Анастасія Борисова з родиною прожила в окупованій Новій Каховці, що на Херсонщині, майже 5 місяців. Подружжю доводилось економити дитяче харчування для їхньої доньки, а сина, який страждає на рідкісний синдром Лежена, залишити без реабілітації. В умовах гострого дефіциту жінка налагодила поставку медикаментів для дітей з інвалідністю через волонтерську мережу. Зараз родина живе в Одесі та чекає на звільнення Нової Каховки, щоб повернутись додому.
«Мене просять згадати, як пройшла евакуація, а я відповідаю, що хотіла б її забути. Коли думаю про це, починає трясти», – каже Анастасія й сідає на лавку біля дитячого майданчику в сусідньому дворі. Віталік – старший син – обережено обімає маму за коліна, а донька Мілана одразу біжить до гойдалок знайомитись з місцевими дітьми.
«Вона вже звикає до нормального життя, я їй пояснила, що тут спокійно, військові, яких вона бачить, – це наші військові, вони добрі, нічого поганого нам не зроблять, на відміну від тих, що були вдома. Вона про все пам’ятає, коли була гроза, запитала мене, чи це не вибухи», – розповідає жінка.
Анастасія Борисова разом з родиною евакуювалась з окупованої Нової Каховки в середині липня. Власної автіки у подружжя немає, тому довелось шукати перевізників.
«Ми сподівались, що все швидко закінчиться, що все буде добре. Але добре так і не настало, ситуація навпаки тільки погіршувалась. Ми стали помічати більше військових, ще й з іншими знаками: у нас, в основному, були Z, а тут почали стягувати техніку з різних напрямків, і у нас з’явились і V, і О. Ми зрозуміли, що треба виїжджати, перш ніж почнеться. До того ж, зв’язку немає, медикаменти та продукти в дефіциті, фахівці виїжджають, раптом що, звернутись нема до кого. А нам потрібні постійні обстеження», – пояснює Анастасія своє рішення виїхати.
У її сина рідкісне захворювання – синдром Лежена, в народі більш відоме як синдром котячого крику через специфічний плач дитини, який за звучанням нагадує нявкання кошенят. Патологія характеризується затримкою розвитку.
«Йому 11 років, а розвиток на 11 місяців. Він може забути жувати, ковтає крупні шматки їжі і давиться. У нього слабо розвинені рефлекси: якщо захворіє, не може відкашлятись. Тому звичайна хвороба легко переходить в стадію загострення. Таких дітей дуже складно лікувати, він же не каже, що в нього болить. Ми старались уникати екстрених ситуацій, бо швидка не працювала. До того ж, коли почалась війна, в аптеках було пусто. Пізніше вони стали завозити, але недостатньо: у мене в списку було 7 пунктів, із них 3 в наявності, і то на заміну. Ціни дикі. Наприклад, гель, який зменшує свербіння від укусів комарів, в Одесі коштує 80 гривень, в Новій Каховці – 800. Ну не брати ж мені кредит на покупку ліків своїй дитині!» – зазначає Анастасія Борисова.
Вона намагалась допомогти і дітям, які, як і її син, потребували більшої уваги та специфічного лікування. Знайшла волонтерів з підконтрольної Україні території та налагодила гуманітарну поставку.
«Там багато дітей з інвалідністю, яким постійно потрібно приймати ліки – знеболювальні, протисудомні тощо. Замінники не всім підходять, бували випадки, коли потрібен конкретний препарат конкретного виробника. Я домовилась з волонтеркою з Одеси, що буду збирати гроші на свою картку, відправляти їх їй, а вона натомість буде купувати ліки та передавати їх нам. Процедура важка: машини стояли в чергах до трьох тижнів, багато медикаментів по дорозі втрачали. Але хоча б так. Вже в Одесі я отримала посвідчення волонтера. Приємно, що я була до цього причетна», – ділиться жінка.
«Привозили продукти або найнижчої якості, або прострочені»
З поставками продуктів, як і з ліками, були перебої. В перший час на вулиці було чутно автоматні черги, тому навіть просто сходити в магазин могло бути небезпечно. Анастасія почала економити їжу: хліб морозити в морозилці, щоб його на довше вистачило, а кашу доньки, якщо та не доїла, залишати в холодильнику на потім, бо свіжу купити було ніде.
«Продукти почали завозити з Криму. Наприклад, бублики були всі прострочені. Відкриваєш – а там затхлий запах, – розповідає вона. – Сирочки на смак, як пластилін, а коштували дорожче, ніж наші елітні. Привозили продукти або найнижчої якості, або прострочені. Найдешевша ковбаса коштувала, якщо не помиляюсь, 260 гривень за кілограм. Якось вони приїжджали на фурі і роздавали якусь тушонку. Але адекватні люди не мали бажання брати з кривавих рук якісь подачки. Краще б вони йшли геть, це була б найкраща гуманітарка».
