Київська міська клінічна лікарня №9 – одна з опорних лікарень столиці, куди везуть пацієнтів з підозрою на COVID-19. В інфекційному відділенні є своя невеличка реанімація на шість ліжкомісць. Нині тут 9 важких пацієнтів. Поки Радіо Свобода перебувало в стінах будівлі, машини швидкої допомоги доставили ще трьох. Теж в реанімацію.
Одних переводять, інших привозять. Молодший медперсонал ледь встигає прибирати бокси.
«В реанімації завжди було «весело». Але зараз… Вже, навіть, і втомилися від цього всього, чесно кажучи», – зітхає лікарка.
Невелика кімната у кілька квадратних метрів – ординаторська. Тут і санвузол, і зона відпочинку й робочий стіл. Під стінами кілька ящиків із захисним одягом. Лікар-анестезіолог Наталія Гук щойно заступила на зміну і збирається на обхід пацієнтів.
Спершу одягає одноразовий білий комбінезон, медичні рукавиці, поверх пізніше будуть ще одні, бахіли й маску, яка щільно прилягає до обличчя.
Тепер моя черга вбиратися. Не встиг і маску закріпити, а відчуваєш, як тіло нагрівається зсередини, а в руках збирається волога. Підсвідомо хочеться з себе стягнути частину костюму, зняти маску чи засукати рукави.
«Спекотно?» – запитує медсестра Яна Усс. В повному екіпіруванні вона забирає ліки для когось з хворих.
«А уявіть собі, у нас було таке, що ми по 12 годин не роздягалися. Тому, що така кількість хворих… І ми просто ось так», – показує на свій білий комбінезон і здоровенний респіратор з двома фільтрами.
«Піт періодично просто витікає. Якщо нижній одяг зняти, то воно просто витікає. Йдеш, а за тобою тече. А якщо в своєму, то трішки залишається на одязі», – усміхаючись, розповідає жінка про свою роботу.
Для медсестри Яни це все – буденність. А її кожен крок – це вже відпрацьований механізм. Ось вона заходить до боксу, щось поправляє, ставить крапельницю, спілкується з пацієнтом.
В такому екіпіруванні складно, але воно убезпечує. Попри те, що вони щодня опікуються найтяжчими, жоден медпрацівник з їхнього відділення, на щастя, не інфікувався.
«Ми стали більш активними. Дуже багато на нас навантаження. Стало набагато інтенсивніше працювати. Хто не був готовий до праці, це не лікарі, а медперсонал – звільнилися. Хтось звільнився через те, що незручно добиратись. Хтось боявся, бо мав свої хвороби», – каже Наталія Гук.
Наталя каже, що їй пощастило, в родині з розумінням ставляться до небезпеки її роботи. А страх заразитися був однією з причин, чому дехто пішов.
Довгим коридором, обставленим різним медичним крамом лікарка йде у найбільш віддалену палату. Там лежать двоє чоловіків. Бокс – так правильно називати лікарняну палату в інфекційному відділенні, адже приміщення ізольоване за подвійними дверима. Всередині є автономний санвузол, загальний вхід з вулиці й велике вікно з середини приміщення.
Один із пацієнтів дихає через спеціальний мішок. Через спеку чи через брак кисню прикрив голову рукою... Інший – віком десь за 50 – більш рухливий чоловік. На обличчі звисає синя хірургічна маска.
«Йому потрібно поставити кисневу маску – низька сатурація кисню в крові. Це типовий симптом для хворих на COVID. При низькому показнику людина може втратити свідомість», – каже лікарка.
«Їм бракує повітря, кисню. Для початку ми ставимо високопоточну маску (кисень подається під високим тиском). Якщо не допомагає і сатурація (кисню в крові) падає – інвазивна вентиляція легень. Це маска або шолом, які під’єднуються до апарату. Хворі в свідомості. Тут апарат допомагає зробити вдих. Таким чином розправляємо легені. Якщо вже це не допомагає, то ми переводимо хворого на штучну вентиляцію легень», – роз’яснює Гук.
До слова, апаратами ШВЛ відділення забезпечене. На щастя, жоден із пацієнтів на даний момент потреби в цьому не має.
А в цьому боксі жінка у чорній з білим горошком сукні тримає рукою маску з киснем. Вона перевертається з боку на бік і важко дихає. Щоразу їй доводиться докладати все більше зусиль.
«Всі бояться. У хворих – паніка. Паніка і страх смерті. Це дихальна система. Хворі задихаються. Вони постійно із подачею кисню. На апаратах. На інвазивну вентиляцію легень підключаємо. Висока температура, яка погано збивається жарознижувальними препаратами», – пояснює Наталія Гук.
Ці симптоми у відділенні лікарі бачили ще взимку й тепер нерідко згадують свого першого пацієнта. Хоча тоді ще ніхто не підозрював, що чекає на світ у майбутньому.
«В лютому були хворі із схожими симптомами. Ми здогадувалися, що це якийсь атиповий вірус. Атипова пневмонія. Не ГРВІ (бо результат тестів на ГРВІ був негативний). Цей хворий погіршувався прогресивно. На жаль, йому нічого не допомагало. Ми перевели його на ШВЛ. Він буквально за два дні у нас помер. Чи точно це був коронавірус – ми не знаємо. Лише здогадуємося», – пригадує Наталія Гук.
Лікарка додає, що цей вірус без віку.
«Були смерті і молодих. Дуже добре запам’ятався спортсмен. 37 років. Без жодних супутніх захворювань. Казав, що десь на роботі заразився на СOVID. Він спочатку поступив до інфекційного відділення. Пізніше його перевели до нас (в реанімацію). Потім ми його поставили на інвазивне дихання – не допомагало. Пізніше заінтубували (ШВЛ). Проте, через п’ять днів він помер», – пригадує лікарка.
В цей момент не хотілося читати погляд з очей. Все й так стало зрозуміло після наступних слів…
«На жаль, з кожним померлим хворим вмирає частинка всередині», – каже вона.
Нашу розмову з нею неодноразово переривали дзвінки. То в приймальню когось привезуть, треба глянути. То родичі цікавляться станом здоров’я своїх близьких. А ще стос паперів треба заповнити. Тут не до сентиментів.
Але є те, що Наталія Гук повторює кілька разів.
«Хочеться попросити людей, аби в першу чергу захищали себе. Своїх близьких. І нас. Носіть маски. Дотримуйтеся дистанції. І вірте в те, що це (коронавірусна інфекція) дійсно є».
