Улітку 1920 року південно-східний кут Європи був місцем, повним розпачу. Конфлікти, що почалися з Першої балканської війни 1912 року і продовжилися Першою світовою війною 1914–1918 років, перевернули безліч життів звичайних людей.
Американський Червоний Хрест працював на Балканах із 1915 року, а в 1919–1920 роках фотограф Люїс Гайн* мав можливість подорожувати регіоном із широкоформатною фотокамерою і зробити надзвичайну добірку фотодокументів про життя на Балканах в одні з найтемніших часів для регіону. На фотографіях далі подані первісні підписи автора, які пропонують погляди на різних людей на Балканах, а також іноді й на дещо зверхнє ставлення до них тодішнього спостерігача з Заходу.
«Старі біля дому. Це той тип людей, що представляє все найкраще в житті Румунії. Це селяни великої гористої землеробської країни, які працюють на землі з дитинства. Це той тип людей на Балканах, яким надається допомога (Червоного Хреста)».
«Сербський бойскаут. Це жвавий балканський хлопчина з сиротинця в Белграді, столиці Сербії, – одного з численних таких закладів, якими опікується Молодіжний Червоний Хрест. Сербські сироти бачаться з американцями майже з перших днів війни і почали сприймати їх як частину свого життя. Більшість хлопчиків належить до бойскаутів, які створені за зразком американських і англійських скаутів».
«Албанці на своїй землі. Хоча албанців вважають найвойовничішим народом світу, в серці вони зовсім не такі войовничі, як ті неперебірливі бандити, за яких їх часто мають… Хоча жінки часто ходять зі зброєю, загальновідомо, що повага албанців до недоторканності їхнього жіноцтва така, що кожен, хто йде в супроводі жінки, може йти, де хоче, і з ним зовсім нічого не станеться».
«Мала чорногорська білявка-безпритульниця, яку ми підібрали на дорозі. Дівчинка втратила батьків під час війни і жебрала, а жила зі ще 31 безпритульною дитиною в печері біля Подгориці. Її віддали в школу (Червоного Хреста) в Цетинє. Дрантя, яке на ній на цьому фото, замінили на теплий американський одяг. Тепер вона має регулярне харчування, живе в середовищі з дотриманням санітарії і вивчає шкільні ази (читання, письмо й арифметику)».
«Чудовий типаж старого чорногорця, відвага й сильний національний дух яких знамениті по всьому Сходові Європі. Їх називають «тиграми Балкан», бо вони досі мають свою країну, хоча їх завойовували пів десятка сильніших держав. Він вдягнений у свій найкращий недільний одяг, щоб відвідати сина, який лікується в лікарні (Червоного Хреста) в Подгориці. Такі характерники не залежать від закону, щоб він їх захищав, про що свідчать револьвер у нього за поясом і багнет».
«Подорож Балканами в стилі люкс. Це популярний метод подорожування в Албанії, де гора йде за горою з приголомшливою швидкістю. Цей албанський верховинець переважує свого віслюка в усьому, крім хіба що сили й упертості. Це фото було зроблене біля диспансеру (Червоного Хреста) у Скутарі [нині Шкодер – ред.], до якого вершник приїхав, щоб отримати допомогу після укусу змії по тому, як він без успіху намагався вилікувати себе сам популярним методом прикладання павутини і тютюнового відвару».
«Принцеса Румунії Іляна».
Юна принцеса і її мати, королева Румунії, співпрацювали з Червоним Хрестом у розподілі допомоги в їхній країні.
«Типова циганська дівчинка на Балканах. У цій частині світу цигани живуть у великих кількостях. Під час недавньої боротьби з інфекційними захворюваннями ці мандрівні родини створювали великі труднощі для лікарів (Червоного Хреста). Цю дівчинку сфотографували за продажем глечиків на вулиці».
«Перукарі не потрібні цьому синові балканської землі з мозолястими руками. Він прожив відведені йому шість десятків років, а потім іще десять, а потім іще. І попри лихі зміни, що охопили Румунію, він і далі вірить у майбутнє своєї країни і доброту свого Бога. Він був пацієнтом лікарні (Червоного Хреста), але відмовлявся лишатися там, якщо його б постригли. Його волосся відростало 50 років, і він не хотів попрощатися з ним».
«Цвіт грецької армії в розквіті. Цвіт армії Греції – «евзонес», або королівська гвардія, складена з чоловіків, яких спеціально відбирали за здатністю носити такий особливий одяг. У довіднику про балканських військових цей стрій офіційно названий «модифікованим албанським». На фото гвардієць, призначений для охорони бюро (Червоного Хреста) в Афінах. До речі, саме він одного дня прибіг із королівського палацу, щоб викликати лікаря для допомоги королеві, якого жорстоко покусав собака».
«12-літній ветеран війни. Цьому хлопчикові було (5 років), коли він втратив руку під час Балканської війни 1912 року. Того року він з’явився в Тирані з однією рукою і обрубком другої – біженець із зони боїв у горах за кілька миль звідти. Балканські селяни пожаліли його, коли побачили, як він змагається з вуличними собаками за недоїдки. Коли до Тирани прибув Молодіжний Червоний Хрест, для хлопця знайшли дім. Зараз йому 12, а він уже ветеран двох воєн».
«Це група болгарських селян, які сидять на сонечку. Отак сидіти на сонці – це майже все, що можуть робити люди на Балканах цими днями, коли однією з помітних ознак загального економічного хаосу в регіоні стала нестача мила».
«Тут не треба вести кампанії за тверезе життя. Національний напій Албанії, як і всіх інших балканських країн, де вже багато років переважає вплив Туреччини, – це кава. Вина чи міцних напоїв п’ють мало. Смак до кави розвинувся настільки, що її продають просто на вулицях на розніс. На цьому фото один із типових продавців кави в Тирані, який повідомляє про свій прихід, проводячи по стінах камертоном. Він продає густу ароматну рідину по центу за філіжанку. Але зараз на Балканах усьому бізнесові ведеться так погано, що навіть ці популярні торговці були змушені звернутися по допомогу до (Червоного Хреста). На цьому конкретному продавцеві кави штани від піжами, яку подарував йому Червоний Хрест».
«Чемність і бідність. Старенька селянка з Чорногорії, яка була так рада, що її фотографують, що наполягла на тому, щоб винести гостям глечик домашнього вина. Чемність – вроджена риса цих нужденних балканських горян. У відповідь на кожен крок, який робить для них (Червоний Хрест), вони дають щось у відповідь: букет квітів, пару яєць чи ще якусь дрібницю. Відмова прийняти це викликає в них щире розчарування. Це звичай їхньої країни – на кожну послугу відповідати тим чи іншим чином».
