ЛЬВІВ – Силянки, дукачі, хрести, коралі, венеційки, ґердани, баламути ‒ улюблені нашийні прикраси українок із давніх часів.

Українські жінки носили їх з вишиванками у свята і в будень. І ця традиція не лише збереглася, але й набуває дедалі більшої популярності.

Революція Гідності повернула багатьох українців до пошуків ідентичності, а повномашсштабна війна, попри важкі випробування, поглиблює цей процес.

Нині багато майстрів створюють репліки автентичних прикрас. Хоча несмак і незнання традиції та історії теж присутні.

Наприкінці ХІХ-початку ХХ століть намиста коштували маєтку, двох-трьох корів або ж волів і не кожен міг собі дозволити таку розкіш на посаг для доньки.

Про українську традицію прикрас, які так любили і люблять українки?

Торік неподалік Володимира (Волинська область) археологи знайшли скляне намисто княжої доби, яке добре збереглося і складається із 288 округлих намистинок жовто-бурштинового та однієї ніжно-голубого кольору, довжина ‒ 120 сантиметрів.

У ХІІ-ХІІІ століттях місто Володимир було столицею Галицько-Волинського князівства.

А Михалківські золоті скарби з околиць Борщева в придністровській частині Тернопільщини були знайдений наприкінці ХІХ століття. І серед речей золоті жіночі прикраси VIII-VII ст. до н. е.. Велика частина скарбу потрапила у музей Володимира Дідушицького у Львові. У 1940 радянська влада вивезла його у Москву.

Етнолог, майстер народного мистецтва з вишивки, колекціонер Юрій Мельничук належить до тих, хто береже традицію українського вишиваного костюму, що обов’язково включає намиста, металеві прикраси, які довершують український жіночий стрій.

«Прикраси відомі стільки, скільки існує людство. Їхнє існування було продиктоване не красою, а забезпеченням охорони. Це був захист і оберіг людини, а вже потім краса», ‒ розповідає етнолог.

Коралове намисто

Коралі, баламути, венеційки, мабуть, найцінніші і популярніші серед українок, рятували людей у час Великого Голоду, якщо вдалося щось продати чи обміняти на хліб, у час воєн чи іншої скрути.

У родині Юрія Мельничука зберігають один спомин.

Перед Другою світовою війною сталась пожежа в селі Залуч Коломийського району, полум’я охопило хату Параски Мельничук. Вона вхопила дитину і зорієнтувались, витягнувши зі скрині коралі з талерами австрійської ерцгерцогині, королеви Марії Терези. За це намисто купила нову хату.

Це свідчить про те, наскільки дорогими були коралі, тобто коралове намисто.

«Україна розташована на перехресті важливих міграційних потоків, шляхів, де вирувало, кипіло життя. Ходили каравани, відбувались міграції всіх народів і вони привозили сюди червоний корал з Середземного і Червоного морів. Бо благородного коралу немає в Чорному морі. Червоні корали дуже у пошані і саме такі коралі популярні не лише серед українок. Їх називають у народі щире намисто, справжнє, добре», ‒ говорить Юрія Мельничук.

В Україну корали привозили ще у часи Київської Русі. Наприкінці ХІХ століття побутувала думка, що без щирого і доброго намиста з благородного коралу дівчина не може вийти заміж.

Коралями почали називати різне намисто, не лише з коралу. Чим більший корал, яскравіший, чистіший, тим був дорожчий, а намисто з нього свідчило про рівень соціального статусу нареченої.

Батькові доводилось віддати за такі коралі дві-три корови чи двох-трьох волів, щоб було у доньки придане.

«Посаг складався у скриню. З боку було спеціальне місце. Недарма казали, що «ти вирядився як на весіллі молода». Тобто, дуже багато коралів було на нареченій, аж по саму шию. Цей посаг жінка демонструвала на собі один раз у житті ‒ на весіллі. Намиста викладали за порядком. Після весілля все знімала і носила одну низку коралів на шиї.

Коли бачимо старі світлини з фотоательє, то мене дивувало, що таке все якесь блискуче виглядає те намисто на жінці. Невже все правдиве? Бурштин, корал, скло. А потім зрозумів, що це був реквізит ательє. Тому не варто старі знімки брати за основу, що саме так і носились прикраси.

