ЛЬВІВ – Криворівня у Верховинському районі Івано-Франківщини – село, де його мешканці з покоління в покоління стараються берегти традиції та історію. Тут працює сім музеїв. Серед найбільш відвідуваних і знаних – музеї Івана Франка, Михайла Грушевського, хата-ґражда, а також хата гуцулки, представниці наївного мистецтва Параски Плитки-Горицвіт.

Радіо Свобода побувало там і розповідає про непересічну долю гуцулки з Криворівні.

Параска Горицвіт мала до мистецтва потяг з дитинства, хотіла вчитися, але фашистська та радянська окупації не дали збутися мріям. Пройшла через ГУЛАГ, але якимось дивом зберегла світло душі, що проступає в усіх її картинах і фотографіях.

Музей

Музей Параски Плитки-Горицвіт розташований у центрі Криворівні. Виставкова зала займає невелику площу у приміщенні Криворівнянського старостинського округу.

Власне тут можна познайомитись із творчістю Плитки-Горицвіт, дізнатись про її життя з представлених світлин, її картин, робіт.

А високо у горах є маленька хатина, в якій мешкала Параска Плитка-Горицвіт.

Тут малювала, фотографувала, впорядкувала словник гуцульської говірки, писала верлібри, казки, фантастично-пригодницький роман «Індійські заграви» про пригоди гуцулів в Індії, вела щоденники. І це друга локація музею, яка дає більше розуміння про цю «дивачку», яка мала свій стиль життя і саме це найбільш цікавить у її особисті.

Творила у своєму світі, берегла фольклор, діалект, власноруч робила книжки. Її називали «Гомером Гуцульщини» і вона є одним із феноменів цього краю, який ще слід вивчати, зауважує керівник музею Павло Рибарук.

Про односельчанку він багато дізнався від своїх батьків Оксани і пароха Івана Рибаруків.

«Мама була її ученицею і мрію, що напише біографію Параски Плитки- Горицвіт. Я зараз спілкуюсь з рідними Параски, тими, хто її знав, щоб більше про неї дізнатись, бо багато є всіляких міфів. Параска Плитка-Горицвіт є явищем Криворівні, вона місцева мисткиня. Не приїжджала сюди у гості, як, для прикладу, Франко, Коцюбинський, Гнатюк. Походила з сусіднього села Бистрець. Але дитинство і все життя художниця провела у Криворівні», – каже Павло Рибарук.

Життя

Параска Плитка-Горицвіт народилася у 1927 році. Її батько займався ковальством, мама вишивала і навчила доньку малювати. У дитинстві Параску називали «паперова фабрика» через закоханість у папірці, з яких витинала красу.

У 1943 році, під час німецької окупації, 16-річна Параска поїхала у Німеччину, щоб вступити до університету, але потрапила на примусову роботу у німецьку родину. Втім цю сторінку життя ще варто дослідити: чи була остарбайтеркою, чи поїхала заради освіти. Але швидко їй вдалося повернутися в Криворівню.

Власне тоді долучилася до УПА. Про це свідчать архівні документи НКВД, зокрема що була членкинею ОУН, допомагала воїнам УПА, була зв’язковою з позивним «Ластівка».

Радянські каральні органи звинуватили Параску Горицвіт у тому, що допомагала УПА, а саме шила одяг для бійців, навчалася військової справи, була секретаркою станичної ОУН у Криворівні.

Її арештували у березні 1945 року, засудили і відправили у ГУЛАГ. Дівчині було 18 років.

Спершу це були табори на Уралі (Росія), а потім у Казахстані. У неволі провела 9 років і 4 місяці, як сама написала.

У 1954 році Параску Плитку-Горицвіт звільнили за амністією неповнолітніх після смерти Сталіна. Тоді їй було 27.

Але кадебісти тримали її у полі своєї уваги постійно.

Вона повернулась у Криворівню і трималась самотньо. Багато людей побоювались близького спілкування з односельчанкою. Батько добудував кузню і це стало її хатиною, в якій ховалась у своїй творчості від світу.

Разом із сестрою Одосією Плиткою-Сорохан, яка теж пройшла радянські табори, вберегла у Криворівні стару дерев’яну церкву, яку не закрили у радянський час.

Параска Плитка-Горицвіт намалювала десятки ікон і у церкві в Криворівні є її ікони.

Коли Параска купила собі фотокамеру, то почала фотографувати односельців у будні та свята.

Вчила дітей малювати на склі, грати на гітарі. Після заслання пообіцяла собі славити Божий світ, чим і займалася – малювала ікони, написала кілька поетичних збірок, переплітала свої книги і дарувала їх людям.

Нині покійний Микола Дзурак, який керував музеєм імена Франка в Криворівні, свого часу розповів Радіо Свобода, що Параска все опанувала власним розумом і талантом.

До слова, Микола Дзурак «стукав» у різні двері, щоб відкрити музей Параски Плитки-Горицвіт, впорядкувати її спадщину, яку вона подарувала громаді села. Але все було марно. Ніхто не цікавився талановитою гуцулкою, яка померла у 1998 році.

