(Рубрика «Точка зору»)
Моя системна волонтерська робота почалася не в той момент, коли про допомогу попросили військові, а тоді, коли про допомогу почали просити дружини, матері, доньки і сестри військових.
Добре пам’ятаю ту ситуацію. Я опублікував у фейсбуці фотографію пікапа, який ми купили для військового підрозділу, де служив мій друг. Це був мій перший збір і перша автівка, яка мала бути й останньою, оскільки в майбутньому я не збирався займатися автомобільною технікою – все-таки це геть не мій, письменника, профіль.
Але одразу ж після публікації, крім лайків і схвальних коментарів, у приват посипалися і особисті повідомлення.
Писали переважно жінки і суть їхніх прохань зводилася до наступного: «Доброго дня! Я мати військового, який пішов добровольцем в армію. Їхньому новоствореному підрозділу дуже потрібен автомобіль, але ми самі зарадити не можемо, оскільки живемо бідно, аудиторії підписників для збору коштів не маємо, а допомогти дуже хочеться. Серце розривається від безсилля!»
Таких повідомлень за роки повномасштабної війни я отримав десятки і сотні. І це та ситуація, коли ти не можеш людині ані відмовити, ані пояснити, що ресурси обмежені, тож усім потребуючим допомогти просто не вийде.
Якщо поставити себе на місце такої людини, то будь-які сумніви відпадають – треба діяти. Адже уявіть собі маму, яка чекає сина з війни і щосили намагається допомогти йому. Живучи в і без того скрутній матеріальній ситуації, як і мільйони українських пенсіонерів, у неї немає ресурсів для фінансової підтримки, тож залишається єдине – молитися і у вільний час стукати у всі двері, шукаючи допомоги. Таким чином відчуваючи і себе корисною, потрібною. Ну як не підтримати таку людину?
Серце розривається від безсилля
На жаль, чимало українських сімей опинилися в ситуації, коли допомогти чимось матеріальним уже не можна – чоловік-військовослужбовець загинув на фронті і тепер родина залишилася наодинці з трагедією.
І в такий момент єдине, що залишається згорьованим жінкам – боротися за увічнення пам’яті загиблих героїв. Дбати про те, щоб їх подвиг не був забутий, а навпаки – прислужився спільній справі, став прикладом служіння для інших. Це також і боротьба за справедливість, бо здорове суспільство має віддавати шану людям, які віддали життя за його право на існування.
Кілька днів тому до мене звернулася Анастасія Бакун, удова українського військового льотчика Андрія Бакуна, який загинув під час бойового вильоту 12 березня 2024 року. Жінка розпочала кампанію зі збору підписів під петицією для присвоєння майору Бакуну звання Герой України (посмертно).
Андрій Бакун належав до молодої еліти Збройних Сил України. Народжений у 1997 році, він після школи навчався у військовому ліцеї імені героїв Крут, а згодом вступив у Харківський університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба.
Уже офіцером Андрій Бакун служив у 12-й окремій бригаді армійської авіації.
Перші бойові вильоти здійснив під час ООС/АТО.
Після початку повномасштабного вторгнення воював на посаді командира екіпажу військового гелікоптера МІ-8.
Андрій Бакун здійснив 218 бойових вильотів, його бойовий наліт склав понад 200 годин. Кожен такий виліт – смертельна небезпека, адже ворог у першу чергу полює за нашою авіацією, намагаючись зберегти власну перевагу в повітрі.
У пам’ять про героя
Молодий, 26-річний льотчик Андрій Бакун загинув у бою, не доживши всього місяць до свого Дня народження і всього день до зустрічі з сім’єю.
Щоб його маленький син, коли виросте, знав, що його тато ніколи не загине в пам’яті українцівАнастасія Бакун
Тепер молода вдова з маленькою дитиною на руках збирає підписи під петицією про присвоєння загиблому чоловіку звання Герой України.
І пояснює: «щоб його маленький син, коли виросте, знав, що його тато ніколи не загине в пам’яті українців і назавжди вписав своє ім’я у величну історію нашої країни. Він поклав своє життя за нашу з вами свободу, покинувши найцінніше – кохану дружину і сина Матвійка».
Найменше, що ми можемо це підтримати дружину військового льотчика і підписати Петицію щодо присвоєння звання Героя України Бакуну Андрію Васильовичу (посмертно)
Запит на справедливість
На третій рік повномасштабного вторгнення у військових та їхніх родин усе частіше складається враження, що решта суспільства – люди, яких війна не зачепила особисто, сім’ї, з яких ніхто не пішов воювати – забувають про них, покидають їх напризволяще.
Справді, важко позбутися такого відчуття, коли бачиш, як навколо вирує свято життя й фестиваль розваг, а збори на армію проходять усе повільніше.
Коли твоєму чоловіку або сину «не світить» демобілізація навіть на третій рік служби, а в той же час у кожному місті є свій «батальйон Монако», якому не загрожує мобілізація. Як у такій ситуації не почуватися самотнім, ошуканим?
Солідарність, взаємна підтримка, шана достойним та їхнім сім’ям – це той клей, який може знівелювати тріщини, які все частіше виникають у нашому суспільстві.
Тріщини, які в ключовий момент можуть стати лінією розколу, в яку багато ресурсів і зусиль вкладають наші вороги.
Якщо ми хочемо вистояти і вижити як нація, нам потрібно будувати горизонтальні зв’язки, інвестувати свій час, ресурси та емпатію в побудову солідарності між людьми – тими, що воюють, і тими, що в тилу. Підтримувати не тільки військових, а й їхні родини, висловлювати вдячність і повагу до них.
Повірте, це дуже важливо.
Андрій Любка – письменник, волонтер
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Форум