Батько та хлопець Катерини Асланової вже пів року перебувають у полоні РФ. Чоловіки у складі прикордонного загону до середини квітня обороняли Маріуполь. Сама ж дівчина разом з мамою та сестрою місяць провели у підвалі, бо Мангуш, в якому вони проживали, постійно обстрілювали. В липні жінки вирішили виїхати з окупації. І хоча пройти фільтрацію та блокпости родичам військовослужбовців досить непросто, вони наважились вивезти ще й військові нагороди батька, український прапор та вишиванки.
Катерина обережно дістає одну зі світлин у рамці з полиці і пригадує, як її батько та хлопець проводжали її на автобус, коли вона поверталась з вихідних на навчання в Одесу.
«Вони тоді відпросились зі служби, тато ще домовлявся за хлопця, просив зняти його з наряду, щоб вони могли приїхали мене проводити. Тато з хлопцем зараз перебувають в полоні», – розповідає вона.
«У нас не було сенсу підніматись нагору»
Дівчина на той момент вже була вдома у Мангуші: 25 лютого вона терміново виїхала з Одеси, де навчається в університеті, щоб бути разом з рідними. В перші дні війни селище періодично обстрілювали, тому Катерина з мамою та сестрою переїхали до родички, в якої був облаштований підвал. Коли чули постріли – спускались. Із 2 березня жінки перебували в підвалі і вдень, і вночі. В той день російські війська йшли в Маріуполь з боку Бердянського і сильно обстріляли селище. Через атаку загинуло багато мирних мешканців, серед яких були і діти.
«У нас не було сенсу підніматись нагору: світло та опалення вже відключили, тому комфортніше було в маленькому відносно теплому підвалі. Їли те, чим запаслись: макарони, крупи. Було ще холодно, і ми на вулиці зберігали м’ясо з морозилки. З ліками проблем не було: наша лікарня стабільно працювала. Зі всіх аптек туди звезли ліки, тож там можна було придбати те, що необхідно», – згадує Катерина.
На початку квітня Мангуш перестали обстрілювати, і звуки вибухів місцеві вже чули лише з боку Маріуполя. Катерина з мамою та сестрою повернулись до себе додому.
«Раз на місяць по домівках ходили росіяни. Перевіряли, хто живе в будинку, скільки людей прописані, чи немає чоловіків. Шукали по селищу родини військовослужбовців. Якщо хтось із жителів викликав підозру, перевіряли ще й телефони та проводили детальні обшуки. А от якщо знаходили військову форму – вивозили на допити. Ми ретельно підготувались до візиту «гостей»: татову стару форму та взуття викинули, а те, що хотілось зберегти – сховали на горищі. Коли вони вперше до нас прийшли, провели обшук, перевірили контакти у телефоні, переписали паспортні дані і все. Нам пощастило, що вони ні про що не здогадались», – каже Катерина.
З батьком та хлопцем жінки періодично спілкувались або телефоном, або в месенджері. З 2 березня зв’язок зник, і деякий час змоги говорити не було. Згодом зв’язок все ж почав відновлюватись, і до 25 березня вони декілька разів на тиждень говорили.
«Розповідали, що ситуація важка, і що ті фотографії Маріуполя, які викладають в інтернет – квіточки. Казали, що їжа закінчується. Востаннє мій хлопець написав мені 7 квітня, я не одразу побачила повідомлення, а коли відписала йому, то він вже не відповідав. Я дуже чекаю на дзвінок. Коли він мені вперше після довгої перерви зателефонував, я на нього сварилась, що він мені мало писав, лише «Я тебе люблю» і все. Зараз я б такого не повторила. Я б просила його говорити, щоб лише чути його голос», – договорити Катерина не змогла через сльози.
«Про те, що вони в полоні, ми дізнались з російських новин»
Чоловіки перебували на комбінаті імені Ілліча. В квітні вони готували прорив, щоб об’єднати сили із захисниками з «Азовсталі». Зрештою, одна група встигла вийти, а інші декілька потрапили в оточення. Так батько та хлопець Катерини опинились у полоні. Це сталось 12 квітня.
«Про те, що вони в полоні, ми дізнались 19 квітня з російських новин – інших по телевізору просто не було. В сюжеті крупним планом показали українських полонених. В першому ряді ми побачили нашого батька. Він був у коричневих штанах, в яких поїхав на роботу по тривозі, тому його було нескладно впізнати. А потім ми цей же матеріал знайшли в інтернеті, зробили скріншот, стали ретельно роздивлятись обличчя, і я побачила свого хлопця. У нього наполовину закрите обличчя, тому стовідсоткової впевненості, що це він, немає, але дуже схожий».
Представники Міжнародного комітету Червоного Хреста підтвердили статус батька Катерини, як військовополоненого. Вони їздили в колонію, де він утримувався, та спілкувались з ним. А от хлопця поки що вважають безвісти зниклим. Єдине, що вдалось дізнатись про нього, це те, що він перебував в Оленівці. Його там бачили волонтери, які займались евакуацією людей з блокадного Маріуполя та потрапили в полон РФ. За їхніми словами, його начебто мали судити. На початку травня з Оленівки його перевели до Донецького СІЗО. Батькам хлопця вдалось дізнатись від окупаційної влади про те, що йому інкримінують «тероризм».
