Доступність посилання

ТОП новини
30 березня 2020, Київ 10:36

Павло Казарін про нове відчуття часу в період карантину


(Рубрика «Точка зору»)

Коронавірус нашого побуту

Коли я був маленьким, час не вартував ні чорта. День тягнувся тиждень. Вихідні ‒ місяць. Канікули ‒ вічність.

У нашому запасі був всесвіт, і ми розмінювали його на фантики. Тобі ніщо не належало, і тому належало все. Часу було багато, а тому він коштував недорого.

Я думаю про це останні дні. З тієї самої пори, як оголошений карантин занурив нас у самоізоляцію. Світ навколо вирішив трохи пригальмувати ‒ і ти можеш іти кроком, а не бігти щодуху, тільки щоб залишатися на місці. Вітаю, Алісо. Хочеш я покажу тобі, яка глибока кроляча нора?

Час дорожчає з віком. Рано чи пізно ти розумієш, що у світі є лише дві валюти ‒ час та гроші. І що все твоє життя складається з пошуку найвигіднішого обмінного курсу. З провінції мчать до столиці, щоб міняти надлишок провінційного часу на надлишок столичних грошей. І їдуть назад, коли розуміють, що їхній час коштує набагато дорожче, ніж столиця здатна за це заплатити.

Але це розуміння прийде пізніше. Приблизно тоді, коли кожен з нас ‒ як корабельне дно ‒ обросте поліпами зобов'язань і черепашками звичок. Коли наша доба виявляється розписаною за годинами, і вихідні ‒ між людьми. Коли ми будемо міряти пропозицію наслідками, а ідею ‒ витратами. Коли нашим часом стануть розпоряджатися інші. У найкращому випадку ‒ рідні. У найгіршому ‒ роботодавці.

У нашому будинку є все, що могло б допомогти заводити друзів. У нас є, чим напоїти, чим нагодувати та куди вкласти. Одна проблема ‒ нам ніколи дружити

Ми стали соціофобами. У нашому будинку є все, що могло б допомогти заводити друзів. У нас є, чим напоїти, чим нагодувати та куди вкласти. Одна проблема ‒ нам ніколи дружити.

«За залишковим принципом» ‒ в цю формулу ми вкладаємо дітей, батьків, прогулянки та самих себе. Тому що себе ми теж сприймаємо як змінну в рівнянні ‒ ми потрібні лише для того, щоб X перейшов у Y з придбанням у вартості. Нам здається, що сім'ї та близькі це оцінять. Хоча більшості з них потрібно від нас щось інше.

Ми вписали себе в бухгалтерський баланс. Міряємо себе сумами у відомості та цифрами на рахунку. Наші скарги на відрядження схожі на похвальби. Інстаграми ‒ на ярмарок марнославства. Ми намагаємося компенсувати кількість посиденьок вартістю напоїв. Наша самооцінка схожа на кровожерного бога. Ми приносимо йому в жертву рідних, друзів і самих себе.

Нам здається, що весь цей фіміам рано чи пізно дасть ефект. Що дим від горіння життя повернеться сторицею ‒ і ми отримаємо право на переродження. Що слідом за нинішньою чернеткою кожен отримає право на чистовик.

Виявилося, що весь цей час нас обманювали.

Цей чортів карантин позбавив мене не метро. Він позбавив мене не роботи і не заробітків. Він позбавив мене відчуття часу ‒ відтепер він знову не вартий ні чорта. Світ навколо поставили на паузу ‒ і ти оглядаєшся здивовано, не розуміючи, чому будні схожі на вихідні.

Цей чортів карантин позбавив мене не метро. Він позбавив мене не роботи і не заробітків. Він позбавив мене відчуття часу ‒ відтепер він знову не вартий ні чорта

Я знову повернувся в дитинство. Мені не під силу змінити обставини ‒ вони універсальні. Я не можу вплинути на ситуацію ‒ вона від мене не залежить. Мені залишається лише приймати правила гри ‒ сподіваючись, що рано чи пізно вони зміняться. Але в цей момент я отримав право бути марнотратним. Витрачати дні так, як мені заманеться. У моїх обмінниках на долари можна обміняти не тільки гривні, але й час.

Я обнулився до заводських установок. Можна сидіти на лавочках і тріпатися про необов'язкове. Їздити на велосипедах, тягаючи бутерброди в рюкзаку. Запрошувати на побачення в парк, бо більше нема куди.

І ти більше не відчуваєш себе дезертиром. Тим самим, яким відчував, оголошуючи вихідний у середу ‒ всупереч суботі. Світ навколо звучить фарбами, а не заторами, і ти ніяк не можеш до цього звикнути. Ваш спільний простій ‒ це взаємна індульгенція. І тобі вже не здається, що поки ти намагаєшся видихнути ‒ інші нарощують відрив.

Закордонний паспорт втратив своє значення

Тобі знову дванадцять, і час не вартий нічого. Твоє життя складається з книг, фільмів і прогулянок. Все те, на чому ти економив останні роки. Все те, що ти не міг собі дозволити останнє десятиліття. Ти знову на канікулах, а світ навколо стоїть на паузі ‒ і вже не ти крутишся навколо нього орбітою, а навпаки. І все набуває максимальної чесності ‒ яку вже не приховати косметикою з успішності, статусу або вмінням обирати ресторан.

Тому що немає вже ні ресторанів, ні кінотеатрів, ні подорожей. Закордонний паспорт втратив своє значення ‒ так само, як і твоя здатність хизуватися вибором спа-салону. Твій автомобіль здатний в найкращому випадку відвезти вас у парк ‒ і тому єдине питання, яке має сенс після побачення, яке ти відкладав місяцями, звучить дуже просто.

«До тебе чи до мене?»

Павло Казарін –​ оглядач Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...

Recommended

XS
SM
MD
LG