Запасів в родині не робили, бо не очікували, що буде війна. Тривожну валізу теж не збирали. 24 лютого, коли почались обстріли, подумали, що, скоріше за все, в місті сталась якась надзвичайна ситуація. Усвідомлення того, що це війна, прийшло, коли на вулицях побачили військову техніку, а в небі – ворожі літаки.
«Страшно було. Ну що таке, Віталя?, – Анастасія звертається до сина, який, здається, починає нудьгувати. – Страшно, незрозуміло. З’ясували, що у нас у дворі було бомбосховище, зібрались і пішли. Там хтось з сусідів намагається спати, мої діти грають, шумлять. Каналізація не працює, туалету нема, холодно. Ми посиділи там 5 годин і повернулись. Вирішили, що будемо ховатись вдома в коридорі, де є 2 стіни. Так, укриття у нас близько, але нам складно оперативно туди дійти – з 5-го поверху без ліфта спустити Віталіка, а він важкий взагалі-то, його візочок, мала ще була не така самостійна. З собою треба взяти памперси, перекуси, одежу».
«А що? У вас там бандери»
Діагноз Віталія дуже рідкісний, на всю Україну їх близько 20. Батьки таких дітей здебільшого підтримують зв’язок між собою та діляться досвідом. Спілкувалась Анастасія і з жінкою з російського міста Воронеж.
«Коли почалась війна, вона написала мені, спитала, що у нас відбувається. Я розказала, як є: «Ваші вояки ходять, бомблять та грабують». Вона мені відповіла: «А з чого ти взяла, що наші?». Потім говорила, що ми скоро будемо в одній країні жити, в гості одна до одної їздити. Однокласниця моєї мами, яка жила в Новій Каховці, жодних «бандерів» не бачила, переїхала до Росії, і коли мама зателефонувала їй, розказала, що таке коїться, а та їй: «А що? У вас там бандери». Ну як так, ти ж тут жила, ти бачила хоч одного? Там сильно промиті мізки пропагандою, дуже важко розмовляти. Не потрібні мені ані друзі, ані родичі, ніхто. Якщо вони бажають смерті. Вони прийшли в мій дім, їх ніхто не кликав, ніхто не хотів, щоб вони таке чудили».
Віталій починає помітно нервувати, може, відчуває знервованість мами. «Втомився? Малятко», – Анастасія допомагає сину зручніше лягти на колінах і дістає телефон, щоб показати, як вони евакуювались.
«Прикро, звичайно, від такого ставлення росіян, що вони не розуміють, що тут відбувається, – зауважує вона. – Здавалися адекватними людьми, але війна розставила все на місця і показала, хто є хто. Ось так ми виїжджали – на спинах дітей фломастером написали номер бабусі на випадок, якщо з нами щось станеться. Ми не були впевнені, що все мине спокійно та безпечно».
Анастасія з чоловіком, Віталіком та Мілою виїжджали двома легковими машинами: в одній поїхали самі, а в іншу на заднє сидіння помістили інвалідний візок, бо він навіть в складеному вигляді не вмістився в багажнику. Виїхали за 15 хвилин до кінця комендантської години о 5-й ранку. В чергу на блокпості стали ближче до 7-ї.
«Віталя в машині не може довго сидіти – він вибиває шибки, б'ється головою об тверді предмети, тому ми чекали на вулиці. Це липень, спека, Віталік отримав опіки на ногах. Ми тричі підходили до їхніх військових, пояснювали ситуацію, що дитині важко дається очікування, доглядати його неможливо, води немає, туалету немає, поїсти він теж нормальну їжу не може. Вони відмахувались: «Ми не можемо вас пропустити, почнеться бунт». Зрештою я знову підійшла о пів на 7-у вечора і сказала, що я 10 годин слухаю істерику, він не може заспокоїтись. «Добре, під'їжджайте, ми подумаємо». Ми під’їхали, їм не сподобались документи на машини у водіїв, тому вони їх конфіскували, а нас пересадили у попутну машину. До Запоріжжя ми їхали всі разом, плюс візок і сумки. Тут вже нерви здали у мене. Я ридала майже всю дорогу», – згадує жінка.
Після ночівлі в Запоріжжі родина відправилась в Одесу. Тут вони будуть чекати на звільнення Нової Каховки.
«Надто висока ціна, яку ми заплатили та продовжуємо платити щодня. Їм немає пробачення. Мені здається, ця ворожнеча навіки. Це передасться з генетичним кодом, – зазначає Анастасія Борисова. – Я покажу своїй доньці, коли підросте, хроніки нашої окупації, покажу, що нам доводилось їсти, як ми спали, з якими страхами стикались. Коли ми тільки приїхали, вона на всі грюки казала, що це танки стріляють».
