Доступність посилання

ТОП новини
06 грудня 2019, Київ 10:25

Місто Kief у Північній Дакоті: як живе поселення, засноване українцями понад 100 років тому


Емігрувати до Північної Америки багатьох українців спонукало бажання господарювати на власній землі, яку уряди США і Канади свого часу роздавали безплатно. Інші шукали за кордоном можливості вільно сповідувати свою релігію. Наприкінці 19-го століття кілька родин українських протестантів продали своє майно в Україні і вирушили у далеку подорож, тікаючи від переслідувань у Російській імперії. Дорога привела їх до Північної Дакоти, де вони заснували поселення і назвали його на честь рідного міста Києва – Kief. Свого часу це було крихітне, але доволі квітуче село. Який вигляд містечко має зараз і чи справедливо його називають містом-привидом, дізнавалися наші журналісти.

На півночі американського штату Північна Дакота посеред прерій і безкінечних фермерських угідь видніє позначка із назвою Kief.

Півстоліття тому тут жила бабуся американця Дівайна Гендріксона. Чоловік згадує, як проводив у містечку літні канікули: «Це було маленьке містечко, де всі знали один одного, і всі всім допомагали. Тут не розмовляли англійською, і я намагався зрозуміти, про що вони говорять».

Дівайн розповів, що Кієф був заснований у 1908 році і отримав свою назву на честь української столиці – Києва, звідки емігрували засновники містечка Антон і Христина Бокові.

Подружжя сповідувало протестантизм, а Київ на початку 20-го століття перебував у складі Російської імперії, де домінувала Російська православна церква, і прихильників інших релігій переслідували.

Втікаючи від переслідувань наприкінці 1880-х, років киянин Антон Боковий і його соратники шукали місце, де можна вільно молитися і обробляти землю. Такою країною для них стали Сполучені Штати. І Північна Дакота якраз у цей час роздавала землю усім, хто готовий був тут оселитися і створити громаду. Таким чином кілька родин із Києва створили тут свій власний «Київ». Тут вони могли молитися українською мовою і стати вільними фермерами.

Кієф справляє враження доглянутого, але малолюдного містечка. У пошуках живої душі потрапляємо у будинок Одрі Волошенко. Попри українське звучання її прізвища, жінка мало знає про своє походження. «Моя мама німкеня, а тато – росіянин. Чи, може, українець. Яка різниця?» – каже вона.

Жінка перелічує прізвища сусідів, чиї будинки пустують навколо її дому: Іщенко, Енн Шевченко, Карпенко, Волошенко, Джекі Миколенко… Свого часу тут жило 300 людей, сьогодні населення складає семеро осіб.

Енні і Річард Гелми вважають себе німцями, хоча дідусь Річарда емігрував до США з Російської імперії. Чоловік припускає, що його пращури бути німецькими місіонерами, які пропагували лютеранство у Російській імперії.

«Мій дідусь приїхав сюди з Одеси в 1902 році і отримав землю через закон Homestead Act, – каже Річард Гелм. – У Північній Дакоті ще лишалась земля, решту уряд уже роздав. Вони прожили тут 5 років і отримали право власності».

Ні Гелми, ні пані Волошенко особливо не дотримуються традицій своїх предків.

«Я не знаю про якісь особливі традиції тут. Крім Великодня, коли ми збираємось у церкві, накриваємо великий стіл, кожен щось приносить. Не знаю, як це було раніше», – розповідає Енні.

Натомість місцеві добре пам’ятають, як Кієф був квітучим містечком: тут займались фермерством, бізнесом, було кілька церков і дві школи. «Тут було досить багато бізнесів – три продуктові магазини, банк, меблевий магазин, завод для переробки молочних продуктів, заправка, бар, товари «все для дому», пошта – тут все було», - каже Річард.

Життєздатність міста підтримувала залізниця. Хоча Кієф розташований далеко він інших населених пунктів, тут зупинялись парові потяги для заправки.

«Тут зупинявся поїзд, який доставляв товар у місто. На цій зупинці парові потяги дозаправлялись водою. Люди поселялись тут, бо звідси можна було подорожувати поїздами. Переважно це були теслярі, будівельники», – пояснює Річард.

Усе змінилось, коли паротягам на заміну прийшли тепловози й електропотяги. Тоді зникла потреба заправлятись водою.

Тривожним сигналом стало і закриття школи, де, окрім англійської, викладали російську й німецьку мови. «Коли школа закрилась у 1959 році, з того часу населення почало скорочуватись», – каже Енні.

Молодь переїхала у більші міста, і поступово припинили роботу майже всі підприємства і громадські об’єкти, залишилася лише церква. «Лише церква. Баптистська. І це все», – каже Одрі.

Місцевим мешканцям найбільше бракує супермаркетів. Щоб купити хліба чи молока, доводиться їхати понад 80 кілометрів. «Продуктового магазину не вистачає. Ніхто не хоче цим займатись», – пояснює Одрі. «Коли його закрили, тоді ми задумались: де нам купувати харчі?» – каже Річард.

Нині Кієф нерідко називають містом-привидом, та місцеві з цим не погоджуються.

«Причина, чому вони називають його «місто-привид», – тому що тут немає ресторану, заправки, бару, немає бізнесу. Та тут досі живуть люди», – каже нам Енні. «А от головна вулиця є привидом, – каже Річард, – бо тут немає бізнесу». «Але в місті є люди», – додає Енні.

Одрі Волошенко теж не вважає місто привидом. «Думаю, воно живе, якщо захотіти зробити його живим», – каже вона.

Єдиною згадкою про українських засновників містечка лишається старенька церква, яка відкриває двері раз на тиждень.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG