ВІЛЬНЮС – Освітянка Анжеліка Медведєва прожила в Маріуполі тридцять років, у березні втратила там чоловіка і єдиного сина Дениса, яких не змогла навіть поховати. Вирвалась із «пекла» з невісткою, схудлою на 15 кілограмів, та маленькою онучкою. І тепер намагається почати нове життя у Литві. Вона й досі здригається, коли чує звук літака, й інстинктивно починає гріти руки об чашку з чаєм.
Анжеліка народилась в Краснодарському краї в родині вірменина й українки, старенькі батьки й досі там живуть. Саме до них вона приїхала на кілька днів, коли довелося після принизливої фільтрації потрапити на територію Росії. Але, каже, жити там не змогла б, тому подолала чималий шлях до Литви, в невизначене майбутнє, яке мріє зробити щасливим для онуки в пам’ять про чоловіка і сина. Трагічну історію своєї родини Анжеліка розпочинає з ночі 24 лютого.
О 2:35 я почула гучний вибух – прокинулась різко, було дуже страшно. Наш будинок знаходився на околиці і я зрозуміла, що це ще не в Маріуполі. Тиші вже не було, але звуки наближалися все ближче і ближче. Я шукала інформацію в чатах, читала новини і тільки о 5-й ранку знайшла.
Як завжди, о 6:30 виїхала на роботу. Дорогою побачила військових ЗСУ, техніку, які рухалися в бік нашого мікрорайону. Мене стало колотити, люди поруч були мовчазними.
Замість роботи я вирішила поїхати до сина, він лежав вдома з коронавірусом. Я розуміла, що можуть початися проблеми з підвезенням продуктів, а в них маленька дитина, тому купила найнеобхідніше. І повернулася додому, щоб так само поповнити свої запаси. Постріли були вже дуже гучні...
За кілька днів бомба зруйнувала залізничний шлях, потяги вже не ходили. Син наполіг, щоб ми їхали до нього, бо у них в центрі тихіше. Без речей, взявши лише документи, я поїхала. Через два дні чоловік приніс продукти, думав, що одразу ж повернеться додому, але обстріли посилилися і це було вже небезпечно.
З 2 березня у Маріуполі зник зв’язок, не було води, газу. Дошкуляв холод, але найстрашніше на той момент було – відсутність інформації, коли не знаєш, що діється.
«Трупи обгорілих людей лежали на вулиці»: перші тижні окупації
Чоловік казав, що треба готуватися до найстрашнішого, бо ми опинилися у пастці. Кожен виживав як міг. Одного дня хлопцям вдалося набрати води з криниці, а на другий – вже не пішли, бо ту криницю обстріляли і повбивали людей. Кілька разів, під обстрілами, спускалися під міст до річки, а коли поверталися, то не все хотіли і розказувати про те, що бачили. Але через деякий час і туди неможливо було ходити, кільце cтискалося.
Перед нашим будинком вже стояли танки, за будинком – установки, які всі називали «Градами». Коли вони стріляли, тряслося все, через дим нічого не було видно. З вікон сусідської квартири (за якою ми приглядали, сусіди змогли раніше вибратись) бачили як горить «Азовсталь», як обстрілюються інші заводи. Я благала своїх не виходити, не виглядати.
Найстрашніше було, коли літаки обстрілювали. Спочатку на одну-дві секунди – спалах червоного світла, потім вибух і через дві-три секунди було чутно, як літак пролітав над нами. Кожен виліт – по два вибухи, за ніч було дуже багато бомбових розривів. Ми бачили трупи обгорілих людей, які лежали на вулиці…
Коли побачили, що сусідні будинки горять, ми зрозуміли, що через деякий час теж згоримо або нас розстріляють. Не знаю, що було б краще… Ми підготували невеличкі пакунки з найнеобхіднішим, ганчірки та воду, щоб можна було закрити ніс і рот та якось перебігти в інший будинок, який згорів, а потім бігти далі.
«Він закричав від першого пострілу і ліг поряд з сином»: розстріл чоловіка і сина
«Мамо, це кінець, ми не врятуємося» – сказав син ввечері 19 березня, коли обстріли вже не припинялися. За 7 років ми вже звикли, що в місті все гаразд, увесь цей час воно розвивалось, ставало все красивішим. Тепер наш Маріуполь перетворився на кладовище людських життів. Довкола палали будинки, у квартирі – постійний дим, підлога була всіяна дрібним склом.
Хлопці вирішили чергувати – міняли один одного кожні дві години. У разі займання котроїсь з квартир, де вже нікого не було, вони вибивали двері, щоб викинути все, що горить, та гасити пожежу, аби вогонь не перекинувся на під’їзд. Таким чином вони захищали будинок. Невдовзі перший під'їзд будинку взагалі обрушився.