Шляхта носила перли, а якщо й коралі, то корал мав бути обточений, оброблений, намисто складалось від більших намистин до менших. Центральні намистини були досить грубі, їх прикрашали по центру срібними металевими поясками. Без прикрас, звичайно, стрій недовершений», ‒ розповідає Юрій Мельничук.

Втім репресії, депортації, грабунки, які проводила радянська влада в Україні, перервали у мільйонів українських родин традицію, коли сімейні скарби – коралі, дукачі, баламути, венеційки, силянки – переходили від бабусі, мами до доньки чи внучки, як і вишиванки чи народні строї.

Ця пам’ять збереглася у світлинах, якщо, звісно, вдалось їх врятувати.

Баламути

Коралове намисто було дорожче, бо корал привозили здаля, а баламути були місцевим намистом. Нині одні і другі намистини продають на вагу і ціна однакова.

Баламути виготовляли зі скам’янілого перламутру, який трапляється в покладах черепашника. Скам'янілий перламутр набуває ніжного молочного відтінку і переливається. Від баламутів годі відвести очі, коли на них потрапляє сонячне проміння.

«Намистини обточували зі скам'янілого перламутру. Це мезозойська ера, 25 мільйонів років тому, нинішнє Поділля, Товтри, ця височина це було дно мілкого теплого моря, де було багато коралових атолів і на цих рифах було багато мушель, тобто різні молюски. І серед них, звичайно, перлівниці. Такими колоніями. Період десь вони пожили, а потім зникли. І в товщі черепашника, який був будівельним матеріалом, у ньому жили перламутниці.

Місцеві ювеліри виколупували з того будівельного матеріалу, обточували, різали їх, відповідно, на кубики, а тоді вже їх обточували. Воно важке. Якщо 25 мільйонів років ця органіка перетворилась в осадочну породу, тобто, вона мінералізувалась. Воно стало важче. Це дуже енергетично потужніше, аніж звичний перламутр.

Поділля, Одещина, Молдова, Придністров’я у народному костюмі є баламути. Баламути — назва від німецького перла-мутер, мама перлів. Народ завжди шукав якусь аналогію з чимось. Є приказка, що жінки носили баламути, щоб чоловік не баламутив. Це, звичайно гумор», ‒ каже Юрій Мельничук.

Юрій Мельничук пояснює, що перли одягали ближче до шиї, нижче ‒ коралі, тобто коралове намисто. У нареченої на шиї могло бути дванадцять низок перлів і така ж кількість коралів, а ще дукачі, венеційське намисто. Так було в покутському народному строї.

Венеційка, бурштин, дукачі

Якщо на Поділлі були популярними баламути, то на Гуцульщині у народних строях багато венеційського намиста.

Львів’янка Анжела Приставська творить прикраси і колекціонує саме венеційку. Це намисто її заворожило давно на одному з фестивалів у Карпатах.

«Воно настільки мені сподобалось, що почала більше цікавитись і було дивно, що в інших регіонах України венеційки немає. Помалу формувала свою колекцію. Венеційське намисто носили мешканці Карпат і аж до Львівської області воно потрапляло. Один раз мені трапилась венеційка на Вінничині, але люди не знали, що це за розмальований камінь. Певно, дівчина вийшла заміж і привезла посаг.

Я припускаю, що в роки Першої світової війни чоловіки з Карпат потрапили в Європу і звідти могли привезти жінкам подарунки ‒ венеційку. Також будувалась залізниця і, можливо, хтось привозив із заробітків намистини. На теренах Галичини, Карпат венеційка з’явилась наприкінці ХІХ-а початку ХХ століть», ‒ говорить Анжела Приставська.

Скляні намистини, як їх називали гуцули писані пацьорки, привозили з Італії. Їх виготовляють за старовинними технологіями ще з XIII століття.

«Венеційка дуже різна, є з вкрапленнями кольорового скла. Муранське скло виготовляють неподалік Венеції, то додають золотий дріт, золоту фольгу, і це все печеться разом зі склом. Мало того, є навіть такі зразки, що додавали вставки коштовного каміння, викладали у вигляді якихось квіточок. Кожна намистина коштувала дорога», ‒ розповідає Юрій Мельничук.

