Учасники бойових дій і письменники: Юрій Руденко, Мартін Брест, Володимир Коротя, Андрій Кириченко розповіли про війну

У Дніпрі, в Музеї АТО, відбулась презентація книг, написаних ветеранами війни на Донбасі. Колишній піхотинець Мартін Брест та колишній «ППОшник» Юрій Руденко представили свої романи, засновані на реальних подіях, колишній розвідник Володимир Коротя – збірку філософських роздумів про життя після війни, а діючий майор армії Андрій Кириченко поділився фронтовою поезією з нової збірки. Презентація книг про пережите на війні зібрала десятки людей. Після автограф-сесії читачі не хотіли відпускати бійців.

У кожного з них – своя історія, свій шлях на війну й дорога в письменство. Є серед них кадрові військові, Є інженери, є навіть – у минулому – футбольні хулігани. Хтось почав писати у пам'ять про загиблих товаришів, хтось – аби побороти наслідки ПТСР, а когось – просто взяли на «слабо» друзі.

Радіо Свобода поспілкувалось з усіма чотирма авторами.

Мартін Брест і три його «Піхоти»

39-річний ветеран бойових дій на Донбасі Олег Болдирєв пише під псевдонімом Мартін Брест. Війна на Донбасі для нього розпочалась 2014-го року – тоді він волонтерив. 2016-го записався добровольцем. Спершу служив у 41-у окремому мотопіхотному батальйоні, а потім – у 72-ій окремій механізованій бригаді. Воював під Докучаєвськом.

«Потрапляючи на війну, людина вперше в житті по-чесному відповідає собі на питання:хто він? Волонтер? Насильно мобілізований? Доброволець? Військовий всередині війни?.. Багато питань і важко відповісти. Одне я знаю точно: і в 7 років, і в 18, і в 23, і в майже 40 – я звичайна людина. Але був момент часу, про який можна сказати: «Мене звати Мартин Брест і я служив у піхоті», – зазначив колишній боєць.

Письменницькі амбіції, каже він, відкрив у собі там, на фронті. Потім з’явилась перша книга – про рідну піхоту. Про неї ж – і дві наступні. Все почалося з постів на фейсбуці.

«Звик писати на фейбуці. Хтось любив телефонувати додому, хтось – випивати, а мені подобалось писати. Потім мене взяли на «слабо». Хлопці сказали: «Давай зберемо твої фейсбучні пости – нормальна книжка буде». Я погодився, почав збирати. А потім мене заїло. Ну як так, я читачеві скажу: «Я тут з фейсбуку накопіював, Ctrl+C – Ctrl+V, нате, читайте, платіть гроші». Ні, це неякісний продукт. Вирішив оформити це в інший продукт. Вийшла перша «Піхота», потім – друга, зараз – третя. Мої книги – про пережите. Художня складова є завжди. Але вона проявляється не в тому, що щось треба додумувати, а в тому, що щось можна не говорити. Є персонажі – сепари. Є фрагменти розповіді, які йдуть від їхньої особи. Це знайомі люди, люди, який я списав з реальних людей. Є любовна лінія. Багато гумору, як же без нього», – розповів автор.

Близько 15 тисяч примірників книг Мартіна Бреста вже розкуплено. Для нього як автора, вважає він, – це успіх. Нещодавно, іронізує, йому навіть запропонували стати «літературним рабом» в одного з колишніх військовокомандувачів. Відмовився.

Аби написати книгу, яку читатимуть, зазначає боєць, треба бути вимогливим до себе.

«Встаєш вранці, відкриваєш старенький ноутбук з піратським текстовим редактором – і пишеш. І не даєш собі спуску. Стараюсь щодня, але не зразу виходить. Родина – дружина, двоє дітей – стараються не заважати. На третю книгу пішло три тижні чистого часу. По 5-6 годин щодня. Ніколи не буває ідеальних умов, треба шукати час – за рахунок сну, відпочинку. Стараюсь не реагувати на похвали. Як тільки я повірю, що я добре пишу, я почну писати лайно», – ділиться автор.