Одного дня зайшов син і сказав: тату, здається, ми горимо, і вони вийшли. Було дуже страшно, дитина з невісткою спали. Я думала, вони підуть згори подивитись. І тут забігає чоловік і кричить: «Дениса вбили, його більше немає!». Я не пам'ятаю, що я кричала, він побіг вперед сходами, я – за ним.
Двері були розчинені і на землі лежав мій син. Поряд – калюжа крові. Чоловік вискочив і сказав: «Поможи його занести». Я бачила, що він помер. І тут чую крик позаду себе: «Будь ласка, не залишайте мене саму, не залишайте!». Я повертаюсь і бачу невістку з дитиною на руках. Я розумію, що дитина зараз потрапить в зону обстрілу, кричу їй: «Сховайся!». Вона починає щось говорити, я її заштовхую у маленьке укриття, вибігаю до чоловіка і бачу як його… Як у нього влучила куля і потім інша… Він закричав від першого пострілу і ліг поряд з сином…
На крик прибіг сусід, зачинив двері і не випускав мене на вулицю. А я стукала і шкреблася. Я не могла повірити, що їх більше немає, що я вже нічого не можу зробити… Валерія теж кричала і плакала.
Ми потім довго сиділи там на підлозі і плакали, але пострілів ставало все більше і більше. Зрештою, піднялися на свій поверх, забрали пакунки, стягнули їх, люди допомогли нам зайти в підвал, де ми і залишилися. Сусіди дали свічку і зробили щось схоже на ліжко, щоб ми не на підлозі лежали.
Із того періоду я пам’ятаю тільки один момент – як онучка дуже багато плакала. Раніше син наспівував їй пісень під гітару – і Кароліна засинала. Так ось я пам'ятаю, як взяла дитину на руки, в кількох метрах надворі лежать мій син і чоловік, а я починаю співати. Я не знаю як це назвати, я думала, що я ненормальна. Це було як якесь божевілля.
Три дні я не виходила з підвалу. Ми плакали, намагались годувати онуку, міняти памперси. У підвалі було дуже холодно, у дитини посиніли ноги. А хлопці продовжували лежати на тому місці, де їх вбили. Сім днів мене сусіди не випускали з укриття, але я спіймала себе на думці, що я просто не можу вийти і подивитись, що сталось за цей час з людьми, яких я любила. І таке почуття провини… Не змогла вберегти – й поховати не можу.
За тиждень прийшов сусід Євген Сосновський, він весь час був поряд, разом з дружиною Світланою дуже нам допомагали, і сказав: «Анжеліко, там до твоїх хлопців підійшли солдати». У той момент я навіть забула про обстріли, побігла. Вийшла на вулицю, а там – перестрілка, ще більш зруйновані будинки.
Мої хлопці лежать і поряд ще мертві люди. Довкола них десь 12-15 російськомовних солдатів, не знаю з Росії чи «ДНР», неподалік – вантажівка, в якій один на одному лежали тіла. Підійшов солдат, запитав: «Це ваші?», а потім поліз у кишені за документами і телефонами. Я не могла нічого ні сказати, ні відвести очей від своїх хлопців, тільки плакала. Він процідив: «При свідках віддаю речі, які знайшов, матері». Як вистачило совісті? Далі хлопців повантажили в машину і поїхали далі. Я навіть не знаю, куди їх повезли.
«Чого ви плачете? Ми ж вас асвабаділі»: евакуація з Маріуполя
Ми чули, що треба дійти до торгового центру «Порт сіті», а звідти волонтери ніби допомагають дістатися до табору біженців у Нікольському. Я розуміла, що туди – дві години пішки, це означає, що мені треба взяти дитину на руки, бо невістка, схудла на 15 кілограмів, не могла підняти майже нічого, ми не дійдемо…
1 квітня я прокинулась і сказала Валерії, що ми або помремо, або треба шукати як вибратись. Я розуміла, що повинна будь-якою ціною врятувати те, що залишилось від родини, не можна просто сидіти і чекати.
Невістка залишилась у підвалі, а я пішла шукати машину, на якій можна було б виїхати. Я дуже багато чула історій, коли журналісти допомагали – вивозили людей.
Дві вулиці поруч були зруйновані, але не обстрілювались. Побачила машину, мені сказали, що це американці, але поки я докульгала до них, вони вже поїхали. Потім помітила авто Червоного Хреста, але далеко. Дві з половиною години ходила, у відчаї поверталася назад і побачила, як повільно їде машина, на лобовому склі якої був напис «преса». Я підійшла і попросила довезти нас до табору біженців. Молоді хлопець і дівчина сказали, що у мене є 20 хвилин, бо вони повертаються. Я побігла в наш підвал, ми так поспішали, що схопили не ті пакунки, які приготували.