І за життя не вийшла жодна її книжка чи альбом. І знадобились роки, щоб аж у грудні 2022 року у Криворівні відкрили музей Параски Плитки-Горицвіт.

«Її творчість була не заради чого, а наперекір. Родина дала їй цей поштовх. Її обітниця творчості походить з заслання і там вона собі постановила, що хоче славити мир Божий. Мова про край людського досвіду з заслання, тих людей, яких вона там зустріла.

Є ще сторінки в її біографії, які варто вивчити. Наприклад, є версія, що в Параски був чоловік, з яким вона переписувалась, повернувшись із заслання. Він нібито написав, що має жінку. Людяний вимір Параски Плитки -Горицвіт відкриває звідки її оця вся творчість. Генеалогія її спадщини по смерти перепливає, немов естафета духу йде від неї. Патріарх Володимир Романюк з нею спілкувався, Платоніда і Галина Хоткевичі, це було її коло, її сухарик для життя. А ось з Параджанов не спілкувалась, коли знімав у Криворівні фільм і це теж цікаво», – говорить Павло Рибарук.

Гуцульські співанки були її мовою, а ще вона багато читала. Залишила по собі книжку «Різдвяна коляда», в якій детально писала гуцульську традицію колядування. Уклала частину колядок, які виконують на Різдво у Криворівні. З Одосією Плиткою-Сорохан створила жіночий колядницький гурт у час заборони, за совєтів. Близько 20 дівчат ходили колядувати.

«У 60-х роках пішла в коляду з іншими гуцулами, не боялась. Таким чином продовжила традицію», – каже Павло Рибарук.

Павло Рибарук вірить, що вдасться відновити хату Параски Плитки-Горицвіт та інтер’єр, як це було за її життя. Зі світлин можна відтворити атмосферу.

Але досі є невирішеним питання власності будинку Параски з її родиною.

Простір музею Параски Плитки-Горицвіт має бути «живим», щоб сюди приходили люди, щоб пам'ять про талановиту гуцульську мисткиню жила, говорить Павло Рибарук.

Наївне мистецтво

Ставлення до народного мистецтва у радянський час було неоднозначним.

Параску Плитку-Горицвіт дехто з мистецтвознавців порівнює з художницею Катериною Білокур, представницею наївного мистецтва. Але виставки Білокур відбувались у радянський період. Мовляв, колгоспниця творить у вільний час від роботи. У радянський час наївне мистецтво радше було анонімним. Вважалося, що народна творчість це якесь масове явище.

«У Радянському Союзі інструменталізували, з точки зору пропаганди, всі речі і ставилися до народного мистецтва і до мистецтва аматорів з певною повагою, тому що показували, що радянська людина творить і після роботи, що вона вся така творча. Тому нормально стартанула Марія Приймаченко і були десятки наївних художників, які організовували виставки і їх показували в Україні і за кордоном», – говорить галерист, куратор, засновник артцентру «Я Галерея» Павло Гудімов.

Зрозуміло, що Параска Плитка-Горицвіт була під забороною, як «ворог совєтів».

Наївне мистецтво в Україні пройшло довгий шлях до моменту, коли про нього почали говорити. Першу програму «Новий наїв» презентували у 2008 році. Тоді у Києві представили 12 авторів наївного мистецтва.

Коли говорять про наївне мистецтво, то більшість називає лише кілька імен, зокрема Приймаченко, Білокур.

У Львові про Никифора Дровняка мало хто знає. Хоча його скульптура – улюблене місце для світлин.

«Не помічали довгий час, що існують прекрасні наївні митці. Україна тільки стоїть на дорозі і зараз більше кураторів займаються цим мистецтвом. Один із критеріїв наївного мистецтво, що людина не отримала академічної, вищої освіти для художника. Хоча це дуже і дуже умовно. Тому що значна кількість сучасних художників, професійних, теж не мають профільної освіти, але це їм не заважає бути професійними», – каже Павло Гудімов.

Можна почути думку, що ніхто насправді не знає, що таке наївне мистецтво. Адже сьогодні сучасне мистецтво мімікрує під наївне. Професійні художники зумисно імітують стиль наївного мистецтва.

У мистецтвознавстві вирізняють наївне мистецтво (автор-самоук), примітивізм (освічені художники свідомо імітують наїв), арт-брю (необроблене мистецтво, твори людей з певними вадами), народне мистецтво (ужиткове).

Кім Скалацький, автор книжки «Пошуки, знахідки, відкриття. Малярство та іконопис Полтавщини XVIII—XX cт.», каже, щоб відрізнити рівень наївного, примітивного, самодіяльного мистецтва треба мати відчуття, «нюх».

«Геніями стають завдяки індивідуальній манері письма. Оволодіти рисунком, живописом, композицією можна, але манера, то вже як Бог дав відповідні якості для неї. Білокур експериментувала з матеріалами. Це струмінь чистого повітря, це індивідуальне відчуття природи, не наслідування когось», – зауважує експерт.

Власне це індивідуальне відчуття було притаманне представниці наївного мистецтва Парасці Плитці-Горицвіт.

Її природним станом було творити і не маючи професійної освіти, вона творила так, як відчувала світ. Творчість допомгла їй врятувати свою особистість в складних реаліях життя під радянським режимом.