13 грудня минає 95 років із дня народження Ярослава Дашкевича. Мабуть найвидатнішого українського історика кінця ХХ – початку ХХІ століття. Вже одинадцять років нема його з нами. Відстань часу, коли вже можна підбити певні підсумки внеску цієї людини в українську історіографію.
Близько двох тисяч позицій нараховує його бібліографія. Учнями, львівським осередком Інституту української археографії та джерелознавства видано за останні 15 років шість величезних томів його праць.
Іноді можна почути, що історик може бути об’єктивним до минулого інших народів. А отже світовій історичній науці цікавий Ярослав Дашкевич як сходознавець і вірменіст.
Але насправді він цінний для нас саме як історик українського минулого. Бо виявився на вістрі передання нашої національної традиції, яка коріниться в триманні історичної лінії від М. Костомарова, В. Антоновича і М. Грушевського до того моменту, коли відродилася українська держава у 1991 році.
Він примудрився не пристосуватися до генеральної лінії історичної науки УССР. Він був носієм державних цінностей. І завжди був свідомий своєї місії. Часто можна почути про аполітичність науки, про необхідність історика бути об’єктивним, а отже нейтральним до суспільного життя.
Але чи може бути історик поза політикою, чи має бути непричетним до суспільного життя, бути кабінетною людиною?
Українські історики не мали розкоші бути просто кабінетними вченими, вони (справжні українські історики) завжди були в гущавині життя.
Брав участь у з’їздах ОУН(б) як експерт з історичних питань
Ярослав Дашкевич писав, що історики не бувають добрими політиками, принаймні в Україні. При цьому згадував Михайла Грушевського, В’ячеслава Липинського і Дмитра Дорошенка. В українських реаліях же, коли б не історики, то не постали б на світ і політики. Бо саме історики виступили навчителями інтелігенції, яка провістила УНР у 1917–1918 роках. УНР, яка нехай і військово програла, але не програла ідейно ніколи.
У народів-сусідів була своя землевласницька еліта, підприємці, міщанство. В селянській нації провідниками є як не письменники, то більше дослідники минулого. Історики з необхідності ставали політиками, бо, як не вони, то хто б повів націю до визволення?
Ярослав Дашкевич теж мусів ставати політиком. Тоді, коли брав участь у розповсюдженні нелегального журналу «Український вісник» В’ячеслава Чорновола, коли їздив читати просвітні лекції про державу Богдана Хмельницького, українську революцію, Михайла Грушевського до Києва й інших міст, коли брав участь у з’їздах ОУН(б) як експерт з історичних питань.
Він друкувався в газеті львівської міської ради «Ратуша» з приводу низки актуальних питань поточної політики. Його вагоме слово звучало з трибун конференцій, з екранів телевізорів.
Він ставав дуже потрібним, незамінним, коли йшлося про історію польсько-українських стосунків у часах Другої світової війни, коли вирішувалася доля личаківського некрополю «Орлят польських», коли треба було в Міністерстві освіти захистити висвітлення Другої світової війни в підручниках від нападків ветеранів-комуністів.
Коли Україна здобувала незалежність, виникла проблема з так званим «Союзним договором» 1922 року, який нібито легітимізував СССР. І хто дав найактуальніший про цей договір матеріал – Ярослав Дашкевич. Він ствердив, що такого договору насправді не існувало. Його так і не уклали, він був не потрібний. Військова окупація УНР збройними силами червоної Російської Федерації зняла з питання дня цю проблему. Увесь цей договір не більше ніж фікція. Цікаво, що саме за суспільно актуальні публікації Ярослав Дашкевич одержав ступінь доктора історичних наук.
Був рішучим і послідовним критиком космополітичних тенденцій в історіографії
Український історик мусів брати на себе функції лідера нації, її ідеолога... Історик, як науковець, конструює минуле, виходячи зі своїх інтенцій щодо майбутнього. Зміст і якість його твору залежать від можливостей історика сконструювати відповідний ідеальний шлях до успішної нації у майбутньому.
Ярослав Дашкевич був рішучим і послідовним критиком космополітичних тенденцій в історіографії, вважав за можливе лишатися національними істориками, і тоді вже поєднуватися зі світом.
Сучасна окупація Криму і військовий конфлікт на Донбасі ще раз демонструють правоту Ярослава Дашкевича
Єднатися з Європою і Північною Америкою, без збереження національних пріоритетів, було на думку Дашкевича небезпечною справою. Ставши частиною Європейського союзу, поляки зовсім не перестали мислити категоріями своїх національних пріоритетів. А у їхньому ставленні до УПА, Волинської трагедії, геноцидних явищ Другої світової війни прозирає рація власного національного інтересу.
Те саме можна сказати і про росіян, про продовження позитивного ставлення до агресивних своїх устремлінь з приєднання «окраїн» до імперії, які трактуються як апофеоз і розбудова «русского мира» на Кавказі, в Молдові, Україні, Балтиці і навіть Фінляндії та Східній Пруссії.
Сучасна окупація Криму і військовий конфлікт на Донбасі ще раз демонструють правоту Ярослава Дашкевича. Не було б конфлікту і втрати територій, якби національний пріоритет був пануючим у свідомості громадян. А в цьому велике завдання діяльності істориків.
Ярослав Дашкевич з висоти власного життєвого і професійного досвіду розумів, що відсутність національної парадигми в українській історіографії призведе не до перемоги європейських цінностей спільності світу, а до реваншизму агресивних імперських ідеологій старого постсовєтського світу на Східних і Центральних теренах географічної Європи. Щоб здобутися на ментальну Європу, необхідно бути твердим у своїх національних пріоритетах.
Для Ярослава Дашкевича багато важила історіографічна традиція, спирання нинішніх істориків на плечі своїх попередників. Читаючи його книгу «Постаті», постійно відчуваєш ідею наступності і спадкоємності справи істориків від «батьків» до «дітей». В цьому розрізі скептично Дашкевич ставився і до офіційної історіографії, яка лише позірно перефарбувалася з комуністичної на національну історіографію.
Ярослав Дашкевич більше сподівань покладав на нові інституційні структури Національної академії наук України
Існували тертя між Ярославом Дашкевичем і державною історіографією, яка ще виконувала у перші роки 1990-х років «постсовєтське замовлення» на висвітлення історичного минулого. Через це, може, Ярослав Дашкевич більше сподівань покладав на нові інституційні структури Національної академії наук України.
Зокрема сподівався на розвиток наукових досліджень у межах новоствореного у 1991 році Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАНУ, багато і плідно співпрацював з його директором – Павлом Соханем. Був ідейним промотором багатьох починань інституту. Був своєрідним сірим кардиналом його діяльності.
Ярослав Дашкевич завжди буде для нас актуальним, потрібним, авторитетним. Його справа перебуває сьогодні в надійних руках.
Ігор Гирич – професор, доктор історичних наук
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
