Семеро праведників, десятки врятованих: історії українців, які рятували євреїв у часи Голокосту

Нещодавно держава Ізраїль посмертно нагородила представників ще п’яти українських родин званням Праведників народів світу. За кількістю Праведників Україна посідає четверте місце у світі після Польщі, Нідерландів та Франції. Цим титулом нагороджують людей, котрі рятували євреїв у часи Другої світової війни, а їхні імена викарбовують у меморіальному комплексі Яд Вашем у Єрусалимі. Хто вони – ці Праведники? Радіо Свобода розповідає їхні історії.

16 жовтня 1941 року, місто Середина-Буда Сумської області ( тепер це на сучасному кордоні з Росією). Шість днів тому війська нацистів окупували це місто і арештували усіх євреїв, котрих вдалося знайти. Німецькі солдати виводять усіх арештованих на вулицю, серед них йде шестилітня Рая. Лунають постріли, тіла падають до розстрільної ями. Туди падає і дівчинка, але солдати не помічають, що Рая падає туди живою. Вона намагається лежати непорушно серед купи тіл та крові, чекаючи вечора. Темніє. Дівчинка виповзає із ями, біжить до міста і стукає у двері будинків, однак ніхто не відкриває.

Так історію Раї Агранович описують матеріали справи №13868, розглянутої комісією меморіального комплексу Яд Вашем у Єрусалимі. Довгий час комісія збирає свідчення про кожну історію порятунку, а тоді двічі на рік збирається, щоби ухвалити рішення про надання звання Праведника народів світу рятівникам єврейських родин у часи Голокосту.

З одного боку, ціллю меморіального комплексу Яд Вашем є зберегти пам’ять мільйонів жертв геноциду, а з іншого боку – вписати в історію імена тих праведників, котрі таки відкрили двері маленькій Раї та іншим невинним людям, ризикуючи власним життям та життям власних дітей.

31 січня у Києві в Національному музеї історії України часів Другої світової війни відбулася церемонія нагородження ще семи громадян України званням Праведників народів світу.

«За кожною із цих історій можна зняти фільм або написати книгу, і кожна із них достойна цього. Що спільного між усіма цими людьми? Я думаю, що спільне насамперед в тому, що в умовах загального божевілля, нелюдської ситуації вони зробили простий вибір, – не зважаючи ні на що, залишатися людьми», – сказав посол Ізраїлю в Україні Михайло Бродський на церемонії.

Усі семеро українців з цих п’яти сімей були відзначені вже посмертно, тому нагороди отримували представники їхніх родин.

Від посольства Ізраїлю в Україні Радіо Свобода вдалося отримати невелику частину матеріалів справ нових українських Праведників, котра стала основою зачитаних на церемонії історій порятунку, а також порозмовляти із їхніми родинами.

Розповідаємо їхні історії за спогадами рідних та отриманими матеріалами справ. Одна із цих родин подбала і про маленьку Раю вісімдесят років тому.

Павло та Марія Натарови

Рая біжить від одного порога до іншого. У будинку поруч із будівлею поліції вона бачить відчинені двері. При вході стоїть молодий юнак, котрий працював у поліції міста.

Побачивши дівчинку, він каже власниці будинку хутко завести її досередини. Раю відмивають від крові, переодягають, але дівчинка почуває себе недобре і місяць проводить з хворобою у ліжку.

Цим юнаком був тоді 21-літній Павло Натаров, як розповідають матеріали його справи у Яд Вашем. Разом із дружиною вони нещодавно відзначені званням Праведників народів світу.

Весною 1942 року Павло Натаров одружився із Марією Житковою. Вони переїхали жити до її батьків і забрали Раю із собою. Павло усюди називав її своєю племінницею і навіть виробив для неї посвідчення особи на ім’я Ніни Натарової. Однак дівчинка мала настільки типову семітську зовнішність, що сім’я боялася відпускати її гуляти. Якщо б її схопили, то і підробне посвідчення могло б її не врятувати. В цей час у них народжується і своя донька, котру вони назвали Іраїда.