На Поліссі, центральній Київщині жінки носили бурштинові прикраси. Під дією повітря бурштин окислюється і стає з часом темніший. Чим старіші прикраси з бурштину, тим вони червоніші і темніші.

Поверх низки коралів на грудях вдягали особливу статусну прикрасу ‒ дукач, від слова «дукат-монета». Недарма казали: «батько багач, ще й на шиї дукач».

Дукач це карбований медальйон або ж із різного металу монета, може бути на брошці-бантові.

За даними дослідників українського народного строю, у час Київської Русі знатні особи носили коштовні медальйони-«змійовики».

У період козаччини жінки любили коралові намиста з золотими монетами. Українки у різні часи Українки любили прикраси, в яких присутні монети.

По-перше, їх дзвін привертав увагу, змушуючи обернутися, щоб подивитися на красуню. По-друге, так можна було підкреслити своє становище в суспільстві. По-третє, вважалося, що «монетні» вироби притягують достаток.

А дукачі були у скринях жінок вже у XVII–XVIII століть і їх передавали з покоління в покоління, щоб у такий спосіб зберігати історію родини і походження. Дукач оздоблювали металевою брошкою ‒ бантом, прикрашеним камінням. Воно було дорогоцінне або ж скельця. Тип банту на дукачі відрізнявся у різних регіонах.

Для прикладу, вереміївський дукач має пишний бант-брошку з різнокольоровими скельцями.

«Носили дукачі, підвіски, хрестики, тобто різні-різні металеві прикраси. Було спеціальне обладнання. Вирізали із такого листового срібла, а потім викарбовували, тобто надавали об'єм. Дукачі робили по-різному у різних районах. Наприклад, з Покуття дукач з монетою Марії Терези», ‒ пояснює Юрій Мельничук.

Силянки, ґердани

Силянку вважають прикрасою і на свята, і на будні. Сама назва говорить про «силяння», тобто нанизування бісеру на нитку.

Виготовляли її з чеського та венеціанського бісеру в Карпатах у XVIII-XIX століттях. Популярності ці бісерні прикраси в Україні набули вже на початку ХІХ століття. Хоча, за даними етнографів, бісероплетіння було відомо ще за часів Київської Русі. Так жінки прикрашались на свята, вдягаючи по кілька бісерних різнокольорових комірів.

Вузька бісерна стрічка на шиї була і є популярною на Гуцульщині, Бойківщині, Лемківщині.

«Силянки були плетені на кінському волоссі і потім нашиті на вовняні стрічки. Використовувалися силянки для весільного головного убору на Тернопільщині. Зокрема, це Заліщицький район. На Поділлі нашивали на чорному оксамиті, робили зручні застібки. Силянки були теж статусною прикрасою, бо венеційський бісер був дуже дорогий. Спершу ґердан вважався чоловічою прикрасою. Це вертикальні бісерні прикраси. Наприклад, на Буковині в весільному костюмі і парубоцькому хлопець носить дзеркальце на ґердані, щоб відштовхувати всякий негатив», ‒ каже Юрій Мельничук.

У давнину бісер нанизували на волосся з кінського хвоста, а кінчик замочували у віск. Адже не було у XVII-XVIII століттях спеціальних ниток, тому робили з того, що було. Бісер був дорогий та й дефіцитний, його продавали наперстками.

Особливої краси є лемківська криза або кривулька. Ця лемківська прикраса, яка прикриває шию, плечі, груди жінки, у 2026 році внесена до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України.

Бісерні силянки та ґердани були внесені у цей перелік у 2023 році.

Таке намисто виготовляють у вигляді мереживного комірця, з дрібних кольорових намистинок бісеру на волосяній або шовковій основі. Попри те, що лемки були депортовані у 1944-46 роках зі своєї землі (нині територія Польщі), розкидані по різних місцях в Україні та світі, вони зуміли зберегти свою культуру. Зокрема, лемківські кривульки сьогодні є популярними і найбільш упізнаваними.

Нащадки депортованих лемків підтримують лемківські традиції, багато жінок самостійно виготовляють лемківські кривульки.

Останні роки в Україні більше зацікавлення не лише вишиванками, але й нашийними жіночими прикрасами.

А Львів має численних сучасних митців, які виготовляють зі скла і металу прикраси за давніми народними традиціями. Використовуючи складні техніки, вкладають власні ідеї, які переростають у чудові прикраси.