Коли добігли до автомобіля, сіли і плакали вголос. Така була істерика, бо не розумієш – врятуєшся чи ні. Підійшов бородатий, не можу стверджувати, що чеченець, але точно з Кавказу, він бачив напис «преса», розплився в посмішці і сказав: «Чого ви плачете, ми ж вас асвабаділі». Хотілося його вбити. Навколо стріляють, а поряд стоїть оцей чортяка і посміхається, якби не напис «преса», не посміхався б. Я не думала, що це за журналісти, а коли приїхали до Нікольського, на блокпосту їх зупинили і вони відповіли: «ми московські журналісти».
У Нікольському була величезна черга, щоб пройти на реєстрацію. Люди на підлозі навіть спали. Практично всі були з дітьми, я розуміла, що нас не пропустять. Журналістка сказала, що нам не можна лишатися, бо дитині було зле, і запропонувала поїхати з ними до Донецька. У мене почалася істерика, бо я хотіла в Україну. Вона відповіла, що звідти це неможливо, можна – або в Донецьк, або в Ростов. Мій батько – вірменин, вони там на Кавказі своєю вірменською діаспорою мешкають. І я вирішила, що мені треба доїхати до Ростова, до батьків, а потім вже далі.
«Не вбили в Маріуполі, вбивайте тут»: фільтрація
Дівчина дала мені слово, що допоможе, і ми поїхали до Донецька. Вони зняли нам кімнату, нагодували, дали води. Ми з невісткою довго домовлялися вночі, що будемо говорити. Бо коли їхали, нас зупиняли на блокпостах і казали, що ми не пройшли фільтрацію. Я багато чула припущень, але не розуміла, що це таке. Фільтрація, то фільтрація. Звучить так собі, страшнувато, але журналістка сказала, що організує фільтрацію у Донецьку. Ми поїхали у відділок, там записали наші дані. Ми вже зраділи, що все пройшли, як нам кажуть: «Приходьте 14 квітня», а було 2-ге.
Я заздалегідь видалила контакти і знищила всю інформацію у телефонах, вийшла з усіх месенджерів. Я готувалася до того, що все будуть перевіряти.
Перше, що нас запитали – як ми проїхали без фільтрації. А я думаю, брехати, так брехати, і відповідаю: «Московські журналісти нас привезли і чекають, бо роблять репортаж». «Московські журналісти?» – вони про щось порадились і запросили в кабінет. Дві години ми там були: вони перевіряли телефон, скачували щось, фотографували – здалеку, зблизька, на повен зріст, по одному знімали відбитки пальців, долонь, не взяли тільки медичні аналізи. Напруга була дуже велика: я почала пояснювати, що нам треба їхати, невістка почала кричати: «Не вбили в Маріуполі, вбивайте тут». Дивлячись на працівницю, я пригадала вираз обличчя гестапівки з радянського фільму, бо та на нас дивились, як на бруд.
Онука була з температурою, постійно кричала. Вони нервувалися, мовляв, зробіть що-небудь. А що зробиш? Жінка розпитувала: «Де працювали, мешкали, кого знаєте з військових, хто підтримує зв’язки з ЗСУ». Відповідаю, що нікого не знаю. «Не може бути, – кричить і одночасно, – тут заповнити, дай паспорт».
Одяг наш був брудним, смердів багаттям і горілим. Хлопець сидів, дивився на нас, я бачила, що йому незручно, він запропонував: «Давайте потримаю дитину», а та жінка на нього як закричить: «Тебе их жалко, да? Душить их некому». З такою ненавистю! І додала: «Хай поплаче, а потім зрадіє і руки нам цілує». І це при нас! Таке ставлення до людини неможливо забути!
Я працювала з психологами, тому знаю, що таке тиск, як ламають людину. Тому була готова до цього, розуміла, що будуть залякувати, щоб я щось сказала. Але коли мусиш виживати, йдеш на все. Я говорила, що нічого не знаю, що працювала увесь час з дітьми. Примусила себе «включити» дурненьку, і переживала, щоб невістка нічого не сказала зайвого.
Вони кричали-кричали, зрештою, видали папірець з печаткою – така пародія на документ. У 2012 році я востаннє була в Донецьку на екскурсії з дітьми, тому без проблем знайшла автовокзал, купила квитки до Ростова і навіть розрахувалася гривнями.
«Я не можу дивитись на ці прапори, на ці Z»: через Росію до Литви
У Ростові нас зустрів мій батько, ми сіли в машину і розридалися. Батьки нічого не питали, тільки поставили нам на коліна сумку з їжею, ми їли і не могли зупинитися.