Усі свої три книги колишній боєць видав російською. Через це, каже, у них чимало критиків, але майже всі вони – не з середовища учасників війни.

«Щодо російської – так, на мою адресу йде критика, говорять про те, який я «не дуже гарний патріот». Але критикують не бійці, це «виши-вата»: мовляв, якщо не українською, то не патріот. Чому російською? З трьох причин. По-перше, моя улюблена фраза, «це не російська, це – трофейна». По-друге, тому що велика кількість моїх книг іде в Росію, йде на окуповану територію України. Люди купують, замовляють. Книги – це потужний інструмент інформаційної війни, розрахований на десятиріччя. По-третє, я російськомовний письменник, який може спілкуватись українською мовою. Але пише російською», – сказав Мартін Брест.

Зараз він працює над новою книгою військової прози. В ідеалі, каже він, вона має вийти одразу чотирма мовами.

Юрій Руденко: Про війну – у формі пригодницького роману з коханням і стріляниною

36-річний киянин Юрій Руденко – за освітою інженер, у передвоєнному житті – бізнесмен. Служив у зенітно-артилерійському взводі 101-ої бригади.

Товариші жартують: його письменницький талант спершу проявився незвично. Він був першим у військах Збройних Сил України, хто написав докладну інструкцію зі збирання й розбирання ЗУ-23-2 (зенітної установки).

Його перша художня книга також повністю була написана під час служби на Донбасі – між нічними чергуваннями. Вона про події буремного 2014 року. Її назва – «Психи двох морів».

«Назва «Психи двох морів – зараз нема вже сенсу приховувати – була вигадана у військовому туалеті. Холодно, протяг. Щось таке виникло. Але сестра мені потім подарувала логічне пояснення цієї назви: два моря – це Чорне й Азовське, а «психи» – це ті люди, які не побоялись воювати з Росією», – розповів колишній боєць.

Друга книга Юрія Руденка «Світло й цегла» також заснована на реальних подіях – від Іловайська до Дебальцевого. Головна героїня – вигадана. Це ізраїльської журналістка Елла Шпільман, яка приїздить до України й намагається осягнути суть війни на Донбасі.

Письменник пояснює, чому обрав «жіночий» погляд на війну.

«У загальному сприйнятті чоловік має бути маскулінним, потужним, йому не личить боятись, плакати, але це ж – нормально. Він – людина, йому також може бути страшно. У масовій культурі чоловікові боятись не можна, а жінці – можна. Тому головна героїня – жінка. А інші герої – всі мають реальних прототипів, у більшості збережені їхні позивні. Книга присвячена побратимам, які загинули. Чесно: ці дві мої книги – це історія першого року російсько-українською війни, тільки зроблена у формі пригодницького роману з коханням, зі стріляниною», – каже Юрій Руденко.

Обидві свої книги Юрій Руденко видав власним коштом. Для друку першої довелось продати машину, для другої – брати позичку. Але обидві виявились прибутковими.

«По-перше, у мене був певний досвід, знання, я ці знання трансформував у продукт і, по-чесному, заробив грошей. Перша книга дозволила нам з дружиною вперше у житті поїхати до Єгипту. На книгах можна заробляти гроші. Ті, хто кажуть, що поет має бути голодним, – просто намагаються вижити конкурентів. Друге – моральне задоволення. Певною мірою мені вдалось зберегти пам’ять про моїх друзів. Це для мене дуже важливо. Також це – пояснення цивільним людям, що як було. 10% з продажу кожної книги йде на допомогу українській армії, на обкладинці вказуємо 10%, а насправді йде більше», – розповів автор.

Опісля повернення додому Юрій Руденко знайшов себе в документальній тележурналістиці – знімав серіал «Історія АТО», працює як сценарист та режисер. Не виключає, що його книги також можуть бути екранізовані.

Володимир Коротя: Писати, щоб не ходити до психіатра

Володимир Коротя – колишній розвідник 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. За мирним фахом – інженер харчової промисловості. До війни, не приховує, був футбольним хуліганом, фаном київського «Динамо», брав участь у «махачах» вболівальників.