«Дуже дивна стаття. Суду ще не було. Йдуть «слідчі дії». За «тероризм» у них можуть присудити довічне або, може, й щось гірше, я ж не знаю, що вони йому ще навішають», – каже Катерина.
Де вони перебувають зараз, рідні не знають, інформації немає і про стан їхнього здоров’я. На зв’язок чоловіки також не виходили.
Евакуація з окупованого Мангуша. Фільтрація
Виїжджати з рідного селища мама Катерини не хотіла, але коли статус батька офіційно підтвердили, стало зрозуміло, що він буде в списку на обмін, і, очевидно, не повернеться після звільнення в окупований Мангуш. Ще одним аргументом виїжджати було відновлення офлайн-навчання в університеті Катерини.
У Мангуші пройти фільтрацію можна у райвідділі поліції та на виїзді з селища на блокпості. В райвідділі процедура дещо важча: окрім сканування відбитків пальців, фотографування та бесіди, дають ще анкету для заповнення, допитують та перевіряють телефони. Катерина з рідними пройшла на блокпості.
«Запитували, чому виїжджаємо, тут же так добре, навіщо нам фільтрація. Довелось брехати, звичайно: розказали, що у нас в межах району є родичі, і ми хочемо до них в гості поїхати. Здивували їхні питання про дозвілля. «Чё не выходите гулять? Вы гуляете там, ходите куда-нибудь? А парень есть? С ним почему не выходите?» «Є хлопець, – кажу, – але він виїхав на захід України». Ну я ж не можу сказати їм, що він військовослужбовець, бо я тоді теж куди-небудь виїду! «А вы знаете, что он у нас тут укроп?» Прописку дивились. «А мы знаем, где это. Ждите теперь нас в гости, заедем». Після цього ми почали зачиняти двері на замок», – розповідає вона.
30 липня жінки виїхали з Мангуша. Самостійно дістались до Бердянська, а там вже сіли на евакуаційний автобус, який організували маріупольські волонтери. Серед тих, хто виїжджав, були лише жінки та діти, причому десь 9 діток були віком до 3 років, тому автобус мав право рухатись у пільговій черзі на блокпостах. У Василівці (пропускний пункт на кордоні між частиною Запорізької області, яка тимчасово окупована, і частиною, яка підконтрольна владі України) автобус в черзі простояв 3 дні.
«Нам дозволили взяти з собою дві валізи. В одну з них ми заховали під підкладку наші вишиванки та прапор, – тут Катерина дістає з шафи обережно складені три білі вишиті сорочки – свою, сестри та мами. – Це наше, рідне, як ми залишимо це вдома? Я сорочку одягала на всі заходи, ще коли в школі навчалась. Сестра носила на роботу на свята. А мамину я вишила сама під звуки обстрілів у Маріуполі. Не було практично інтернету, зв’язку не було, що робити? Я вирішила вишити сорочку, мама якраз давно хотіла. Є такий сайт, де зі слів можна зробити візерунки для вишивки. На рукавах зашифроване «Ще не вмерли України ні слава, ні воля». А прапор у нас висів на будинку. Він був для нас як символ незламності, він трошки обірваний збоку, як і наше життя – воно трошки обірване, але ми тримаємось, ми будемо жити, як цей прапор. Переживали, щоб не знайшли. Це були постійні молитви в голові».
На виїзді всі пасажири діставали для перевірки валізи з автобуса. Прапор та вишиванки у Катерини не знайшли. Не побачили і військові медалі, які жінки заховали в пиріжках з вишнями та поклали в пакет з продуктами.
«Якщо б знайшли вишиванку та прапор, ми б сказали, ну пам’ять, попросили рідні. А от медалі – це вже дуже недобре, щоб вони знайшли. Ми вирішили піти ва-банк, і сховати в пиріжках. Коли тато повернеться, посміється з цієї історії», – розказує Катерина та показує відео, яке зняли з мамою вже на підконтрольній владі України території, як діставали медалі з вишневих виробів.
«Була пізня ніч, і ми були останніми, кого пропустили через цей блокпост. Йшов дощ, дорогу розмило – там немає асфальту, там ґрунт. Коли виїхали за межі Василівки, побачили наших рятівників, які витягали машини. Ми були неймовірно щасливі, коли побачили людей в нашій формі і з нашими шевронами. Але усвідомили, що ми в безпеці, коли побачили патрульну машину.Ті емоції важко передати словами», – згадує Катерина.
По допомогу Катерина з мамою звертались в усі можливі інстанції. Інформацію про коханого дівчині не надають: вони не одружені, тому їй лише повідомили про його статус зниклого безвісти. А про батька – тільки те, що він підтверджений Червоним Хрестом.
«Вони військові, вони загартовані люди, вони тримаються. Але я думаю, що батько дуже злий. А хлопець такий запальничка, я думаю, йому важко стримувати емоції. Ми тримаємось на надії, на вірі в краще. У нас немає вибору. Вони там тримаються, і ми будемо триматись», – зазначає Катерина Асланова.
