290 років тому, 11 квітня (31 березня за чинним тоді календарем) 1734 року, запорізькі козаки, які вийшли з підданства Кримського ханства і повернулися під владу Російської імперії, заснували на річці Підпільна нову Запорізьку Січ. Її так і назвали – Нова Січ.

Більше про ті події у проєкті Радіо Свобода «Історична Свобода» поспілкувалися з істориком-козакознавцем Владиславом Грибовським.

– Давайте почнемо не з заснування Нової Січі, а з подій, які були дещо раніше. У 1709 році, в ході Північної війни (1700–1721), була зруйнована попередня Запорізька Січ. Після чого козаки перейшли у підданство кримського хана. І ось, через якихось 25 років, вони повернулися назад у підданство Російської імперії.

Як запорожцям жилося під владою кримського хана? І що їх спонукало повернутися назад у російське підданство, маючи досвід зруйнування Січі і загибелі при цьому багатьох запорожців?

Владислав Грибовський: Коли в 1709 році зруйнували Січ на Чортомлику, то багато захоплених росіянами та гетьманськими козаками запорожців опинилися на шибеницях. Страчених запорожців пускали на плотах вниз по течії до Дніпрового лиману на острах козакам, які відступили до Кримського ханства.

Але спершу йшлося не про кримське підданство, а про зосередження ворожих до російської держави козаків – як гетьманських, так і запорозьких – біля турецької фортеці Бендери.

Там зібралося чимало запорожців, які підтримали наступника Івана Мазепи – Пилипа Орлика. Спільно з ним у 1711 році вони рушили на Правобережну Україну, щоб визволити її від російського панування.

Хоч Правобережжя належало Речі Посполитій, але росіяни в той час почувалися там надзвичайно вільно. Доволі інтенсивні бойові дії відбувалися на Правобережжі Дніпра до 1714 року, коли російським та польським військам вдалося остаточно витіснити козаків. Відтак варшавський уряд ліквідував там залишки українського козацького ладу, а Річ Посполита потрапила у залежність від Російської імперії.

Натомість запорожці масово подалися до Кримського ханства, де трохи раніше вже заснували Олешківську Січ. У цей час відбувається устійнення зв’язку між Запорожжям і Кримських ханством, де підтвердили всі права і вольності запорожців.

Важливою подією стало встановлення в 1713–1714 роках кордону за новим російсько-турецьким договором між річками Оріль і Самара. Те, що запорожцям складно жилося в Кримському ханстві, визначила наявність цього кордону.

Російські команди щільно контролювали кордон, який проліг між Лівобережною Гетьманщиною та Запорожжям. В результаті, приплив населення з Городової України на Запорожжя – навесні козацький люд йшов на Січ, а восени повертався на зимівлю до Гетьманщини – перервався.

Була й економічна блокада. Купцям із Гетьманщини заборонили відвідувати Запорожжя і вести там торгівлю. Порушникам заборони загрожувала конфіскація майна і суворе покарання. Внаслідок такої блокади, звісно, запорожцям велося вельми скрутно в межах Кримського ханства.

Крім того, ще одна обставина негативно далася взнаки. Запорожжя також було тісно пов’язане з Правобережною Україною. Але в 1711 році за наказом Петра І стався тотальний згін населення з правого берега Дніпра на лівий. Таким чином, Запорожжя позбулося демографічної, економічної та всякої іншої підтримки не лише з Лівобережжя, але й з Правобережжя.

– Тарас Шевченко в одному з віршів кримський період запорожців називає «горе-Запорожжям».

– Звісно, це поетичне перебільшення. Але запорожці щодалі , то глибше усвідомлювала потребу відновити зв'язок з Лівобережною Гетьманщиною.

Було ще дві скрутні для Запорожжя обставини. Запорожцям довелося брати участь у військових виправах кримського хана на Північно-Західному Кавказі. Потреба участі у походах на Кавказ не відповідала інтересам запорожців в той час, як вони перебували під владою Кримського ханства.

Крім того, в 1720-і роки з прикаспійських степів у великій кількості мігрують ногайці і займають величезний простір, який раніше перебував у користуванні запорожців. І це, звісно, спричиняло досить серйозну скруту для запорожців, оскільки ареал їхніх промислів істотно скорочувався.

– Чия була ініціатива повернення запорожців: самі попросилися чи їх запросили?

– З кінця 1720-х років на Січі відбувалася боротьба двох угруповань. Старе угруповання кошового отамана Костя Гордієнка, який підтримав виступ Мазепи і згодом був добрим товаришем для Орлика, трималося кримської протекції. Нове угруповання на чолі з Іваном Малашевичем, який став кошовим отаманом у 1734 році, наполягало на поверненні до російського підданства.