«Пригоди Фантома» – це його перша книга, написана вже після повернення до мирного життя. Окремі епізоди, думки, фрагментарні нотатки створюють цілісну картину війни. Письменництво, каже автор, стало для нього ліками від посттравматичного синдрому (ПТСР).

«Робота над книгою йшла складно. Писав усе, що приходило на пам’ять, викладав свої спогади, роздуми. Це твір про життя після війни, про соціалізацію, про посттравматичний стресовий розлад, його подолання. Це мої ліки від ПТСР. Мені це допомогло – до психіатра й психолога не треба ходити. А це вже перемога. Ця книга потрібна, по-перше, моїм побратимам-ветеранам, щоб соціалізуватись, знайти себе. І звичайно – цивільним: щоб вони змогли зрозуміти, що в голові у ветерана. Для нас не працює «Може бути». Для нас працює або «так», або «ні».Якщо треба, то – зібрались. Якщо зібрались, то – разом… Я про це пишу. Книга, як кажуть мої друзі, – «жорстоко філософська», – розказує письменник.

Він зізнається: адаптація до мирного життя у нього, як і в багатьох побратимів відбувалась непросто.

«Я працював на роботі керівником топового рівня. Коли я після війни й реабілітації повернувся на роботу, зі мною ніхто не хотів спілкуватись. Потім я для себе зрозумів це. Так, у мене є вольові риси і я міг сказати: «Що? Та ти свою повістку в унітаз спустив! Будеш мені тут розказувати!». Зараз я не кажу вже так. Але своїм побратимам рекомендую», – напівжартома каже Володимир Коротя.

Його перша книга доповнена розповідями 30 бойових товаришів-«окопників» – про життя до війни, на війні та після неї.

«Коли ночуєш в Золотому, в сирому бліндажі, з автоматом, примерзлим до ніг, з однією лише метою – коли згорить все, згорить бліндаж, згорить вся група наша, то щоб тільки лишився український прапор. Ми ж не дарма сюди його принесли й поставили! Але я ніколи не думав, що ця та інші історії мого життя зберуть скільки людей, які будуть слухати й розуміти», – сказав боєць.

Зараз він працює над продовженням своєї книги,бо «це приносить задоволення».

Андрій Кириченко: майор і поет

41-річний Андрій Кириченко з Білої Церкви – кадровий військовий, майор Збройних Сил України. Пішов на фронт навесні 2014 року. Служив у зоні бойових дій на Донбасі в 72-ій окремій механізованій бригаді. Був там, де «гаряче», – в Авдіївці,у Волновасі.

Він – єдиний з четвірки бійців-авторів, хто є членом Національної спілки письменників. Товариші трішки іронізують над цим фактом.

Писати почав ще в юності – «для себе, для друзів», але не друкувався. Однак під час війни пережитим, яке вилилось у вірші, каже він, вирішив поділитись з більш широкою аудиторією.

Наразі в його доробку вже три поетичні збірки.

«Люди хочуть відчути, як ТАМ. І я в міру своїх скромних можливостей намагаюсь це передати віршованим словом. У новій книзі є речі, написані до війни, під час війни, після того, як я виїхав із зони АТО. Є любовна лірика, є пейзажна, бо життя не закінчується на фронті. Я пишу те, що відчуваю», – каже поет.

На запитання про те, що було найстрашнішим під час війни, Андрій Кириченко відповідає: байдужість.

«Найстрашнішим було під час відпустки повертатись сюди і бачити, що ця війна потрібна тільки тим, хто стоїть там. Один за одного, за рідних, за близьких. Війна змінює людину в плані відповідальності за себе й за інших», – зазначив військовий.

Його нова поетична збірка «Гільзи у кишені» – це спроба усвідомити життя на війні та поза нею. Сам автор каже, що кожен знайде у ній щось своє й навіть «поворожити».

«Ця книжечка презентує сама себе. У цьому я впевнився травні минулого року на «Мистецькому Арсеналі». Просто пропонував людям на ній «поворожити». Людина, не дивлячись, називала номер сторінки – я читав вірш. З кожних десяти, які слухали, дев’ятеро потім купували й підписували в мене книжку», – розказав військовий.