Якийсь час містом ходили чутки, що сім’я Натарових переховує євреїв, але згодом утихомирилися. Проте весною 1943 року німці таки забрали Павла Натарова з дому і до сьогодні не відомо, що з ним сталося та чому. Тоді мати Марії, переживаючи за долю дитини, відіслала дівчинку до місцевих партизанів, щоб вони, дізнавшись про її єврейське походження, відправили у радянський тил за лінію фронту. Через рік у сиротинці Раю випадково знайшов дядько, а 1945 року із фронту повернувся її батько, мобілізований до радянської армії на початку війни. Згідно з матеріалами справи, отриманими Радіо Свобода, Рая проживала на Луганщині до 1995 року, звідки, врешті, переїхала до Ізраїлю.

Павло та Марія отримали свою відзнаку за порятунок дівчинки уже посмертно, але від їхнього імені нагороду на церемонії прийняла їхня донька Іраїда Козачук.

Тремтячими руками тримаючи цю медаль та мікрофон, жінка зізнається, що Рая відшукала її два роки тому: «Ми з нею зараз багато спілкуємось, кожен-кожен день. У неї двоє внуків, семеро правнуків, вона у візку, не ходить. Ми такі раді, що знайшлися. Мама як мене народила, то Рая була присутня при цьому. Вона це мені розказує тепер, дуже цікаво».

Марія Жосул

28 серпня 1941 року до міста Валегоцулове (сьогодні Долинське) Одеської області прибуває каральний нацистський батальйон, як розповідають матеріали справи №13019 у Яд Вашем. Солдати виганяють усіх євреїв з будинків і наказують рухатися у бік ярів. Вздовж дороги збираються місцеві жителі і спостерігають за усім, що відбувається. Одна із єврейських жінок веде дівчинку десяти років. В момент, коли ніхто не бачить, мати швидко виштовхує дівчинку з колони, а інша мама притискає її до себе і виводить із натовпу додому, де її чекають свої четверо дітей. Весь день у місті чути постріли та крики. Так Марія Жосул врятувала життя Белли Клеванської.

Насправді переховувати єврейську дитину було дуже страшно, розповідає Радіо Свобода Ольга Коханевич, правнучка Марії: «Могли розстріляти всю сім’ю, якщо б дізналися. А прабабуся ж була директоркою школи і сама мала єврейські коріння, то їй часто казали: «Чому ви курочку на базарі купуєте? Ви єврейка?» Вона усміхалася і мовчала».

Окупанти іноді зупинялися у них вдома, доводилося для них прати одяг, готувати їсти, а Беллу ховати ще ретельніше, розповідає Ольга. Коли ж сусіди почали все більше підозрювати Марію у переховуванні єврейської дитини, то дівчинку передали іншій сім’ї, Миколі та Марії Стенгачам. З міркувань безпеки сім’я охрестила її у православній церкві.

Весною 1942 року окупанти пообіцяли, що буцімто дозволять спокійно жити вцілілим євреям, тому одна єврейська пара вирішила взяти Беллу до себе. Однак всіх, хто вийшов зі сховку було заарештовано. На свій подив, саме в ізоляторі Белла відшукала дідуся та бабусю. Марія Жосул та її дочка Ніна відвідували в’язнів, приносили їжу. Друзям старшого брата дівчинки, котрі були ув’язненими разом із нею, вдалося викупити її, давши хабар румунським охоронцям. Та незабаром її знову знайшли і уже вели з іншими євреями до Первомайська на розстріл. Випадковий перехожий заступився і сказав, що знає її, і що вона не єврейка. У 1952 році Белла переїхала до Тирасполя у Молдові, де і жила до 1998 року, згідно з матеріалами її справи при Яд Вашем.

Марія Жосул була добра, смілива і трудолюбива, пригадує Ольга Коханевич, котру Марія виховувала до семи років. Особисто Ольга пам’ятає, як прабабця завжди пригощала чимось смачним, як приносила диню з базару, а якось і взагалі принесла несподіваний для усіх подарунок: «Прабабця принесла з базару шкарпетку додому і каже: «Ось!», – а шкарпетка починає рухатися, і ніхто не розуміє, що відбувається. А це бабуся так принесла папугу додому. Він втік від когось і літав на ринку». Цей час дуже здружив їхню сім’ю, вважає жінка. Двоє з дітей Марії Жосул досі живі і близько дружать, зокрема і Ніна, котра з мамою відвідувала Беллу в ізоляторі, а зараз живе в Євпаторії у Криму, розповідає Ольга Радіо Свобода.