В 1733 році в Речі Посполитій спалахнула чергова внутрішня колотнеча за королівський престол між, умовно кажучи, профранцузьким і проросійським угрупованнями. Перші висували кандидатуру Станіслава Лещинського, якого підтримала Франція; другі – орієнтованого на Росію представника саксонської династії.

Під впливом цього конфлікту посилюється антагонізм між прибічниками Івана Малашевича, орієнтованого на Росію, та прибічниками Пилипа Орлика, який все ще лишався гетьманом і помітною політичною фігурою. Саме на час переходу Запорожжя під російську протекцію Пилип Орлик знову опиняється на теренах Османської імперії, звідки закликає запорожців не переходити до Російської імперії!

Треба відзначити, що не всі курінні отамани підтримали рішення повернутися під російську протекцію. Два курінних отамани виступили проти.

– Два зі скількох?

– Два із 38. Частина запорожців лишилася під зверхністю гетьмана Орлика.

Ще одна доволі помітна частина запорожців не перейшла до російської протекції, а лишилася у підданстві кримського ханства аж до 1750-х років. Ця частина запорожців фігурує в якості «аргатів» та «ренджиперів», тобто козаків, які нібито перебувають у наймах. Так вони вдавали для російських вивідувачів.

Деякі запорожці одружилися й осіли у грецьких селищах Криму. Прикупивши садок чи виноградник, вони хазяйнувати на території півострова. В 1750-і роки російські офіцери, які з різними дорученнями прибували до Криму, відстежували діяльність цієї частини запорожців. І не така вже була й погана їхня доля в Криму. В усякому разі, запорожці не були, як запевняв російський історик Аполлон Скальковський, «одноманітною масою», яка одностайно перейшла до російського підданства.

– І все-таки, запорожці самі попросилися в Російську імперію чи їх попросили вернутися? Чи це був двосторонній рух?

– Звісно, це був двосторонній рух, який виявив збіг інтересів проросійськи налаштованої частини запорожців і російської влади, яка намагалася їх використати з огляду на наближення чергової війни Російської імперії проти Османської.

Так сталося, що Російська імперія встряла у Війну за польську спадщину (1733–1735). А збільшення чисельності російських військ на теренах Речі Посполитої суперечило попереднім договорам між Російською та Османською імперіями. І з цього приводу Османська імперія висувала і свої протести. А неоголошену війну в 1735 році розпочала Російська імперія.

Російське керівництво зважило на те, що кримський хан на чолі більшості свого війська подався в похід проти Персії на вимогу зі Стамбулу. І запорожці мусили брати участь у тому поході. Звісно, йти на Кавказ невідомо за чиї інтереси запорожці не хотіли. Це стало однією з причин, що спонукала запорожців до переходу в російське підданство. Відтак запорожці почали неоголошену війну з ногайцями, які перед тим заселили колишні запорозькі займища. Це сталося ще до початку відкритого конфлікту між Російською імперією та Кримським ханством.

Натомість інша частина запорожців під зверхністю Орлика взяла участь у Війні за польську спадщину на боці Станіслава Лещинського проти прихильників саксонської династії, які орієнтувалися на імперію Романових.

– Схоже, тоді запорожців брали в серйозні міждержавні розрахунки. Це був такий фактор, на який зважали, щонайменше.

– Запорожці були цікаві тим, що утримання їх як війська майже нічого не коштувало. Це по-перше. По-друге, жодна інша військова потуга того часу не збиралася і не наповнювалася масою людей так швидко, як Військо Запорозьке. Тобто це був унікальний історичний феномен, і ми повинні знати йому ціну.

– А на перебігу Російсько-турецькій війні (1735–1739) зміна протекції запорожців як позначилася?

– Запорожці склали дієву збройну силу і виступали в авангарді російських військ. Зокрема, перша російська окупація Криму, що сталася під час цієї війни, значною мірою відбулася завдяки участі запорожців, які були провідниками і розвідниками. Тому повернення запорожців до російського підданства стало однією з чільних умов, що забезпечили відносну перемогу Росії у тій війні, яка завершилася радше нічиєю. Росія повернула собі контроль за територіями, які втратила в 1713 році: Азов і Запорожжя.

І дивна річ, що Запорожжя у 1734 році отримало південний кордон із Кримським ханством і ногайцями, але не отримало північного кордону. Межа між Гетьманщиною і Запорожжям була умовна. Тому впродовж усього періоду Нової Січі між Полтавським полком і запорожцями відбувалися сутички за межу. Так само, не було підписано повноцінної угоди з російським урядом.

