леопард», знищує кілька об’єктів із противником і повертається назад. А FPV противника навіть не встигає зрозуміти, звідки він з’явився.

Такі операції можливі, але нечасто. І важливо відчувати момент, коли їх можна проводити, а коли – ні.

– Бачила відео вашої бригади, яке дуже розповсюдилося – там унікальна операція з порятунку «Леопарда». А які втрати техніки зараз?

– У нас насправді втрати невеликі. Вони є, але незначні. Це, зокрема, завдяки тому, що ми намагаємося діяти обережніше й безпечніше.

Якщо ми будемо на великій броньованій машині піхоти підвозити особовий склад максимально близько до переднього краю – це помилка. До речі, така помилка була в моїй бригаді, коли я прийшов: техніку підвозили прямо під позиції. У результаті противник знищував і техніку, і піхоту всередині.

Люди отримували поранення, хтось гинув. Натомість краще, щоб техніка під’їжджала, наприклад, за 7 кілометрів до переднього краю. А звідти ми вже пішки рухаємося малими групами – по одному, по двоє.

– До речі, я чула думку військових, що, можливо, для такої бригади, як ваша, не варто «сточувати» ресурси і техніку в обороні, а приберегти її для контрнаступальних дій, для витіснення противника. Що ви про це думаєте? Ви погоджуєтесь?

– Так, можливо, це досить слушно. Але тут є інший підхід. Я знаю певні цифри: у мене в бригаді втрати техніки невеликі. Ми справді менше її втрачаємо, багато відновлюємо, евакуюємо. Намагаємося нічого не залишати – звісно, з розумним підходом. Там, де можлива евакуація, ми її проводимо і техніку забираємо.

Чому російська армія активно просувалася протягом року?

– Ваша бригада стоїть на Покровському напрямку – це межа Донецької і Дніпропетровської областей. Я дивилася мапу DeepState і за рік, по місяцях, видно, що російська армія, зокрема на вашому напрямку, просувалася досить активно. Аналізуючи це, зрозуміло, які перспективи. Що потрібно українській армії, щоб зупинити цей наступ, на вашу думку?

– На мою думку, ми зупинили найактивнішу фазу наступальних дій противника. І зараз для нас важливо наростити спроможності в обороні та створити умови для переходу в контрнаступ.

– А що означає «наростити спроможності»?

– Це замінити тих людей, які сидять по 200 днів на позиціях. Це впливає на стійкість оборони піхотинця. Також – виставити додаткові позиції. Але все це впирається в те, що нам не вистачає особового складу для розгортання додаткових позицій. Бо, як я вже казав, ті, хто надходять, здебільшого йдуть на заміну попередніх.

Наша ділянка зараз більш стабільна. Ми вже пів року тримаємо свій рубіж і не дозволяємо противнику просунутися далі. Влітку, коли було багато листя, зелень, сприятливі погодні умови, противник активно інфільтрувався, просочувався в населені пункти в смузі бригади. Потім нам доводилося їх зачищати спільно з іншими підрозділами Сил оборони.

Був навіть випадок: в одному з населених пунктів противник зробив свій примітивний «флаговтик», побігав із прапорами, помахав, відрапортував, що нібито «звільнив» населений пункт. Згодом той самий противник із цим самим прапором потрапив у полон до наших підрозділів, які діяли в смузі.

Населений пункт повністю зачистили, ще один також звільнили – настільки, наскільки це було можливо. І до цього часу противника там немає, ми його не втратили. Є передумови, що якщо нам вдасться виконати низку заходів, ми зможемо рухатися далі.

– 2025-й рік для української армії, для українців був складний. Просування російської армії було більш інтенсивним – це видно по Сіверську, Покровську, Мирнограду. На вашу думку, з чим це пов’язано?

– На мою особисту думку, це пов’язано з неправильним підходом до СЗЧ. З тим, що тоді було дуже багато СЗЧ. Фактично той особовий склад, який є у війську, не виконував завдання, бо він «мігрував» від батальйону резерву до батальйону резерву в очікуванні переведення до бажаної частини.

Це призводило до того, що людей фактично не було ні в кого – вони ніби є, але їх немає.

Є такі «мудрі коментатори», які кажуть: «У нас мільйонна армія, де вона?» Так от, частина цього мільйона – це ті люди, які тоді були в процесах переведення, у СЗЧ, або в резервних батальйонах.

Зараз підхід змінився, і це відчутно: людей у країні більше не стало, але в армії їх стало більше.

– А у чому зараз переважають російські війська? Це люди, техніка, дрони?

– Тільки люди. Я гадаю, що в засобах БПЛА у нас уже досягнуто паритету. По боєприпасах до артилерійських систем, на мою думку, дефіциту немає – вже немає такого «снарядного голоду», як раніше. По техніці противник переваги не має. І зараз спроби застосовувати техніку виглядають, м’яко кажучи, так собі.