Юлія Банько (Кулемба)

У липні 1941 року німецькі війська окупували Чортків Тернопільської області, де проживала Юлія Банько (тоді Кулемба). Її сусідів, єврейську сім’ю Давида та Міни Зонненшайнів, забрали до Чортківського гетто, де їх розділили: Міну вислали до Белжця і розстріляли, а Давида і їхнього сина Бенека залишили у трудовому таборі Чорткова. Давид мав свою перукарню у Чорткові і зміг стати особистим перукарем начальника табору Ріхарда Пола. Якийсь час це вберігало їх від розстрілу.

У 1942 році гітлерівці розстріляли більше п’ятдесяти в’язнів Чортківської тюрми. Хоча Давид і Бенек не були серед розстріляних, та сусіди витягнули Бенека з дому на подвір’я тюрми, де він отримав сильний удар сокирою по голові. Батько відшукав сина і приніс назад додому, де той згодом одужав, але на голові в нього назавжди залишився помітний шрам. Давид боявся, що сина таки розстріляють під час однієї із «тюремних акцій», тому звернувся до Юлії, своєї сусідки, котра і переховувала Бенека з грудня 1942. Згодом і сам Давид попросив у неї притулку, коли його мали «відправити до іншого табору».

Історія порятунку Давида і Бенека Зонненшайнів відома Радіо Свобода завдяки отриманому листові Ясміни Гольдштейн, дочки Бенека, до Посольства Ізраїлю. З нагоди посмертного нагородження Юлії вона пише: «Чесна й смілива Юля сховала мого батька в невеличкій печері, яка, ймовірно, використовувалася для зберігання їжі і була під або поруч зі свинарником, що належав родині Юлі. Юлії допомагали її сестра Анеля і тітка Марселька – приносила їм їжу, одяг та ліки». Юлія переховувала батька з сином протягом 16 місяців до повної деокупації Чорткова у березні 1944 року.

Перед війною Давиду Зонненшайну належали будинки, квартири, перукарня, продуктовий магазин, лісозавод у Чорткові, і Юлія безкорисливо зберегла всі їхні документи та повернула їм після війни, наголошує дочка врятованого.

«Ці документи зберігаються у мене донині, жовті, розірвані – страшні свідки тих часів, що знають правду про те, що сталося. Ці документи є наявним свідченням нашої сімейної історії та героїзму Юлі», – пише вона у листі.

Саме свідчення Ясміни та усі збережені документи стали основою матеріалів справи Юлії Банько у Яд Вашем. Зараз у Ясміни є троє дітей та шестеро онуків, чим вона завдячує Юлії, «справді праведній у своєму поколінні».

Петро та Ігнат Павловські

У часи Другої світової війни брати Петро та Ігнат Павловські були фермерами на Волині, зазначається у матеріалах їхньої справи. Петро проживав на хуторі біля села Дорогостаї, і у травні 1942 року до нього звернулися за допомогою двоє євреїв із сусіднього міста Олика, Міхаель Грінштейн та його батько Шмуель. Петро був одруженим і мав шестеро дітей, котрих усіх поставив би під великий ризик, прийнявши євреїв у дім. Однак він був ревним християнином, належав до євангельсько-баптистської общини, і не зміг відмовити їм перед загрозою смерті.

Міхаеля та його батька Петро переховував у своєму домі загалом майже два роки. Вони жили у клуні, сховані під сіном. Дружина та діти не тільки знали про це, а і допомагали йому: приносили їжу, виводили батька з сином у двір прогулятися, оглядаючись довкола, щоб ніхто їх не побачив.

Через чотири місяці ще восьмеро євреїв попросили про притулок – сім’я та родина Ісраеля Подежви і його дружини Сари. Тоді Петро звернувся до свого брата Ігната, котрий жив на сусідньому хуторі, і вони разом переховували їх.

Володимир Павловський, внук Ігната, розповідає у коментарі Радіо Свобода, що дідусь був дуже строгий і виховував своїх п’ятеро дітей: «Батько мій був самий менший, але знав, що робить дідусь і допомагав. Тримав, як сьогодні кажуть, язика за зубами, нікому нічого не розказував. Так, що навіть один зі старших братів мого батька не здогадувався, що таке може бути».