Приїхали вночі. А наступного ранку прийшло кілька наших близьких родичів, принесли одяг, їжу. Я розповідала їм про те, що з нами трапилося, а вони, росіяни за паспортом, сиділи і казали: «Боже, як могла Росія це зробити». Я розповідала все – крок за кроком – протягом декількох годин.
Через кілька днів почала шукати, куди можна виїхати. Я не знала куди, як я буду жити далі, але твердо вирішила. Я знаю, як ставився до Росії мій син, він би не пробачив, якби я привезла його дитину туди жити. Проте запитала у невістки: хоче вона залишитися чи їхати зі мною. Вона сказала, що поїде.
До мене підійшов батько і сказав: «У тебе вже не такий жахливий вигляд, що плануєш робити далі?». Я попросила, щоб він подивився на мене, і сказала йому, що мертва, а жива тільки фізично. Пояснила, що не хочу залишатися, буду їхати далі. Він довго дивився на мене, намагався відмовити: «Дочко, подумай: гола, боса, куди ти поїдеш». Я сказала, що не знаю, але залишатися не буду. Там мене особливо переслідувало почуття провини, що ми живі, а вони мертві, що ми їмо, а там хтось у Маріуполі не має шматка хліба. Ми самі тиждень не могли від’їстися.
Я не можу дивитись на ці прапори (російські – ред.), на ці «Z». Коли ми їхали, на кожному стовпі було написано: «Мы своих не бросаем».
У мене з цензурного були тільки крапки і коми. Коли я це бачила – звіріла. Мені треба було їхати, але я не знала куди, шукала, де зможу працювати. Було відчуття, що в іншому місці у мене є шанс повернути нас до життя. Одна знайома, яка зараз в Литві, сказала, що там роботу можна знайти. Так ми вирішили їхати до Вільнюса. Батьки сказали: «Ми розуміємо, що ти не зможеш тут жити, ми бачимо твій біль і ненависть».
Я взяла квитки на потяг до Санкт-Петербурга. В потязі нас попросили показати паспорти. Запитую: «Кому і для чого?». Відповідь: «Ну, ви ж з України». Я не могла зрозуміти, що це за люди, вони сказали, що – ФСБ. У мене було два телефони, один пустий, але заряджений, я дала їм його, кажу: «Перевіряйте, – показала на дитину,– це – найбільша терористка».
Так ми доїхали до Санкт-Петербурга, нас зустріли українці, посадили на автобус. На кордоні перед Естонією нас знову довго перевіряли. За кермом автобуса сиділа дівчина, вона сказала мені: «Ви не встигаєте на наступний автобус, але ми вам замовимо хостел». Вона вийшла з автобуса, я підійшла до неї і попросила її дати мені можливість перейти кордон пішки. Вона почала розпитувати, чому я так поспішаю, я розповіла, що з України, що у мене вбили сина і чоловіка.
Вона поговорила з кимось телефоном, але я не розуміла мови. Виявилося, що автобус, який мав виїздити до Таллінна годиною раніше, вони затримали, домовилися, щоб нас перевірили без черги і ми встигли на свій транспорт до Литви. 24 квітня ми приїхали до Вільнюса.
«Я не маю часу на біль»: життя після пекла
Я завжди казала і буду казати, що можна померти фізично і психологічно, можна вижити і все життя відчувати біль, бути думками там, у минулому. А можна просто зробити щось неймовірне: спробувати відбудувати все у своїй душі, щоб мати шанс на ще якесь щасливе життя. Я розумію, що це тяжко, треба багато зусиль і часу, щоб я змогла дивитись вперед. Я дивлюся на очі моєї онучки – вона копія мого сина, іноді бувають хвилини, коли я навіть не розумію, хто переді мною – онучка чи син, коли він був маленький.
Я все аналізую, я розумію, що не можна допомогти людині, якщо вона сама не хоче собі допомогти. Я дуже хочу собі допомогти і моїм дівчатам, і побудувати для них найщасливіше життя. У мене немає часу на біль, я повинна знайти роботу, подумати про житло, знайти таку площину для невістки, щоб вона не відчувала відчуження, щоб все було, щоб дитина розвивалась.
Я хочу, щоб ще був шанс на життя, інакше я буду думати, що мої хлопці просто так загинули. Я не змогла їх вберегти, не змогла поховати, я можу створити пам'ять про них, щоб було те, заради чого ми вижили.
Литва – це бальзам, який я приклала до своєї душі, ця країна допомагає мені, я б теж хотіла зробити щось таке, що допоможе іншим людям. Треба дбати про тих, хто потребує допомоги.