– Даруйте, а Лубенська угода 1734 року між Військом Запорозьким Низовим і російською владою – це що, не угода була?

– Згодом російська влада дійшла висновку, що ця угода не мала юридичних наслідків.

Коли навесні 1775 року постало питання про ліквідацію Січі, то історику Герарду-Фрідріху Міллеру, німцю на російській службі, доручили з’ясувати: чи була якась угода між Військом Запорозьким Низовим і Російською імперією та яка її юридична сила? Міллер провів достатньо детальні архівні та інші пошуки, які дали йому підстави стверджувати: та угода, яку запорожці і російське командування підписали в 1734 році, була продиктована лише ситуацією наближення війни і не мала жодних юридичних наслідків. Цей висновок офіційного російського історіографа заклали в основу рішення уряду Російської імперії про ліквідацію Запорозької Січі у червні 1775 року.

Запорожці вельми переоцінили Лубенську угоду, яку вони сприйняли як певний юридичний акт. Натомість російська влада цю угоду не розглядала як таку, що має юридичні наслідки. Власне, у Російській імперії жодна подібна угода, згадаймо і Переяславську угоду, юридичних наслідків не мала.

Ще один висновок Міллера був такий: навіть якби в царство Анни Іоанівни були надані певні гарантії щодо Запорожжя, то все одно вони не мають жодної юридичної сили з тієї причини, що запорожці підтримали «зраду Мазепи». А питання в 1775 році стояло руба: чи мають запорожці власницькі права на свої землі? І відповідь історика на російській службі Міллера була така: запорожці не мають жодних власницьких прав! Тому що документ, який вони отримали від імператриці в особі російського командування, яке в Лубнах підписало якісь домовленості, не має юридичної сили. Мовляв, це було таке ситуативне «прощення великої провини» запорожців перед монархією Романових.

– Нова Січ проіснувала 41 рік і була зруйнована. Де запорожці прорахувалися?

– Ретроспективно, з висоти сьогодення, можливо, можна говорити про те, що головний прорахунок запорожців полягав у сприйнятті Російської імперії як православної, тобто своєї монархії. Оскільки вони – православні.

Саме мотив православності зіграв злий жарт із запорожцями. Сприйняття Російської імперії як православної монархії переважувало позитивне ставлення до Кримського ханства і Османської імперії як до монархій мусульманських, нібито чужинських для українців. Хоча можна було мати великі зиски від політичної співпраці з ними, і багато українських гетьманів та кошових отаманів пробували це робити.

Сприйняття Російської монархії як одновірної було величезним прорахунком не лише запорожців часів Нової Січі, але й гайдамаків. Сподівання на православну «білу царицю» зіграло злий жарт із Максимом Залізняком так само, як і з Петром Калнишевським – обидва опинилися в російському ув’язненні.

– Очевидно, зараз нам хотілося би побачити якийсь дієвий українсько-кримськотатарський союз. Але, як бачите, історія каже інакше. У наших предків були дещо інші уявлення і пріоритети, ніж у нас тепер.

– Українсько-кримський союз був надзвичайно актуальною темою для всієї другої половини ХVІІ і початку ХVІІІ століть.

Але існувала об’єктивна і незалежна від волі українських керманичів обставина: для військ Кримського ханства дуже важив такий момент, як здобуття ясиру та іншої здобичі. Скрізь, де проходило кримське військо – це, поза сумнівом, відбулося і складало основну причину поразок тих українських керманичів, які покладалися на допомогу Кримського ханства. Спроби позбутися здобичництва з боку кримських підданих, як правило, закінчувалися невдачею. Так сталося за Пилипа Орлика в 1711 році: не досягнувши політичної мети, союзники пустилися на грабунок України. Звісно, ця ситуація, за влучним висновком історика Миколи Андрусяка, спричиняла те, що «кримські надії українських гетьманів лили воду на російський млин».

– У зв’язку з руйнацією Каховського водосховища знову стали суходолом території, на яких була розташована Запорозька Січ. Чи є перспективи археологічних досліджень на тому місці, де колись була остання Підпільненська Січ?

– Поза сумнівом, потрібно скористатися всіма шансами. Відомо, що напередодні створення Каховського водосховища відбувалися археологічні розкопки. Відбувалися вони поспіхом, але все одно дали певні знахідки. За іншої ситуації археологічні дослідження були би вельми продуктивними. Але стан війни робить все це вельми ризикованою справою і, звісно, визначає інші пріоритети.

(Більше про досвід взаємодії українського козацтва і Кримського ханства «Історична Свобода» розкаже в одному з найближчих випусків)