Усі євреї, яких переховували волиняни Павловські, залишилися жити(лише Ісраель помер від хвороби) і після війни поїхали до Ізраїлю та до США.

Самому Володимиру було лише сім років, коли дідусь Ігнат уже помер, тому він сподівається відшукати родичів врятованих братами Павловськими у часи війни, щоб зібрати більше інформації про своїх рідних. Разом із правнуком Петра Павловського, Тарасом, вони отримали почесні медалі за подвиг своїх родичів.

«Кажуть, що це подвиг. Можливо так, можливо в ті часи це великий подвиг, але мені здається, що це було насамперед чисто людське ставлення мого діда і його брата до людей, котрих просто треба було врятувати», – вважає Володимир.

Олександра Байнак

Олександра Байнак із села Літин Вінницької області втратила свого чоловіка ще у 1937 році, коли його розстріляла радянська влада. У роки Другої світової війни Олександра була матір’ю трьох дітей, а згодом народилися ще троє. Попри великий ризик для себе та своїх дітей, вона постійно допомагала знедоленим єврейським дітям, розповідається у матеріалах її справи.

Так, за свідченнями Хани Шварцман та Леоніда Сітковецького для Яд Вашем, вона безкорисливо допомогла їхнім родинам переправитися із Літина до безпечнішого місця у Жмеринці.

Зазвичай, така мандрівка тривала два дні. Відстань у п’ятдесят кілометрів вони долали не асфальтованою дорогою, а прихованими стежками. Частину цього шляху Олександра несла молодшу сестру Хани на плечах, оповідається у матеріалах справи.

Ці розповіді чули і правнучки Олександри – Анастасія та Дарина Байнак, котрі приїхали до Києва отримати нагороду своєї прабабусі.

Син Олександри – Василь, розповідав внучкам про те, на який ризик йшла його мама.

«Один раз вона і доходилася. Її зловила поліція. Зі слів дідуся, мали її розстріляти, закрили в жандармерії, забрали документи. Її діти ходили і плакали під жандармерією, щоб її відпустили», – каже Анастасія у коментарі Радіо Свобода. Дарина додає: «Дідусю було 10-12 років. Він дуже тяжко це переживав, він про це завжди говорив зі сльозами на очах. Це ж маленька дитина ще, а вони розуміли, що маму мають ось-ось розстріляти. І ми не знаємо, яким чудом бабусю відпустили, її не розстріляли. І вона після цього далі рятувала єврейських дітей».

В основному, це були місцеві єврейські діти з Літина, тобто знайомі і ровесники її сина Василя. Коли було безпечніше, то вони гралися в ігри, жартували, а іноді Василю і самому доводилося їх ховати у кукурудзяному полі або по хлівах.

А часом доводилося швидко ховати дітей і просто у печі, коли мами не було вдома, а приходила поліція.

«Це були переважно трішки менші діти, бо старших дітей мама переводила до Жмеринки», – каже Дарина.

Роздумуючи над усім тим, що робила прабабуся, Анастасія розповідає Радіо Свобода: «Я особисто, намагаючись дати якесь пояснення усьому цьому, ставлю собі питання: «Ну, у тебе ж удома свої діти, ти розумієш, чим ти ризикуєш. І ти йдеш і це робиш, рятуєш чужих дітей?» Я думаю, що це якийсь такий материнський інстинкт, який поширювався ось на всіх цих дітей у неї. Їй вистачало цієї любові не тільки на своїх дітей, а й на чужих».

Що ця нагорода означає для нащадків Праведників світу?

• «Пам’ять».
• Присвята. Для сім’ї Байнак ця нагорода присвячується не тільки прабабусі, а і дідусеві. «Він проніс цю пам’ять до нас. Тому тепер ми тут, мабуть, у його пам’ять», – кажуть вони.
• Урок. «Знаєте, це ж може статися не тільки з євреями. По суті, якісь хвилі цього всього ми зараз відчуваємо і відносно нас, якщо між рядків читати. Тому так, це завжди пам’ять, щоби це не повторювалося або хоча б не повторилося у таких страшних масштабах», – говорить Ольга Коханевич, правнучка Марії Жосул.
• Засторога проти війни. «Нехай на нашій землі в такій ситуації, у якій ми сьогодні, просто не буде війни, хай краще ніхто її не знає», – каже Володимир Павловський у розмові з Радіо Свобода.