Використовується переважно спеціальний транспорт переднього краю: перероблені «Ниви», «Жигулі», «Волги», мотоцикли, електросамокати, інколи навіть коні. До речі, товариш двох коней взяв у полон.

– Яка доля коней?

– Нормально, відгодовуються. У них усе буде добре.

Про Сирського і Палісу

– Чи часто вам доводиться спілкуватися з головкомом Сирським? Чи ви знаєте його особисто?

– Я б сказав, що як для головнокомандувача, я доволі часто з ним спілкуюся. По-перше, він дуже відкритий до спілкування з командирами бригад. Я такими речами не зловживаю і без потреби йому не телефоную. Але коли я очолив бригаду, він через кілька днів сам зателефонував і запитав, як справи, чим допомогти, які проблеми вже побачив, що потрібно вирішити. І він допомагав.

Останнім часом спілкування стало рідшим, тому що з’явилося більше «гарячих» ділянок, які потребують його уваги. Але я впевнений: якщо виникне гостра проблема, яку потрібно буде вирішувати на його рівні, я можу йому зателефонувати.

– З якими проблемами ви до нього зверталися?

– Переважно це комплектування технікою, боєприпаси, люди, а також переміщення окремих військовослужбовців, які були потрібні мені терміново під час формування команди.

– Яке ваше враження від цієї співпраці?

– По-перше, мені приємно. Я вважаю, що це авторитет. Хто б що не казав, але і мені як командиру батальйону чи бригади доводиться ухвалювати складні рішення і слухати критику. А йому це ще важче.

Це людина, яка, як не крути, організовувала оборону Києва, оборону на сході, успішні контрнаступальні дії на Харківщині. І все одно він постійно слухає критику.

Усі проблеми, з якими я до нього звертався, він допоміг вирішити.

– Ваш колишній командир, а зараз заступник керівника Офісу президента Павло Паліса, дуже тепло про вас відгукувався. Він навіть написав пост, де зазначив: «виважений, ердований, стабільний, командири знають про що я». Чи спілкуєтеся ви зараз із ним? Чи є можливість, наприклад, звернутися за порадою, написати повідомлення у складній ситуації? Чи користуєтеся ви цим?

– Я б не сказав, що я цим користуюся, бо, чесно кажучи, особливо нічого в нього не прошу. Але він для мене був прикладом ще в 5-му штурмовому полку.

Він приїжджав, об’їжджав бригади. Коли він зробив той пост, ми тоді спілкувалися, обговорювали проблемні питання, які здебільшого вирішуються – частина вже вирішена, частина ще в роботі. Рідко можу йому зателефонувати, бо розумію, що в нього колосальний обсяг роботи.

Але хочу сказати, що нам дуже пощастило, що така людина займає цю посаду, тому що він дійсно професіонал і дуже компетентний. Йому також доводилося ухвалювати багато складних рішень.

І коли мені довелося стати командиром батальйону, мені дуже допомогло те, що він у мене повірив, дав можливість керувати, ухвалювати рішення і виконувати завдання. Я його не підвів.

Яким буде кінець цієї війни?

– Багато аналітиків говорять, що ця війна буде довгою – можливо, навіть не роки, а десятиліття. Які ви бачите перспективи?

– Я думаю, що війна справді буде довгою. Вона вже так чи інакше торкнулася кожного громадянина України, а якщо ще ні – то обов’язково торкнеться.

Якщо подивитися на загальну ситуацію у світі, то, мені здається, ми входимо у фазу зростання збройних конфліктів. Весь світ входить у війну, так чи інакше.

Чи думали ми колись, що наші перехоплювачі шахедів будуть літати десь на Близькому Сході.

– Чи думаєте ви про те, яким буде завершенням цієї війни? Зараз складно, мабуть, говорити про перемогу. Але чи будуєте ви якісь плани, чи ви якось це уявляєте?

– Не уявляю. Я намагаюся про це не думати.

Бо важко засинати, прокидатися і ухвалювати рішення у своїй повсякденній діяльності, під час бою, думаючи про те, що це через кілька днів закінчиться. Тоді ти втрачаєш свою продуктивність. Я намагаюся жити конкретним завданням, яке є в цей момент.

– Ви особисто відчуваєте втому від війни?

– Я відчуваю втому, як і всі. Ми всі втомилися – кожен по-своєму. Але або ми будемо боротися, або нас не стане.

– От, власне, хотіла про мотивацію запитати. Що допомагає вам триматися і продовжувати роботу?

– Я хочу жити у своїй країні і пишатися тим, що я українець – не в Канаді, Німеччині чи США, а саме тут, в Україні.

Пишатися тим, що ми вибороли свою незалежність, відстояли свою державу, щоб мої діти зростали в Україні, вчили українську мову, шанували українську історію і пишалися своїми предками за те, що їм вдалося дати їм майбутнє.

Тому що ми воюємо за майбутнє.